Фельдшер Саня #УкрТґ

Мало хто знає, що в цього каналу насправді є два адміністратори.

Я - Карма, медик підрозділу, побратим нашого Адского Реаніматора.

18.12.2024 загинув друг Гіппократ, Сашко, той, кого всі тут читали, за ким спостерігали.

Загинув при виконанні бойового завдання, як Герой.
Загинув швидко і безболісно. Нічого не встиг зрозуміти.

Всі подробиці, згадки і некрологи від побратимів будуть тут виставлені згодом. Згадаємо нашого друга разом?

Завтра відбудеться поховання. Всі, хто бажає провести востаннє Саню - пишіть в приватні, надам час та адресу.
(На загал інформацію не надаємо в цілях безпеки).

Саня, зустрінемось на наступній війні 🫡
Гіппократ - в строю

Про мою подорож, фіналочка

Власне кажучи ми дуже зраділи новині, що поїдемо додому. Настрій у всіх був не дуже, бо навколо була атмосфера окупації, це ніби інша планета. Триколор бісив шалено. Щонічні бомбардування. Я був дуже втомленим і вичавленим. Знаходитись поруч з ворогом. Я відчував сильну відразу до усього. Деякі люди здається були задоволені тим, що відбулось. Памʼятаю що була жінка яка радо допомогала росіянам у побутових питаннях. Навіть серед моїх колег думки були не такі однозначні як в мене. А щодо попів, то вони просто бухали там кожного вечора і чиплялись до жінок у цьому таборі. Типова поведінка.

28 числа ми готувались виїжджати з самого ранку, о 8 вже були в машинах і готові їхати. Але росіяни не хотіли нас так просто відпускати, щось було не так і не те. Нам не дали роздати всю гуманітарну допомогу. Віддавати поранених бійців вони не збирались з самого початку, цивіли теж ні, ні старі, ні діти. Вивезти людей з самого Маріуполя на територію України нам теж не дали. Десь в обід ми вирушили у зворотньому шляху. Порожні автобуси, машини «швидких». Ми не змогли забрати нікого.

Вночі нам довелось ночувати під Токмаком в машинах, бо фронт активізувався. Не найбільша проблема. 29 квітня ми повернулись додому. Я назавжди запам’ятаю перший прапор що побачив. Я так йому радів. Так радів «пікселю» та панам у панамах. Невеличке опитування і от я повертаюсь додому.

P. S. Моя сім’я як і я не знали куди я їду, лише через підстанцію дізнались де я і шо. Нам вдалось навіть подзвонити з того боку, через телефон людей, яким ми надали медичну допомогу. Єдина жінка-лікарка, що була з нами на 3 день навіть прийняла ванну у цивілів, в обмін на щось здається. За це все діло я навіть отримав гроші, але в еквіваленті менше ніж ці 4 доби з невеличким, якщо б рахували по відпрацьованим годинам і…. грамоту. Рілі наче «єбать ти молодець». Трохи зрадно, як на мене, ми виконали набагато більше ніж, що в мене у функціональних обовʼязках пише. Дякую, що хоч відпочити потім дали.

Про мою подорож ч.5

Дорога вела нас через усе місто, через проспект Металургів, поруч з Ілліча, здається там я з далеку бачив і Азовсталь. Нас повезли далі і ми опинились в Сартанах, десь поблизу Кальміусу. Там у нас була зупинка. Головний лікар і ще декілька лікарів поїхали на перемовини до Азовсталі, надовго. Ми ж сиділи в машинах і чекали. Роздавали людям що проходять пакети з їжею, в якийсь момент дуже багато людей було поруч. Вони повернулись назад і було розуміння що сьогодні ми звідси не поїдемо. Темнішало. Нас повезли у н.п. Безіменне, де знаходився фільтраційний табір росіян та наметове містечко. Тут нас і заселили. Спали ми на розкладушках у цих наметах, добре що опалювались хоча б. Здається чоловік 15 нас було в одному наметі. Це була друга ніч під триколорами.

26 квітня.

Всю ніч над узбережжям літали бомбардувальники і закидували Азовсталь фабами, великої потужності, бо земля здригалась навіть у Безіменному. Годували нас там здебільшого рисом, що готували на польових кухнях. Він був жахливим, вибирати не доводилось звісно. Вода була солонувата всюди. Магазин що там був приймав і гривні, і рублі. До обіду торгували однією валютою, після - іншою. Здається в цей день нас відвели покупатися в морі. Прохолодно знаєте, але мало хто може сказати, що купався у на узбережжі Азову в квітні 22 року. Звісно нас охороняли, людей навколо не було. Було непогано помитися після 2 діб в мандрах. Потім ми пішли назад і проводили час в наметах за іграми у карти. Це власне єдине що ми могли робити, ходити там вільно нам не дозволяли.

Була величезна черга з цивілів, що мали отримати папірець про дозвіл на пересування. В них забирали мобільні телефони та перевіряли їх, попередньо викачавши з них всю інфу. Багато хто переймався, що будь-що може не сподобатись росіянам. Цивіли розповідали свої історії. Хтось лишився без всього, в когось пропали рідні, у багатьох родичі були у силових структурах, поліції, у війську. Більшість не виходила на звʼязок вже давно.

Не памʼятаю нічого особливого 27 квітня. Ми просто очікували на результати перемовин. Кожен день від нас їздила група на чолі з Олександром Ковальовим та ще одною особою, наче як його братом, але впевненості в мене немає. Так само були залучені і ДСНСники, бо такі гуманітарні історії це їх юрисдикція. Зрозуміло що кожного разу знаходились якісь причини не виносити поранених і цивільних. Нажаль тоді нічого досягти не вдалось. А під вечір ми дізнались що повинні їхати на наступний день додому.

Про мою подорож ч.4

Ми поїли і зібрались на нараду з головним лікарем швидкої. Я його дуже поважаю за те, що він був поруч і керував процесами, про які я і не знав. Він робив усе що від нього залежало, навіть більше і знаходився в таких самих умовах як і ми. На тій нараді ми вирішили як будемо забирати поранених, їх мало бути ~30. Важкі, але з потенціалом повинні були піти в авто швидких, легкі та середні в автобуси. Безнадійні туди ж, але за ширмочку, яку мали зробити з пельонок з акушерських наборів. Щоб цивіли та інші хлопці не бачили тіла. Я пам’ятаю ту розмову дуже добре, рішення було прийнято, всі розуміли складність та обмеженість ресурсів. Але ми були готові зробити все що від нас залежить. Лягли спати.

25 квітня.

Прокинулись вранці і поїхали у бік Маріуполя. Зупинились у Мангуші. На той час я знав про Мангуш одне. Це супутникові знімки Maxar, де кладовище виросло на +-10к могил. Це місце поховання цивілів, що загинули. Ми зупинились прям у н.п і чекали дозволу на вʼїзд у Марік. Захотілось пити і ми попросили одну з місцевих набрати води. Вона виявилась медсестрою інфекційної лікарні. Колега. Вона казала, що сусіди зникають. «Ну от колись сусід сусіду вивалив щебінь перед двором, давно то було, а він зараз пішов і сказав, що той позиції здає, зник сусід». Вона не була задоволеною росіянами, воно і не дивно. Ми попрощалися і поїхали у місто.

Воно зустрічало нас зруйнованим Епіцентром. Тоді я вперше побачив рівень руйнувань, що завдала кацапня. Запах гару стояв у всьому місті. Я такого ніколи не відчував. Будинки були зруйновані, згорівші. Іноді всі квартири, іноді частково. Люди стояли і готували у дворах, черги до водоколонок. Все потрощене, машини вскриті. Стояв тіп і з «шістки» зкручував катафоти, навіщо? Магазини винесені, банкомати зламані. Єдине ціле що я там побачив це була Тесла, здавалося, що з неї пилинки здували. Парк, засіяний деревʼяними хрестами з рам вікон і підручними матеріалами. Багато хрестів. Дуже багато.

Про мою подорож ч.3

Почало темнішати потрохи. Основна дорога була перекопана, але якість покриття було афігенною. Велике будівництво, нічого не скажеш. І от ми через маленькі села виїжджаємо до посту ГАІ, прапори денере, військові. І ми не заїжджаємо в місто, нас розвертають і ми їдемо у Юрʼївку, що поруч. Там нас завозять на велику базу відпочинку. Не так давно я дізнався, що там базувався Азов. Але вже там висить табличка «ваєная камендатура денере». В той момент подумав, що можливо це останнє що я побачу. Ми вийшли з авто, нас попередили, що все заміноване і ходити нікуди не треба. Нас повели на місце нашої ночівлі.

Здається це була база відпочинку «Олімп». Більше сцяниною мені не воняло ніде у світі, ніж там. Нам запропонували вечерю, не пам’ятаю що там було, скоріше за все консерви, які ми і привезли як гуманітарку. Нею були завалені 5 автобусів і частково швидкі, на яких ми заїжджали. Куличі певно теж були у меню.

Той фебес достав ніж і показово їв з нього. Розповідав нам про те, що загрози для мирного населення немає, все ж класно. І взагалі, росіся не робить Точки-У, одна з яких не так давно (на той момент) прилетіла у Краматорськ. Де я був, я возив поранених звідти, як і багато хто з колег, що були зі мною. Таких було доречі ще 15. Це з водіями. І цій гниді вистачало розуму розповідати нам про це, що це Україна спеціально вдарила по цивільним, щоб звинуватити росію. І взагалі, ракета не в тому напрямку лежала. Я слухав його і розумів, що нічого не можу відповісти. Я в тилу підорів, ми тут самі.

Про мою подорож ч.2

Після побаченого я зрозумів де я знаходжусь остаточно, ніхто з бригад про це не знав, ДСНСники також, а от священики знали точно. Як я це зрозумів? Рухаючись по лінії фронту, що затихла на момент поки ми були там ми застрягли у багнюці, якраз на лінії розмежування. Попереду нас була цивільна автівка, що вщент згоріла. Поруч стирчав «Ураган», не знаю чи повʼязані ці речі. І от виштовхуючи автобус ми поговорили з попами, вони знали куди ми їдемо. На Азовсталь. Ми виїхали з того багна і опинились перед росіянським блокпостом. Зрозуміти це було неважко, аквафреш, форма, ну і зеточки. І от наші бокові двері відчиняю дядько і каже на українській «Доброго дня». Морда в нього фсбшника, це перше про що я подумав. Далі я дізнався що був то валентин вікторович крижановський. Це зрадник України, колишній співробітник СБУ. Про нього певно самі зможете знайти інфу, це не складно. Він запитав у нас документи, яких у нас не було. І з цим були певні проблеми, але документи нам сказали здати ще на виїзді.

Ну що ж, поїхали ми далі, вже по окупованій частині нашої країни. Це почало нагнітати, я побачив Василівку, через яку я не один раз їздив у Крим. Думаю, що багато хто ще пам’ятає ту «тарілку». Місто частково зруйноване, особливо АЗС. Зруйнована російська техніка та окопи, що риються. Перші росіянські військові з короткими мосінками. Ця форма. Далі Токмак. Нас зупинили там і довго з чимось розбирались. Там не було відчуття війни, все було цілим і неушкодженим.

Памʼятаю, що в нас була думка, що можливо ми доїдемо до Бердянська і назад, але не судилося. Бо коли ми доїхали до кола перед містом ми впевнено поїхали по дорозі за знаком «Маріуполь». Дорожні знаки були єдиним нагадуванням, що ми в Україні, бо часто зустрічались машини з прапором росії або номерами росії, я бачив багато і українських номерів, на багатьох ізолентою був замотаний наш державний прапор. Думаю на це була дана команда, бо це їх точно дратувало.

Нє ну нормальна двіжуха ця Пальміра))

Про мою подорож ч.1

Це був квітень місяць і нас відправляли на чергування у Запоріжжя, точну мету ми не знали, але бригади чергували там багато днів, можливо декілька тижнів. Були розмови про те, що ми маємо забрати Азовців з Оріхову, коли їх вивезуть на підконтрольну Україні територію, бо «Червоний хрест», ООН домовляються про коридор для поранених і цивільних. Але нам це не доводили як остаточну правду.

24 квітня, ми їдемо в Запоріжжя і вже готують колону до руху у бік Оріхову, ми залітаємо на легковій машині, міняємо бригаду і рушаємо. Виїзд з Запоріжжя, зупиняємось. Нам кажуть що стільки автомобілів не пропустять, треба менше. 5 автобусів, 5 «швидких». В одній з бригад іншої підстанції не вистачає фельдшера. І лікарка з моєї бригади каже: «В мене цілих два», а моя бригада залишається і я їду з іншою. Потім ми жартували, що Юля мене продала, до того ж дуже дешево. Це і досі смішно. Залишаю телефон, документи.

Ми вирушаємо, я знайомлюсь з колегами, ще не знаючи, що проведу з ними багато часу. Їдемо в Оріхів. Зупиняємось в полі, бо перед нами працюють наші «Гради», в цей час я помічаю що в колоні священники, ДСНСники і ще декілька тіпів. Про одного з них я дізнаюсь потім. Ми куримо, жартуємо, а потім нас запрошують освятити куличі, бо це Пасхальна неділя. Нам роздали куличі, окропили водою, ми поїхали далі. Десь я починаю розуміти, що їдемо ми ніфіга не в Оріхів, бо видніється Дніпро. Я трохи вивчав мапу до поїздки. А зараз вже подивитись ніде. Розумію що ми їдемо в Камʼянське, що є фронтом. Починають зʼявлятися уламки мін, нерозриви та ракети «Ураганів», вже тоді я їх ідентифікував. І от я бачу зруйнований міст.

2022 рік

На початках війни «швидка» міста Дніпро стала цікавим для мене місцем. Знаєте, було відчуття, що це саме те заради чого я вчився і отримував досвід багато років. Було відчуття що ми потрібні тут і зараз. Перші «трьохсоті» були вже в перші дні, їх привозили на гвинтокрилах, саме так, як це було у 2014-15 роках. Мої колеги вже це проходили, але я був в такій ситуації вперше. Здається, це було 28 лютого, ми поїхали в аеропорт і там вже була купа карет, ми спілкувались, жартували і чекали на гвинтокрили. В один з моментів хтось з військових закричав: «Повітря». Я один з небагатьох, хто відреагував і почав шукати укриття, бо тоді ніхто не зрозумів сенсу цього слова. Але швидко сказали, що тривога ложна. Ми виїхали на злітну смугу, а не неї приземлявся один з останніх гелікоптерів, тоді я вперше побачив цього птаха вблизу. Діставали поранених і грузили в машини. Один з поранених розповів, що він вдруге за сьогодні в гелікоптері, в перший раз його загрузили з пораненням у ногу по ним відпрацювали і довелось екстрено сісти, уламки попали в іншу ногу і тепер в нього турнікети вже були на обох. Але цього разу він долетів. Це був один з небагатьох разів, коли поранених доставляли на гелікоптерах, далі така практика закінчилась, через великий ризик.


Потім ми почали зустрічати поранених на авто, на кордоні з Донецькою областю, все йшло добре, поки одного разу по машинам не відкрили вогонь. Я не можу судити за правдивість цього, бо я не чув першоджерела, до лінії фронту на той момент сотня кілометрів, тому не впевнений, але далі місце зустрічі перенесли.

Потім чергування на кордоні з Запоріжською областю, не буду казати де саме, але катались в Запоріжжя, перші рази навіть не було розуміння чи проїздні ті дороги, ми ж цивіли. Перші паролі для блокпостів.

Ну а потім сталася подорож, це історія для декількох постів, думаю вийде непогано, довжиною у декілька днів. Якщо все буде добре, то вони будуть виходити, як і цей, о 17.00 кожного дня у вигляді спогадів. Такий, маленький щоденник, деякі з них вже записані, тому щось ви точно прочитаєте))

Увага😶‍🌫️

Кєнтафуріки

Ми сиділи на позиції в підвалі 2 доби і памʼятаю як ділились їжею один з одним. То було найсмачніше вʼялене м’ясо у моєму життя, пісок скриготів на зубах, досі памʼятаю цей смак. Банка з компотом, була єдиною рідиною майже добу, поки хлопці не полізли до колодязя і не принесли воду у дірявому від уламків відрі. Коли скінчилось мʼясо настав час печива, яке ми ділили на купу маленьких шматочків і ділились один з одним. Ніколи не заглиблювався у своїх думках про це до того як почав читати «Племʼя» Юнґера. Його опис подій з Сараєво, настільки відкликнувся у мені, що я почав писати цей текст.

І … закинув його на декілька місяців. Так і не дочитав «Племʼя» доречі, чогось не вистачило. Але розуміння того, що на війні всі стають ближче один до одного, відклалося. Не те щоб я цього не знав, але просто підтвердження десь здалеку і здавна. Почитайте, як люди хочуть повернути ті часи, просто щоб бути ближче один до одного.

Доєднатись до цієї сімʼї було мабуть найправильнішим рішенням в моєму житті, важко сказати що могло б бути більш доленоснішим. Дякую одному пану, що у зимовій розмові сказав про свій «секретний спецпідрозділ», бо так би і не познайомився з цими тиграми. Не розділив би те печиво, а потім вже в лісах Харківщини не посмакував би найсмачніший тунець з банки у моєму житті, закусивши галетами. Короче, пафос, але люблю своїх кентафуріків.

Норм гумор в інсті

Одягнувши військову форму треба розуміти - одного дня тебе в ній поховають


Такий підзаголовок я писав для посту, який в нотатках створив ще у квітні цього року. Взагалі багато що я починав писати, але з тих чи інших причин не дописував. Взагалі цікаво читати свої нотатки. Це ціла історія, але зараз не про те.

Хочу зазирнути у той час і згадати що я робив і як я почув цей вислів. Не згадую як почув, але де я був пам’ятаю точно.

В квітні я був в Часовому Ярі, ох і місце було. Один вихід в мене там був, але який. Часто серед військових читаю: «Там все хоче тебе вбити», це про це місто.

Заїжджаючи туди в броні по нам прилітає ФПВ, стріляє арта, пошкоджує машину. Замість того щоб зпригнути з ББМ я просто падаю у відкриті двері. Біжу до позиції у будинку. Страшно. Чуємо вибухи в районі дороги. Машина не виходить на зв’язок, лише вийшовши ми дізнались що в неї влучили, кулеметник загинув, водій 300. Ми слухаємо суміжників, які кажуть, що ми скоро будемо в оточені, нам всім пізда і що треба звідси тікати. Це заражає твій розум: «Може дійсно все так погано, а тобі просто не довели?».
Ми чекаємо кращого моменту, перебіжка. Там вже свої. І тут. «Тіпи, та разом ми тут всіх вбʼємо, хто сюди полізе. Вони всі здохнуть». Як же легше одразу. Але треба далі, перебіжка. Ще суміжники, перебіжка. Свої, хлопці, яких я дуже поважаю, які зайняли будівлю і їбашились добряче. Працює підар-танк. Мінування. Перебіжка. Свої та ДШВники, які не те що відважні, вони з такими яйцями, що мабуть не можна їм стрибати з парашутом, стропи обірве. Ніч, КАБи, мій братик в ПНВ бачить як собаки їбуться посеред зруйнованого міста. Мінування, на яке я не пішов. Пішли замість мене і отримали поранення. Надання допомоги. Поруч вʼїбав ФПВ, я виграв цю гру у підор-оператора цієї залупи. Пацанів евакуюють в підʼїзд поруч. Ще 300. Біжу допомагати. Мотаю, даю надію, конверсія, знеболюючі. Евак. Знову арта, ФПВ. Виїхали, передали. Вони будуть в порядку.

Я зараз згадую і в мене тахікардія від переживання цього знову. Я описав вам лише моменти, буквально декілька на кожну подію. Вчитайтесь, включіть уяву. Подивіться відоси з Часіку, коли обороняли Новий. Станьте частиною цих подій. Це лише один вихід. Капля в морі всієї війни. Одна сива волосина на моїй жопі. Але ж моя крапля, моя волосина. Нам всім треба вкласти цю краплю. Для когось крапля поту, для когось крові. А для Ольшана це було життя, його останній видих був у вітер, що повинен здути цю гниду з нашого тіла. Він вдягнув військову форму, його в ній і поховали. Чи був він готовим? А ви готові?

Прошу закинути тіпам на пікап для ГУР

Збираємо на пікап і розігруємо призи за донати. Деталі розіграшу на сторінці @joolsboond
Долучайтеся!

🎯Ціль: 450 000.00 ₴

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/9Q2tBaA1o6

💳Номер картки банки
4441 1111 2959 0919

Невідомий напрямок

Короч, до вашої уваги короткий післяогляд моїх двох виходів, більше другого. Перший ми провели норм і повністю виконали задачу, є відосики з нього, прикольно загалом. Помінували, полазили, поспілкувались.

А от другий. Нашою задачою було: замінування ділянки мінами ОЗМ-72 і огляд місцевості на наявність приколів. Десь о 6 ранку ми вже підʼїжджали на пікапі до точки висадки. Під час десанту з пікапу ми одразу потрапили під скиди, десь секунд 30 в нас було. Мій напарник і я з водієм встигли відбігти і одразу другий прикольчик. Почали навалювати зі зброї і дрончик полетів. Водій побіг в тачку і полетів на побитій машині. Я з побратимом в укриття, що складалось з ями та натягнутої над нею масксіткою. Ну майже бліндаж))

Повисіли 20 хвилин, оглянули себе, зробили доповідь і вирішили рухатись далі. На тому ж місці зустрічаємо групу, яка прийшла за речима, які водій встиг викинути. Ми одразу сказали, що тут щойно на нас скидали приколи і в цей момент вилітає мавік з яйцями. Мій напарник криком повідомляє про це і всі в розсипну. Поруч ріденька посадка, де кайфує чоловіки 4 і ще така сама посадка поруч. Ну і просто поле. Я починаю бігти по дорозі, піднімаю голову і дрон прямо наді мною. Я починаю крутити складні геометричні фігури на місцевості. А він наді мною. «Ну чому блять саме я». Це єдине що було в мене голові. І в один момент я бачу, що мої танці його збили з пантелику і він летить в інший бік. Питаю у тіпів чому вони не стріляють, вскидую зброю і бачу як падає горішок. Вибух. Ще один падає. Ще вибух. Веду вогонь і він улітає. Біжить мій побратимчик вже без мін і каже: «Уйобуєм звідси». Повернулись в наш «бліндаж». Ну очі у обох, як у собак що серуть. Бажання продовжувати рух щось замало і тут я бачу як мавік залітає у нашу посадку і сідає. Брейншторм у наших головах підсказує, що там сидять ті, хто їм керує. До них. Ну а там кайф. Великий бліндаж, старлінк і нормальні такі дядьки. Виходимо на зв’язок, описуємо ситуацію і чекаємо декілька годин. За цей час отримуємо дані, що підари звелись артою в точку і саме в ту, де ми мали мінувати. Основна частина роботи відпадає, ну і ладно. Мінувати вдень, коли тебе тільки що двічі обсипали ВОГами таке собі задоволення.

Далі виконання сайдквестів, досить успішно і вихід звідти вже без пригод.

War never changes part 2

… але. Дещо дійсно не змінюється, піхота так і лишилась піхотою. Якщо піхота не закріпилась, то це не твоя земля. Так, можна втикнути прапор і записати відос на фоні церкви, але це нічого не змінить. А хто буде вибивати цю піхоту? Інша піхота, а до неї будуть застосовувати стару радянську доктрину. Вогневий вал.

Хто там Бог війни? Арта. І це така ж сама руйнівна зброя, як і з часів першої світової, звідти летять сотні снарядів, від 82 до 152. Навіть якщо вас не повбиває або не посіче уламками, то в голову нагепає нормально, а це не дуже впливає на вашу мораль. А що впливає на вашу мораль - впливає на мораль всього підрозділу. Я сам ставав жертвою дізморалі, коли один тіп кричить, що ми тут усі в оточенні і помремо, всі починають задумуватись, а чи не так це насправді? І пішло-поїхало.

Ось це не зміниться ніколи. Все тримається на моралі піхоти, можливо хтось думає, що це все фігня, але як очевидець можу вас запевнити що ні, не фігня.

War never changes

Настав той час коли я захотів вам щось ще довгеньке написати. Я не дуже люблю серію Fallout, але я дуже добре пам’ятаю фразу про війну, що не змінюється. Так от, можливо суть війни і не змінюється, а от її методи навіть дуже.

Війна рушій прогресу і інакше не скажеш. За останні роки в сфері ВПК придумано стільки, що це просто пиздець. Використання дронів для евакуації/доставки БК та продовольства на початку війни це фантазії, а зараз буденність. БПЛА та контр-БПЛА виходять вже на неможливі рівні. Україна робить мільйони дронів на рік, купа пілотів нищить техніки на мільярди доларів. Вау. А це ви ще не бачите того, що вам не показують.

Рік тому під Бахмутом я не знав про КАБи, навесні цього року я вперше отримав акубаротравму через цю залупу, що вибухнула в десятках метрів від мене. А зараз це просто те, чого боїться піхота по справжньому. Ну окрім інженерки, що може вибухнути вже хєр його зрозумій від чого і при яких взаємодіях.

Техніка, як показав підар-наступ на Харківщині, не панацея, можна піздувати просто пішки))) бо техніка нищиться каміками і мінуванням

Короче, кожні декілька місяців зʼявляється щось нове і якщо ти за цим не услідкуєш, то не зрозумієш як забаранився.

Для лінивих тут ще, але підпишіться на паблос

Працює Explosive Department

Олександр Красноніс, потомок славного козачого роду

Ой, а хто тут є

Це шо, спецназ?

P. S. На моєму шоломі можете щось помітити, це вам спойлер на майбутній контент

Заходьте, чи що

Так-с, ну сьогодні запустимо десь о 1700

https://www.twitch.tv/bananasanich

Ну чисто туристи або рекетири

https://www.twitch.tv/bananasanich забігай поки не втік

Суміжний підрозділ збирає на наземний дрон, які зараз дуже добре себе проявляють, як ви знаєте.


🎯Ціль: 76 000.00 ₴

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/7odUAnhxH2

💳Номер картки банки
5375 4112 2249 6965

Всі кошти пішли на перетворення кацапні у рвані друшлаки, дякую вам

Якщо вам цікаво що носити з собою щоб мати можливість допомогти або хоча б надати матеріал для допомоги то *клаць*

Можете заповзати

https://www.twitch.tv/bananasanich

Ромчика більше немає, пишаюсь тим що знав тебе. Постраждав його побратим, якому потрібна допомога. Ці панове робили таке, що вам і не снилося. Навіки в строю🫡

https://send.monobank.ua/jar/3KdRtBuJeX

https://www.instagram.com/p/C_VaXjhIfNt/?igsh=MXhkbmE4bmVwNndwMw== оригінальний пост, де ви можете прочитати про це від дружини Какса

Ну ви канєшна божевільні, ми закрили за 8 годин, отже по закупці пластику закину фотки, а по факту "хороших рускіх" буде відео-фотоматеріал

Друга за сьогодні, але таке саме важливе прохання, в моєму житті є тваринка, яка дуже важлива для мене. Її звати Пуссі і вона лишилась без господаря, який може її доголядати. Якщо ви хочете забрати її до себе до кінця війни, то відпишіть тут у комах.
Їй 8 років, вона стерилізована, не вакцинована, свого часу я знайшов її на вулиці. Найгірше що я можу зробити - повернути її туди ж, тому прошу вашої допомоги.

Пластик для 3D-друку

Сьогодні маємо потребу на пластик для 3D-друку, який потрібен нам для цікавих речей, які роблять росіян фаршированими сталюкою.

🎯Ціль: 10 000.00 ₴

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/74c2yHwnC6

💳Номер картки банки
5375 4112 2176 4058