callsign “legion”

ще хочу порадити виховувати в собі лідера і не боятись брати відповідальність, якщо у вас є конкретна візія і пропозиції, як щось поліпшити чи зробити краще, ніж воно є.

це як про структурні зміни, так і про організацію надання допомоги на місцях надзвичайних подій. не чекайте, поки хтось зробить за вас, робіть самі! якщо маєте знання, досвід, курси, бодай щось – ви вмієте і знаєте більше, ніж неорганізований натовп навколо, який не може розставити пріоритети і скупчуються навколо загиблих або легких поранених, коли поруч люди без кінцівок стікають кровʼю.

аналогічно про структуру – якщо знаєте, як зробити краще, спробуйте запропонувати. не чують – крок за кроком рухайтесь, щоб ваша особа набула ваги, і тоді з вашими словами прийдеться рахуватись.

я часто думаю про те, що у багатьох бідах винні не тільки «наші гниди», а і ті, хто довго не може почати діяти. складно, важко, але коли, як не зараз?

завжди носіть з собою засоби зупинки кровотечі, особливо в містах, де обстріли це буденність. підари будуть винні у вбивстві, а ви – в тому, що не мали, чим врятувати

думайте за себе і за тих, хто навколо

здолати попри все. час вже прийняти, що ми нація, яка історично існує не завдяки, а всупереч. і одразу стане легше вивозити складні часи

стільки речей на війні роблять боляче, але ці ж речі змушують ніколи не відступати і цінувати кожен крок, кожен метр, кожну секунду і кожен ковток свого повітря

зараз потрібно, як ніколи. багато потреб покриваються моєю командою особисто за свої кошти, оскільки бюрократична система війська пильнує, аби ми не були забезпечені занадто сильно))

4441111046513341 – монобанк
5457082526258657 – приватбанк
[email protected] – PayPal
TJ7C9jYqH5oMi8pNVTxnz52FZAvdsYhdYr – USDT
bc1q942q6aak7jvecm5efcmqhuzgcaqwdc8p90ca2f – BTC

З обох сторін дороги вверх здіймався чагарник, ніби висаджені грядками долоні, простягнуті до неба кривими, гачкуватими пальцями. У хмарах подекуди мерехтіло світло, надаючи дощовій мряці вигадливої, химерної форми. Бій ішов у повітрі та на землі, а ми знаходились у маленькій металевій коробці, в черзі на те, щоб відіграти свою роль в театрі бойових дій.

Радіоефір рвав матерію на частини, розділяючи чиїсь життя на «до» і «після», а ми чимдужче прислухались, в готовності почути число, яке б означало початок нашої роботи. Останні приготування, перевірка всього, що вже безліч разів було перевірено – мов ритуал, до початку якого не вистачало лиш крові.

Неочікувано почали пригадуватись етюди з колишнього життя, дивуючи своєю далекістю і дрібʼязковістю. Хто б міг подумати, що ми опинимось там, де опинились, в танцях на межі життя і смерті, у кульмінації війни, яка тривала сотні років?

«У нас двоє поранених!» – криком в ефірі з роздумів вириває командир групи.

Двигун починає гарчати, зриваючись на бездоріжжя, і з цього моменту у безкінечному потоці металевих коробочок починається бій за життя, який ми не маємо права програти

у вікно тарабанив дощ, віддаючи пульсуючим болем у скронях.

«бля, вони вже мали бути» – пальці тремтіли і відмовлялись слухатись, я ледве попадав ними по літерам на телефоні. серце грюкало, прискорюючи ритм, а фантазія працювала не на мою користь, підкидаючи найгірші з можливих варіантів.

«так, ще годину тому» – відписав ротний, і я відчув, як всередині мене щось ніби обірвалось.

дві години. мозок благав отримати хоч дрібку інформації, щоб зрозуміти, що можна зробити ще. звʼязку немає, всі мовчать. перед очима майнув день, коли на їх місці був я. може статися що завгодно, але тільки не з ними, будь ласка.

«треба висилати по маршруту другу коробочку, шукати» – з вилітаючим серцем друкую, звертаючись пошепки до всіх відомих і невідомих сил. прочитано.

«+, будемо готувати».

мат, удари в стіну. знов. тільки не так, тільки не з ними.

і тут одна галочка перетворюється на дві, повідомлення доставлено!!

голосове!
«Їдемо зверху з пораненими, скоро будемо на точці!» – щосили кричить старший зниклого екіпажу крізь пориви вітру.

немов у гарячці, швидше відповідаю, боючись, що повідомлення зникне і виявиться плодом моєї уяви.

поволі видихаю, слухаючи, як серце відмовляється заспокоюватись.

у вікно продовжував тарабанити дощ, але я цього уже не помічав.

сонце поволі сідало, останніми променями споглядаючи за покусаною воронками землею, яку ми так відчайдушно намагалися боронити. здалеку доносився розкотистий гуркіт приходів, що можливо позбавляли життя цілі світи – та знати цього напевно ми, звісно, ніяк не могли. Павло закінчував клеїти відому більшості мілітарі-комʼюніті наліпку «work and travel», а ми з Артуром займалися прикрашанням салону нашого евакуаційного авто залишками непристойних стікерів. я оглянув результат, і залишившись задоволеним тим, що побачив, сказав:

– ну от, тепер тачка дійсно стає нашим домом.
– та з такими стікерами це вже якийсь дроч-салон! - потягуючи айкос, посміхнувся Артур.

почали реготати.

– ну так, тут пацанів возимо, тут їх кров, тут ми спимо, чергуємо, то хай вже і стікери такі будуть, приємно хоч буде око кинути на щось.

я це казав, і думав, що краще реготати, ніж плакати. хотілось зробити все, щоб в цій машині ніколи не обірвалось жодне життя. якось я думав про те, що такі автівки вбирають у себе всі крики і біль поранених, а кров ніколи не можна відтерти повністю. отак поїздиш якийсь час, і автівка просто виходить з ладу – скільки б ти грошей в ремонт не вкладав. цікаво, а скільки цього увібрати в себе можуть люди?

перед очима пронеслись сотні евакуацій і десятки облич тих, кого я ще памʼятав. скільки ж їх крові мало закарбуватись на моїх руках? і коли самому доведеться звертатись з приводу «ремонту»?

– давайте хоч фотку на згадку зробимо екіпажем, поки воно все як є.

ми стали коло наклейки на машині, і гикаючи, очікували, поки зроблять фото. а здалеку все доносився розкотистий гуркіт приходів, що можливо позбавляли життя цілі світи.

кольори

круті фотки з війни постити поки не можна, тому тримайте такі, чисто атмосферні

хочеться іноді виставити фото всіх, кого вже немає, і розповісти про цих неймовірних людей, але не завжди можна і не завжди на цих фото тільки вони. колись обовʼязково так і зроблю, щоб хоч трохи більше людей знали, кого втратив цей світ

війна спочатку дає тобі кращих людей, потім їх забирає, тому це ніхуя не романтика.

люди і самодисципліна – все, що тримає твій уже пробитий дах в таких умовах

дивно знайти своє місце на війні

я повернувся в звичну для себе обстановку, тільки у трішки новій ролі. у вас як справи, які думки в такі буремні часи?)

нічого й додати

вимбачте, збираюсь на війноньку, буду тимчасово відсутній 🫡

тяжко в навчанні, а в бою буде ще важче 😮‍💨