Історія та пам'ять

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

У 1895 році, 10 лютого – у містечку Пула (нині Хорватія) народився Вільгельм Франц Йозеф Карл фон Габсбург-Лотрінген (Василь Вишиваний), нащадок династії Габсбургів, австрійський ерцгерцог, який стане політиком, дипломатом, полковником Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР.

Разом з українськими вояками він розділив тягар боротьби за Україну. Свою поетичну збірку «Минають дні...» з 23 віршів присвятив українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Він став поборником українських інтересів, за які поклав життя в Лук’янівській в’язниці.

З 12 років Вільгельм Габсбург жив у місті Живець у Західній Галичині. «Там я перший раз почув про Українців, – писав у мемуарах Василь Вишиваний, – Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів».

Він закінчив військову академію і 1915-го поїхав на фронт, де командував українською сотнею. Згодом – армійською групою, до складу якої належав легіон Українських січових стрільців. Розмовляв українською, під одностроєм часто носив вишиванку, яку йому подарував один із підлеглих. За це отримав прізвисько Василь Вишиваний.

«Моя сотня, зложена тільки з українців, мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політичне підозрілим. Старшини в сотні були самі німці. Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре.».

До кінця життя Василь Вишиваний вважатиме себе українцем. Після поразки Української революції він житиме у Відні. Там його 1947-го заарештує радянська секретна служба СМЕРШ. Згодом Вільгельма Габсбурга перевели до Лук’янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами та звинувачували в зв’язках з ОУН.

Допитували його російською, він відповідав українською. Вирок – 25 років таборів.

18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбург помер у в’язничній лікарні. Похований, імовірно, на Лук’янівському цвинтарі.

🗓 Сьогодні день народження Володимира Балуха — українського активіста, фермера та колишнього політв’язня, який став символом спротиву російській окупації Криму. Його принципова позиція та боротьба за українську ідентичність зробили його мішенню для репресій, але навіть після незаконного ув’язнення він не зламався і продовжив боротьбу.

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували для вас черговий допис.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

100 років тому, в місті Білопілля на Слобожанщині народився один із найяскравіших художників із когорти шістдесятників, майстер пейзажу та жанрової картини, модерніст, якого називали «українським Густавом Клімтом» – Віктор Зарецький.

Батьки Віктора були досить заможними і освіченими. Втім, у 1925 році, практично після народження Віктора, родина виїжджає на Донбас, ховаючись від переслідувань радянської влади. Голодомор 1932-33 років маленький Віктор пережив у Юзівці (тепер – Донецьк).

Він був одним із найяскравіших студентів Київського державного художнього інституту. Захистив на «відмінно» свою дипломну картину «Біля Мавзолею». Втім, навіть в епоху панівного стилю соцреалізму, він намагався знайти свій почерк.

На останньому курсі одружився із не менш яскравою художницею – Аллою Горською. Віктор багато їздить Донбасом та селами, у нього з’являється цикл жанрових картин на шахтарські та колгоспні теми. З Аллою та її колегами творить монументальний живопис, прикрашаючи мозаїками будівлі в Маріуполі, Донецьку, Києві.

Разом з дружиною вони стали душею Клубу творчої молоді «Сучасник». Віктор Зарецький деякий час очолював КТМ, а коли в 1965 році пішли перші арешти дисидентів, разом з Аллою Горською, став одним із підписантів відомого «Листа 139-ти», який засуджував ці репресії.

КГБ такого не пробачило. В листопаді 1970 року в льоху в будинку батька Віктора Зарецького знайшли вбитою Аллу Горську, а самого Івана Антоновича – біля залізничної станції Фастів-2 на коліях з відрізаною головою.

Загибель дружини стала страшним ударом для Віктора. Він повністю відійшов від дисидентського руху, оселився в Кончі-Озерній і відкрив свою рисувальну школу – мав понад 200 учнів. Творчість стала його єдиною відрадою в житті. Він захопився творчістю австрійського художника Густава Клімта і став одним із фундаторів стилю неосецесії в українському живописі.

23 серпня 1990 року Віктора Зарецького не стало. У 1994 році його картини були відзначені Шевченківською премією.

Віктор Зарецький став іще одним талантом, якому радянський тоталітаризм так і не дав розвинутися на повну. Згадати про нього і його творчість пропонує наша рубрика «Історичний календар».

🗓 Сьогодні минає 80 років від початку Ялтинської (Кримської) конференції — однієї з ключових дипломатичних зустрічей Другої світової війни. Саме тоді світові лідери вирішували майбутній повоєнний устрій, визначали кордони та сфери впливу, а також ухвалювали рішення, які мали далекосяжні наслідки для України.

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували для вас черговий допис.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

140 років тому, 4 лютого 1885 року в сім’ї вчителя народної школи в селі Великі Бірки Тернопільського повіту Королівства Галичини та Володимирії (нині селище Тернопільського району) народився відомий польський та український психолог, філософ, лікар і педагог, один із найвидатніших вчених першої половини XX століття Стeпан-Максим Балей.

Довгі роки в Україні ім’я знаменитого вченого було практично невідомим, тоді як поляки досі пишаються ним як людиною, яка одна з перших звернула увагу на питання психології в літературі (зокрема, і на психологію в творах Тараса Шевченка), а також – на питання дитячої та підліткової психології.

Мав дуже ґрунтовну освіту. Вивчав психологію та філософію на філософському факультеті Львівського університету. Пізніше продовжував навчання в Берлінському університеті. Працював в Інституті психології під керівництвом Карла Штумпфа (німецький психолог, засновник європейського напрямку функціональної психології, один із провісників феноменології та гештальтпсихології). Згодом – навчання в університетах Парижа й Відня, де здобув і медичну освіту. У 1911 році здобув вчений ступінь доктора водночас з двох галузей наук – філософії та медицини.

Широко займався публіцистичною діяльністю, активно дописував до львівського журналу «Учитель». Саме йому належить відома фраза із рецензії на книгу французького педагога Юліана Пейо «Виховання волі»: «Виховати самого себе – одна з найважчих задач, котру може людина поставити перед собою».

Після Першої світової війни працював у Львові лікарем у відділенні нервових хвороб, читав курс логіки в Українському таємному університеті.

У 1927 році переїхав у Варшаву, де за рік очолив кафедру дитячої і педагогічної психології Варшавського університету, пізніше обіймав керівні посади у Варшавському педагогічному інституті Спілки вчителів. Був членом Польської Академії наук та багатьох наукових установ за кордоном. За свою працю був відзначений офіцерським Хрестом Відродження Польщі.

Лише зараз багата творча спадщина видатного вченого повертається до нас. А більш детально про життєвий і творчий шлях Степана-Максима Балея розповідає наша рубрика «Історичний календар».

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Іван Пулюй народився в містечку Гримайлів на Тернопільщині в родині місцевого бургомістра. Майбутній науковець виховувався у дусі греко-католицької релігії.

Під час навчання в Тернопільській класичній гімназії, Пулюй вступив до напівлегального громадівського руху, який піклувався про збереження української національної ідентичності.

У 1865 році Пулюй перебирається у Відень, де вступає до Греко-католицької духовної семінарії. На першому курсі перекладає українською підручник з геометрії. Під час навчання на священника паралельно прослуховує курс лекцій з математики, фізики та астрономії у Віденському університеті. Після завершення навчання в семінарії, вступає на філософський факультет Віденського університету, де вивчає природничі науки. Згодом починає працювати в фізичній лабораторії Віденського університету.

У 1874 році перебирається в Фіуме (нині Рієка, Хорватія), де викладає математику й фізику для морських офіцерів австрійського флоту. За рік перебирається до Страсбурзького університету, де захищає докторську дисертацію. У 1876 році повертається до Віденського університету, де працює наступні сім років. Саме в цей час фізик відкриває для себе галузь електротехніки та бере участь у наукових конгресах з цієї галузі.

У 1884 році Пулюй перебирається в Прагу, де на запрошення Австрійського міністерства освіти, починає працювати в Німецькій політехнічній школі. Саме в цей час відбуваються найбільші відкриття Пулюя як науковця. Фактично одночасно з німецьким колегою Вільгельмом Рентгеном, Пулюй відкрив явище Х-променів. Щоправда, Рентген зумів опублікувати статтю про відкриття раніше – 20 грудня 1895 року проти статті Пулюя, яку опублікували 13 лютого 1896 року. Однак на відміну від німецького фізика, Пулюй цікавився прикладним використанням Х-променів, зокрема в медицині. Іван Пулюй став першим у світі фізиком, який зміг отримати точний знімок людського скелета завдяки Х-променям.

Окрім наукової діяльності, Пулюй також приділяв багато уваги перекладацькій і просвітницькій роботі. Спільно з Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким, зробив перший переклад Біблії українською мовою з грецької та єврейської. Перший наклад Нового Заповіту українською Пулюй видав власним коштом. Також Пулюй був одним з ініціаторів відкриття Львівського університету та відстоював стипендії для українців у Віденському університеті.

У 1916 році Пулюй відмовився від посади міністра освіти Австрійської імперії. Помер видатний фізик за два роки після того у Празі.

#FightForUkraine

Андрій Горохолінський народився в місті Кам'янець-Подільський Хмельницької області в 1982 році. Будучи ще в школі, він вступив до лав «Пласту» й пов’язав з ним усе своє подальше життя. Вже тоді Андрій демонстрував відмінні лідерські та розвідницькі навички: на обох таборах, які пройшов ще юнаком, був одразу в проводі.

У 2000 році майбутній розвідник вступив на філософський факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, але навіть тоді він не покидав пластунської справи – був заступником керівника «Пласту» в рідному місті, проходив і організовував вишколи, вступив до старшого пластунства в Львові.

За роки проведені в «Пласту» Андрій Горохолінський був співорганізатором багатьох вишколів і таборів для молоді. Паралельно з цим він працював професійним інструктором з туризму та навіть інженером-конструктором військового спорядження.

Ще з юності Андрій захоплювався військовою справою, брав участь у таборах військового пластування і виступав інструктором на мілітарних вишколах. З початком війни Росії проти України в 2014 році він приєднався до добровольчого батальйону «Гарпун» і воював в межах АТО\ООС. З 2017 по 2020 рік служив за контрактом.

У 2022 році з перших днів повномасштабного вторгнення вступив до лав Сил оборони. Андрій служив у 8-му окремому полку спеціального призначення ССО імені Князя Ізяслава Мстиславича. Брав участь у численних бойових операціях на території Сумської, Харківської, Донецької та Луганської областей.

За роки служби був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою «Золотий хрест», відзнакою «Вогнепальна зброя», чисельними відзнаками «За поранення». Також його було нагороджено орденом «За мужність» II ступеня посмертно.

Він загинув 23 вересня 2024 року поблизу села Малі Проходи на Харківщині під час виконання бойового завдання з евакуації іншої підгрупи, потрапивши в засідку російських FPV-дронів. Андрію назавжди 42 роки.

#FightForUkraine

Євген Шумілов народився 12 січня 1992 року в Києві. Свій творчий шлях він почав у ранньому віці з занять танцями, проте згодом потрапив до акторського гуртка, який і визначив його подальшу кар’єру. Після закінчення школи Євген вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана. Карпенка-Карого, де здобув акторську освіту.

З отриманням диплома він розпочав повноцінну кар’єру актора. Протягом 8 років Євген Шумілов виконував різні ролі в приватних альтернативних театрах та знімався у серіалах і телепроєктах як: «Реальна містика», «Агенти справедливості», «Речовий доказ», «Відділ 44», «Сидорéнки-Сидóренки» й «Швидка».

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році він тричі намагався потрапити на фронт. У цей час Євген працював на пошті, де відзначився участю в відомій рекламній компанії. Проте в серпні 2022 року він нарешті зміг долучитися до Сил оборони України.

Спочатку Євген Шумілов став зв’язківцем, проте невдовзі змінив спеціалізацію на бойового медика. Згодом він став ротним медиком 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 3-ї ОШБр у званні сержанта. Євген брав участь у чисельних боях в Авдіївці, Семенівці, Бахмуті, Андріївці, Кліщіївці на Донеччині, а також на території Харківщини й Луганщини.

За проявлену хоробрість та порятунок життів своїх побратимів у найскладніших умовах Євгена Шумілова було нагороджено почесними нагрудними знаками «Хрест хоробрих» та «Золотий хрест».

Він загинув 30 квітня 2024 року поблизу села Нововодяне Луганської області, закривши собою пораненого побратима під час ворожого штурму. Євгену назавжди 32 роки.

#FightForUkraine

Валентина Макаренко народилася в місті Кропивницький Кіровоградської області. У 2015 році разом із родиною переїхала до Києва. З самого дитинства вона захоплювалася музикою й хотіла пов’язати з нею своє життя. Займатися вокалом Валентина почала ще з 5 років, а вже в дорослому віці вона стала студенткою Київського національного університету культури і мистецтв, де здобула освіту за фахом естрадного вокалу.

Пізніше молода вокалістка також вступила до Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва. Паралельно вона працювала майстринею в салоні краси й навіть хотіла розробити власну методику розвитку через музику для дітей з особливими освітніми потребами.

Проте всі її життєві плани були призупинені з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. Коли батько Валентини, Віталій Філіпов, пішов на фронт добровольцем під позивним «Патон», вона стала активною волонтеркою – допомагала йому та його побратимам із забезпеченням усім необхідним.

Отримавши восени 2022 року звістку про загибель батька поблизу Балаклії на Харківщині, Валентина вирішила продовжити його справу та долучитися до Сил оборони України. Вона створила благодійний фонд «Патон», пройшла курси тактичної військової медицини й влітку 2023 року приєдналася до 4-ї окремої танкової бригади кулеметницею.

9 січня 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківщині Валентина Макаренко загинула від прямого влучання протитанкової керованої ракети в машину, якою вона з побратимами поверталася з позицій.

Захисницю було поховано на Лісовому кладовищі в Києві неподалік від її батька. Валентині назавжди 23 роки.

У бою під Крутами 29 січня 1918 року з боку Української Народної Республіки брали участь кілька військових формувань - курсанти 1-ї української юнкерської школи імені Богдана Хмельницького, студенти Студентського куреня, козаки місцевого Вільного козацтва та інші менш чисельні підрозділи.

Вся слава про бій під Крутами дісталася Студентському куреню - як і думка, що всі вони полягли в тому бою. Насправді багато крутян зробили військову і не тільки кар'єру. Долі деяких врешті склались суперечливо. Багато хто дожив до поважного віку. Про найяскравіші приклади розповідаємо в каруселі. ⬆️

29 січня - річниця бою під Крутами 1918 року. Тоді близько 500 українських воїнів зупинили на певний час трьохтисячну більшовицьку армію Муравйова, що дало змогу підписати Брестський мир представника УНР з країнами Четвертного Союзу. Детальніше про цей бій розповідаємо у каруселі.👆

#FightForUkraine

13 січня 1995 року в Хмельницькому народився Максим Яровець – ма йбутній лейтенант Збройних сил України та командир роти 130-го окремого розвідувального батальйону. Він віддав своє життя, захищаючи Україну від російської агресії. Сьогодні йому могло б виповнитися 30 років.

З ранніх років Максим захоплювався військовою історією та військами спеціального призначення. Навчаючись у міській школі №18 імені В’ячеслава Чорновола, Максим Яровець почав активно готуватися до майбутнього вступу у вищі військові навчальні заклади. Мріяв працювати у розвідці та спецвійськах.

Після успішного закінчення факультету підготовки спеціалістів військової розвідки та Сил спеціальних операцій Військової академії в місті Одеса його направили служити в 130-й окремий розвідувальний батальйон. Майже відразу Максим Яровець відправився в зону проведення АТО.

«Усі наші в зоні АТО, на Луганщині. І ми теж їдемо туди, бо ми ще в академії написали рапорти, щоб направили всіх у зону АТО. Як будемо сидіти вчитися, коли там іде війна?», – так згадувала слова свого сина Наталія Яровець.

У 21 рік Максим став одним із наймолодших командирів рот в Україні. Побратими згадували його як впевненого й здібного офіцера, який, попри молодість, завжди особисто брав участь в операціях. Під час повернення з одного із завдань біля Мар’їнки, що на Донеччині, Максим загинув через вибух прихованої міни-розтяжки «МОН-50». До своїх позицій його групі залишалося всього 600 метрів.

Максим Яровець нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) та званням «Почесний громадянин міста Хмельницького». Завдяки ініціативі його близького друга, з 11 березня 2020 року потягу, що курсує за маршрутом Хмельницький – Лисичанськ, надана іменна назва на честь пам'яті героя.

🗓 Сьогодні минає 343 роки з моменту укладення Бахчисарайського мирного договору — угоди, що завершила московсько-турецьку війну 1676–1681 років. Цей договір став знаковим етапом в історії боротьби за українські землі, закріпивши їхній поділ між Османською імперією, Кримським ханством і Московським царством.

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували для вас черговий допис.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

12 січня 1885 року в селі Пугачівка Київської губернії у родині священика народився Павло Григорович Клепатський. Протягом 6 років він вчився у Київській духовній семінарії. У 1905 році вступив на історико-філологічний факультет Юр'ївського університету міста Тарту, за рік перевівся до Одеського Новоросійського університету.

Там він відвідував лекції українських істориків, брав участь у діяльності українських товариств. Зокрема, увійшов до складу одеської «Просвіти» і був одним з найактивніших її лекторів. У своїх лекціях Павло Клепатський спирався на Михайла Грушевського, що наполягав на безперервності історії українського народу від давнини до сучасності.

Через свої погляди не зміг отримати посаду в Новоросійському університеті і з 1914 року розпочав викладання в Одеській жіночій гімназії та інших середніх школах міста.

Події Української революції 1917–1921 років захопили його у свій вир. Від Української трудової партії Клепатського обрали до Центральної Ради, де він репрезентував Херсонську губернію. Спрямував зусилля на організацію української школи та перетворення її на національну і за формою, і за змістом навчання.

Для поширення своїх ідей у широких верствах населення провідники одеської української громади заснували філію «Просвіти» та започаткували курси українознавства, де протягом травня–липня 1918 року Клепатський читав лекції.

Подальший шлях Клепатського проліг до Кам’янця-Подільського, де був відкритий Український державний університет, а його було обрано деканом новоствореного гуманітарного факультету.

У 1922 році Клепатського вперше заарештували як контрреволюціонера, але невдовзі звільнили. Звичайно, за таких умов лишатися у Кам’янці Павло Григорович вже не міг, і повернувся до Києва. У березні 1926 року він прийняв запрошення Полтавського інституту народної освіти і посів посаду професора на кафедрі історії та методики суспільствознавства.

У 1931 році професора заарештували в справі «Спілки визволення України», а 1936 року він був засуджений до 5 років позбавлення волі. В 1938 році судовий вирок переглянули та винесли новий – 7 років ув'язнення. Де й коли завершився життєвий шлях Павла Клепатського невідомо.

Сьогодні, 12 січня, ми відзначаємо знакову дату в історії кримськотатарської культури – 17-річчя з дня створення кримськотатарського розділу Вікіпедії. Ця подія стала важливим кроком у збереженні та популяризації мови та культурної спадщини кримськотатарського народу в цифровому середовищі.

Кримськотатарська Вікіпедія стала не лише джерелом інформації, а й платформою для дослідження історії, мови, літератури та традицій кримських татар.

У рамках співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим підготували для вас черговий допис.

Рейнгольд Глієр народився у Києві. Його батько походив із Саксонії, а мати мала польське коріння. Дід Глієра перебрався до Києва, де відкрив майстерню музичних інструментів. Батько композитора продовжив сімейну справу, однак сина цікавив більше звук, який видають інструменти, що виготовляли покоління його предків.

Під час навчання у Другій київській гімназії Глієр бере уроки гри на скрипці в аматорів-музикантів та студентів музучилища. У 1891 році вступає до Київського музичного училища, де навчається за класом скрипки. Згодом продовжив навчання в Московській консерваторії, однак не втратив тісний зв’язок з рідним Києвом. Канікули проводив на дачі у Святошині (тоді село, а нині мікрорайон Києва).

«Щорічні літні виїзди родини в село під Києвом, де, здавалося, саме по­вітря дзвеніло піснями, здружили мене з найбагатшим фольклором Ук­раїни, збагатили глибокими, незабутніми враженнями. Це була стихійна сила народного мистецтва, що мимоволі опановувала моєю свідомістю, формувала мої музичні уявлення», – писав у щоденниках Глієр.

Під час навчання у консерваторії отримав музичну премію Глінки – найбільш престижну тоді музичну нагороду в Російській імперії. Після завершення навчання у Москві, повертається до Києва. Після майже 50-річних намагань, у 1913 році в Києві з’являється консерваторія, а Глієр стає її викладачем.
За рік композитор очолив Київську консерваторію та був її директором до 1920 року. У період, коли Київ був захоплений більшовицькими бандами Муравйова, Глієр не лише зумів зберегти приміщення консерваторії, а й допомогти знаходити продпайки для її викладачів та студентів.

За час ректорства у Київській консерваторії, Глієр створив власну композиторську школу. Його учнями стали такі майстри, як Борис Лятошинський та Левко Ревуцький.

У 1920 році Глієр переїздить у Москву, де викладає у місцевій консерваторії. За три роки перебирається до столиці Азербайджану – Баку. Тут Глієр пише оперу «Шахсенем», де поєднує національну мелодику азербайджанського фольклору з класичними оперними канонами.

З початком німецько-радянської війни, Глієр перебирається у столицю Узбекистану – Ташкент. Тут композитор також працює над поєднанням узбецького народного мелосу з класичним звучанням: увертюра «Ферганське свято», опера «Лейла і Меджнун».

Однак, найбільшим натхненням для Глієра протягом усього життя була Україна та українські мотиви, зокрема творчість Тараса Шевченка. Глієр створив музику до вистави «Гайдамаки». До 125-річчя Шевченка створив симфонічну поему «Заповіт». Також Глієр працював з іншими українськими мотивами та створив симфонічний балет «Наталка-Полтавка» й «Чорноморці». Перед смертю композитор працював над балетом «Тарас Бульба».

Помер Рейнгольд Глієр у 1956 році у Москві. За місяць перед тим дав свій останній концерт – в Одесі. Похований на Новодівичому цвинтарі в Москві.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
150 років тому, 10 січня 1875 року, народився український військовий та громадський діяч, полковник, повстанський отаман, борець за незалежність України у XX столітті, Костянтин Здобудь-Воля (справжнє прізвище – Блоха).

Костянтин Здобудь-Воля народився в козацькій родині в станиці Кримській на Кубані. Закінчив Ярославську гімназію, де здобув фах вчителя, а згодом Чугуївське юнкерське училище.

Під час Першої світової війни командував батальйоном піхоти 25-го стрілецького полку російської армії. Згодом перебував у німецькому таборі для полонених в Зальцведелі, де став одним із організаторів українського руху в таборах для військовополонених.

Після підписання 9 лютого 1918 року Брест-Литовського мирного договору було ухвалено рішення про організаційне оформлення військовополонених-українців в складі української дивізії і відправлення її на Батьківщину. Кость Блоха став організатором і командиром 2-го полку 1-ї Синьої дивізії. Місцем його формування було волинське село Голоби неподалік міста Ковеля.

Після присяги на вірність Українській Державі, Костя Блоху було призначено командиром Окремого чорноморського коша, дислокованого в Бердичеві. В листопаді 1918 року він повертається на Кубань.

Кость Здобудь-Воля займався літературною працею. Писав статті й вірші. Після переїзду до Харкова брав участь у тогочасному літературному процесі. Зустрічався з основоположником і теоретиком українського футуризму, поетом Михайлом Семенком та іншими митцями. Уклав український буквар та пропонував його до друку для освітніх установ.

На початку 1921 року виїхав із Харкова в Миколаївський повіт, де влаштувався на посаду інструктора з позашкільної освіти, і почав займатися національним повстанським рухом.

Здобудь-Воля веде організаційну роботу серед населення Холодноярської республіки. Налагоджує зв'язки з Головним Отаманом Холодного Яру Герасимом Нестеренком-Орлом.

У зв'язку з неможливістю перемогти повстанський рух і значну підтримку в українського населення, більшовицькі окупанти розробили ряд спецоперацій з нейтралізації та захоплення повстанських лідерів. У серпні 1922 року його виманили до Києва інфільтровані в український повстанський рух чекісти, ніби на зустріч з підпільною отаманською радою.

Був засуджений до страти. 9 лютого 1923 року Кость Здобудь-Воля загинув в бою із співробітниками ГПУ, під час повстання холодноярських отаманів у Лук'янівській в'язниці міста Києва.

Народився Никанор Онацький на хуторі Хоменковому Гадяцького повіту Полтавщини. Закінчив народну школу, а в 1891 році – Гадяцьке повітове училище, де виявив неабиякий хист до малювання. Тож з 1899 року опанував фах художника в Московському Строганівському училищі, Одеському художньому училищі та Петербурзькій Академії мистецтв.

У 1905 році залишає академію та їде в Україну, а з 1906 року починає вчителювати у Лебединській гімназії. Саме у Лебедині Никанор одружується з Надією Кривошеєвою, невдовзі у подружжя народжуються діти.

Паралельно з початком викладання Никанор Онацький публікує свій перший вірш «Погук» у полтавському часописі «Рідний край». В 1908 році бере участь у випуску альманаху «З неволі». Широко відомим як художник Никанор Онацький стає 1911 року, коли в Києві відкривається перша українська художня виставка, де його роботи мали чималий успіх.

З 1913 року викладає в Сумському кадетському корпусі, а 1920 року організовує в місті історико-художній музей і дарує туди свою колекцію картин. Протягом наступних 11 років Никанор Онацький керує музеєм та інтенсивно займається живописом.

З 1928-го року за квартирою Онацьких та музеєм був встановлений нагляд, Никанора Онацького переслідують і цькують. Через це вони були змушені залишити Суми і 1933-го переїздять до Полтави, де Никанору одразу запропонували організувати й очолити відділ етнографії у краєзнавчому музеї.

Наприкінці 1934 року Онацький на кілька місяців потрапляє до полтавської в’язниці, де пише великий цикл віршів «За гратами». 27 липня 1935 року Никанора Харитоновича заарештовують вдруге, але до кінця року митця звільняють. Вже у вересні 1937 року він був вкотре заарештований і звинувачений у контрреволюційній діяльності. 23 листопада 1937 року Никанора Харитоновича Онацького без суду, а лише за постановою особливої «трійки», розстріляли.

У 1956 році Никанор Онацький був посмертно реабілітований. Сьогодні Сумський художній музей його імені, а написані ним полотна зберігаються в музеях Полтави, Сум і Харкова.

«Історію він уважав одним з засобів для зрозуміння і оцінки життя, – сам мав усе політичні аспірації і не раз вагався, що важніше – писати історію чи її творити», – так писав Іван Крипʼякевич про Степана Томашівського.

Його вважають одним з істориків, які вплинули на національну свідомість на Галичині.

9 січня від дня народження Томашівського виповнюється 150 років.

У наукову спільноту він увійшов як учень Михайла Грушевського. Досліджував політичну історію західноукраїнських земель і політичну історію Центральної і Східної Європи 17 ст.; історію церкви в Україні. Томашівський приділяв увагу політиці гетьмана Мазепи та угорському повстанню 1703–1711 років. Працював над етнографічною мапою розселення українців на початку 20 ст.

Водночас Томашівський поєднував історичні дослідження з викладанням, громадською, політичною, дипломатичною діяльністю і публіцистикою. Залученість у життя своєї громади на Галичині формувала його політичну позицію, що своєю чергою впливало на наукові зацікавлення.

До Першої світової війни Степан Томашівський долучився до заснування українських партій на Галичині та відстоював політичне представлення українців у парламенті Австро-Угорщини. Вважав, що так можна досягти більшої автономії.

Наприкінці Першої світової він уже був переконаний, що українцям потрібно покладатися на власні сили. Тож взяв участь у підготовці проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та листопадового повстання у 1918 році. Згодом був радником дипломатичної місії уряду ЗУНР на мирній конференції у Парижі, де визначався повоєнний устрій Європи.

В останні 10 років життя на еміграції заглибився у дослідження історії церкви. Як публіцист – аналізував поразку національно-визвольних змагань та намагався окреслити нову програму дій. В одній зі своїх публіцистичних статей в «Українському слові» писав про потребу усвідомити трагічність становища, позбутися політичного романтизму, налагодити позитивну працю, щоб «націю виховати, заки виб'є нова година всенародного діла!».

8 січня відзначаємо 90-річчя відомого українського поета Василя Симоненка. Поет трагічної долі, який прожив лише 28 років. З життям Симоненка пов’язано три українські регіони – Полтавщина, де він народився; Київщина, де він навчався; а також Черкащина, де він працював та творив. Більше про творчість та життя Василя Симоненка в матеріалі.

Також підготували для вас тест про життя та творчість Василя Симоненка.

🗓 1 січня виповнюється 99 років з дня народження Олексія Федоровича Нирка — видатного діяча культури, бандуриста, історика та педагога. Його життя стало символом незламної віри в силу української культури, її значення для збереження ідентичності.

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували для вас черговий допис.

🗓 31 грудня 1992 року побачив світ перший номер єдиної регулярної україномовної газети Криму — "Кримська світлиця". Заснована Всеукраїнським товариством "Просвіта" та громадською організацією "Кримський центр ділового та культурного співробітництва 'Український дім'", вона стала важливим голосом українців Криму.

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували для вас допис про історію цієї газети.

Данило Шумук народився 30 грудня 1914 року в селі Боремщина Волинської області у селянській родині.

Під впливом агітації юний Данило приєднався до комуністичного підпілля, за що п’ять разів був заарештований польськими правоохоронцями. Проте в 1941 році його заарештувала як «брата ворога народу» вже радянська влада. З тюрми він був призваний до армії, де брав участь у боях з Вермахтом, однак потрапив у полон, з якого невдовзі втік та приєднався до лав УПА.

Через розходження з керівництвом він відмовився брати участь у бойових діях і натомість викладав на військових курсах. У грудні 1944 року Данила Шумука заарештували співробітники НКВД. Спочатку його засудили до розстрілу, проте згодом покарання замінили на 20 років каторги в ГУЛАГу. Там він став активним учасником підпільного руху політв’язнів і взяв участь у Норильському повстанні 1953 року.

У 1956 році його було достроково звільнено, проте вже за два роки Данило Шумук був повторно засуджений за агітацію проти радянської влади. Під час ув’язнення він здружився з іншими дисидентами і активно включився у їхню боротьбу.

Після звільнення у 1968 році переїхав до Києва, де працював сторожем і потайки писав спогади. Проте в 1972 відбулися масові обшуки та арешти шістдесятників, під час них було знайдено друковані частини його спогадів. За них Данила Шумука було засуджено на 10 років у таборах особливо суворого режиму. У 1979 році він вступив до Української Гельсінської групи та став її членом-засновником у місцях позбавлення волі.

Спогади Данила Шумука були опубліковані українською діаспорою, проте сам автор побачив їх лише в 1987 році після звільнення та еміграції до Канади за клопотання парламентарів Канади та США. В 1998 році їх перевидали вже в Києві.

Данило Шумук об’їхав багато міст Америки, де виступав перед українськими громадами, політиками та журналістами. У 1987 році виступав у Вашингтоні та зустрівся з тодішнім президентом США Рональдом Рейганом. У 2002 він повернувся в Україну та оселився у місті Покровську на Донеччині, де на той час проживала його донька Віра.

Помер Данило Шумук 21 травня 2004 року. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» І ступеня. Був похований у Покровську, проте, заради безпеки поховання, 27 грудня 2024 року його прах було урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі у Львові.

Данило Шумук писав: «Боротися за волю, справедливість і незалежність свого народу і мужньо витримувати всі страждання за ту ідею – це не геройство, а обов’язок кожної шануючої себе людини».

#FightForUkraine

Павло Петриченко був відомим громадським активістом, організатором багатьох суспільних ініціатив і важливим учасником волонтерського руху, проте через повномасштабне вторгнення Росії він став на захист майбутнього своєї країни вже в ролі солдата.

Народився Павло 16 квітня 1991 року в Києві й ще в юності став активним учасником громадського життя. Брав участь у Революції гідності, допомагав ініціативі «Хто замовив Катю Гандзюк?», організовував акції на підтримку Сергія Стерненка та працював у фонді Сергія Притули.

З початком повномасштабного вторгнення Павло Петриченко активно долучився до волонтерства, ставши одним з ключових організаторів не тільки зборів допомоги військовим в Києві, але й доставки всього необхідного безпосередньо в зону бойових дій. Як тільки волонтерський рух був налагоджений, в квітні 2022 року він покинув свою роботу в тилу та приєднався до лав 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

«У ЗСУ я хотів піти ще на початку лютого. Я не хотів волонтерить, відверто кажу… я не воював з 2014 по 2022 рік, і було якесь моральне переконання, що от тепер мій час піти на війну», – говорив Павло в інтерв’ю.

В Силах оборони України він служив в аеророзвідці: розвідував позиції росіян, стежив за пересуванням техніки та допомагав націлювати артилерію на скупчення військ. Павло Петриченко брав участь в обороні Миколаєва, звільнені Херсонщини та боях на Донеччині, був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Навіть будучи у війську він не припиняв відстежувати соціальні проблеми та, зокрема, став автором петиції про обмеження онлайн-казино для військовослужбовців під час воєнного стану.

У квітні 2024 року стало відомо про смерть Павла Петриченко на фронті.

#FightForUkraine
Станіслав Горбенко народився 26 грудня 1994 року в Полтаві в родині відомого вченого-антрополога Сергія Горбенка.
Сам мріяв стати вченим, досконало знав англійську, французьку та польську, вивчав японську, цікавився історією, мав успіхи з тхеквондо.

Вступив одночасно в два університети: стаціонарно – ХНПУ імені Г.С. Сковороди, англо-японська філологія, та заочно – ХНУ імені Каразіна, історичний факультет. У квітні 2014 року Святослав Горбенко перевівся на третій курс спеціальності «японська мова і література, іноземна мова» ННІ філології КНУ імені Тараса Шевченка. Також паралельно проходив офіцерський вишкіл на факультеті військової підготовки НТУ «ХПІ», влітку 2014 склав іспити на звання молодшого лейтенанта.

У свої неповні 19 він став активним учасником харківського Євромайдану, їздив і до Києва, де зблизився з активістами «Правого Сектора», допомагав виносити поранених. Коли ж із початком бойових дій на сході України більшість його друзів узяли до рук зброю, теж не зміг спокійно дивитися на ситуацію.

17 серпня 2014 року він потайки від батька поїхав до військового навчального центру «Десна», де записався до Добровольчого Українського корпусу «Правого сектору» як доброволець. Після закінчення тактичного вишколу опинився в зоні бойових дій, в одній із найгарячіших на той час точок – Донецькому аеропорту. Він узяв собі позивний «Скельд» – так у давні часи в Норвегії називали воїна-поета, співака, декламатора.

Попри молодість, Скельд швидко набув навичок як ефективно бити ворога, неодноразово рятував своїх товаришів. Але боротьба була недовгою: 3 жовтня 2014 року Святослав Горбенко загинув у ДАП під час евакуації пораненого побратима.
Після загибелі Скельда з`ясувалося, що він, як доброволець ДУК, не проходить по списках учасників АТО. Батькові героя довелося кілька років проводити власні розслідування і збирати свідчення, щоб довести, що смерть його сина була пов'язана із захистом батьківщини.

Зрештою, історична справедливість була поновлена: Святославу Горбенку було присвоєне звання Героя України (посмертно), також посмертно його нагороджено нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту», медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України», відзнакою «Бойовий Хрест Корпусу» ДУК та орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Ім`я героя носить одна з аудиторій в ННІ філології та Студентська гвардія КНУ, а найкращі студенти-сходознавці отримують стипендію імені Святослава Горбенка.

26 грудня 2024 року Святославу виповнилося б 30 років.

У Львові з’явилась вулиця Рафаеля Лемкіна

19 грудня на сесії Львівської міської ради місцеві депутати підтримали перейменування вулиці на честь знакової особистості у сфері дослідження пам’яті та прав людини – юриста Рафаеля Лемкіна.

На честь Рафаеля Лемкіна перейменували вулицю Малинову в Шевченківському районі Львова. Рафаель Лемкін – це польсько-американський юрист єврейського походження, який створив та обґрунтував юридичне поняття «геноцид». Був першим із фахівців міжнародного права, який визначив злочини сталінського комуністичного режиму проти українців як геноцид та проаналізував геноцид в Україні в контексті міжнародного права.

Український інститут національної пам’яті раніше закликав львівських депутатів підтримати увічнення Рафала Лемкіна у топоніміці та меморіальному просторі Львова. Тодішній голова УІНП Антон Дробович мав виступ на топонімічній комісії онлайн із аргументацією цього рішення.

27 грудня у Львові відбудеться церемонія перепоховання видатного громадського діяча, правозахисника, дисидента та учасника руху опору в Україні Данила Шумука (1914–2004).

Прах борця за свободу буде похоронено на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря поруч з похованнями багатьох інших представників і представниць дисидентського руху.

Перепоховання відбувається за ініціативи родини Данила Шумука та небайдужих військовослужбовців Сил безпеки та оборони України, що була підтримана Українським інститутом національної пам’яті й Львівською міською радою. Перенесення праху вдалося реалізувати завдяки спільним зусиллям військовослужбовців 13-ої бригади НГУ «Хартія» та співробітників СБУ.

Розклад церемонії:

– 14:00 – Чин похорону в Гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла (вул. Театральна, 11).

– 15:00 – Чин перепоховання на Личаківському цвинтарі (вул. Мечникова, 33).

– 17:30 – Лекція «Данило Шумук – в'язень трьох окупаційних режимів» у Львівській міській раді (пл. Ринок, 1).

✨ Вітаємо з Різдвом Христовим та прийдешнім Новим 2025 роком!

Цьогорічні свята знову приходять у час, коли наша країна веде боротьбу за своє майбутнє. Але Різдво нагадує нам, що навіть у найтемніші часи світло не згасає, а стає дороговказом.

Ми разом продовжуємо боротися за Україну – на передовій, у тилу, у кожній сфері життя. Нехай це Різдво стане джерелом тепла, надії та віри у те, що наша спільна боротьба наближає нас до світлого майбутнього.

Нехай 2025 рік стане роком сили, витримки та згуртованості для кожного з нас.

З вірою в те, що світло переможе темряву,
Український інститут національної пам’яті

Відносини між українськими козаками та кримськими татарами – тема, яка часто супроводжується стереотипами та міфами. Чи дійсно вони були виключно ворогами, чи все ж їх об’єднувало більше, ніж здається на перший погляд?

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми розвінчуємо черговий міф.

Скоро вся країна святкуватиме світле свято Різдва Христвого й мільйони маленьких українців вже чекають на свої подарунки.

А тому ми зібрали свіжу підбірку сучасних українських дитячих видань, які допоможуть молодшому поколінню більше дізнатися про історію та національну пам’ять.

До збірки увійшло 9 книжок для дітей різного віку, які видані у 2024 році. Книги зможуть бути помічні для вас, щоб пояснити вашим нащадкам історію нашої боротьби та формування українського народу як нації.

Діліться в коментарі своїми улюбленими дитячими книжками про історію України та враженнями про них!

Щонайменше 25194 обʼєкти топоніміки було перейменовано та 1066 памʼятників і памʼятних знаків демонтовано з 27 липня 2023 року на виконання закону «Про засудження і заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Такі дані Український інститут національної памʼяті отримав від обласних і Київської міської військових / державних адміністрацій.

Статистика охоплює період з 27 липня 2023-го по 27 липня 2024 року, тобто рік з моменту вступу у дію деколонізаційного закону. Саме стільки часу закон давав органам місцевої влади різних рівнів для ухвалення рішень щодо перейменування топонімів та демонтажу памʼятників.

Найбільше перейменувань відбулося у Дніпропетровській області – 3331. Київ та Львівська область – дві адміністративні одиниці, де демонтували понад сотню памʼятників і памʼятних знаків: 124 та 114 відповідно.

Варто врахувати, що в окремих регіонах процес усунення з публічного простору символів тоталітарного чи імперського правління відбувся раніше. Також дані щодо областей, частина території яких перебуває в окупації, можуть бути неповними або не включати обʼєкти, які наразі перебувають на окупованій території.

Більш детальну інформацію можна дізнатись на сайті УІНП, за посиланням.

Герой України Владислав Бувалкін. Під час бою за пункт пропуску «Довжанський», під артилерійським обстрілом, як прикордонник, повернувся на сторожову вежу за державним прапором. Перейшов до Служби безпеки України. Загинув 20 березня 2022 року під час оборони Києва поблизу селища Макарів, знищивши у складі спецпідрозділу СБУ ворожий штаб окупантів з особовим складом.

«Навіки в строю. Слава і Честь» - це цикл відео присвячені одеситам, які отримали найвищу нагороду України - почесне звання «Герой України» посмертно. Кожен ролик розповідає про долю визначного військового, який зростав на вулицях Одеси, але за покликом серця пішли захищати Батьківщину і віддали за неї найголовніше - життя.

Дані про Героїв надало командування Оперативного командування «Південь». За даними ОК «Південь» станом на початок 2024 року звання «Герой України» також присвоєно: Юрію Блосі, Віталію Бондаруку, Едуарду Камардіну, Сергію Котенко, Максиму Римському, Владиславу Українцю.

Ролики знято за ініціативи та на замовлення Українського інституту національної пам’яті режисером Юрієм Оніщенком та компанією «ONYKO-Film».

Студенти Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка створили гайд-путівник по творах української літератури присвяченої Голодомору 1932-33 років та масовим штучним голодам 1921-23 та 1946-47 років.

«П’ять колосків» – це непроста подорож до трагічних сторінок минулого, яка з'єднує покоління, нагадує про втрати, але водночас надихає на збереження пам’яті.

Цифровий проєкт складається з трьох рубрик: «Проза», «Поезія» та «Документалістика», які об'єднують літературні твори українських авторів різних поколінь від Валер'яна Підмогильного до Світлани Таран. Всього 27 текстів.

Також в проєкті представлене документальне дослідження УІНП «Людяність у нелюдяний час. Доброчинці в часи Голодомору», яке присвячене українцям, які рятували людей під час Голодомору 1932-33 років.

Ознайомитись з проєктом можна за посиланням.

Герой України, повний кавалер ордену «За мужність» Віталій Блажко. Доброволець снайперського підрозділу полку «Азов». 2019 року отримав поранення на Світлодарській дузі, втратив стопи обох ніг, але повернувся в стрій на протезах. Загинув 8 травня 2022 року в Маріуполі на «Азовсталі» внаслідок удару керованої авіабомби.

«Навіки в строю. Слава і Честь» - це цикл відео присвячені одеситам, які отримали найвищу нагороду України - почесне звання «Герой України» посмертно. Кожен ролик розповідає про долю визначного військового, який зростав на вулицях Одеси, але за покликом серця пішли захищати Батьківщину і віддали за неї найголовніше - життя.

Дані про Героїв надало командування Оперативного командування «Південь». За даними ОК «Південь» станом на початок 2024 року звання «Герой України» також присвоєно: Юрію Блосі, Віталію Бондаруку, Едуарду Камардіну, Сергію Котенко, Максиму Римському, Владиславу Українцю.

Ролики знято за ініціативи та на замовлення Українського інституту національної пам’яті режисером Юрієм Оніщенком та компанією «ONYKO-Film».

Герой України Денис Максишко. Командир батареї 28-ї бригади імені Лицарів зимового походу. Під час контрнаступу на Миколаївщині знищили російський блокпост, вивели з ладу техніку та знищили частину особового складу. Загинув у бою в районі населеного пункту Прибузьке Миколаївської області.

«Навіки в строю. Слава і Честь» - це цикл відео присвячені одеситам, які отримали найвищу нагороду України - почесне звання «Герой України» посмертно. Кожен ролик розповідає про долю визначного військового, який зростав на вулицях Одеси, але за покликом серця пішли захищати Батьківщину і віддали за неї найголовніше - життя.

Дані про Героїв надало командування Оперативного командування «Південь». За даними ОК «Південь» станом на початок 2024 року звання «Герой України» також присвоєно: Юрію Блосі, Віталію Бондаруку, Едуарду Камардіну, Сергію Котенко, Максиму Римському, Владиславу Українцю.

Цикл роликів знято за ініціативи та на замовлення Українського інституту національної пам’яті режисером Юрієм Оніщенком та компанією «ONYKO-Film».

1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення Незалежності України. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?».

Текст Акту, ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності.

Директор Інституту соціології Національної академії наук України Євген Головаха у четвертому епізоді #подкастнапамять розповідав, що українці мали великий оптимізм, щодо проголошення Незалежності.

«На момент виникнення незалежної української держави були дуже великі оптимістичні настрої, – каже Євген Головаха. – Це був дуже нереалістичний оптимізм. Ми тоді опитували людей, і вони казали, що от вже через кілька місяців усе налагодиться: зʼявляться товари в крамницях, почнуть нормально виплачувати зарплату, пенсії. Люди вірили, що сам факт незалежності – це вже передумова матеріального добробуту. Не кажучи вже про те, що вони бачили це як можливість національно-культурної самореалізації – для багатьох, особливо на заході і в центрі України, це було важливо».

Важливий момент, на якому наголошує Євген Головаха: попри швидкий спад оптимізму в наступні роки, повʼязаний із тим, що розвіялися нереалістичні ілюзії про швидкий добробут, яке має настати само собою, – «люди не відмовлялися від незалежності».

«Тобто люди почали оцінювати зміни як негативні, але переважна більшість продовжувала вважати, що Україна зробила правильний вибір, що стала незалежною державою», – каже соціолог.

Референдум відбувся в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 областях, Автономній республіці Крим, Києві та Севастополі. У ньому взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 % населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала «За». Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19 % громадян, у Севастополі — 57,07 %; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80 % виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95 %, у решті областей — понад 90 % громадян.

Уже наступного дня, 2 грудня, Україну визнали перші дві держави - Канада та Польща. За ними до кінця тижня - Угорщина, Латвія, Литва, Росія, Болівія, Аргентина, Болгарія, Куба, Хорватія, Чехословаччина.

Одночасно з референдумом 1 грудня відбулися перші в історії незалежної Української держави вибори президента України, на яких главою держави був обраний Леонід Кравчук (61,59 відсотка голосів). Другий результат на виборах президента здобув В’ячеслав Чорновіл (23,27%), а на третьому місці опинився Левко Лук’яненко (4,49%). Загалом балотувалися 6 кандидатів.

На світлинах голосує трійка лідерів першої виборчої кампанії на пост Президента України.

А більше про те, як українці сприймали Незалежність та як змінилось їх уявлення про власну державу слухайте у подкасті «(На)памʼять».

Фото: Укрінформ, Голос України

Продовжуємо розповідати історії Героїв в рамках проєкту «Герої наших вулиць» — проєкту про пам'ять, що розповідає про імена, які ви відтепер бачите в міському просторі. Поки про 12 імен, але ми прагнемо розповісти про всіх. Щоб пам'ятати їх щодня. Щоб перемогти в боротьбі за нас самих.

Сьогодні — про Олександра Оксанченка. Військового льотчика першого класу, що з дитинства був закоханий у небо, а польоти обрав своїм фахом. Воїна, що першим піднявся в небо у 2014-му, коли росія розпочала війну на сході України. Того, хто повернувся на службу із запасу й злетів у небо в перший день уже «великої війни». Гортайте карусель та читайте більше про Героя України Олександра Оксанченка.

Гортайте карусель та читайте більше про патріота, Героя України Дмитра Коцюбайла. Кожен з Героїв має жити в нашій пам'яті вічно.

Проєкт створений командою Стріткод за підтримки Українського культурного фонду, Українського інституту національної пам'яті та платформи Меморіал Героїв.

Художник — Сергій Федоров❤️
Дизайнери — Поліна Полівод, Олександр Івашко❤️

Вшанування пам’яті жертв Голодомору в Києві 🕯

Сьогодні в Києві відбулися пам’ятні заходи, присвячені пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Біля Національного музею Голодомору-геноциду провели молебень за упокій мільйонів невинно вбитих голодом та вшанували жертв Голодоморів хвилиною мовчання.

Громадськість підносила до меморіалу лампадки, свічки, колоски, яблука, квіти та хліб. Також присутні долучились до нашої акції «Теплий збір», передавши волонтерам необхідні речі для ЗСУ.

🕯 Пам’ятаймо тих, хто не пережив геноцид.

Запалюйте свічку пам‘яті за жертвами Голодоморів.
#Голодомор
#ГолодоморГеноцид #Геноцид

Четверта субота листопада. День пам’яті жертв голодоморів. У 1921, 1922 й 1923-му. У 1946-му й 1947-му. І в найстрашніші 1932 і 1933 роки, коли свідомо створений режимом голод забрав мільйони життів наших людей.

Наш обов’язок – пам’ятати, згадувати й говорити світу правду про жорстокий злочин, про геноцид, який був здійснений проти українців.

Світла пам’ять усім жертвам: дорослим і дітям – безневинним жертвам голодоморів.

Голодомор-геноцид 1932-1933 років, влаштований комуністичним режимом Сталіна з метою зламати опір українців, знищити українську ідентичність і пам’ять про українську державність, перетворити селян на колгоспних рабів і отримати необмежений доступ до продовольчих ресурсів, досі є одним з найжахливіших у ХХ столітті злочинів проти людства.

За наказом влади спеціальні продзагони вилучали в людей усі запаси збіжжя та харчів. На господарства накладалися натуральні штрафи. Села, які не виконували нереальні плани хлібозаготівлі, заносили на «чорні дошки», що означало повну блокаду населеного пункту і приречення на голодну смерть. Виїзд з України також був закритий.
В червні 1933 року смертність досягла епогею. Людей просто звозили в ями за селом, бо й ховати не було кому. Траплялися випадки канібалізму.

Про причини і наслідки Голодомору 1932-1933 років розповідає новий історичний ролик, підготовлений Українським інститутом національної пам’яті напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів. Ролик завершив цикл, присвячений трьом штучним голодам, які пережили українці за радянської влади.

Ролик створено спільно зі студією «Диваки-продакшн». Використані історичні фото та відеоматеріали із фондів Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву.

Завантажити ролик у високій якості можна тут.

23 листопада, з 14:00 до 18:00 біля Меморіалу жертв Голодомору у Києві пройде акція «Теплий збір».

Передайте необхідне для воїнів ЗСУ, запаліть свічку пам’яті та вшануйте жертв Голодомору. Разом – до перемоги! 💙💛

#Голодомор #ПідтримкаЗСУ

🇺🇦 Сьогодні Україна вшановує День Гідності та Свободи — свято, яке нагадує нам про дві доленосні революції, що визначили сучасну історію країни: Помаранчеву революцію та Революцію Гідності.

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували черговий допис, який розвіює міф про відсутність підтримки європейського курсу в Криму та нагадує про мужність кримських активістів, які попри всі виклики боролися за європейське майбутнє України.

🇺🇦 Сьогодні ми відзначаємо День Гідності та Свободи.

Цього року ми згадуємо дві ключові події новітньої історії України – 20-річчя Помаранчевої революції та 11-річчя Революції Гідності. Майдани 2004 і 2013 років стали символами боротьби за гідне майбутнє та свободу, утвердивши гасло: «Нас не подолати!». Ці слова залишаються актуальними й сьогодні, на 11-му році війни з російським агресором.

У цей день ми не лише згадуємо героїчні сторінки нашої історії, а й вшановуємо пам’ять тих, завдяки кому Україна продовжує боротися і жити.
Будьмо сильними, єдиними та гідними!

#ДеньГідностіТаСвободи #БутиГідними

До 20-ї річниці Помаранчевої революції та 11 річниці Революції Гідності у Києві заплановано низку заходів.

Цьогоріч програма містить виставки, тематичні екскурсії, публічні дискусії, серію зустрічей "Еволюція Революцій" та лекції, комеморативні заходи на вшанування борців за свободу України.

Більше дізнатись про програму заходів можна за посиланням.

Закликаємо долучитися до флешмобу #БУТИ_ГІДНИМ і ділитися спогадами, світлинами і роздумами про Майдани і сьогоднішнє їх значення у соціальних мережах під однойменним тегом.

Продовжуємо розповідати історії Героїв в рамках проєкту «Герої наших вулиць» — який про пам'ять: розповідає про імена, які ви відтепер бачите в міському просторі. Поки про 12 імен, але ми прагнемо розповісти про всіх. Щоб пам'ятати їх щодня. Щоб перемогти в боротьбі за нас самих.

Сьогодні — про Дмитра Коцюбайла. Того самого легендарного Да Вінчі — завзятого добровольця, що захищав нас з 2014-го, мріяв та боровся за щасливу Україну. Він був прикладом не тільки звитяги, але й молодого лідерства та відданості національній ідеї.

Гортайте карусель та читайте більше про патріота, Героя України Дмитра Коцюбайла. Кожен з Героїв має жити в нашій пам'яті вічно.

Проєкт створений командою Стріткод за підтримки Українського культурного фонду, Українського інституту національної пам'яті та платформи Меморіал Героїв.

Художник — Сергій Федоров❤️

Дизайнери — Поліна Полівод, Олександр Івашко❤️

Стоїмо!

#1000ДнівСпротиву
#StandWithUkraine
#СлаваУкраїні
#ГероямСлава
#Ukraine1000Days

🗓 Сьогодні свій 81-й день народження святкує один із символів боротьби кримськотатарського народу — Мустафа Джемілєв. Його життя — це історія стійкості та відданості рідній землі, історія багаторічної боротьби за права кримських татар та їхнє право повернутися до Криму.

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували для вас карусель про життя та діяльність пана Джемілєва.

Продовжуємо розповідати історії Героїв в рамках проєкту «Герої наших вулиць» — який про пам'ять: розповідає про імена, які ви відтепер бачите в міському просторі. Поки про 12 імен, але ми прагнемо розповісти про всіх. Щоб пам'ятати їх щодня. Щоб перемогти в боротьбі за нас самих.

Сьогодні — про братів Котенків, Сергія та Олександра, які стали на захист України зі зброєю в руках ще у 2014-му. Вінничани, добровольці, вояки, які любили Україну понад усе. Погортайте, побачте, якими мужніми були брати.

Проєкт створений командою Стріткод за підтримки Українського культурного фонду та Українського інституту національної пам'яті та платформи Меморіал Героїв.

Художник — Сергій Федоров ❤️
Дизайнери — Поліна Полівод , Олександр Івашко ❤️

#герої_наших_вулиць

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

Леонід Штейн народився у Кам’янці-Подільському у звичайній робітничій єврейській родині. Під час Другої світової Штейнам дивом вдалось евакуюватись в Узбекистан та уникнути нацистської розправи. В Узбекистані помер батько майбутнього шахіста – Захар Штейн

Після Другої світової, Штейни повернулись в Україну, до Львова. В юності Леонід погано вчився в школі. Наприкінці 1940-х років став учасником першому Львівського шахового клубу, де його тренером став відомий шахіст Олексій Сокольський. Тоді ж у Львові виник юнацький шаховий квартет, який активно перемагав у шахових турнірах в УРСР. Квартет складався з Леоніда Штейна, Ігоря Семененка, Юхима Ротштейна та Бориса Каталимова. У 15 років Штейн отримав перший розряд, а в 18 захистив звання кандидата у майстри спорту.

У 1953 році Леоніда Штейна призвали на армійську службу. Служив шахіст спершу в Азербайджані, а згодом на Забайкаллі. Там армійське командування дізналось про його шахові таланти, і Штейна перевели служити неподалік Москви. Шахіст брав участь у армійських турнірах та здобув звання віцечемпіона з шахів у радянській армії.

Після повернення зі служби до Львова, Штейн зрозумів, що «шаховий квартет» розпався, адже його друзі юності за цей час здобули освіту та роз’їхались по різних містам. Борис Каталимов працював геологом у Казахстані, а Ігор Семененко та Юхим Ротшейнт стали інженерам і перебрались до Києва та Івано-Франківська. Тому Штейн влаштовується тренером з шахів до львівської філії Будинку офіцерів і розпочинає власну шахову кар’єру.

Довгий час Штейн не міг здобути звання майстра спорту та навіть думав покинути шахи. Однак у 1959 він випадково потрапив у фінал першості УРСР, де підтвердив це звання. Після цього кар’єра Штейна злетіла. Він став учасником радянської збірної, де регулярно обігрував найбільш важливого для партійного керівництва шахіста – Бориса Спасського.

У 1962 році Штейн отримав звання міжнародного гросмейстера за підсумками чемпіонату світу у Швеції. Там шахіст познайомився з відомим американським шаховим світилом Робертом Фішером. Шахісти були друзями.

У 1973 році Штейн готувався до міжзонального турніру у Бразилії, який відкривав шлях до здобуття світової шахової корони. Однак, у липні того року стало відомого, що шахіст помер від серцевого приступу. Вважається, що причиною смерті був укол лікаря швидкої допомоги, який не знав, що Штейн пройшов низку вакцин від екзотичних хвороб, які були не сумісні з антисерцевими препаратами.

Похований на Байковому цвинтарі. В пам’ять про Леоніда Штейна проводився меморіальний турнір у Львові. Його іменем названий один з львівських скверів.

Херсон був і залишиться українським.💪🇺🇦

Два роки тому цей день став символом незламності і неймовірної сили духу. Російська пропаганда створювала міфи, що Південь України чекає на них «як своїх». Але Херсонщина сказала своє остаточне слово: вона була, є і буде українською землею.

Тоді, ще під окупацією, херсонці виходили на площі з українськими прапорами, зупиняли техніку ворога голими руками і вигукували окупантам: «Забирайтеся геть!». Дев'ять місяців спротиву та боротьби, дев'ять місяців віри у повернення додому.

11 листопада 2022 року стало днем, коли на вулицях Херсона знову майоріли українські прапори. Сльози радості, обійми з бійцями, що повернули свободу місту – це був наш спільний переможний момент. І ось уже два роки, як це звільнення надихає і додає віри у майбутню перемогу.

Сьогодні ми згадуємо ті емоційні моменти та пам'ятаємо: боротьба триває. Наші воїни продовжують звільняти українські землі

Дякуємо кожному, хто стоїть на захисті нашої держави 💙💛

Відео створено на основі кадрів Армія Інформ, Радіо Свобода, Суспільне Новини та відкритих джерел.

Михайло Птуха народився у місті Остер на Чернігівщині. Навчався в Остерському двокласному училищі та хіміко-технічному училищі в Ростові. Зі статистикою познайомився під час роботи клерком в Чернігівському земстві. У 1906 зміг вступити на юридичний факультет Петербурзького університету. Згодом навчався у Берліні та Лондоні.

Наукову кар’єру розпочав у Петербурзькому університеті, однак досить швидко був відправлений у його Пермське відділення. У Пермі Птуха обіймав посаду професора, а згодом декана юридичного факультету. У 1916 році він написав свою першу важливу демографічну працю «Нариси з теорії статистики населення і моральної», де розробляв методологію вивчення масових процесів у населення.

У 1918 році Михайло Птуха повертається в Україну. Він стає одним із співініціаторів створення Демографічного інституту при Академії наук. Цю установу з видозміненою назвою Птуха очолюватиме до 1938 року. За його планами в інституті здійснювалося вивчення антропологічних характеристик населення, визначалися структурні зсуви в народонаселенні України, обчислювалися таблиці смертності, ймовірні втрати населення внаслідок першої світової, громадянської воєн та революції, розподіл населення відповідно до місця народження, освіти, сімейного та соціального становища, національності, фаху.

Михайло Птуха говорив, що у своєму житті він користується «методом скрипки». Якщо людина хоче навчитись грати на скрипці, то вона повинна щодня грати на скрипці, а не цікавитись особливостями технологій виготовлення скрипки. Так само науковець, якщо хоче бути видатним науковцем, не може витрачати час на зацікавленість у театрі чи садівництві.

Як теоретик Птуха розробляв концепцію «середньої людини» франко-бельгійського математика та соціолога Адольфа Кетле, а як практик розробляв схеми демографічного дослідження населення України та згодом СРСР. Зокрема він розробив методології обчислення індексів шлюбності, показників дитячої смертності, порядку проведення переписів населення.

У 1930-ті роки сталінський режим намагався приховати правду про Голодомор 1932-33 років, а тому перепис населення, який проводив Птуха та його підлеглі з Інституту демографії не влаштовував більшовиків. Самого вченого кілька разів арештовували, його брата та деяких колег розстріляли. У 1938 році Інститут, створення якої було його життєвою метою, визнали «шкідницькою» та розформували.

Сам Птуха, після звільнення у 1940 році очолював відділ статистики при Інституті економіки АН УРСР. Радянська влада не могла обійтись без його наукового генія, тому Птуху регулярно залучали до підготовок Всесоюзного перепису населення чи планування роботи радянських міністерств.

Помер Михайло Птуха у 1961 році. Похований у Києві.З листопаду 2009 року Інститут демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України носиться ім’я Михайла Птухи.

Розповідати історії Героїв треба щодня. Щоб пам'ятати їх щодня. Щоб перемогти в боротьбі за нас самих.

За ці наші такі неідеальні вулиці, наші бурхливі небезбромні історії, нашу вже сталу ідентичність, юнескову та неюнескову спадщину та пам'ять, яка відтепер назавжди з нами.

Проєкт Стріткод «Герої наших вулиць» — теж про пам'ять: він розповідає про імена, які ви відтепер бачите в міському просторі. Поки про 12 імен, але спільно ми прагнемо розповісти про всіх.

Сьогодні — про Сергія Миронова, киянина, історика, краєзнавця. Його любов до Києва та містян, його любов до життя, яке він давав, на погляд багатьох, вже віджилим речам, його любов до справедливості. Погортайте, побачте, яким різнобічним був Сергій та чого він прагнув найбільше. 

Команда проєкту щиро вдячна Українському культурному фонду за підтримку в реалізації (банерна виставка та маркування простору) в містах України. А також — стратегічним партнерам за всебічну підтримку, і зокрема — Українським інститутом національної пам'яті— за надані локації для виставки, та Меморіал героїв — за допомогу в підготовці та верифікації матеріалів на сайт streetcodes.in.ua.

#герої_наших_вулиць

5 листопада 1854 року відбулася Інкерманська битва, коли поблизу міста, що під Севастополем, об'єднані війська Великої Британії та Франції зійшлися в смертельній сутичці з військами Російської імперії. Яким був перебіг подій та які наслідки становили результати цієї визначної битви?

У рамках нашої співпраці з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим ми підготували для вас черговий допис.

5 листопада відзначаємо 90-річчя від дня народження радянської та української режисерки Кіри Муратової.

Муратова була режисеркою, яка не вписувалась в жодні канони будь-якої кінотрадиції. У цьому контексті її творчість можна порівнювати з Мікеланджело Антоніоні чи Луїсом Бунюелем.

У 1991 році Муратова принципово отримала українське громадянство та активно підтримувала Революцію гідності та Україну у російсько-українській війні. Померла Кіра Муратова у 2018 році. Похована на Таїровському цвинтарі в Одесі.

Більше про життя та творчість Кіри Муратової у нашій каруселі.

#ЦейДеньвІсторїУкраїни

140 років тому 23 жовтня (11 за старим стилем) в Полтаві народився один із досить неординарних діячів Української революції 1917-1921 років, організатор Гайдамацького Коша Слобідської України, фундатор контррозвідки армії УНР і особистий охоронець Симона Петлюри Микола Чеботарів.

Його заарештовували царська охоронка (від її переслідувань, як він писав в автобіографії, три роки переховувався в США), більшовики, двічі поляки, за часів Гетьманату Скоропадського відсидів в Лук’янівській в’язниці. Водночас про нього згадують як про людину, пряму і безкомпромісну, безмежно віддану українській справі. «Я згоден скрізь працювати, коли це на користь Україні», - писав він свого часу.

З іншого боку, як начальник контррозвідки армії УНР він проявив себе як непримиренний борець проти будь-яких проявів анархії, недисциплінованості, пияцтва, дезертирства, а також – отаманщини. За його наказом були арештовані багато отаманів. «На Правобережжі всі отамани, зрештою, опинилися в мене під арештом», – згадував він. Для арештованих був виділений окремий вагон в потязі Директорії, де вони утримувалися місяцями, доки не були звільнені за наказом тодішнього Міністра внутрішніх справ Ісаака Мазепи.

На Чеботаріва сучасники покладають відповідальність за арешт та розстріл полковника Болбочана, якого звинуватили у спробі самочинно перебрати на себе командування Запорізьким корпусом армії УНР. Є свідчення окремих осіб про те, що він особисто був причетний до страти авторитетного полководця. Хоча сам Чеботарів у своїх спогадах про це не обмовився ні словом.

Велика частина його життя була тісно пов’язана з Симоном Петлюрою – від членства в Українській соціал-демократичній робітничій партії та створення Коша Слобідської України до останніх років життя Петлюри. З травня 1920 року по серпень 1928-го був начальником Охорони Головного Отамана. Після загибелі Петлюри саме йому довірили особистий архів Головного Отамана.

Перебуваючи на еміграції, Чеботарів різко критикував діяльність багатьох генералів армії УНР, через що його теж недолюблювали в українському середовищі за кордоном. І побоювалися, адже в архіві Симона Петлюри були не лише документи, які стосувалися діяльності Головного Отамана, але і компромат на багатьох його соратників.

Попри це, Чеботарів прожив довгі 87 років і помер у німецькому місті Ульмі.

19 жовтня минуло 170-річчя з дня народження відомого українського художника Сергія Васильківського. У своїй творчості Васильківський завжди ставив в центр україноцентричні мотиви: оспівував природу рідного краю, змальовував важливих історичних постатей чи видатних сучасників, як, наприклад Тарас Шевченко. Про життя та творчість Сергія Васильківського розповідаємо у каруселі.

#FightForUkraine

Олександр Печериця народився 1982 року у Ленінграді (нині Петербург). Дитинство та юність провів у Краматорську на Донеччині.

У 2004 році закінчив акторське відділення Київського національного університету імені Івана Карпенка-Карого і розпочав творчу діяльність у Національному драматичному театрі імені Івана Франка. Окрім театральної кар’єри, Печериця активно знімався у кіно та серіалах. Найбільш відомим він був за роллю Афанасія у серіалі «Кріпосна».

З початком повномасштабного вторгнення Олександр Печериця вирішив долучитись до лав Сил оборони. Проходив службу у 128-му окремому батальйоні територіальної оборони. Під час оборони Києва охороняв стратегічні об’єкти. Бойове хрещення пройшов на Харківщині.

Пізніше Олександр Печериця звільнився з Сил оборони за сімейними обставинами, однак не полишив побратимів. Тепер він регулярно організовує виступи та інші заходи для поранених бійців.

«Я завжди прошу залишати ряд стільців для військовослужбовців 112-ї бригади, навіть якщо приходить дві людини», – зазначає актор та ветеран.

Публікуємо чергову серію проєкту «Герої України. Південь» – циклу інтерв’ю з військовослужбовцями, нагородженими званням Герой України з врученням ордену «Золота Зірка». Проєкт створений Суспільне Одеса у співпраці Оперативним командуванням "Південь" Сухопутних військ ЗСУ, Першим міжрегіональним територіальним відділом УІНП та ГО Veterans HUB ODESA.

Це інтерв'ю з Героєм України старшим лейтенантом Денисом Максишком. У 2014 році він пішов добровольцем до українського корпусу «Правий Сектор», був кулеметником. У 2017-му долучився до 28-ої окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Служив командиром самохідної артилерійської батареї. Загинув 14 березня 2022 року під час контрнаступу на Миколаїв. За особисту мужність та героїзм Денис Максишко посмертно удостоєний звання Герой України. Про життя Дениса розповіли його мати та дружина.

Журналістка – Олена Голда.
Оператори – Євген Войтенко, Дмитро Бондаренко, Ілона Якимюк.
Монтаж та оформлення – Дмитро Згурьєв.

Парламент Естонії – Рійгікогу визнав депортації кримських татар радянським тоталітарним режимом у 1944 році геноцидом.

За відповідну заяву проголосувало 83 зі 101 депутата. Ініціаторам заяви стало 54 естонських парламентарії.

Масові депортації кримських татар, які радянський тоталітарний режим здійснив у 1944 році, Верховна Рада визнала геноцидом у 2015 році. У 2019 році депортації кримських татар геноцидом також визнали парламенти Литви та Латвії. У 2022 – нижня палата Парламенту Канади - Палата громад, а в 2024 – парламент Польщі.

На фото робота Антона Логова «Геноцид». Джерело: Рійгікогу.

📅 17 жовтня 1883 року в селі Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині — село Ярівка Чернівецької області) народився Петро Болбочан, син православного священника Федора Болбочана та його дружини Єлизавети. Петро Болбочан став видатним діячем під час Української революції, полковником армії УНР та очільником Кримської операції.

Дізнайтеся більше про видатного полковника армії УНР у дописі, підготовленому разом з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим.

#FightForUkraine

Павло Чайка народився 1988 року у містечку Рожище на Волині, у родині медиків. З дитинства мріяв бути військовим, тому вступив у Волинський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.

У 2007 році вступив на строкову службу в 79-ту окрему аеромобільну бригаду в Миколаєві. Згодом служив на контракті у цій бригаді. З 2009 року служив у спецпідрозділі міліції «Беркут», однак вирішив повернутись на десантну службу.

Російсько-українська війна для Павла Чайки розпочалась у березні 2014, коли миколаївських десантників перекинули на прикриття адміністративної межі з Кримом.

Під час боїв за Красний Лиман підрозділ Чайки потрапив у засідку, росіяни заблокували захисників і обстрілювали їх із трьох сторін, Павло тоді отримав уламкове поранення. Однак зміг вивести свій підрозділ з оточення на трофейних вантажівках.

Згодом були важкі оборонні бої за Зеленопілля, участь в обороні Донецького аеропорту та участь в боях за Дебальцеве.

За свої подвиги Павло Чайка отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта та став одним з трьох перших кавалерів ордену «За мужність» усіх трьох ступенів в історії України.

Певний час служив в Головному управлінні розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ. Активно займався іміджевими кампаніями щодо ЗСУ, зокрема брав участь у Марафоні морської піхоти США та Віденському балу в Києві.

Помер під час ДТП на Волині у вересні 2024 року.

🔵 14 жовтня 1886 року народилася Шефіка Гаспринська — одна з ініціаторок кримськотатарського жіночого руху, яка вплинула на історію Криму та усього мусульманського світу на початку XX століття. Її діяльність як видавчині першого журналу для жінок мусульманок та активістки національного руху змінила уявлення про роль жінок у суспільстві.

Дізнайтесь більше про її боротьбу за права кримськотатарських жінок у дописі підговтовленому разом з Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим