Магічне мислення властиве колонізованим народам від безсилля. Сильні завойовують, слабкі ворожать, як пояснювала Сімона де Бовуар у «Другій статі».
Уявлення, що культура є ключовим, нагадує магічне мислення. Так, вона критично важлива. Без неї неможливо. Але, як на мене, її роль — віддзеркалювати, фіксувати відбитки часу, опрацьовувати та формулювати минуле, теперішнє та майбутнє. Бути тим, що звертає увагу на вади та недоліки, ставить питання щодо поглядів на минуле, теперішнє та майбутнє, провокує важливі суспільні дискусії. Або, у ширшому значенні, бути ритуалом, розвагою, каналізуванням почуттів та щоденними практиками. Це вже залежить від поглядів на значення слова.
З певних частин культурного (у вузькому сенсі) та широкого інфопростору складається враження, що якщо завтра 100% перейдуть на українську, перестануть слухати російську музику, дивитись російське кіно, а у західних країнах закенселять російський балет і композиторів та трьох письменників 19-го століття плюс двох 20-го, то росія не просто капітулює, а зникне.
Поляризація можлива не тільки через інспіровані росією та радо підтримувані українцями мовні срачі, а й через погляди на політичне влаштування держави. Це ми бачимо у країнах, де немає мовних та культурних проблем.
Ключовими є політичні системи, дипломатія, економіка, наука та як наслідок військова потуга, що формують державу та розвивають її. Сама культура ще жодної держави не сформувала. Культура утримує ідентичність народу, який може існувати також у державах інших. Переважно у таких умовах формувалась наша культура.
І от натрапив на фільм «Обітниця» 1992 року. Фільм красивий, сподобалось як переплетені різні покоління, що приходять на весілля. Ніби прийняття та інклюзивність історії з усією складністю, розмови про роди та історичні постаті. У перші частині. А потім йде історія порушеної обітниці центральної фігури — молодої дівчини, що мала чекати на коханого, поки він повернеться з армії, а за контекстом та часом скоріш за все з Афганістану. Не дочекалась, бо він не писав як обіцяв. Або листи не доходили. Вона виходить заміж за іншого, практичного українця. І стає зрадницею. І руйнується світ.
Тут цікаво. Дівчина руйнує світ, що тут тримається на символічній цінності даної один одному обітниці, у запалі тинейджерської романтики під напівзабороненими хрестами. В обітниці звучить, що ми маємо тримати слово, зокрема й бо Україна одна. І якщо один раз йдеш на компроміс із совістю, втрачаєш душу. І дівчина, що не має контролю ні над чим окрім свого життя у глухому селі (знову ж, ізоляція), ніби робить гріх компромісу із совістю.
Не її коханий, який йде колаборувати з окупантом та служити їх імперським інтересам, прямо у війні на чужій території чи опосередковано, і не бачить у цьому компромісу із совістю. Не її новий наречений, який будує успішне домогосподарство в тих умовах що є. Не сільський голова, односельці та батьки, які переймаються як би не втратити обличчя, прикриваючись мораллю («побий або вбий її, синку»).
Це 1992 рік, все зрозуміло, все свіже, а зі спадщини є суто культура (але це так за інерцією хочеться вірити). Та частина української культури, що була для вузьких кіл інтелігентів, та була у різного ступеню опозиції до влади або співпрацювала.
Таке враження, що у такому стані те, що ми називаємо культурою, і залишилось. Широкі верстви не сприймають тієї культури. Їм ближча культура масового, радянського типу. Тільки б україномовна, тоді все ок. Ми знаємо про обсяги радянської україномовної культури поза шістдесятниками. Широким колам не близький месіанізм андеграундних культурних діячів та діячок різних часів. А у культурних діячів, що ведуть свою традицію від них, немає шансів охопити багатьох. Так ніде не буває.
«Влада їх, країна наша», як цитувала Забужко існування українських кіл, що створили тіньовий світ взаємопідтримки. Що частково (звичайно, не повністю) і призводить до традиційної корупції. Закон чужий, написаний не нами. Тож ми йому не довіряємо і уникаємо його виконувати. Шукаємо способи створити альтернативні шляхи. Це теж частина культури.
