Друзі, пройшло 10 років. 10 років запитань і злості. 10 років відсутності справедливості і шаленого смутку за полеглими побратимами.
Одне із запитань, яке я собі ставив весь цей час: А ким були люди, які нас вивозили з цього пекла? Хто вони? Де їх знайти? І от сьогодні випадково натрапив на інтервʼю Олександра Тарана ("Козак"), який служив тоді водієм-санітаром. Олександр і його рота займались евакуацією полеглих і поранених. Як виявилось це не був «Червоний Хрест», як всі казали.
З того часу я пам'ятаю кожну хвилину і секунду. Пам'ятаю, як після нелюдських знущань в самому Донецьку, всіх поранених погрузили в транспорт і вивезли в чисте поле. Ворогу було байдуже чи ти важкий чи ні, просто всіх на купу закинули і на тому все. В цих тентованих камазах змішалась пилюка, кров і крики від болю. Куди везуть - ніхто не знав, що буде далі знами, вже всі змирились.
Зупинились. Ніч. Стояли довго. Багато побратимів перешіптувались, що зараз всіх спалять і на тому все. Але переважно була тиша, яку час від часу переривав стогін важко поранених, який згодом замовкав. Скажу щиро, я просто молився ''Богородице Діво''. Oдну молитву повторював без зупину, весь час. І це було єдине, що тримало.
Підʼїжджає транспорт. Пройшла ще година. Тоді чую слова: "Хлопці, хто може самостійно, виходьте і сідайте в санітарки". Якби ви знали, які це були слова надії. Закриваються двері і, як я тепер дізнався, тоді це був Олександр, який сказав: "Хлопці, ми їдемо додому, спіть!".
Блок-пост кадировців. І страх, який хоч трохи вщух, знову набирає максимальних обертів. Чую як мене в ногу копає якийсь виродок з фразою "Етот і етот ещо нормальние, давай на виход". Олександр, не знаю, чи Ви це прочитаєте, але я безмежно Вам вдячний, що Ви тоді просто вистояли до кінця. Ви нас не віддали.
Далі ми ще довго їхали в сторону Волновахи, де була загальне місце евакуації. По дорозі зупинялись, їли кавуни, які були на полях, бо зневоднення було шалене. Також багато хлопців які вирвались з оточення просто вибігали з соняшників нам на зустріч, де ми їх підбирали. Але це була дорога тиші.
На той час я думав, що найстрашніше вже позаду, але вдома, на жаль, довелось зіштовхнутись з новими викликами. Тогочасна влада не хотіла брати відповідальність за цю провальну операцію, яка привела до сотень жертв. І що вони зробили? Просто почали сварити всіх тих, хто вижив, всіх тих хто ще вчора ділився останнім кусоком почерствілого хліба. Включили телевізор, соцмережі і зранку до ночі обливали брудом. Когось купили, когось залякали. Сіяли шалений розбрат і породжували всесвітні коспірології. Все робилось, щоб відволікти увагу від тогочасних тупих і необдуманих рішень вищого керівництва. З часом все стало на свої місця і правда частково перемогла, а згодом я вірю вона цілком переможе. Єдине чого не хочеться, щоб повторювались такі помилки.
Пане Олександр, дякую Вам щиро!
P.s. Прочитайте це інтервʼю. Це наша історія.
https://war.telegraf.com.ua/ukr/zhizn/2024-08-29/5869034-pid-ilovayskom-buv-rozstrilyaniy-maydan-svidok-voennogo-zlochinu-rosiyan