🛖 Волоцюжна історія
від бабусі
Частина 1
антропологічна редукція
Контекст
В школярські часи я брав участь в одному краєзнавчому проєкті. Робили такий собі локальний літопис з окремих життєвих історій та особистих переживань свідків Другої світової війни, до
чергової річниці її закінчення.
Я взявся зробити «інтерв’ю» з своєю бабусею, і вона розповіла мені про їх евакуацію в гори.
Ця розмова досі жива в моїй пам’яті, і якби не вона, то може й цього каналу ніколи б не було.
Діло було в 44 році…
Бабусі було майже 10 років, весною всіх примусово переселяли в горби, оскільки фронт рухався й залишатися в селі було небезпечно. Встигли тільки посадити город, а наступного дня зібрали все, що могли забрати, худобу погнали перед себе, і подалися в гори, жити, на полонину Стайки. З ними було ще кілька сімей, всього кілька десятків люду. Дорога зайняла добу.
Бушкрафт
Тепер це заняття має інший контекст, і хатинки в лісі будують блогери, заради розваги, а тоді це була життєва необхідність. Вся сім’я мала якось виживати в диких умовах, десь ховатися від дощу, спати, готувати їжу. Прадід збудував хижу з того, що було в лісі, і так вони прожили більше місяця. Потім перейшли в дальнє гірське село, а там вже була якась старенька хата, де вони прожили до пізньої осені.
Хіпарської романтики в цьому «бушкрафті» не було ні грама, умови суворі, цей етап пережили не всі.
Зі слів бабусі за час на краю полонини вже зробився міні-цвинтар. Вмирали від тифу.
Соло похід
Дорогою до полонини загубилася вівця, а вівця - це цінний ресурс, на який не можна так просто забити, вівцю треба було знайти.
На пошуки вівці відправили мою 10-річну бабусю, одну, практично одразу, вночі.
Це може виглядати як якийсь сюр, але з того наскільки цей спогад був яскравим та свіжим в її розмові, в мене нема жодних причин їй не вірити. Дитині довелось згадувати дорогу, якою вони прийшли на полонину, і по ходу вирішувати нетривіальну задачу – шукати заблукалу скотину.
Я багато разів ночував у Карпатах один, але досі висажуюсь з рандомного шурхоту з лісу. Як цей досвід переживала 10-річна дівчинка, мені складно уявити, бо в мене є ліхтарик, трекінгове взуття на «вібрамі» та мембранка на випадок дощу, а в неї лише постоли, полотняна сорочка, старий латаний, тіпа, сардачок, ташечка з куском напівсухої кулеші та хустинка на голові.
Якщо розглядати цю подорож в контексті соло походу, то це мандрівний мінімалізм в абсолюті, й навіть самі «заряджені» легкоходи нервово курять збоку.
З погодою їй пощастило, ніч була місячна, і не сильно холодна. Орієнтувалася вона візуально по стежках і обрисах гір, та час від часу впізнавала місця, які проходила за день перед тим. Дуже надіялась, що вівця загубилась недалеко, але в результаті довелось повертатися назад в село, а відтак без вівці знов вертатися в гори. Правда на зворотному шляху їй підвернулась компанія, в якій вона вже була в статусі провідника, показала сусідам дорогу до полонини, на якій стопнулись люди.
Я потім ходив на ту полонину, від бабиної хати і назад під 40 кілометрів.
Вівця знайшлася через півроку, восени, прибилася до чужої маржини, і все літо тусила з нею на іншій полонині. Вівці дуже автономні, влітку з ягничкою небагато клопоту, тусить собі, пасе траву, набирає жир, головне аби в компанії.
Ґазди, до яких вона прибилась, були порядними, і знали чия то вівця, коли сім’я з бабою повернулись додому, в село, вівцю віддали.
Прадід її зарізав на їду, і з лою (жиру) на цілу зиму стало палити каганець (світильник).
Рефлексія
Бабине розуміння простору, та метод навігації для мене досі є загадкою, не кажучи вже про мотивацію, яка потрібна дитині, аби йти посеред ночі лісом наодинці.
Рефлексуючи над своїми враженнями від цієї історії, я усвідомив, що вона спонукала мене досліджувати цей досвід, а та безпосередність, з якою вона про це розповідала, позбавила мене від зайвого пафосу стосовно таких вилазок.
Якщо моя баба в 10 років сама лазила корчами вночі, то чого боятися мені, дорослому дядьку?
![Темний НТУ [ТН]](/avatar/1170/1170882274.jpg)
