Про відповідальність запиту і відповідальність відповіді.
Я пропоную вам послухати подкаст зверху, щоб почути багато важливого для нас, хто робить цей проєкт by text. Але також почути нас як людей. На жаль, я не певна, що саме подкаст добре це репрезентує, але ми дуже-дуже різні люди, і я досі не розумію, як нам вдалося об’єднатися, зберегти особисті погляди й зробити щось разом. І дуже ціную, що це вдалося. І що в нас вдалося і не погоджуватися, і погоджуватися — це однаково цінні речі. Маю думку, що це стало можливим завдяки великій повазі один до одного.
Але цей невеликий текст напишу не від редакції, а від себе особисто.
Після появи проєкту в «полі» мене особисто багато разів запитували щось на зразок: «А буде текст про…?»; «А буде такий-от… текст?». Якщо поруч був ще хтось, то можна було почути: «Так-так, такий… текст. Я б прочитав». Довгий час, помічаючи тему чи текст, які бажали побачити, я думала, що вони не з’являються через ускладнений поріг входу — як запропонувати, кому, на яких умовах. Думала і про інші ускладнюючі моменти (усі ці «інші» моменти, очевидно, значно складніше вгамувати, виправити, проявити, описати, допомогти з ними, ніж із технічними питаннями).
Днями мене знову запитали: «А чи буде текст про…?» Я знаю, що текст на таку тему багато хто б теж прочитав. Ще я точно знаю, що тепер є артикульований шлях для технічної появи цього тексту. Лишається всіляке «інше». Час подумати про це складне «інше».
Коли навчалась у дитячій школі, то до малювання олійними фарбами після гуаші допускали не всіх. Та і в молодших класах я довгенько сиділа на зошитах у косу лінію замість тих «дорослих» у широку — бо хтось мав дати мені дозвіл. Дозвіл на те, що тепер є достатній навик, достатнє право взяти собі цей новий матеріал, поверхню, простір.
У дорослому віці я схильна думати, що цей механізм мені не близький. Я не є досвідченою чи недосвідченою мамою, але хотіла б мріяти про себе як про таку, що вірить: балетом можна займатися, якщо хочеться, а не через якийсь стандарт; що можна малювати олією, якщо хочеться, як хочеться, і ніхто не має це дозволяти.
Очевидно, романтична всеприйнятність розбивається об купу дорослих реальностей, оцінок та правил професійної діяльності. Я не пропоную їх невротично ігнорувати чи боротися з ними, як анархіст. Пропоную просто розділити і берегти — можливо, навіть культивувати! — у собі право, бажання, спробу, ідею. І якщо щось хочеться, то можна у це подивитись, собі цього дати, собі цього написати, собі про це подумати, собі це по-вивчати, про себе як достатнього і достойного взяти відповідальність і спробувати подумати.
Себе от полюбити і свою думку про це помріяти.
