Друге спостереження року.
Медійка, інформаційний «фон», тисне на суспільство значно більше, ніж здається. На мою думку, часами більше, ніж реальні загрози.
Окрім реальних і відчутних фізичних та економічних втрат від обстрілів, блокування кордонів, блекаутів, є і інші.
Люди, що виїхали. Ті, що хотіли, але не повернулись. Незроблені інвестиції. Непідписані контракти: і комерційні, і з військом. Зневірені військові та цивільні. Демотивовані робітники та керівники.
Ці втрати теж реальні. Теж відчутні.
Але великою мірою, вони спричинені не конкретною подією. Яка відбулась з реальною людиною в реальному світі. Часто, вони спричинені медійним токсином — отрутою, яку люди споживають через соцмережі, мессенджери, розмови.
Парадоксально, але те, що обурює, демотивує, лякає людину — з нею часто не ставалось. Вона навіть не бачила цього. В окремих випадках, лякає і обурює те, чого ніхто не бачив — вигадані, ілюзорні події, по-іншому: «фейки».
Ми, українське суспільство потрапили в дуже погану медійну ситуацію, коли генерувати отрутний, токсичний контент вигідно.
З одного боку:
Вигідно активістам, які таким чином розвивають власний вплив і створюють міражі змін. Перемагають дракона, якого самі вигадали.
Вигідно політикам, які «токсичать» один одного, в результаті чого втрачають всі разом репутацію.
Вигідно блогерам та ЗМІ, які збільшують аудиторію, що приходить на скандал, на негативний контент.
Вигідно ворогу, який стабільно показує нам наші ж проблеми через лупу, скло, криве дзеркало.
З іншого боку, неможна сказати що в державі не має проблем.
Вони є і дуже (!) серйозні. Не просто так в нас величезна історична недовіра між суспільством і владою. Ні, на цю недовіру влада цілком заслуговує.
Чи треба мовчати про наші проблеми? Замовчувати їх? Робити вигляд, що все окей? Думаю, ні.
Але як вижити і не зневіритись в таких умовах, коли «кричати не можна мовчати»?
Де межа між пасивним спостереженням реальних проблем і психічною зброєю деструктивного, токсичного критиканства?
Тонка межа. Складно знайти.
Відповідь лежить, на мій погляд, на індивідуальному рівні:
1. Я вірю в те, що я бачив і знаю особисто. Я ставлю під сумнів будь-яку інформацію, в тому числі те, що я бачив і чув сам.
2. Я памʼятаю, що ворог виграє від того, що я опущу руки.
3. Щоразу я думаю, перед тим, як поширити зневіру і обурення.
4. Я шукаю рішення, а не просто кричу про проблеми.
5. Я ставлю під сумнів доцільність поширення контенту, на кшталт чергових звірств та злочинів, бо дбаю про ментальне здоровʼя оточуючих.
6. Я вмію та знаю способи самодопомоги, підтримки свого ментального здоровʼя. Я використовую їх.
7. Я живу в неідальному світі і сприймаю його таким як є. Я маю мужність дивитись в «завтра», яким би воно не було.
8. Мені погано від того, від чого мені погано, а не від того, від чого МАЄ БУТИ ПОГАНО.
9. Я сам обираю, яку інформацію споживаю і як на неї реагую. В цьому моя свобода.
10. Ніхто, окрім ворога, не виграє від того, що я здамся.
Моє побажання на наступний складний, 2025 рік: не дайте згноїти вас медійкою. Не дайте зневірити. Звільніть себе від цього. Тримайтесь. Бережіть себе і близьких.
Підтримуйте добре, його багато навколо. Більше ніж здається.
Федір Сердюк, FaceBook