Kazarin

Армія подарувала мені привілей. Не відволікатися на новини.
 
Довоєнна професія журналіста вимагала протилежного. Ти мав стежити за подіями, формулювати свою думку і висловлюватися вголос. А війна змінює пріоритети. Ти маєш обмежений обсяг емоційного ресурсу, і намагаєшся не витрачати його на речі, на які нездатний вплинути.
 
Пам'ятаю, як узимку 2023-го колеги з ТБ по старій пам'яті попросили включитися до ефіру. "З нами на зв'язку Павло Казарін, який зараз під Бахмутом. Павле, що відбувається на Донецькому фронті?" Прекрасне питання для легіону військових експертів і абсолютно тупикове для солдата. Тому що в кращому разі ти здатний розповісти про свою позицію і максимум – про суміжників.
 
Армія звужує оптику. Є ти, твій підрозділ, ваші потреби та ваші завдання. Все інше відбувається вище і далі – і тобі не вистачає повноважень та компетенцій, щоб скласти свою думку про це. Тому на допомогу приходять "армійські шори" – ти надягаєш їх, щоб не відволікатися на білий шум, якого завжди надміру.
 
Життя роти БпЛА складається з дуже конкретних речей. Налагодження дронів. Ремонт авто. Логістика. Бойова робота. Ти можеш вплинути на обмежений список подій. Якщо вирішиш витрачати час і нерви на щось другорядне – ризикуєш не встигнути щось важливе. Можливість бути пікейним жилетом – це привілей цивільних. Поки інші копають помиральні ями, ми копаємо бліндажі.
 
Втім, судячи з ютубу, дефіцит експертизи не вважається гріхом для коментатора. Війна народила попит на прогнози – і наразі його заповнюють випадкові люди. Складається відчуття, що головним критерієм тепер є безвідмовність, готовність не спізнюватися і заповнювати ефірний час словами. Наш простір медіаекспертизи віддано на відкуп гостьовим редакторам та їхнім дерев'яним солдатам. Деякі люди відомі тим, що вони відомі.
 
Гонитва за клікбейтом породжує апокаліптичні заголовки. Заголовки породжують у людях фрустрацію. Фрустровані люди тягнуть свої страхи в соціальні мережі – щоби виплеснути там свою невпевненість. Соцмережі перетворюються на чудовий матеріал для дисертації з психології – і на зовсім невідповідне середовище для дозвілля. Якщо тільки ти не звик відпочивати на сеансах чужої психотерапії.
 
Ми часто любимо порівнювати свою війну з обома світовими, але тоді доведеться визнати: нашим попередникам явно було простіше. Їхній доступ до інформації обмежувався підцензурною пресою, а поширення панічних чуток каралося в'язницею. Відтоді інтернет перетворив медіасередовище на долину вітрів, а головними її мешканцями стали ті, хто намагається за будь-яку ціну дістатися наших емоцій. В результаті ми живемо в епоху істерик. Але якщо довкола фестиваль смажених фактів, то єдиний вихід – це сісти на дієту.
 
Новин не уникнути, але немає сенсу давати їм себе контролювати. Наше майбутнє визначають сотні факторів, і жоден із них окремо не обіцяє нам катастрофи. Новини повідомляють вам не про норму, а про її порушення. Тому ви ніколи не прочитаєте в стрічці про літаки, що благополучно долетіли до місця призначення. На відміну від єдиного, якого спіткала проблема.
 
На кожного публічного ухилянта припадає тисяча тих, хто мовчки вбирається в піксель. На кожного зневіреного – десятки тисяч тих, хто донатить. На кожен корупційний скандал – бюрократична машина, що працює вже третій рік в умовах війни.
 
Окрім США у нас є ще Європа. Крім того, що ми отримуємо від партнерів – те, що виробляємо та купуємо самі. Темпи просування росіян лякають у перерахунку на квадратні кілометри, але якщо перевести їх на час, то навіть вихід на кордони Донецької області для РФ може розтягнутися на роки.
 
Ми помічаємо "зраду" лише тому, що вона рельєфно випирає на тлі загальної норми. До того ж, на наші емоції полюють не тільки ті, хто наживається на клікбейті, а й наш ворог.
 
Нація тримається на солідарності. На взаємній довірі та синергії. А тому Росія робить усе, щоби нас атомізувати. Зменшує досягнення. Перебільшує проблеми. Вона щосили намагається розмити той соціальний клей, який робить людей нацією, а територію – державою.

А тому ми все частіше зустрічатимемо в соцмережах те, що сіє недовіру та апатію. І немає жодної причини полегшувати ворогові його завдання.
 
Тому я дуже ціную той привілей, який подарували мені Збройні сили. Я маю цілком конкретні завдання, які з'їдають мій вільний час. Можу дозволити собі не відволікатися на новини.
 
Уникаю клікбейтних заголовків. Не суджу про країну за соцмережами. Будь-яка цифра має значення лише на тлі інших. Якщо хтось продає мені емоцію – я волію її не купувати.
 
Я не знаю, яке майбутнє чекає США за Трампа. Гадки не маю, чи нападатиме Китай на Тайвань. Не маю жодного уявлення щодо виборів у Німеччині та Румунії. Я чув про ці події, але вони поза моєю зоною контролю. Вони перестають відволікати тієї миті, коли припиняєш на них відволікатися.
 
У цьому сенсі ми схожі на Шерлока Голмса. Якому Ватсон довго пояснював, що Земля обертається навколо Сонця, а Голмс обіцяв якнайшвидше всю цю непотрібну йому інформацію забути. Щоб не відволікала.
 
Цей дощ надовго. Емоційний ресурс кінцевий. Якщо у мене залишається час на соцмережі, це означає, що в мене не залишається часу на завдання.
 
Будьте як Шерлок.

Трамп як учасник перемовин: трохи лікнепу 

У мене вже скоро кров з очей почне йти, коли я побачу черговий допис з тезами “Трамп - ексцентричний бізнесмен у політиці, з ним треба говорити як з бізнесменом” або “Ви просто неправильно з ним комунікуєте, він же ж… (вставити потрібне)”. 

Його риторика та стиль правління відображають поєднання популістських і експансіоністських інстинктів, аніж класичний бізнес-підхід з орієнтацією на компроміс і “win-win”. Простіше кажучи, він веде себе як готопа у політиці і є гопотою. 

Я дуже мало бачив успішних бізнесменів (приблизно нуль), які б не розуміли цінності у адекватній взаємодії навіть з власними конкурентами. А от рейдерів, які поводяться як Трамп я бачив. Про те, що Трамп гопота від політики і чиста “політична тварина” у найгіршому розуміння цього слова написано багато книг. І не клятими демократами, звісно. А профільними науковими спеціалістами. 

Трамп - це харизматичний (теж у гіршому розумінні) лідер, одержимий власним его. Зі звичайними політиками можна вести переговори, виходячи з історії відносин, підписаних документів, зобов’язань. З бізнесменом можна говорити з позиції спільної вигоди. У Трампа ж на перший план виходять его, бажання “переграти” співрозмовника і здобути миттєву перемогу в медійному просторі. Він воліє перетворювати будь-яку розмову на шоу, де найважливіше — здаватися сильним і популярним, а не шукати системного рішення. 

Він - безсистемний і завжди такий був. Традиційний політик оперує певними бюрократичними механізмами, формальною логікою міжнародних угод та процедурами. Притомний бізнесмен наймає спеціалістів, щоб не втопити бізнес у субʼєктивності і некомпетентності.  Трамп натомість часто ігнорує поради фахівців та своїх же радників, раптово змінює позиції й ухвалює рішення, ґрунтуючись на тому, які реакції отримає в медіа та серед електорату. 

Він мислить у категоріях “проти нас весь світ”. Традиційний політик, навіть будуючи конфронтацію, зазвичай залишає простір для компромісу. У Трампа ж відчувається чорно-білий погляд на світ: якщо ти не з ним, значить, ти проти нього. Це ускладнює тонкі домовленості й розмови про поділ відповідальності між сторонами. Тому у Трампа шантаж стає самоціллю — він грає на підвищення ставок до останнього. Аж поки не отримує по голові.

Про економічну раціональність мови теж немає. Для бізнес-процесів властиво обирати взаємну вигоду (win-win), де зароблять усі. Трамп же в політиці діє швидше у стилі “zero-sum game”: якщо хтось виграє, то інший автоматично програє. В міжнародній політиці з великою кількістю стейкхолдерів така логіка часто призводить до нових криз і руйнує відносини з партнерами. Цей підхід, до речі, може вже в найближчий час зробити “китайську пропозицію” світу вигіднішою за американську. Але Трамп так далеко не думає. 

Зрештою, Трамп - антитеза класичним республіканцям і в економіці також. Його популізм йде врозріз із класичною ж республіканською ідеєю ліберальних ринків і міжнародної торгівлі (уособленням якої був Рейган). 

У Трампі популіст і король ресентименту давно переміг “бізнесмена” - бо імідж “сильного лідера” важливіший за будь-які угоди. Трамп у державних рішеннях часто готовий до різких і непродуманих кроків заради короткострокового рейтингового ефекту. Замість стратегічного планування — феєричні обіцянки (наприклад, “Мексика заплатить за стіну”, “Закінчу війну за 24 години”), що насправді є маячнею від початку. Щоразу, коли Трамп стикається з вибором між пошуком розумного компромісу та збереженням образу “бійця”, він обирає друге.

Тож. Трамп як учасник перемовин — це класичний трикстер, що визначається його популізмом, его і тваринністю його поведінки і ідеологічних шизоконструкцій в його голові. В цьому вся суть і Трампа, і трампізму. 

А який найкращий спосіб взаємодіяти з гопотою? Щоб воно відчувало в тобі силу. Оце і є настанова для України і Європи. Тому і слова, і кроки щодо Трампа не мають бути ніжними. Гопник мови класичної дипломатії не розуміє. 

Підписатися на Богданова

Третя смужка до третьої річниці. Так і до полковника недалеко

Ребята, давайте поможем Донни посчитать помощь Украине!

Сам Трамп называет разные суммы, обычно они колеблются в диапазоне 300-500 млрд долларов.

Российские трамписты, прикидывающиеся украинскими патриотами, наоборот, занижают суммы до смехотворных.

1️⃣ Первый способ (простой)

Идем на сайт Кильского института, занимающегося подсчетом помощи Украине, и видим, что по состоянию на 31 декабря 2024 года объем помощи США Украине составил 114.2 млрд евро.

В долларах это как минимум 120 млрд.

Курс евро раньше был выше, а в январе 2025 Украина получила как минимум пакет военной помощи на 500 млн, но у нас грубая прикидка, так что оставляем:

120+ млрд долларов.

2️⃣ Второй способ (чуть более сложный)

📍Военная помощь

Идем на сайт Пентагона - 65.9 млрд долларов с 24 февраля 2022.

Эта сумма состоит из двух примерно равных частей:
• поставки со складов армии США - "старое" оружие, которое учитываются по остаточной бухгалтерской стоимости;
• заказ производителям - новое оружие, из которого мы что-то давно получили, а что-то еще будем получать в 2025-26, если Трамп не прервет этот поток.

📍Финансовая помощь

Идем на сайт украинского Минфина - 31.2 млрд долларов от США уже получено.

Еще получим от США 19 млрд по программе G7 (всего 20 млрд, 1 уже получили).

📍Экономическая, гуманитарная помощь и программа FMF от Госдепа

Тут я, извините, подробно считать не буду, навскидку где-то 5-10 млрд.

Суммируем. Выходит 121-126 млрд.

То есть совпадает с подсчетами Кильского института.

✔️Откуда берется херь про 300-500 млрд?

Во-первых, из головы Трампа.

Во-вторых, есть традиционная путаница - сумма затрат из бюджета США не равна сумме полученной Украиной помощи.

Как пример, можно рассмотреть бюджет помощи, принятый в апреле 2024. Из бюджета США выделяется 60 млрд долларов, но напрямую Украина получает до 37 млрд.

Почему так, повторяться не буду, читайте по ссылке, по которой есть еще ссылки.

✔️Итого:

• то, что мы получили 300+ миллиардов - пиздеж,
• то, что мы получили 30 миллиардов, остальное съел Байден - тоже пиздеж,
• адекватная оценка помощи Украине от США - 120+ миллиардов.

Make Zelensky great again

Казарін невихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2025/02/19/7498997/

Я не встиг написати текст про Трампа. Але встиг записати про нього інтерв'ю

Свідки «божої роси», звісно, пояснять нам про американський хитрий план. Про сильні руки та сміливі рішення. Але проблема в тому, що нам випало жити у третій серії «Зоряних війн», а до шостої ще треба дотягнути.

Американський приклад тепер – як антисценарій для прихильників ЗСЖ. Коли ти начебто правильно харчуєшся, ходиш у спортзал, стежиш за собою, а в результаті – наркоман. І всі довкола тепер сидять і думають - а чи варто було тоді взагалі напружуватися?

Коротше, ось вам інтерв'ю про наші «ревучі двадцяті»

https://www.youtube.com/watch?v=rVgaWRppABE

Це Влада. Їй сім

Її напередодні прооперували. Встановили імплант, на якій ви зібрали в грудні. З нею все буде добре

Вона наша 36-та

Розповідати про війну непросто.

Складно дібрати правильну інтонацію. Розповідь про війну вимагає чесності, точності, відчуття міри. Небагатьом вдається витримати цю пропорцію. Завжди є ризик скотитись у проповідь або панахиду. Або ж у буквальний воєнний щоденник, якого, якщо чесно, автор потребує більше, ніж читач.

Дмитро Крапивенко знайшов форму, наближену до ідеалу. Його книжка — не спекуляція, не повчання й не проповідь. Це екскурсія. Автор, як Вергілій, бере вас за руку й веде крізь армію, яка воює.

Люди в тилу мало знають про те, як насправді влаштована робота Збройних сил України. Більшість формує своє уявлення, спираючись на прочитане в соціальних мережах, відгуки випадкових знайомих або ж розказані кимось історії. З усіх цих шматочків складно скласти цілісну картину, наближену до реальності. Тому коли армію описує людина далека від неї, то завжди тяжіє до спрощення.

Хтось обирає глорифікувати. У їхніх текстах бездоганні герої б’ються з безпомічними “орками”, які переважають лише кількістю, але не вмінням воювати. Хтось обирає шлях не менш радикального знецінення, коли розгублені люди в пікселі зображені як жертви злочинних наказів і саботажу. Сенсу розбиратися який із цих підходів гірший немає, адже обидва погані.

Наша армія не вписується в жоден із цих двох шаблонів. Зрештою уся наша війна не вписується у шаблон. З моменту початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну минуло вже понад два роки, але для більшості непосвячених ця фаза війни й досі залишається terra incognita. Наша війна недостатньо увічнена у кінематографі. Не вписана у літературний канон. Досі немає стандарту, який би визначав як саме її треба описувати. Тож кожен, хто береться за цю тему, так чи інакше стає першопрохідцем.

Книжка, яку ви бачите — це енциклопедія армії, яка воює. Інструкція з використання. Літературна версія одного з найпопулярніших форматів телеканалу Discovery — How it’s made. На вас чекає мандрівка армією, яка бореться у найбільш масштабній за останні 80 років війні на європейському континенті.

Я зустрічав персонажів із цієї книжки. Згадував описані ситуації. Автор зміг зібрати й описати той універсальний досвід, у якому кожен, хто носить піксель, впізнає себе. Дмитро писав особисту історію, а врешті написав нашу спільну.

У цій книжці багато автора й це робить її художньою. У цій книжці багато особистого й це робить її чесною. У цій книжці багато документального й це робить її достовірною.

Мені пощастило — я її вже прочитав. Тепер ваша черга.

https://store.ukrainer.net/product/trylitery-book/?fbclid=IwY2xjawIbxytleHRuA2FlbQIxMAABHSjMsF-NEDaFX7b5JvhOwhGY3F01ZEEthD3oL0Xu8fkxJHlD0QHFYOgtOw_aem_oRCpac9fe2npFbqBb2Kvng

Це Давід. Йому 9

Йому вчора встановили серцевий імплант, на який ви зібрали гроші. Він наш 35-й

Ви коти

Найгірший помічник на війні – це завищені очікування.
 
Вони привчають будь-який результат окрім максимального сприймати як поразку. Будь-який фінал окрім абсолютного – як програш. На короткій дистанції завищені очікування конвертуються в емоційне піднесення, але на довгій – неминуче загрожують розчаруванням.
 
Проблема в тому, що наша країна любить ці граблі.
 
Щоразу на виборах український виборець із усіх можливих політичних типажів шукає в бюлетені один-єдиний. І голосує не за "найсильнішого", не за "найчеснішого" і не за "найрозумнішого", а за "чарівника". А потім тріумфатор виборів стрімко втрачає популярність, тому що об'єктивно нездатний вписатися в ним створені очікування.
 
Війна цей шаблон поведінки не зламала. Радше навпаки.
 
Перший місяць повномасштабної війни українське суспільство було готове вважати перемогою вихід на кордони 24 лютого. Потім апетити виросли і критерієм перемоги став вихід на межі 1991 року. Складно сказати, що саме це спричинило. Міг бути азарт – після того, як ЗСУ вибили росіян із Київської, Чернігівської та Сумської областей. Міг бути холодний гнів – після того, як ми побачили трагедію Бучі.
 
Так чи інакше – наступні півтора року війни Україна готова була вважати перемогою лише вихід на свої кордони. Винятком були ті, хто вважав цей пункт проміжним – і був готовий погоджуватися не менше, ніж на розвал РФ. А тепер країна стикається з неминучим виворотом будь-яких завищених очікувань. Ім'я якому – фрустрація.
 
І справа не в юридичному боці питання. Вкрадене не переходить у власність того, хто вкрав. Проблема в іншому. Якщо ви готові вважати переможним тільки сценарій-максимум, це означає, що для вас будь-який інший результат апріорі перетворюється на програш. Якщо ви вважаєте перемогою результат у 100%, то 90%-й результат перетвориться для вас на поразку.
 
Я пам'ятаю, як навесні 2023-го сказав в інтерв'ю про те, що для мене перемога – це збереження державності та суверенітету (бо можна мати перше і не мати друге – як Білорусь). Що якщо війна стане на паузу – важливо досягти ситуації, в якій повторний напад буде неможливим. І що звільнення територій – це лише бонус до мого вішліста. Пам'ятаю здивування ведучої та коментаторів.
 
Моя логіка була простою. Критерієм успіху у війні є зрив планів противника. Якби Москва ставила собі завдання окупації Донецької області, то саме її доля визначала б переможців і переможених за підсумками битв. Але очевидно, що завдання Росії полягає в тому, щоб позбавити Україну державності та суверенітету. А тому збереження одного та іншого буде головним доказом нашої перемоги.
 
Поки ми андердог на нашій війні, я продовжу дотримуватися свого критерію перемоги. В умовах явної нерівності сил він страхує мене від неврозів і зневіри. Тому що не вимагає сприймати абсолютний сценарій як єдиний нормативний.
 
Навіть якщо цього року розпочнуться переговори, то на них Москва добиватиметься не так визнання окупації, як закріплення нашої вразливості. Вона вимагатиме нашої позаблоковості, роззброєння та повернення України на свою орбіту. Нам добре знайомий цей сценарій, бо цей вибір нам уже пропонували. Десять років тому, одразу після других Мінських угод.
 
Позиція Росії тоді звелася до того, що вона щоразу пропонувала Україні угоду. В обмін на повернення формального контролю над окупованим Донбасом Київ мав відмовитися від власного суверенітету. Ввести російських ставлеників до парламенту і надати "ДНР" та "ЛНР" право вето з ключових питань. Натомість Україна обрала залишитися самою собою – і повномасштабне вторгнення стало реакцією Москви на провал власної стратегії.
 
Тому критерій перемоги у війні залишається незмінним і десять років по тому. Якщо ми зможемо зберегти державність та суверенітет, це стане головним доказом програшу Москви. Якщо зможемо захиститись від рецидиву вторгнення, це стане фіналом протистояння. Якщо зможемо жити, незважаючи на Росію, це стане синонімом перемоги.
 
Тому що у війні на знищення з переважаючим суперником критерій перемоги досить простий. Ми перемагаємо, доки ми існуємо.
 
А повернути та повернутися можна пізніше.

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2025/01/31/7495862/

«Дикий Захід» дістався Амазона. Вийшли переклади англійською та німецькою

Не заздрю перекладачам. В англійській традиції немає звички перевантажувати читача виносками – тому довелося адаптувати сам текст. Виноски будуть у польському перекладі, але він поки що у роботі.

Видавці попросили додати підзаголовок. Тому на обкладинці англійської версії буде ще «Ukrainian guide on breaking free from empire». До речі, цілком підходить для відео уражень нашого РУБАКа.

Український тираж знову розпродали. Обіцяють додрукувати до квітня. Дуже хочеться, щоб книга пережила війну і дуже не хочеться, щоб мене.

А поки що тримайте посилання на англійську та німецьку версії
 
Англійська:
https://www.amazon.de/Wild-West-Eastern-Europe-Ukrainian/dp/3838218426
 
Німецька:
https://www.amazon.de/Wilde-Westen-Ost-Europas-ukrainische-Ukrainian/dp/3838218434

До війни я писав 7-8 текстів на місяць. Зараз добре, якщо встигаю півтора.

Текст потребує приватності, спокою та часу. Всього, що в армії в дефіциті.

А ще, перш ніж сідати за текст, треба спочатку замкнути свою внутрішню мавпу в клітці.

Внутрішня мавпа доречна за умов стресу. Вона добре справляється з функціями виживання. Але якщо дати їй слово, вона починає бузити і грубити. У ній дуже багато первісного, тож її можна зрозуміти. Але садити її за клавіатуру немає жодного резону, якщо ви тільки не збираєтесь прокричатися.

Тому за три роки війни у мене зібралося лише півсотні текстів. Не знаю, чи вийде з цього нова книга. Цілком можливо, що писати її доведеться з нуля. Але кожен із своїх текстів я пам'ятаю. У кожного з них є географія та історія.

І всі вони цього року опинилися у шортлисті Шевченківської премії

Моє головне досягнення у журналістиці – програш Віталію Портникову у фіналі Шевченківської премії

Якби я тоді переміг – то сумнівався б у компетентності журі.

Віталій – головна постать в українській публіцистиці. Спроби дорікнути йому за подачу та інтонацію – це суперечки про форму, а не зміст. Він один із небагатьох, хто здатний бачити історичний процес у 3D.

Ті, хто сьогодні намагаються його знецінювати – займаються самовикриттям. Вони з трибуни оголошують усім, що оригінального інтерв'ю не дивилися, контекст фраз не розуміють і перевірити зайвий раз не спромоглися. Дивовижні люди.

Гадаю, йому має бути досить самотньо. У нашій професії багато хто сприймає журналістику як трамплін у політику – а тому носіїв інституційної пам'яті можна перерахувати на пальцях.

Країні дуже пощастило, що Віталій у неї є

До речі. Ми прожили більше половини календарної зими без блекаута

Збройні Сили: «Тобто ти журналіст? Ні слова більше!»

Наша війна стане головною війною для країни

Її історія стане розділом у підручниках. Її дати пропишуться у календарі. Її меморіали стануть місцем вшанування

А ще в нас міг би з'явитись свій «Арлінгтон». Меморіальний комплекс, який буде главним для країни. Місце продуманої стилістики та символіки. Меморіал, який буде вивірено до деталей

Але зараз нам пропонують замість нього підробку

Тому що не можна призначити «згори» випадкового архітектора та вимагати «встигнути в терміни», щоб люди з посадами під фото перерізали стрічку. І переробити ж після нічого не вийде – тому що поховання сакралізують меморіал. Яким би безглуздим він не вийшов у результаті.

Саме це зараз і відбувається.

Гонитва за звітністю. Яку всі боятися поставити на паузу, бо пообіцяли верхівці «здати все вчасно». Поки армія воює - її головний меморіальний комплекс став заручником чиновників. Одні роблять «на відʼїбись». Інші бояться це визнати.

Так не має бути. Потрібен нормальний конкурс на посаду архітектора. Потрібні професіонали, які розуміються на геральдиці та символіці. Потрібен комплекс, який буде гідний полеглих героїв.

І єдиний шанс зараз – це розголос

https://www.pravda.com.ua/articles/2025/01/8/7492465/

Це серпень 2024-го. Я приїхав в Одесу забирати три комплекси РЕБ, вартістю майже мільйон гривень.

Загалом у нашої роти був насичений рік

Ми були на запорізькому напрямку. Потім воювали за Куп'янськ. Потім екіпажі роти рубалися на Курщині.

Ми б не впоралися без допомоги наших друзів. Зокрема – без Нікі Вікнянського

2024-го він передав нашій роті «Серафими» три Nissan X-trail. А коли стало зовсім гаряче – купив і передав нам три дводіапазонні комплекси РЕБ

Ніка, ти жодного разу не просив тобі дякувати публічно, але тут вже я виявлю свавілля. Дякую від наших хлопців. За все, що ти робив для нашої роти весь цей рік

Ти був тим одеським тилом, без якого нам було б набагато складніше

Есть один нюанс, на который обращу ваше внимание.

Главная причина, по которой страны Запада (и не только) поддерживают Украину - сохранение миропорядка, который пытается разрушить Россия. Незыблемость границ и так далее.

Если Путину удастся сломать установленные правила, это послужит примером для других уебков, и мир станет более нестабильным. Цивилизованные страны стараются этого избежать.

Тем временем Дональд Трамп, без двух недель президент, предъявляет территориальные претензии Канаде, Дании и Панаме.

А Илон Маск, без двух недель официальное лицо, вмешивается во внутриполитическую жизнь Германии, Британии и других стран. 200 миллионов подписчиков в Хвиттере открывают возможности.

То есть эти персонажи отметают правила, выпячивая принцип "кто сильнее, тот и прав". То есть делают ровно то же, что и Путин, только словесно.

Слово всегда было оружием, а в нашу информационную эпоху слова людей с сотнями миллионов подписчиков должны приравниваться к оружию массового поражения.

Даже если не отправлять флот к берегам Гренландии или Панамы, а только пропагандировать людоедские ценности, уровень цивизованности в мире будет падать.

Пусть все эти локации от нас далековато, отголоски скажутся и на нас. Потому что безумный хвиттер-пиздеж размывает правила, которые являются основой поддержки Украины.

Єдине інтерв'ю у відпустці я дав Дейнезі

Говорив про те, що наш головний ворог – це завищені очікування. Вони неминуче народжують фрустрацію. Саме з цими очікуваннями ми голосуємо за політиків. Чекаємо на зміни від обрання Трампа. До всього – з цими ж завищеними очікуваннями ведемо війну.

Говорили про реальні та фантомні розколи в українському суспільстві. Про те, чим відрізняється армія мобілізованих від армії контрактників. Про наших сусідів зі сходу та із заходу.

У мене замилене око, але Дейнега запевняє, що вийшло непогано. Судити вам

https://youtu.be/Sd9rcDWfhQs

Автокефалія української помісної церкви належить до числа речей, які не обнуляються.
 
НАТО з’явилося у середині ХХ століття. Євросоюз – якщо брати за точку відліку Маастрихтський договір – тільки на початку дев’яностих. Україна прагне долучитися до обох об’єднань, але хто може знати напевно, скільки часу проіснує і те, й інше?
 
Ми не знаємо, як складеться доля шенгенського договору. Його вік наближається до сорока, але пандемія вже втрутилася у звичний побут зі своїми корективами. Асоціація з ЄС та безвіз зараз видаються перемогами, але хто може поручитися за довготривалість обох договорів?
 
На цьому тлі Томос – можливо, найважливіший поворотний пункт останніх років. Просто тому, що в нього немає терміну придатності. Церковні обрії масштабніші за світські. Й те, що рішення про українську автокефалію апелює до подій п’ятнадцятого сторіччя – лише чергове на те підтвердження.
 
Томос не тільки закарбовує український дрейф від колишньої метрополії. Не тільки змінює баланс сил у православній ойкумені. Він ще й слугує за той таки історичний “сейв”, з якого завжди можна відновитися.
 
Можна програти супротивнику чи самим собі. Опинитися під окупацією чи скотитися до “венесуели”. Але обнулити точку конфесійного неповернення не зможемо ні ми, ні хтось інший.
 
І точно так само здобуття автокефалії українською церквою змінює простір символічного в самій Росії. І річ не тільки у питанні хрещення Русі. Треба розуміти, що вся історія церковного розколу – це ж також наслідок “українізації” російської церкви.
 
Ніколай Каптєрєв ще 1912-го року писав, що істотним геополітичним чинником, що підштовхував Москву до проведення церковної реформи, було “приєднання Малоросії, яка тоді перебувала у церковній юрисдикції Константинопольського патріархату”. Цитата: “У Москві православ’я малоросів, як і православ’я тодішніх греків, спричиняло сильний сумнів лише тому, що церковно-обрядова практика південноросів збігалася з тодішньою грецькою і різнилася з московською”.
 
Фактично російська держава ламала через коліно свою церкву ще й для того, щоб уніфікувати обряд з Константинополем та Києвом. Якому, своєю чергою, нічого змінювати не довелося. І тому “розкольників” в Україні просто не було. Українсько-грецький обряд всього лише став новою нормою для тодішньої Росії.
 
Москва любить повторювати, що вона – Третій Рим. Але ця формула 16-го століття, авторство якої приписують монаху Елеазарового монастиря Філофею, теж не унікальна. Ще за два століття до того, в 14-у сторіччі, сербський цар Стефан Душан і болгарський цар Іоан-Олександр, що мали родинні зв’язки з візантійською династією, точно так само проголошували себе спадкоємцями Риму. А в болгарській писемності побутує ідея, що новий Константинополь – це Тирново (тогочасна столиця болгарської держави).
 
По суті, Томос позбавляє російську державу відразу двох опор. Важко вважати себе Третім Римом у становищі, коли Другий доводить свою суб’єктність. І дарує автокефалію тій церкві, заради “перетравлення” якої Москва свого часу вирішила пропустити власних вірян через м’ясорубку.
 
А втрата концепції “Третього Риму”, своєю чергою, виносить на поверхню ще одну важливу дискусію. Наприклад, про те, що російська держава є спадкоємцем не так Константинополя, як Улусу Джучі. Він же – Золота Орда.
 
У того таки Карамзіна можна знайти чимало свідчень того, як саме Москва вбирала в себе “монгольські гени”. Авторитаризм монарха в цій частині континенту був набагато сильніший, ніж у європейських королів. Це також було спадком імперії Чингісхана, необхідним для втримання розмаїтих земель та племен. Про феномен якого писав, зокрема, і Плано Карпіні в 13-у столітті.
 
Сувора ієрархічність суспільства разом з ідеєю “великої держави” – також спадок імперії Чингісхана. Яка зродила запит на сакралізацію держави як надцінності. Коли підданий – лише функція для держави, а не навпаки.
 
Кріпосне право. Закріпачення підданих. Скасування самоврядування. Усе це стало реальністю вже в постмонгольській Русі.

А сакралізація самодержця призвела до того, що сильні інститути та ідея верховенства закону над владою – унеможливилися. На відміну від Західної Європи, де, починаючи з англійської Великої Хартії Вольностей 1215-го року, хоч і вкрай повільно, але тривав рух за інакше облаштування державного організму.
 
Можна зрозуміти офіційних ідеологів російської держави. Виводити спадкоємність від Візантії приємніше та престижніше, ніж від Улусу Джучі. Та реальність у тім, що Москва, посівши територію колишнього загарбника, успадкувала за ним і правила внутрішнього співіснування. Риторично тримаючись за Константинополь, постмонгольська Русь у своїх політичних практиках схилялася радше до спадку Сараю.
 
А тому – так. Томос для української церкви – це більше, ніж історія про передвиборче. Це історія про те, як символічне трансформує політичне. Бо майбутнє належить тому, хто має монополію на інтерпретацію минулого.

«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/elektronna-knyha-dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

Ось вам на Новий рік. 34-та прооперована дівчинка.

Варя. Їй 1 рік і вона з Прилук

ЇЇ мама просила вам подякувати. Ви коти

Наприкінці третього року війни Україні можна поставити одразу дві оцінки.
 
Одна з них зведеться до того, що наша країна погано складає іспит на державність. Що в соцмережах люди засуджують ТЦК, а не «ухилянтів». Що навіть повномасштабне вторгнення не стало панацеєю від корупції та схем.
 
Ми скажемо, що у нас із лишком вистачає тих, хто використовує війну для збагачення. Тих, хто пропонує країні прості рішення, радячи скасувати податки або перевести армію на добровільний формат комплектування.
 
Ми зможемо згадати звільнення компетентних і призначення лояльних. Перерахувати втрачені міста та окуповані території. Порівняти реальність фронту з реальністю тилу і дійти висновку, що якщо війна — це тест, то ми ризикуємо цей тест провалити.
 
Другий вердикт буде протилежністю першого. Ми зможемо сказати про те, що нам давали два тижні — а ми б'ємося вже три роки. Що друга армія світу не змогла вийти навіть на кордони Донецької області. Що нам вдається протистояти «осі зла», до якої входять Москва, Пхеньян і Тегеран — яким на додачу функції тилу забезпечує Пекін.
 
Ми скажемо, що самотужки обнуляємо склади й арсенали, які створювалися для підкорення Європи. Що нам випало опинитися першою країною континенту, яка воює не з партизанами, а з ядерною державою. Що тільки ми вміємо перехоплювати балістичні ракети, збивати стратегічні бомбардувальники і топити ракетні крейсери.
 
Ми зможемо згадати про наших цивільних, які виходили на мітинги в окупованих містах. Про волонтерів, які зуміли витягнути ситуацію в момент кризи. Про безпрецедентний рівень єднання, яке в соцопитуваннях простежується навіть через тисячу днів війни.
 
Особливість у тому, що обидва ці висновки будуть правдивими.
 
Щоб оцінити, як Україна проходить випробування війною, нам потрібна база для порівняння. Зразок, з яким ми станемо себе зіставляти. Приклад, від якого будемо відштовхуватися під час винесення оцінок. Але такого еталона у нас просто немає.
 
Щоб приміряти на нас епоху Першої світової — потрібно відмотати час на століття. Скасувати загальне виборче право. Запровадити польові трибунали з правом розстрілу. Зробити єдиним джерелом інформації — підцензурну пресу. І, судячи з книжок Барбюса і Ремарка, це все одно не позбавить нас байдужого тилу, корумпованих постачальників і махінаторів усіх мастей.
 
Та й наступна світова війна не підходить на роль зразка. Більшість європейських країн впали за лічені тижні. А настільки улюблена в нашій країні Британія на той момент була не самотнім оточеним островом, а імперією, над якою не встигало зайти сонце. До того ж усе наше уявлення про те, як Велика Британія справлялася з викликами війни — це міф, народжений її перемогою. На дистанції у вісімдесят років ми просто не помічаємо тих проблем, з якими доводилося стикатися в ті роки Лондону.
 
«Війна Фойла» — британський серіал, присвячений роботі поліції в англійській глибинці в роки Другої Світової. Британці показують глядачеві проблему «ухилянтів» і мародерство пожежників у розбомблених лондонських будинках. Британських ультраправих, які чекають на висадку нацистів на острів, і героїв фронту, що перетворюються на злочинців. У Британії часів війни було все, що ми сьогодні бачимо в українських новинах і що вважаємо лише «вітчизняними недоліками». Якщо переможемо — через 80 років увесь наш звивистий шлях до тріумфу так само вирівняють заднім числом.
 
Так, можливо, сьогодні наша країна недостатньо добре протистоїть вторгненню. Але виникає питання — а хто справлявся краще? Хто з наших сусідів переживав подібне? У кого є право порівнювати свій досвід із нашим, щоб потім дорікати нам у недостатній ефективності та самовідданості?
 
Хто ще топив чужий флот, не маючи власного? Кому, крім нас, доводилося спалювати в щоденних боях десятки ворожих танків і бронемашин? Хто останній мобілізовував сотні тисяч людей на війну з ядерною державою? Кому вдавалося вести багаторічну війну з переважаючим суперником краще, ніж це робимо ми?
 
Якщо вам здається, що ми недотягуємо до ідеалу, то хочу нагадати. Країна маминої подруги бездоганна, ефективна та досконала. А ще — її не існує.

33-тя врятована дівчинка. Катя. 8 років

У нас дітей вже більше ніж зубів і попереду будуть ще

Ви коти

Казарін невихідного дня

https://nv.ua/ukr/opinion/kazarin-rozpoviv-do-chogo-yde-viyna-v-ukrajini-50476725.html

Тримайте на Різдво

Ілля. Йому три роки. Прооперували на зібрані вами гроші

Все у нього буде добре. Він наш 32-й

Валерія. З Нікополя. 6 років. Прооперували

У нас з вами рахунок зі смертю вже 31:0

Ви коти

Під Покровськом Росія втратила танків більше, ніж загальний запас деяких європейських країн.

За 13 місяців боїв під Покровськом росіяни втратили близько 1800 одиниць військової техніки. Це візуально підтверджені втрати. Реальні збитки ще більші.

Втрати росіян у битві за Покровськ можна порівняти із загальною чисельністю Західного військового округу станом на 2022 рік. Також ці втрати перевищують втрати гітлерівської армії під час Сталінградської битви (1500), що робить її найбільшою втратою військової техніки в історії.

Ті, хто радіють перемозі Дональда Трампа - хочуть, щоб стало краще. Ті, хто не радіють - хочуть, щоб не стало гірше

У нас все це було в 2019-му

Наша тридцята врятована дівчинка

Лейла Тарасенко. Її прооперували, поставили серцевий імплант. Тепер її вада серця – в минулому.

Ми зібрали з вами мільйон гривень. Цього вистачить, щоб вилікувати окрім Лейли ще сімох дітей. Окрема подяка - Роману Цимбалюку та його підписникам, які зібрали третину цієї суми.

2101 донат. Лейла просила передати, що ви коти

Мені здається, українці дуже добре можуть зрозуміти почуття американців.
 
Ми проходили щось подібне в 2019-му. Кадрова плутанина – коли фахівці перемежовуються самозванцями. Хаотичні обіцянки, що не мають нічого спільного з реальністю. Фестиваль сумнівних ідей, які обіцяють країні все, крім передбачуваності.
 
П'ять років тому в нашій країні в моду ввійшли люди без досвіду та компетенцій. Тріумфатори виборів сконцентрували у своїх руках небачені повноваження – і нам залишалося лише гадати, до чого приведе країну цей електоральний експеримент.
У той момент все, що відбувалося, сприймалося як краш-тест для системи – і ми могли тільки сподіватися, що державі стане міцності, щоб її пройти. А наступні три роки спостерігали, як реальність заземляє всіх, хто планував цю реальність ігнорувати.
 
Тепер настала черга Сполучених Штатів.
 
Американський тріумфатор може обіцяти закінчити нашу війну після інавгурації. Статус кандидата в президенти дозволяє йому жити у власному світі, але після вступу на посаду йому не уникнути зустрічі з реальністю. І в цей момент на нього чекатиме безліч несподіванок.
 
Йому належить дізнатися, що США мають інструменти тиску на Україну, але практично жодних – для тиску на Росію. Що будь-які ініціативи з миротворцями для Кремля рівноцінні введенню іноземних військ на територію його суб'єктів федерації. Відколи Москва вписала у свою конституцію Запоріжжя та Херсон, будь-яка ідея заморозки лінії фронту для неї рівноцінна відмові від власних обласних центрів.
 
Дональду Трампу належить виявити, що Москві потрібен не буфер з Україною, а Україна – як буфер. Що американському президентові нема чого запропонувати російському крім власного приниження. Що глава Кремля живе у своїй реальності – і продовжить там залишатися, поки йому вистачає на це ресурсів.
 
У складних явищ немає простих рішень. Український президент це знає, як ніхто. Він обіцяв закінчити війну на Донбасі, але виявилося, що йому до снаги або капітулювати, або продовжувати чинити опір. Тепер його слідами йде тріумфатор американських перегонів – і з січня ми стежитимемо за тим, який вибір зробить він. Обидва президенти спочатку звинувачували в продовженні війни своїх попередників. Але єдина причина вторгнення сидить у Кремлі, й настала черга Дональда Трампа дійти до цього висновку.
 
Реальність протвережує. Єдина умова, за якої ти можеш її ігнорувати – це коли ти впевнений, що платити за помилку доведеться не тобі.
 
Про це українському президенту могли б багато розповісти грузинські політики. Нам випало стежити, як еліти цієї країни відмовляються від європейського курсу. Беруть на озброєння найгірші авторитарні практики. Залишають західну орбіту – щоб перебратися на російську. Нам може видатися це випадковим політичним вивихом. Самоуправством політиків, які вирішили поторгувати суверенітетом країни. Але все, що там відбувається – це лише підсумок ситуації, коли жертву залишають з агресором наодинці.
 
Грузія не просто програла свою війну в 2008 році. До того ж вона залишилася без гарантій її неповторення. Захід не забезпечив країні безпеку. Не озброював її армію. Не розміщував свої бази. Внаслідок цього страх нового вторгнення почав народжувати в грузинському суспільстві запит на мир. Запит на мир приводив до влади тих, хто обіцяв домовитись. Домовленості з агресором загрожують життям за правилами агресора.
 
Все це може бути і українським сценарієм – якщо наша війна також закінчиться без гарантій її неповторення. А тому в усіх можливих конфігураціях українського майбутнього ключовим є привілей цього майбутнього не боятися. Якщо Україна отримає перший ярус піраміди Маслоу – той, що про безпеку, – то майбутні покоління українців мають шанс на Росію не озиратися.
 
Натомість у такому сценарії нам буде чому повчитися вже у Європи. Коли вся політична дискусія зводиться до того, що один табір хоче рятувати демократію, а другий – закликає рятувати націю.
 
Саме цей тренд входить у моду в наших сусідів. Коли на виборах партії різноманіття конкурують із партіями одноманітності. Коли заклики до інклюзивності протистоять гаслам відокремленості.

Думаю, ми порівняно легко зможемо вписатись у загальний тренд. І нарешті забути про звичне протистояння між адептами радянського минулого та українського майбутнього.
 
Але зміна політичного регістру чекає на нас тільки в тому разі, якщо нас не залишать на самоті. Якщо циніки зрозуміють вигоду цінностей. Якщо сама ідея війни з нами перекочує в категорію надто руйнівної авантюри.
 
П'ять років тому Україна проголосувала за ілюзію легких рішень – але вони не витримали перевірку реальністю. Тепер цим же шляхом належить пройти Сполученим Штатам. Від їхньої готовності вчитися на власних помилках залежатиме те, чи встигнемо ми зробити висновок із наших.
 
Інакше нам не уникнути повторення грузинських.

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2024/12/8/7487298/

Мій третій день народження в ЗСУ

Перші півтора роки війни я говорив, що я колишній журналіст. Тепер віджартовуюсь, що «майбутній». Після війни хочу повернутися до професії. Придбати собі новий мотоцикл. Об'їхати країни, які найбільше нам допомагали

Мені здається, що армія дозволяє пізнати країну набагато краще, ніж соцмережі. Половини моєї роти немає у фейсбуці, але ці люди є в моєму житті. Всі вони тримають небо, щоб воно не звалилося іншим на голови

Тут сумуєш за привілеями цивільного життя. Хочеться знову мати вихідні. Самостійно планувати життя. Не пильнувати за тим, щоб твоє майно поміщалося у два баули

Але при цьому у нас із ЗСУ стався чесний розмін. Служба в армії багато чого позбавляє, але натомість дає тобі головне. Право не соромитися самого себе

Я щороку збираю гроші на лікування дітей із вадами серця. Вчора нам вдалося досягти третини необхідної суми. Якщо сьогодні дозбираємо решту – до нового року зможемо вилікувати вісьмох. Мені здається, це буде правильно

Ілля, Дар'я, Ясміна, Варвара, Лейла, Катя, Аніта та Валерія
Я хочу, щоб у них також були плани на майбутнє

Допоможете мені?

https://dobro.ua/project/vriatuvati_zhittia_8_ditei/

Upd. Ми зібрали мільйон гривень. Окрема подяка Роману Цимбалюку та його підписникам, які зібрали третину цієї суми

Дякую вам усім! Ви коти

Завтра мені стукне 41

Двадцять років тому я жив із відчуттям, що все найголовніше в історії країни вже сталося. Що ми живемо у постісторії. Що наша роль – це змітати пил з пам'ятників.

Смішно, правда

Виявилося, що наша історія була приквелом. Що нашим дітям у школах будуть задавати біографії людей, з якими ми зараз переписуємося у Сигналі. Що ми ходитимемо вулицями, названими на честь наших друзів та наших бригад.

Я нарешті розібрався із планами на життя. Я просто хочу постаріти у своїй країні. Дуже просте бажання. Дуже непросте бажання. А ще хочу, щоб ці вісім дітей змогли у ній вирости.

Це Ілля, Дар'я, Ясміна, Варвара, Лейла, Катруся, Аніта та Валерія. Вони всі народилися після початку нашої війни – і буде правильно, якщо вони цю війну переживуть. А для цього їм потрібні серцеві імпланти.

Ми всі воюємо за наше майбутнє. Ці діти – частина цього майбутнього. У них, окрім нас, нікого немає

Давайте їх врятуємо?

https://dobro.ua/project/vriatuvati_zhittia_8_ditei/

Upd. Ми зібрали мільйон гривень. Окрема подяка Роману Цимбалюку та його підписникам, які зібрали третину цієї суми

Дякую вам усім! Ви коти

В чатике внезапно возникла тема "мы могли победить в 2022".

Это достаточно распространенное заблуждение, поэтому напишу - не могли.

Даже если бы каким-то чудом с помощью предоставленной по ленд-лизу Звезды Смерти российские войска были откинуты за "линию 24 февраля", ничего бы не закончилось.

Это не сумо, где ты выбрасываешь противника за пределы круга, а он кланяется, признавая поражение, и уходит в раздевалку.

Это совсем другой турнир.

Россия будет пытаться захватить нашу страну, пока у нее будут ресурсы - финансовые, военные, моральные.

В 2022 году ресурсов у РФ было навалом. Поэтому закончиться война могла только одним способом - если бы мы заключили "позорный мир". Который привел бы или к медленному поглощению Украины Россией, или к новому вторжению немного позже.

Если бы наши успехи на фронте были лучше реальных (Харьков, Херсон), Путин мобилизовал бы не 300 тысяч, а, например, 500. И все херня, давай по-новой.

Исчерпание ресурсов (ФНБ, запасы советской техники на складах) у РФ начинает просматриваться только сейчас. И с середины 2025 оно из прогнозных перейдет в реальное. Танков на поле боя будет меньше, бронетехники меньше. В финансах будет бардак.

Как бы ура, но сейчас в полный рост стоит проблема и с нашими ресурсами. В первую очередь, человеческими. Денег хватает, оружие пока есть, а вот с людьми плохо. Про управление и распоряжение этими людьми - отдельная тема.

Так что мы вроде бы дотерпели до момента, когда "неисчерпаемые" ресурсы России начинают исчерпываться, но и сами растеряли энергию.

Но это я уже в сторону вильнул. Суть в том, что пока у РФ есть возможность воевать, она будет воевать.

А наша задача, и задача всего цивизизованного мира, эту возможность превращать в невозможность.

Завтра, 19 листопада - 1000 днів повномасштабного вторгнення. Коли і чим воно закінчиться ніхто не знає. Але це дуже значною мірою визначається підтримкою України у світі. Ми маємо тримати фокус уваги західних суспільств і західних урядів на нашій війні за незалежність. 

Тому мої друзі з платформи Strichka запустили глобальну акцію Незламні 1000 днів! #UnbrokenFor1000Days Акція повинна нагадати світу, за що ми боремось - в час, коли визначається доля світової підтримки України. 

Тому ми з колегами запрошуємо всіх небайдужих українців за кордоном доєднатися до акції, щоб:
1. Звернутися до світової спільноти з закликом допомогти Україні здобути перемогу і зупинити російську агресію.
2. Подякувати державам і людям, які допомагають Україні і нашому  народові.
3. Нагадати, які біди і втрати приносить війна Україні та її людям.

Коли відбудуться акції? Проєкт стартував ще 15 листопада і триватиме до 27 листопада. Але основні активності - завтра, 19 листопада і у наступні дні. 

В чому суть акції? Українці за кордоном вийдуть на акції та мітинги у своїх містах та запросять доєднатися громадян інших країн – тих, хто допомагав українцям весь цей час.

Як можна долучитися до акції? У застосунку Strichka можна приєднатися до всіх заходів акції, а також виконати прості завдання-”квести”, які не передбачають участі в мітингах та які можна виконати онлайн.

Де відбудуться акції? Організації українців в Німеччині, США, Естонії, Іспанії, Фінляндії, Італії, Перу, Словаччині та інших країнах, а також українська антарктична станція «Академік Вернадський» вже підтвердили свою участь, список продовжує поповнюватись. Дані про події (локація, час, контактні особи) – за посиланням.  Якщо ви представник спільноти українців за кордоном та хочете приєднатися до акції або взяти матеріали (памʼятні стрічки для тих, хто підтримував Україну, плакати та інфографіку), напишіть на [email protected]. 

Що таке Strichka? Координаційна платформа та цифрова спільнота, місія якої – об’єднати активних небайдужих українців, що діють за кордоном і готові відстоювати інтереси України. Проєкт стартував у травні 2024 року. 

Більше інформації про акцію у застосунку Strichka, на сайті проєкту  або в сторінках Strichka в соцмережах. 

Розкажіть про акцію Unbroken for 1000 days. Голос українців у світі мають почути всі! 

#Unbroken1000Days #strichka

Знайомтесь, це Ялта та Роксі. Є ще Крапка, їй 21 і вона зараз на навчанні

Одна дівчина - офіцер, командир взводу. Інша – сержант. Третя – солдат.

Армію прийнято вважати патріархальним місцем. Може тому дівчата в армії нерідко виявляються ефективнішими за хлопців. З простої амбіції перемогти нас на нашому ж полі.

Вони чудово літають. Круто дешифрують. Вміють керувати чоловіками. Гендерні стереотипи краще залишити тим, хто не бачив жіночої сили.

Війна ширша за наші стереотипи. Жіночність може бути дуже навіть мужньою. Без наших дівчат наша рота була б набагато слабшою.

Максимальна прозорість. Організований побут. Час на відпочинок і на навчання. Відпустки. Стабільні виплати. А все тому, що наша сила не в «засобах», а в людях.

На війні знайдеться місце для всіх. Сила вимірюється ухваленими рішеннями. Якщо захочете, ми завжди підберемо вам вакансію.

Бо майбутнє належить тим, хто в нього вкладається.

https://lobbyx.army/?search=%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%84%D0%B8%D0%BC%D0%B8

Гірший за політика, що далекий від народу, може бути тільки політик, що нічим від обивателя не відрізняється.
 
У будь-якому суспільстві є ті, хто живе за принципом “своя сорочка до тіла ближча”. Коли пріоритети – егоїзм та емоції. Такими людьми неважко маніпулювати, – тому що вони легко вірять у пусті обіцянки.
 
Вони можуть обмінювати стратегічне на скороминуще. Концептуальне на ситуативне. Не готові міркувати про колективний інтерес і не надають значення тому, що перебуває поза їхнім особистим середовищем побутування.
 
У кожному суспільстві є й ті, хто розуміє, що лікування іноді потребує непопулярних рішень. Що треба вміти жити відповідно до прибутків. Що після застілля настає похмілля.
 
Головна відмінність між цими таборами – в умінні бачити наслідки кожного кроку. За великим рахунком, саме ця якість відрізняє дитину від дорослого.
 
У цьому поділі немає нічого принизливого. Вимагати від усіх однакової тямущості та далекоглядності було б безглуздо та наївно. А тому в кожній країні еліти – політичні, суспільні та інтелектуальні – виконують роль запобіжника. Якщо для наших інстинктів природно відсмикувати руку від уколу, то завдання нашого “раціо” – визнавати необхідність заштрикати шприц у соціальну жилу.
 
Ми часто кажемо, що політики в будь-якій країні плюс-мінус релевантні суспільству. Що запит народжує пропозицію. Це так, та водночас прощілина між обивателем та розпорядником колективного ресурсу все одно має зберігатися. Якщо вона щезає – настає хаос.
 
Просто тому, що наш світ влаштований складно. Будь-яка царина державного управління потребує знань. А обиватель – за всієї нашої до нього симпатії – державою керувати не в змозі.
 
Хороший політик – це не той, хто збирає площі. Не той, хто здатен на запальні промови. І не той, хто примудряється резонувати з виборцем. Хороший політик – це той, хто розуміє, що його завдання серед іншого – слугувати за запобіжник від глупства.
 
Найпростіший сценарій політичної кар’єри – злитися з обивателем до стану повної нерозрізненості. Сьогодні проїдати ресурс завтрашнього дня. Найважчий – зуміти продати порядок денний необхідного і складного тим, хто хоче простого.
 
Ми роковані на життя у просторі протиріч. З одного боку, наш світ має “тенденцію до ускладнення”. Кожне нове явище за внутрішньою структурою стає складніше та комплексніше, ніж попереднє. Щоб відповідати новим викликам, треба дотримувати освітній та інтелектуальний ценз.
 
А з іншого – ми всі живемо у світі, де масовий запит зосереджено довкола простих рецептів. Де уміння “говорити з виборцем однією мовою” вважається за достатню умову для успіху на виборах. Де обиватель хоче скороминущого, зрозумілого й нескладного.
 
І в цьому Україна не самотня. Ми живемо у світі, в якому обиватель, втомившись від дійсності, що стає дедалі складніша, починає голосувати за торговців простотою. І кожна з країн, в якій перемагає ця тенденція, просто починає проїдати накопичений раніше ресурс.
 
Та штука в тім, що це не працює. Світ влаштований складно. Саме про це писали Ернандо де Сото і Ерік Берн. Мартін ван Кревельд і Бенедикт Андерсон. Браян Грін та Дік Свааб.
 
Експерименти з дилетантами в політиці відрізняються тільки ціною, яку доведеться за це заплатити. Хтось розрахується грошима. Хтось – часом. А хтось – втраченим історичним шансом.
 
Тільки й того.

«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/elektronna-knyha-dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

А це текст:

https://babel.ua/texts/112381-davayte-nareshti-adaptuyemo-nashu-uyavu-pro-te-yak-vlashtovaniy-svit-do-togo-yak-vin-naspravdi-vlashtovaniy-rozmova-z-pavlom-kazarinim-pro-zhurnalistiku-pomiralnu-yamu-i-socmerezhi

Піти в ЗСУ - це хороший спосіб вийти зі своєї бульбашки та познайомитись з країною

Можна дізнатись, що люди з ідеальними біографіями зовсім не обов’язково стають хорошими солдатами

Що трікстери часто рулять там, де не здатні впоратись усі інші

Що соцмережі це звісно круто, але двох третин моєї роти там просто немає

Що в світі не існує ринку озброєння і тому зброю інколи закуповують за допомогою схем та прокладок. Інакше б у нас не було тих самих пострілів для Граду з дуже екстравагантних країн

Що в соцмережі свою агресію найчастіше тягнуть ті, хто не може дотягнутися до справжнього ворога

Був у «Бабеля». Трохи сповідей. Трохи проповідей. Ось тут:

https://www.youtube.com/watch?v=jJN3pdiHylA&t=4s

Зустрічай Третю Світову у Третій Штурмовій

Десять років тому я кинув речі в багажник і поїхав до Києва.
 
Окупований Крим тоді нагадував центр циклону. На материку вже сталися “Боїнг” MH17, Іловайськ і перші мінські. А на півострові запав штиль.
 
Я писав про Крим з лютого до жовтня 2014-го. Тридцятилітній досвід життя в “глухій провінції край моря” несподівано перестав бути баластом. На початку 2014-го півострів перетворився на чільне місце планети, що ним раптово зацікавилися всі. Добре знаний мені заповідник пострадянських настроїв перетворився на публіцистичний чорнозем. Встроми палицю – і вона зацвіте.
 
До жовтня перший шок від зміни прапорів вже минув. Перші трагедії вже сталися. Перша хвиля еміграції вже облаштовувалася на материку. Але мобільний зв’язок ще лишався спільний, а поїзди й далі справно перетинали кордон з материком.
 
Навіть суто візуальних змін було небагато. Монополію українських товарів потроху розбавляли російські. Ціни за інерцією перераховували у гривнях. Ті, хто лишився, поділилися на три групи. Перша – готувалася до від’їзду. Друга готувалася до внутрішньої еміграції. А третя, нарешті, відкинула лицемірство.
 
Останні відчайдушно розмахували новими прапорами. Сипали прокльонами у соцмережах. Незабаром їхні голоси стануть єдиними, що долинатимуть з півострова. Усі інші або переїдуть, або змінять акаунти на анонімні. Вони досі зрідка лайкають, ще рідше коментують, але натомість усе читають.
 
Передчуття глобальної війни поступово щезало. Росія припиняла говорити про “рускую вєсну”, змінивши її на “кримську”. Солдати НАТО так і не з’явилися. Коридор до Криму суходолом – теж. Іноземних журналістів на півострові ставало дедалі менше. Російського акценту – дедалі більше.
 
Друзі з материка телефонували щодня. Але запитання: «Як там у вас?» я чув дедалі рідше. Натомість сам ставив їх дедалі частіше. За головне джерело інформації стали соцмережі – й саме там було чути відгомін тих боїв, які щотижня змінювали лінію фронту на Донбасі.
 
Смішно згадувати. До війни топовим блогером вважали людину, що вичерпала п’ятитисячний ліміт друзів на фейсбуку. Та після її початку в Україні раптово з’явилася блогосфера. Традиційні ЗМІ не могли вдовільнити інформаційний попит, й дітище Цукерберга раптово стало вітчизняним CNN.
 
Я збирав речі й міркував про те, що не маю жодного уявлення про свою країну. Географія материка обмежувалася для мене Майданом, трохи Києвом та зовсім трохи – Львовом. У свої тридцять я погано знав Україну. Давалося взнаки традиційне кримське відлюдництво. Острівний менталітет. Кримська ідентичність.
 
І з лютого 2014-го вона щодня танула. Анексія змушувала кожного визначатися щодо власної громадянської ідентичності. Вирішувати, який прапор ти вважаєш за свій. Під звуки якого гімну ти підводитимешся.
 
Бесіди з земляками дедалі частіше нагадували мінне поле. Будь-який необачний крок призводив до вибуху. Ставало дедалі більше тем, які нас розділяли, а тих, що об’єднували, – дедалі менше. Поступово це мінне поле перетвориться на справжню лінію фронту.
 
Треба було від’їжджати.
 
Я й гадки не мав, що на мене чекає. Того року не випадало щось планувати. Єдине, що було зрозуміло: мені та моїм одноліткам випало жити всередині історії. Тієї історії, якої ми були позбавлені протягом усіх попередніх років. І не було жодного сенсу розмінювати ці дублони на мідяки.
 
Я повернусь до Криму ще двічі. Спершу – наприкінці 2014-го. Вдруге – влітку 2015-го. А потім ФСБ заарештує мого колегу, який залишився у Криму й писав про те, що півострів належить Україні. Його засудять за заклики до порушення терцілісності РФ. Після цього я бачив Крим тільки з боку Арабатської стрілки. 
 
Я не хизуюся своєю пропискою. Півострів не сниться мені ночами, і я не люблю, коли мені співчувають. Я сприймаю все, що зі мною сталося, як досвід, а не як травму.
 
І саме він допоміг мені визначитися щодо бажань. У жовтні 2014-го я сідав за кермо з чітким усвідомленням, якого саме майбуття не хочу. І я цілком певен, що більше не збираюся пакувати речі. Мені вистачило одного разу.

Водночас до кінця третього року повномасштабної війни в нас у країні сформувалися дві реальності, які не перетинаються.
 
Є лінія фронту, де армія тримає периметр. Там тривають бойові дії. Люди ставлять на кін своє життя та здоров'я. Розлука з сім'єю, побутовий дискомфорт, висока ціна помилки – все це стало долею того мільйона людей, які носять форму. Останні два з половиною роки ці люди ризикують усім – виграючи час для решти.
 
Але для більшості війна перестала бути екзистенційною загрозою ще до кінця 2022-го. Український тил живе не в країні, що воює – він живе в декораціях війни. Так, є ризик прильоту ракети або "Шахеда", але суто статистично ймовірність загинути все одно менша, ніж у ДТП. Війна перетворилася на фон: вона поряд, але з нею можна не перетинатися. А тому останні два роки в ролі єдиного "порушення нормальності" тиловий обиватель сприймає зустріч із ТЦК.
 
З перших днів вторгнення державний апарат обрав собі роль "заспокійливого". Щоразу обіцяє громадянам швидке завершення війни. Щоразу транслює вторгнення як випадковість, яка буде виправлена. Зі всіх стратегій чинна влада обрала концепцію "Don't look up" і з усіх можливих інтонацій розмови з країною обирає ті, що викличуть оплески.
 
В результаті обиватель перестав помічати війну. Патрулі ТЦК для нього – це не наслідок вторгнення, а щось на зразок злих духів, які викрадають людей у рандомному порядку. Але при цьому в обивателя залишається надія потрапити на ковчег економічного бронювання. Ходять чутки, що його вже добудовують і що на ньому залишаються вільні місця.
 
Особлива іронія в тому, що нинішня владна команда завжди вважала комунікації своєю сильною стороною – але саме в комунікаціях вона припустилася найкатастрофічніших помилок. У межах обраного нею підходу в країні живуть не громадяни, а виборці. В результаті, поки вертикаль транслює їм війну як щось швидкоплинне, завжди залишається ілюзія, що останній кілометр країна пробіжить без тебе. Наші державні мужі люблять подобатися – тому мовчать про непопулярне, залишаючи ці теми тим, кого не шкода. Наприклад, військовим.
 
Люди у формі опинилися в ролі Кассандри. Їхнім прогнозам ніхто не вірить, їхні заклики ніхто не чує. Держава продовжує годувати країну седативним, тому обивателі не реагують на подразники. Військові опинилися в суспільстві в "сліпій зоні". "Самі не живуть і нам не дають".
 
Цікаво, що росіяни давно вже визначилися зі своїми пріоритетами. Перебудовують країну на воєнні рейки. Адаптують економіку до затяжного бою. Вони зосереджено ведуть війну в форматі "або ми, або вони" – і роблять усе можливе, щоб українці в таких категоріях про війну не думали.
 
А тому буде незайвим нагадати. Щоб наша війна рано чи пізно закінчилася на нашу користь, необхідна дуже проста річ.
 
Потрібно просто не переставати стріляти.

Війна може закінчитися швидко, тільки якщо ми її програємо.
 
Думаю про це щоразу, коли читаю про перспективу завершення бойових дій у 2025-му. Коли журналісти починають телефонувати по коментарі щодо потенційних перемовин із РФ. Коли медіа пишуть про перспективу виборів у нашій країні.
 
Кінець війни може стати як тріумфом, так і катастрофою для України. Все впирається в умови, на яких вона завершиться. Якби українська армія щодня звільняла кілька населених пунктів, навряд чи в нашій країні був би запит на заморожування бойових дій. А тому є сумніви, що Кремль у розпал свого наступу готовий розпочинати переговори з Києвом про переговори про будь-що, крім нашої капітуляції.
 
Єдина константа в українській політиці – це Москва. Російська логіка набагато системніша, ніж усі вітчизняні зигзаги. Кремль розглядає нашу країну як бунтівну провінцію. Завдання максимум – забрати в України незалежність, включивши її територію до складу РФ на правах областей. Завдання мінімум – позбавити нас суверенітету, перетворивши Україну на ще одну "білорусь".
 
24 лютого 2022 року російський президент почав писати заключний розділ у своїй політичній біографії. Відтепер для нього будь-які напівміри – це вже програш. До того ж у російського президента "цокає годинник". 2015-го, під час укладання "других мінських" Володимиру Путіну було 62 роки. Сьогодні йому 72 – і вік вже не дозволяє вибудовувати стратегії поглинання завдовжки в десятиліття. Він хоче досягти остаточного вирішення українського питання і навряд чи готовий розтягувати цей процес у часі.
 
Для російського керівництва Україна – це лише ще одна Чечня. Бунтівна провінція, яку потрібно повернути, покарати та приборкати. З тією різницею, що росіяни визнають існування чеченців – і відмовляють в аналогічному українцям. У разі перемоги Москви нам буде відведено роль карелів, позбавлених національної ідентичності. Роль бурятів на майбутніх війнах імперії. Роль якутів, яких не підпускають до їхніх  же надр. Навряд чи Київ зможе запропонувати Кремлю на переговорах щось, що переважить вигоди такого сценарію.
 
До того ж треба розуміти, що політики під час війни – це персонажі мексиканської дуелі. Коли всі цілять одне в одного і чекають, "хто перший кліпне". Розмови про заморожування війни можуть стати тим фактором, після якого всі почнуть тиснути на гачки. Тому що перспектива перемир'я провокує очікування виборів. Очікування виборів запускає політичну логіку. Політична логіка йде врозріз із тим, що потрібно країні під час вторгнення.
 
Війна вимагає відповідального та довгострокового. Виваженого та вивіреного. Але якщо Україна починає готуватися до виборів, то критерієм ухвалених рішень стає їхня популярність.
 
Якщо країна веде війну, тоді вона грає в довгу. Формує мобілізаційний резерв. Посилює відповідальність для порушників. Запроваджує економічно обґрунтовані тарифи. Займається справедливим розподілом тягарів і поневірянь між фронтом і тилом.
 
Якщо країна готується до виборів, то політики починають завойовувати популярність. Обіцяють нездійсненне. Обіцяють непідйомне. На короткій дистанції весь цей атракціон обіцянок може принести електоральний ефект. Але вже на середній він може втопити країну.
 
Якщо ми збираємось закінчити бойові дії в 2025-му, то немає резону проводити додаткову мобілізацію. Якщо плануємо заморозити ситуацію наступного року, то є надія дотягнути в рамках інерційного сценарію. Якщо завдання країни – протягнути ще пів року, то навіщо щось принципово змінювати, ризикуючи порушити соціологію, що склалася?
 
До того ж будь-які розмови про "заморожування" та "перемир'я" породжують низові очікування. Суспільство, що зголодніло за "поверненням у нормальність", починає продукувати запит на мир. Одна річ – якщо українське керівництво має жорстку переговорну рамку та чіткі червоні лінії в розмовах з партнерами та посередниками. І зовсім інша – якщо те й інше піддається ерозії через розігріті суспільні очікування. Низовий запит на мир здатний, наче кислота, роз'їдати контури державної позиції. Тоді як наш противник від думки свого населення геть не залежить.
 

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2024/10/20/7480365/

У нашої роти було насичене літо

Ми працювали на Запорізькому напрямі. Потім на Куп'янському. Зараз екіпажі нашої роти працюють на Курщині.

Там у всіх є багато роботи. Ударні БпЛА не виняток

Війна це дорого. Зазвичай ми справляємося самі, але іноді – просимо допомогти. Якщо ви вирішите нас підтримати - обіцяємо, що таких відео буде більше

https://send.monobank.ua/jar/136cauCgRk

Курська операція — це історія про те, що саме не працює в диктатурах.
 
Щоразу, коли порівнюють демократії та диктатури, — прихильники «сильної руки» кивають на воєнний час. Їхній підхід зводиться до того, що авторитарні системи, можливо, пасуть задніх у ситуації миру, зате з воєнними викликами справляються на ура. Що пропаганда перетворює жителів диктатури на мотивованих пасіонаріїв. Що вторгнення на територію країни, яка звикла до ролі «обложеної фортеці», неминуче призведе до партизанського руху, опору і всіх інших атрибутів радянського культу про «Велику Вітчизняну».
 
А потім українська армія заходить у Курську область — і нічого з переліченого не трапляється.
 
Причому все «те, що не сталося», особливо рельєфно виглядає на тлі того, що відбувалося в Україні у перші місяці вторгнення. Мітинги проти російських окупантів у Херсоні. Відеоролики із цивільними, які зупиняли російські танки на Чернігівщині. Черги до військкоматів по всій країні. Сплеск волонтерства та рекордні донати. Вітчизняний досвід реакції на російське вторгнення змушував нас чекати, що українське вторгнення в РФ спровокує щось аналогічне. Але воно не спровокувало.
 
Насправді в цьому немає нічого дивного.
 
Останні тридцять років життя нашої країни — це досвід дискусії та конкуренції. Кожен новий український президент перебував у опозиції до попереднього. Будь-яка спроба закатати країну в бетон одностайності — з тріском провалювалася. Українське багатоголосся рельєфно виділялося на тлі монументальних ієрархій більшості колишніх республік Радянського Союзу — і тому на наш досвід державності сусіди зі Сходу дивилися зверхньо.
 
У самій Росії тим часом держава забирала під свою опіку всі сфери суспільного життя. Маргіналізувала незгодних, розправлялася з медіа і вбивала конкурентів. Москва укладала зі своїми громадянами новий соціальний договір, у межах якого вони обмінювали свої політичні права на набитий холодильник.
 
У певний момент Путін домігся бажаного. Простір російського життя став нагадувати армійський плац. Вертикаль управління перетворилася на стовп, що дзвенить від напруження. Але у цій схемі не лишилося місця для громадян.
Тому що за всіх своїх недоліків демократія має одну незаперечну перевагу. Її громадяни живуть із відчуттям причетності до того, що відбувається. Вони сприймають себе як акціонерів власної держави. Ставляться до чиновника як до функції і не звикли обожнювати президента. А тому й держава для них — «своя».
 
А диктатури здатні лише заливати низову активність бетоном, причому цей процес ніколи не буває вибірковим.
 
За двадцять років російський президент убив у своїх співгромадянах горизонтальні зв’язки і почуття відповідальності. Він привчив їх до того, що «государству видней», а тому в момент кризи держави в Росії ніхто не поспішає підставляти вертикалі плече. За чверть століття свого правління Володимир Путін домігся того, що його країна стала країною самотніх і роз'єднаних людей.
 
Російська вертикаль перемогла не тільки опозицію. Вона насамперед перемогла свій власний народ — перетворивши його на населення. Населення може одягати військову форму — спокусившись величиною одноразової виплати. Може з мовчазною згодою спостерігати за черговою виставою з продовження повноважень правителя. Або може з дивану підтримувати воєнні злочини, які творить їхня армія на окупованих територіях. Але населення не вміє проявляти солідарність і самостійну активність. Просто через те, що для цього потрібні громадяни — а саме від зачатків громадянськості Путін відучував Росію, готуючи її до війни.
 
Усе, що прийнято було вважати «українськими недоліками» — виявилося основою нашої стійкості. Останні тридцять років ми переоцінювали нашого противника і недооцінювали себе. Слабкість наших вертикалей компенсувалася силою наших горизонталей.
 
У момент вторгнення в України було те, чого зрештою не виявилося у Росії. Критична маса громадян.
 
А Курська операція довела, що російські обивателі, випадаючи з-під всевидющого ока владної вертикалі, перетворюються на байдужих статистів і пасивних глядачів

Казарін вихідного дня

https://nv.ua/ukr/opinion/putin-zrobiv-rosiyu-krajinoyu-samotnih-lyudey-kazarin-pro-kursku-operaciyu-zsu-50456000.html

Мені інколи здається, що «військові» теми зараз у суспільства - в «сліпий зоні». Ну тобто «не можу дивитись, як страждають тварини тому намагаюсь не дивитись»

Тим не менш. Коли був у відпустці - кілька разів спілкувався зі ЗМІ

В той період як раз Сергій Гнезділов оголосив, що йде у СЗЧ, тому про нього також запитували

Ось я і розповів, що про це все думаю. Вийшло трохи розлого, але чому б ні

https://nv.ua/ukr/opinion/shcho-vidbuvayetsya-v-ukrajinskiy-armiji-kazarin-pro-demobilizaciyu-50454269.html

❗️12 месяцев российского наступления. Изменения на карте с 1 октября 2023 по 1 октября 2024.

Красным - увеличение зоны контроля армии РФ, синим - ЗСУ.

Выводы делайте сами.

Останній день відпустки проведу в Чернівцях

Це місто моїх друзів. Я не був там занадто довго. Треба виправляти.

До того ж мені запропонували там публічну лекцію. Якщо хочете побачитись – приходьте, поспілкуємось

Ось воно як

Якщо порушення правил стає не "відхиленням на місцях", а новою нормою, то й війна припиняє бути спільною справою. Стаючи натомість чимось, відданим на аутсорс. "Ми заплатили за право не помічати вашу війну".
 
Війна потребує солідарності. Солідарність народжується з відчуття справедливості. Справедливість формулюється встановленням правил. Правила вимагають публічного проговорення. Але поки що влада вважає за краще вголос формулювати правила лише для тилу. Відмовчуючись про те, як виглядатиме майбутнє для тих, хто вже носить піксель. Вважаючи за краще уникати питань про строки служби та демобілізації.
 
Але якщо на якусь тему немає комфортної відповіді, це не означає, що немає чесної. Якщо прогноз неприємний, він все одно має бути озвучений. Якщо вам нема чого пообіцяти нам окрім крові, поту та сліз – наберіться сміливості це сказати.
 
Цілком можливо, що повномасштабна війна і справді не залишає місця для демобілізації. В моїй роті приблизно 70% служать з весни 2022-го, і якщо вони підуть, то рота перестане воювати. Можна припустити, що історія не знає прикладів запровадження термінів служби у війнах такої інтенсивності. Але всі ці аргументи сьогодні лунають у суперечках військових із військовими. Ті, кому належить розставити в цьому питанні крапки над і, вважають за краще відмовчуватися на непопулярну тему. А ті, кому належить ставити політикам першого ешелону питання про неї – забувають про це запитати.
 
Якщо ми хочемо, щоб армія відчувала свою самотність, то в цій схемі треба нічого не змінювати.

На останній пресконференції президента ніхто не питав про строки служби та демобілізацію.
 
І річ не в злому намірі чи змові. Просто ця тема перетворилася на непопулярну для політиків, нішеву для журналістів і небажану – для більшості їхньої аудиторії.
 
Строки служби хвилюють хіба що самих військових та членів їхніх сімей. У найзагальніших рисах – йдеться про чотири мільйони людей, 10–15% від населення країни. Для всіх інших ця тема є небажаною, тому що демобілізація одних означатиме зустрічну мобілізацію інших. Складно запідозрити сотні тисяч наших співгромадян у готовності змінювати свій налагоджений побут, а тому ця тема перетворюється на явно непопулярну для політиків.
 
Ми щоразу говоримо про те, що наша війна – "повномасштабна", "вітчизняна" та "народна". Але насправді все звелося до того, що захист країни – справа рук лише військових. Які виведені в спеціальну касту: між ними та рештою країни встановлено ніпель. Форму можна вдягти і неможливо зняти. І вся вітчизняна законотворчість останніх років працює на тих, хто її все ж таки не вдягнув.
 
Армія опинилася за дужками суспільного рівняння. Тяготи воєнного часу непропорційно розподіляються між тилом і пікселем. За останні два з половиною роки військовим посилили відповідальність за порушення наказів. Зняли "дефолтну" доплату 30 тисяч гривень. Закон про мобілізацію ухвалювали довго, безглуздо та вихолощуючи відповідальність. Тема демобілізації перестала лунати в промовах політиків ще пів року тому. Натомість тепер вся дискусія зведена до того, як правильно прописати для цивільних правила економічного бронювання.
 
При цьому правила життя в тилу мало чим відрізняються від довоєнних. Промислову мобілізацію не запроваджували. Систему обов'язкової військової підготовки для цивільних – також. Ми не маємо обмежень на імпорт. Лімітів на споживання. Додаткових податків на війну. Завдяки західним партнерам Україна може дозволити собі тримати економіку на плаву – уникаючи тих сценаріїв, які зазвичай супроводжують війни такого масштабу.
 
І йдеться не про те, що якість життя в тилу непропорційна умовам фронту. Це якраз правильно і закономірно. Йдеться про те, що в умовах загальної загрози розподіл ризиків виявився нерівномірним. В умовах повномасштабної війни захист країни має бути спільною справою. Але створюється відчуття, що її залишили під опікою одних лише військових. Які тепер стежать за тим, як влада готує систему економічного бронювання. І якщо вам здається, що у військовому середовищі все це сприймається як легалізація відкупу, то ви не помиляєтесь.
 
Можна зрозуміти бізнес, який хоче зберегти кваліфікованих співробітників. Можна зрозуміти владу, якій потрібно звести бюджетні доходи з видатками. Зрозуміла навіть логіка тих, хто не хоче служити і готовий за це доплачувати не воєнкому, а в бюджет. Але залишається запитання: а як у всьому цьому рівнянні планується врахувати інтереси тих, хто воює?
 
Війна за незалежність ризикує перетворитися на війну бідних, на яку багаті вирішили не приходити. Мобілізація відтепер визначатиметься не сліпим випадком та не потребою армії в конкретних навичках. Економічне бронювання запровадить для цивільних прейскурант за право не вдягати піксель. Але при цьому ніхто, ясна річ, не збирається вводити розцінки для військових за право його зняти.
 
Можна сказати, що "прейскурант відкупу" існував і раніше – і це правда. Але введення його в законодавство означатиме, що держава на рівні правил гри закріплює за військовими роль "знедолених". Служать ті, хто бідний, та служать безстроково.
 
Війна як така – це тест для нації на солідарність. Війна перевіряє, чи відчуває суспільство той рівень внутрішньогрупової єдності, заради якого люди готові йти на ризики. Вона визначає, чи готові незнайомі між собою громадяни інвестувати в спільне завдання своє життя, здоров'я та ресурси. А тому перемога у війні найчастіше перетворюється для нації на головне свято і служить доказом суб'єктності народу.
 
Але щоб війна сприймалася в ролі "загальної" та "народної", під ці ж критерії мають підходити офіційні правила, за якими живе країна під час війни.

Тільки збройні сили здатні пояснити тобі справжню етимологію слова «бездоганний»

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2024/09/15/7474992/

На цьому фото ви бачите людину, якій підписали рапорт на відпустку. Настав час для поодинокого купання

Українські трампісти: «республіканці кращі для України, ніж демократи!».

Дік Чейні, віце-президент за Буша, республіканець з республіканців, якого ненавиділи покоління демократів: *підтримує Гарріс, бо вважає Трампа конченим*

Шановне Міністерство оборони, я вам знайшов чотири бригади. Підготовлених бійців, хольоних. Не дякуйте.

Поліція охорони. 16000 працівників. Заброньовані, як я розумію, всі або майже всі (це секретна інформація, але у мене є, скажімо так, здогадки). Задача поліції охорони – охороняти ларьки, квартири і підприємства.

Інакше кажучи, робити те, що роблять приватні охоронні компанії, тільки з усіма перевагами і пільгами державної структури, а саме статусом поліцейського (і відповідно бронюванням), видачею квартир керівництву за кошт платників податків і періодичною участю у віджимі чи переділі заводів і підприємств в регіонах з обовʼязковим «відкашлюванням» нагору.

І це при тому, що патрульні поліцейські, частина з яких бігає по фронту, постійно жаліються на нестачу людей і машин для полювання на злочинців і ворогів. А тут – чотири бригади псевдо-поліцейських, які на виклики не їздять, від мобілізації приховані і в цілому чудово себе почувають.

Це, любі мої котики, якась хуйня.

У вас, Денис Шмигаль, я чув, грошей в бюджеті не вистачає? Розганяйте нахуй департамент поліції охорони МВС, працівників або в патрульку, або до Міноборони на формування нових бригад. Там, я чув, у нас на Покровському напрямку не вистачає людей? Беріть, осьо вони.

Позашляховиків в них якась кількість є, я постійно у Києві бачу на дорогах ці красиві білі «міцубісі» з пропозицією встановити сигналізацію. Кіоски і квартири нехай приватні охоронці охороняють, впораються. А ви відзвітуєте, що держава стала утримувати на 16 тисяч людей менше, позбавившись при цьому невластивих для себе функцій.

Ми, звичайно, неймовірна країна. Не думаю, щоб у країнах Європи чи у США держава утримувала б охоронну фірму за кошти платників податків, а ці самі платники роками мовчали і не задавали питання «а нахуя воно взагалі потрібно».

Але ж ми особливі.

Плани на осінь

Мій твір на тему «Як я провів літо» закликає до насильства, містить мову ворожнечі та порушує стандарти спільноти

Про F-16 і чергові приступи зради

Під час звільнення Кувейту і подальшої інтервенції в Ірак з примусом Саддама до миру коаліція втратила:

40 літаків, серед яких 12 - через поломки чи дружній вогонь. Переважно дружній вогонь.

23 вертольоти, серед них лише 5 - через дії супротивника. 18 - поломки чи дружній вогонь. Переважно дружній вогонь.

Статистика під час війни 2003 року не сильно змінилася. Там взагалі буквально перший збитий літак - британський «Торнадо», збитий американським ППО. Обидва пілоти загинули.

Більшість втрат - через технічні проблеми, помилки екіпажу чи дружній вогонь.

Це, на жаль, тільки в радянській пропаганді пілоти якщо гинуть - то через дії підступного ворога. Війна в повітрі через складність техніки і стресовість і для пілотів, і для ППО - це завжди отакі ризики.

Підписатися на Богданова

Давайте упрощенно подсуммирую.

В первые полтора года темпы восстановления танков с российских баз хранения были около 1400 в год.

Сейчас темпы восстановления танков с баз хранения около 700 в год. Темпы падают, так как сначала с баз забирают более живые экземпляры, и чем дальше, тем больше на остатках процент рухляди, а рухлядь восстанавливать сложнее и дольше.

При этом в РФ производство танков с нуля копеечное.

То есть, если ЗСУ сейчас убивают в хлам больше 800 российских танков за год (2.2 за день), поголовье танков на фронте уменьшается.

Это как в бассейне с трубами - втекает и вытекает. Если вытекает больше, чем втекает, уровень воды падает.

Также написано, что в начале 2025 года темпы восстановления будут около 500 танков в год.

То есть, если в 2025 году ЗСУ будут убивать в хлам больше 600 российских танков за год (1.6 за день), поголовье тоже будет сокращаться.

Так как темпы выбивания танков явно выше, значит танков становится все меньше.

Як цей дебіл заїбав, просто сил немає.

"Вони перемогли Германію" - а де бляха в цей час були українці?
"Вони перемогли Наполеона" - а де бляха в цей час були українці?
"Просто мы виділяємо їм багато грошей" - тут одразу два питання. Перше - а кому ви виділяли багато грошей під час війни з Германією? Друге - якщо війна з великою сверхдержавою, яка перемогла Гітлера і Наполеона проти маленької невідомої країни, яка нічого не може, вирішується просто грошима, і це призводить до вторгнення маленької країні у велику сверхдержаву так шо та тільки чвякає-хуякає, то скільки треба грошей дати мексиканцям, Дональд, щоб вони провели наземну операцію у тебе в дупі? Америка Наполеона не перемогла, так шо мексиканці можуть дати жару, якщо справа лише в грошах.