Освітня Криївка

12 січня 1844, тобто - 181 рік тому, - цей день в долі Тараса Шевченка: Мойсівка.

Проясень: Маленьке село у північно-східному куточку Черкащини – Мойсівка. Колись то був Пирятинський повіт Полтавської губернії, нині – Драбівський р-н, Черкаської обл. Зараз мало що нагадує про гучне минуле цих місць. Хіба що озеро, більше подібне на ставок, та Петропавлівська церква, збудована на самому початку 19 ст. (1808), і вже майже зруйнована.
...Тарас Шевченко з Яготина, де гостював у Рєпніних, подався з Євгеном Гребінкою на пару днів до володарки поселення Тетяни Густавівни Волховської (уродженої Гампф; 1763-1853) на бал, що традиційно влаштовувався на свято Петра й Павла. Для Шевченка поїздка в Мойсівку знакова - це перший «вихід» художника на «панську» аудиторію. в Мойсівці Тарас Шевченко познайомився і з тією, від якої «здригнулося серце» - Ганною Закревською.
Збудований палац вражав сучасників вишуканістью. Навколо маєтку закладений парк, який прикрашали численні статуї, фонтани, альтанки. Тарасів товариш Олександр Афанасьєв - Чужбинський називав цю пишноту «малоросійським Версалем». А письменник Олександр Кониський розповідав про ті «розкоші» так: «В оцьому Версалі... був, властиво кажучи, вертеп панської деморалізації. Тут пани [не] тільки проїдали та пропивали піт і працю кріпаків, але й не гидували обігрувати в карти стару, сліпу, бездітну Вільхівську і, коли в неї нічим було платити, брали в неї векселі».
Цього дня за традицією поміщиця відзначала іменини покійного чоловіка - Петро Степанович Волховський (р. н. н. - 1815), чернігівський пошт - директор; дійсний статський радник. Перше враження від зустрічі з поетом О. Афанасьєв-Чужбинський записав: «Звістка про приїзд Шевченка миттю розлетілася по всьому дому, і моя кімната незабаром наповнилася шанувальниками, що приходили познайомитися з рідним поетом».
Серед знайомств, які в Тараса зав’язалися за два дні перебування в Мойсівці, прикметними стали такі: з підполковником Олексієм Капністом (1796-1869), сином поета Василя Капніста (1758-1823), комедію якого «Ябеда» Тарас Григорович цінував, з завсідником Платоном Лукашевичем (1806-1887); з істориком Миколою Маркевичем (1804-1860); з родиною Закревських - Ганною Іванівною Закревською (уродженою Заславською, 1822-1857), її чоловіком, поміщиком Платоном Олексійовичем, та його братами Михайлом (1818 - р.с.н.) і Віктором (1807-1858).
Цікавою була зустріч із членами так званого товариства «мочимордія» - тими, хто не просто пив, а «мочив морду». Гурт «мочимордів» - це своєрідний «орден», заснований у червні 1843 року на мойсівському балу. Він засвідчував типове незадоволення інтелігентів духовною убогістю, нещирістю провінційного панського життя. Його організатор і «генеральний старшина», або «высокопьянейшество» - Віктор Закревський мав прізвисько «Мочиморденко».
Жартівники обрали Шевченка «гетьманом», а його заступником, тобто - «генеральним обозним», став історик, автор п’ятитомної «Історії Малоросії» Микола Маркевич (1804-1860), «військовим осаулом» - граф, офіцер, художник Яків де Бальмен («Дибайло», 1813-1845). До речі, Яків із свояком, художником Михайлом Башиловим (1821-1870), виконали в першій половині 1844 року кожний по тридцять дев’ять ілюстрацій до рукописного «Кобзаря».
Яка ж доля «малоросійського Версаля»? Надмірні витрати на влаштовування свят, різке зростання боргів під заставу маеєтностей, а також відсутність інтересу в поміщиці Волховської до ведення господарства призвели до збанкрутіння. Після смерті Тетяни Густавівни в 1853 році, «малоросійський Версаль» занепав. Щоб розрахуватися з боргами, родичам довелося продати частину земель.
1912 року маєток перейшов у власність земства, яке переобладнало під телефонну станцію й квартири для вчителів земської школи. Розкішну будівлю спіткала доля сотень інших: у роки революції та громадянської війни пограбовано й зруйновано. Показово, що нині на території величного «Версаля» розміщується смітник...

…Услід за Тарасом Шевченком, через сто вісімдесят років, подолавши від столиці сто сорок кілометрів, їду в Мойсівку. У центрі селища - церква Петра і Павла - тієї самої, як писав Тарас, «химерної мойсівської церкви з гостроверхими банями, усіяними шишками, неначе ковпак бубонцями» уже немає - руїни, але черепашиними кроками - відновлюється. Спочатку храм був католицьким, про що свідчать елементи неоготики - готична кладка стін, елементи декоративного розпису, вузькі стрілчасті вікна; у середині XIX століття - став православним, реконструювали. Біля церкви з чотирьох сторін стояли каплички, одна з яких була усипальницею Волховських - її вже давно немає, зруйнована, місце заросло кущами.
До речі, чому Тарас Шевченко не замалював цей величний храм? - я так і не знайшов відповіді.
Отже, «Версаль» сьогодні вже не той: село Мойсівка зазнало руйнацій, як і всі інші українські поселення. А коли Шевченко приїхав сюди, в «химерному саду» стояли граційні гроти, що мали назви: «Храм кохання», «Грот Діани», «Сховище пастушок». Від капличок не лишилося нічого - кам’яні плити-основи - засипані будівельним сміттям. Церква функціонувала аж до шістдесятих років XX століття, коли ж закрили - обікрали, залишилися стіни. Назавжди втрачено розпис інтер’єру, тинкування стін, тепер тільки завдяки невеликим фрагментам можна здогадуватися, яким Петропавлівський храм бачив Тарас Григорович.
На засланні Шевченко згадував поміщицю Тетяну Волховську: зокрема - у вірші «Г.3.»: «І те село, і ті люде, // Де мене, мов брата // Привітали! Чи жива ти // Старесенька мати? // Чи збираються ще й досі // Веселії гості // Погуляти у старої, // Погуляти просто?».
А в листі дванадцятого січня 1851 року до княжни Варвари Рєпніної (1808-1891) написав: «Мені й досі так живо ввижається 12-ий день січня й сусідка Ваша Т. О. Вільхівська - чи жива ще добра бабуся? Чи по-давньому збираються в цей день до неї нецеремонні сусіди со чади і домочадці, два-три дні побавитись, а потім до наступного 12 січня по хуторах роз'їхатись».

107-ма РІЧНИЦЯ ПАМ'ЯТІ ГЕРОЇВ КРУТ
29 січня щорічно українці вшановують Героїв Крут, чий подвиг став символом незламності та стійкості всього українського народу в боротьбі за незалежність.
Саме сьогодні Україна вшановує пам’ять Героїв Крут — молодих українських патріотів, які понад століття тому, у 1918 році, стали на захист незалежності молодої УНР (Української Народної Республіки). Ця дата є одним із найяскравіших прикладів героїзму, самопожертви та національної гідності в історії нашої держави.
Герої Крут залишаються джерелом натхнення для сучасних українських воїнів, які захищають нашу землю. Їхній подвиг нагадує, що боротьба за свободу ніколи не буває легкою, але завжди є необхідною. Історія вкотре повторилась, що підтверджує важливість аналізу помилок задля виправлення долі українського народу. За понад 100 років нічого не змінилась. У теперішньому протистоянні російський окупант однаково несе руйнування та терор, масові вбивства та катування на українські землі. Подібно до подій понад сторічної давності сьогодні найкращі представники української нації змушені самовіддано проливати кров за незалежність нашої держави. Чимало тих, хто сьогодні повинен навчатися, працювати, жити і творити задля майбутнього України, відстоюють її існування як незалежної держави на полі бою.
Пам’ятаймо, що незалежність і свобода не є дарунком, а Є результатом безперервної боротьби багатьох поколінь.

Сотник кінної сотні полку гайдамаків Холодного Яру Іван Компанієць, 1920 р. (Світлину вперше опублікував Віктор Гугля, член Історичного клубу «Холодний Яр»).

«За одним із поворотів зустрічаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За візника козак в чорному теплому жупані і в шапці з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукаві жупана — срібний трикутник.
Чи не отаман часом?
— Слава Україні! — підноситься він на тачанці.— Ви до манастиря?
— Я старшина запорізької кінноти, захворів на поході і їду до вас трохи підлікуватися.
Він поглянув на мене оцінююче.
— Це — діло! Нам зайва шабля, та ще старшинська не зашкодить. Я Іван Компанієць — сотник кінної сотні.
Кажу йому, що маю лист до отамана і питаю, чи він у манастирі.
— Ні, отаман живе в селі, я зараз буду у нього, можу передати. А ви їдьте до манастиря, там вам дадуть теплу кімнату і все, що треба буде. Фельшер наш тепер теж в селі, та там стара черниця є — трьох лікарів варта.
Спитаєте мого помішника Андрія Чорноту, тільки не звертайте уваги, якщо він не дуже чемно вас прийме, — то в нього така вже натура, а хлопець — душа. Я повернуся післязавтра, або днів за два — діло маленьке є на Побережжі.
Розмовляючи з ним, я не міг відірвати очей від його обличчя. Було воно клясично гарне: чисті риси, густі — як намальовані — брови, палкі чорні очі — ласкаві і смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли він усміхався, здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса.
Віддаю йому пакет і їду далі.
* * *
Під вечір заходить Чорнота, надзвичайно схвильований, і сідає коло мене.
— Ех, чортів син — чортів син! Лялька чортова!.. Не казав я йому, що так буде! Спідничник задріпаний!...
Здогадуюся, що річ про Компанійця.
— А що сталося Андрію?
— Що... Нічого... Вбили дурня, тай все. Козак вирвався, а його так коло вдовички і приглушили. Коцуровці із Чигирина. І тачанка з кулеметом пропала, і Іван ні за цапову душу загинув... Колись поїду і вкину ту вдовичку в Дніпро к трьом бісам. Ти-ж тільки подумай, ізза якоїсь задріпаної спідниці такий хлопець загинув. Думаєш, багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути? Пику б йому за це побити треба було...
— Негоже, Андрію, покійника так величати...
Моя увага трохи охолоджує його.
— Любив я його сильно, хлопець же який був — орел! Привезли до церкви у Мельниках, завтра в манастирі ховати будем. От уже «дівоче царство» сліз напроливає! — Вони-ж з усіх довколишних сіл бігали до манастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні! — вдовичка, чорт зна звідки, його причарувала!
* * *
Зустрічаємо отамана Василя Чучупаку з старшим братом Петром — начальником штабу і ще з трьома братами.
Отаман звертається до Чорноти:
— Андрію! Тебе іноді слухають скоріше як мене. Ми підем до церкви, а ти походи між народом... Настрій у всіх такий, щоб поховавши Компанійця — йти наступати на Чигирин. Це неможливо... Як заведемося з Коцуром, большевики з другого боку дадуть нам перцю.
До церкви протиснутися не легко, але товпа мовчки розступається перед отаманом.
Компанієць лежить в простій дубовій труні.
Очі відкриті і, відбиваючи світло свічок, здаються живими. На обличчі застиг якийсь лагідний вираз. Над правою бровою чорна ямка — слід від кулі. По обличчі і на руках розкидані темні сліди ударів — видно боровся.
А все таки він і мертвий був чудово гарний.
«Вернуся післязавтра...» — мимоволі спімнулася мені зустріч з ним у лісі.
По короткій відправі на рушниках виносять тіло з церкви. Постановлено нести на руках аж до манастиря. Нестимуть парубки і дівчата на зміну.
Що найменш п'ятнадцятитисячна процесія розтягнулася через село і ліс. Озброєні йшли сотнями, по селам, жінки і дівчата окремими групами. Сум і суворість лежали на всіх обличчях. Було якось трохи незрозуміле, чому ці всі люди приймають так близько до серця смерть цього немісцевого, чужого «бурлаки», який забрів сюди минулого року з степів Херсонщини.

Чорнота наче вгадав мою думку:
— Тут в минулому році ховали своїх вбитих хлопців по кільканадцять на день, але ні один не мав такого похорону... Любило населення Івана, бо й він для нього своєї голови не шкодував. Зрештою, вбиті в боях — це річ звичайна... Не так зворушує...
Ми обігнали валку і поїхали до манастиря. Залога сумна готовилася до зустрічі свого любленого веселого сотника, що повертав з прогульки на Побережжя. Між двома церквами, поруч чиїхсь старовинних могил з посадженими коло них, тепер вже велетенськими деревами, була вже готова глибока хата для нього. На манастирській кухні готовився заупокійний обід.
Нарешті процесія увійшла в манастир і відкриту домовину поставили на землю коло ями. Дівчата, що несли покришку, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах.
— Ах чортів син — чортів син! — зітхнув він і коли старенький манастирський священик почав читати заупокійні молитви, став зосереджено молитися. Був він людиною глибоко релігійною.
Коли із тисяч грудей понеслося понуро-величаве «Вічная пам'ять», серед дівчат почулися глухі ридання. Нарешті забита домовина спущена на зв'язаних рушниках до ями. За нею полетіли рушники, вінки, дівочі хустини...
Почотом для сальви командував Йосип Оробко, та грізна хвиля пострілів із десятка тисяч рушниць покрила і його дужий голос, і сальву залоги.
За валами важко вибухнули три міни, пущені з міномета.
«Як умру то поховайте» — затягнув сильним басом немолодий селянин, що спершися на рушницю, стояв у першому ряді. Могутні, величні хвилі пісні понеслися над лісами, відкликаючись луною, по ярах.
...«Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте»...
Юрба, скінчивши пісню, грізно загула. Почулися викрики: «На Чигирин!» «Доки їх терпіти?!» «Смерть Коцурівцям!»
Отаман став на лавку коло могили і підняв руку з рушницею. Юрба стихла.
— Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтесь справедливій жадобі помсти! Хай пам'ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях та залишім мертвого мертвим, а живе діло — для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, могла би найбільше оповісти...
Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує і обдирає наш край, безправно вбиває тисячі і тисячі наших людей там, де нарід не вмів і не хотів боротися, щоби рятувати себе, поки ще був час. Але з очей селян падає полуда і Україна буде боротися, щоби повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним вдаром на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою грунту! Селяни Суботова чи Степанівки підуть разом з нами, коли вийдуть з під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це один шлях до рятунку. Не з ними засліпленими нам боротися, щоби тішити цим ворога!
Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під сумний чорний прапор Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!
Зірвалося і довго не змовкало могутнє «Слава». Коли люди вже замовкли, його ще деякий час повторювали яри.
«А-а-а-а-а!» — донеслася остання протяжна луна десь здалека.
— Холодний Яр обізвався...— з якоюсь містичною повагою промовив Чорнота...».

Згадаймо! В цей день, 14 січня 1898 р. народився Юрій Городянин-Лісовський (Горліс-Горський) — поручник Армії УНР, півсотенний кінної сотні полку ім. Богдана Хмельницького (1917), командир кінної сотні Запорозького полку ім. Я. Кармелюка, командир Богданівської сотні 2-го Запорозького (збірного) полку Армії УНР, осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру (прирівнюється сьогодні заступнику командира бригади), командир українського відділу фінської армії.

Знаємо ми Юрія Городянина-Лісовського як славного Залізняка із Холодного Яру і як відомого письменника, який у легендарному історичному романі "Холодний Яр" описав боротьбу холодноярських козаків за волю України. Крім того, Юрій Горліс-Горський (літературне псевдо) є автором книг “Ave diсtator!”, “Отаман Хмара”, “Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ”.

Кожному українцю переконливо рекомендую прочитати "Холодний Яр"! Після нього ваше світосприйняття зміниться 🇺🇦

Слава Юрію Горлісу-Горському!
Пам'ятаємо!

Гнат Хоткевич народився 12 січня 1878 року в Харкові в родині кухаря та прислужниці.
Частину дитинства провів у селі Деркачі, де служили його батьки.
Саме там майбутній письменник познайомився зі сліпим кобзарем, який навчив його грі на бандурі – інструменті, що став невіддільною частиною його життя.

Хоткевич був талановитим та працьовитим: навчався в Харківському реальному училищі, а потім у Технологічному інституті.
Попри відмінне навчання, його виключили за участь у революційній діяльності. Та Гнат не здавався – він їде до Києва, де починає концертувати з бандурою, вражаючи публіку народними та власними композиціями.
Завдяки клопотанням повернувся до інституту і закінчив його, паралельно видавши свою першу книжку «Поезія у прозі».

У 1905 році, після переслідувань за революційну діяльність, Хоткевич змушений був тікати до Галичини.
Там, у селі Криворівня, він відкрив для себе Гуцульщину.
Карпати та їхня культура вразили його настільки, що він створив Гуцульський народний театр, у якому неписьменні селяни грали з такою щирістю, що театр здобув визнання у Галичині, Буковині й навіть Польщі.

Саме там Хоткевич написав повість «Камінна душа», оповідання «Гірські акварелі» та п'єси про Довбуша.

Життя в злиднях позначилося на його шлюбах. Перша дружина покинула його з дітьми, не витримавши бідності.
Друга – Катря Банах-Гриневичівна – залишила йому новонародженого сина. Згодом Хоткевич знайшов щастя з молодою студенткою Платонідою Скрипко, яка народила йому ще двох дітей.

У 1912 році Хоткевич повертається до Наддніпрянщини, організовує гастролі театру, видає «Історію України» та пише тетралогію про Богдана Хмельницького. Але його твори забороняють друкувати, він опиняється під наглядом і зрештою потрапляє у вигнання до Воронежа.

Після повернення до Харкова в 1920-х Хоткевич намагався триматися на плаву: викладав, писав, виступав, редагував журнали.
Проте радянська влада позбавила його можливості заробляти, знищивши твори та заборонивши діяльність.
Письменник жив у бідності, писав листи до Сталіна, але допомоги не дочекався.

У 1938 році Хоткевича заарештували за звинуваченням у «шпигунстві». Після трьох місяців допитів він «зізнався» і був розстріляний.

Гнат Хоткевич залишив після себе багатющий творчий спадок: від музичних композицій і театральних постановок до історичних романів і досліджень.

Його життя – це приклад невтомної боротьби за українську культуру навіть у найжорстокіших умовах.

❗Сергій Корольов: Людина, яка дотягнулася до зірок❗

Сергій Корольов — ім'я, яке назавжди залишилося в історії як символ космічної епохи. Він був більше, ніж інженером і конструктором. Його мрії і рішучість зробили можливим те, що раніше здавалося недосяжним. Людина, яка народилася на землі, наповненій українським духом, стала творцем дороги до зірок.

✅Мрійник, який змінив світ.

Корольов з ранніх років захоплювався небом. Його прагнення зрозуміти і підкорити космос стало головною метою життя. Він був лідером команди, яка запустила перший штучний супутник Землі і відправила Юрія Гагаріна в космос. Але за цими досягненнями ховається драматична історія боротьби, втрат і відновлення.

Його робота не просто змінила хід науки. Вона стала викликом для людства, доводячи, що ми здатні перевершити самих себе.

✅Українське коріння та любов до Батьківщини.

Сергій Корольов народився в Житомирі, на українській землі, яка дала йому силу і натхнення. Хоча більшу частину свого життя він провів у межах совєтської системи, його зв’язок з Україною був глибоким і щирим.

Він неодноразово згадував своє дитинство і юність, проведені в Україні, як джерело своїх мрій і ідей. Його любов до рідної землі відчувалася навіть у найменших деталях.

✅Протиріччя генія.

Життя Корольова не було простим. На початку своєї кар'єри він став жертвою совєтської репресивної машини. У 1938 році його заарештували за необґрунтованими звинуваченнями, і він провів кілька років у таборах, де його талант і мрії ледь не були знищені.

Проте навіть після звільнення він ніколи публічно не говорив про пережите, залишаючи біль у серці. Система, яка одного разу намагалася його зламати, згодом зробила його своїм символом, але це не стерло суперечностей у його житті.

✅Смерть, яка обірвала політ.

У 1966 році Сергій Корольов помер під час операції, яка мала бути рутинною. Його смерть стала шоком для космічної програми, але спадщина, яку він залишив, не могла зникнути.

✅Спадок для майбутніх поколінь.

Корольов залишив після себе більше, ніж інженерні досягнення. Він залишив людству мрію — досягти зірок. Його життя нагадує нам, що навіть найбільші перешкоди не можуть зупинити людину, яка мріє.

Для України Корольов залишається символом того, як талант і мрії можуть змінити світ. Його українське коріння, сила духу і прагнення до величі показують, що навіть найвищі вершини доступні тим, хто вірить у себе і своє покликання.

Сергій Корольов — це людина, яка навчила нас не боятися мріяти і довела, що навіть земляни здатні підкорювати космос.

❗8 січня – день народження Василя Симоненка, видатного українського поета-шістдесятника❗

Народившись у селі Біївці на Полтавщині 8 січня 1935 року, Василь Симоненко став символом незламного українського духу. Його життя було коротким, але яскравим – поет прожив лише 28 років, але за цей час залишив спадщину, що й досі надихає.

Симоненко ріс у важкий повоєнний період. Батько покинув родину, тож хлопця виховувала мати та дід. Саме мати привила йому любов до книги та слова. Після закінчення Київського університету Василь працював журналістом у Черкасах, проте його серце завжди було в поезії.

Його вірші зачіпають найглибші струни душі. Один із найвідоміших – «Ти знаєш, що ти — людина?», став маніфестом унікальності кожної особистості. Він писав про любов до України, свободу, справедливість, засуджуючи безликість і жорстокість системи.

Симоненко був частиною покоління «шістдесятників», які боролися за збереження української культури у часи совєтських репресій. Його громадянська позиція викликала підозри влади, і через це поет зазнав тиску. До сьогодні існують припущення, що його смерть у 1963 році була пов'язана з побиттям представниками кдб.

Попри коротке життя, Василь Симоненко залишив величезну спадщину – його вірші, проза та щоденники. Вони не лише розкривають його внутрішній світ, а й передають дух часу, коли Україна боролася за своє самовираження.

Сьогодні 8 січня – це день, коли ми згадуємо не лише поета, але й вільну душу, яка обрала шлях правди, навіть якщо він виявився небезпечним.

6 січня виповнюється 87 років від дня народження Василя Стуса - видатного поета, прозаїка, перекладача, правозахисника, Шевченківського лавреата, Героя України (1938-1985).
Ім'я Василя Стуса для більшості українців є символом боротьби за національну ідентичність, українську культуру і мову, символом нескореності України, гідності Людини, яка виборола право лишатися нею в нелюдських обставинах.
" "…Бути радянським громадянином - значить бути рабом…" - так про комуністичний тоталітарний режим висловився свого часу Василь Стус. СРСР відплатив йому аналогічним ставленням. Поет з с.Рахнівка на Вінниччині, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.", - Архів національної пам'яті.
"У ньому рідкісно гармонійно поєднується неприйнятність фальшу, нетерпимість до зла в будь-яких виявах - і якась беззахисна оголеність душі, непрактичність у буденному житті.", - Надія Світлична про Василя Стуса.
"Ганебний зек, державний злодій був дуже популярним за кордоном: його друкували, перекладали, обрали членом Пен-клубу. Поповзли чутки, що Стус має отримати Нобелівську премію, можливо, це й була причина його вбивства…", - Ганна Черкаська.

🇺🇦Гордість України.
Тадей Розеславович Рильський (справжнє ім'я - Тадеуш-Томаш-Збіґнєв; 02.01.1841-25.09.1902), український громадський і культурний діяч, етнограф, публіцист, учасник громадівського руху.
Т. Рильський народився в с. Ставище Сквирського повіту на Київщині в сім'ї заможного польського поміщика що володів с. Романівка.
Батько Тадея – Розеслав Теодорович Рильський – багатий гоноровий поміщик, учень Северина Гощинського. Мати – Дарина-Дорота, дочка мальтійського кавалера, князя Олександра Трубецького та Людвіки з Росцишевських.
Бабуня Тадея по матері, Людвіка Казимирівна Трубецька була освіченою жінкою, харизматичною особою, яка відверто підтримувала антиросійські настрої, про що свідчать рапорти поліції.
Початковою освітою Тадея опікувалася саме бабуся Людвіка. Вона навчила онука читати, а ще французької та польської мов. Середню освіту Тадей здобув у 2-й Київській гімназії. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету.
У виші окрім фахового направлення цікавився політичною економією. Його наставником у цьому питанні був професор Микола Бунге, який славився своїми ідеями про вільну працю, приватну ініціативу та ринкову конкуренцію. Саме під його впливом Т. Рильський одним із перших в імперії взявся за економіку вивільнених із кріпацької неволі селянських господарств.
Спілкуючись зі студентською молоддю, Рильський захопився рухом "хлопоманів". Разом із товаришами – В. Антоновичем і П. Чубинським створив гурт хлопоманів. Члени цього об’єднання спілкувалися виключно українською, досконало вивчали історію рідного краю, впорядковували народний фольклор, ходили в національному вбранні.
Пізніше, порвавши з радикально налаштованими студентами-поляками, Т. Рильський долучився до української студентської громади, лідером якої був В. Антонович.
Відданість ідеї служіння народу, поширення освіти та підвищення матеріального становища селян визначила всю його подальшу долю.
Після закінчення навчання в університеті,Т. Рильський не захотів більше займатися науковою працею, оселився у с. Романівка, що на Житомирщині (нині Попільнянський район Житомирської області).
Сорок років Т. Рильський прожив у Романівці. Займався господарством, безкоштовно консультував селян як юрист, укладав для них документи, позови тощо. У судах адвокатував на їхній стороні. Т. Рильський заснував у своєму маєтку церковно-приходську школу, яку утримував своїм коштом, і майже 20 років в ній вчителював.
Захопившись ідеями західноєвропейського соціалізму в особі М. Оуена та Ш. Фур'є, Т. Рильський роздав селянам маєток, палац дозволив розібрати на будівельні матеріали, а сам жив у звичайній хаті.
📖Вже перша його публікація – стаття в часописі "Основа", друкованому органі громадівців, мала назву "З правого берега Дніпра" (1861) була присвячена економічному і соціальному становищу селян, аналізу організаційної форм аграрного виробництва та обґрунтуванню ефективності асоційованого господарювання.
📖Соціальні та національні погляди Т. Рильського викладені в праці "До вивчення українського народного світогляду" (1888). Його філософське кредо – еволюційний розвиток, взаємозумовленість явищ і процесів, важлива роль історико-культурних чинників у соціальному поступі. Носіями та чинниками еволюції суспільного життя Т. Р. Рильський вважав народний світогляд, економіко-культурні традиції, зміну правових інститутів.
📖Економічна концепція Рильського найбільш повно викладена в праці "Студії над основами розкладу багатства" (1892-93). Основою господарського устрою суспільства він вважав економічні інституції – "репараційні норми", які визначають характер соціальних відносин і механізм господарської взаємодії. Єдиним правовим джерелом власності Рильський, слідуючи українській історико-правовій традиції, визнавав працю і вільне розпорядження її результатами.

✍🏻У науковому доробку Рильського синтезуються трудова теорія вартості, соціально-психологічний підхід до аналізу господарських явищ, теорія трьох факторів виробництва, певні ідеї соціалістичної доктрини як основа концепції розподілу.
Теоретичну базу Рильський застосував і на практиці.
Батьків родовий маєток у с. Романівка (нині село Попільнянського р-ну Житомирської обл.), в якому він прожив 40 років, він перетворив на практичну базу. Одружившись із простою селянською дівчиною Меланією, Рильський мав трьох дітей. Син Т. Рильського, Максим Тадейович Рильський, став видатним українським поетом.
#ТадейРильський

❗Іван Котляревський: Батько нової української літератури❗

Іван Котляревський — це ім’я, з якого почалася нова ера української культури. Він перетворив мову народу на літературний скарб, а свою творчість — на фундамент, на якому виросла сучасна українська література. Його творчість викликала посмішку, зачаровувала і змушувала замислитися. Але за кожним його словом стояла глибока любов до України.

✅Революція у слові.

Коли Котляревський написав «Енеїду», він не просто створив пародію на класичну поему Вергілія. Він переніс античних героїв у українську реальність, зробив їх козаками й оспівав у гумористичному, але щирому стилі. Це була революція: українська мова, яка довгий час вважалася лише розмовною, раптом зазвучала в літературі.

Його «Енеїда» стала святом народної культури, де звучали живі голоси українців, їхній гумор, віра і мудрість. Ця поема показала, що українська мова має не лише силу, а й безмежну красу.

✅Україна в його душі.

Для Котляревського Україна була серцем його творчості. У його творах оживають звичаї, пісні, традиції, які він майстерно вплітав у свої тексти. Він прагнув, щоб українці побачили себе, своє багатство і велич у літературі.

Котляревський вірив, що через мову можна зберегти народ, а через гумор і сатиру — відкрити очі на важливе. Його творчість стала способом зберегти ідентичність, навіть у складних умовах тиску імперій.

✅Останні роки і прощання.

Останні роки життя Котляревського були тихими, але він не припиняв працювати. Він помер 10 листопада 1838 року в Полтаві. Його смерть стала великою втратою для української культури, але його спадок живе і сьогодні.

Іван Котляревський залишив цей світ, знаючи, що його слово стало частиною душі українського народу.

✅Спадок Котляревського.

Його твори — це не просто література. Це пам’ятник українському народу, його мові, культурі й духу. Котляревський показав, що українська мова здатна бути літературною, а народна творчість — основою великого мистецтва.

Його приклад надихає і сьогодні. Він довів, що навіть у найскладніші часи можна зберегти свою культуру і зробити її джерелом гордості. Іван Котляревський — це не просто письменник. Це людина, яка розпочала нову епоху, зробила українське слово вічним і показала, що мова народу — це його душа.

Журналістику поет любив. Але не ту примітивну тріскотню, що панувала у “комуністичному раю”. Навіть у тих умовах він намагався писати живою мовою, уникати загальників, брався в основному за літературно-мистецькі й морально-етичні теми. І все ж установлені владою правила гри не дозволяли порушувати нікому....

Більше можна прочитати ТУТ:
https://tinyurl.com/yb8ce986

Василь Симоненко: “Україно – ти моя молитва”
8 січня поетові з Шевченківських долин, найбільшому шістдесятникові з шістдесятників сповнилося б 90 років.

Mykhajlo Masliy /Михайло Маслій

Його духовне становлення тільки починалося і обіцяло увінчатися чимось непересічним, а може, й геніальним, адже потенціал поет мав колосальний, а вчитися ніколи не припиняв. Він ненавидів смерть, знаючи, що вмирає. Він так хотів жити. Він ще стільки міг зробити доброго…

Та доля не жаліла його. Кволе від напівсирітського злиденного дитинства його здоров’я згорало на очах. Йому не можна було курити, а він без кінця димів, йому протипоказане було вживання алкоголю, а він писав сам собі, жартуючи, епітафію: “Єдиний був, хто пив горілку і не проліз крізь чарку в Спілку” (мав на увазі Спілку письменників). Наступної своєї збірки “Земне тяжіння” (1964) він уже не побачив.

Десь за три місяці до того невідворотного дня, коли Василь Симоненко поставив останню крапку після другої дати свого життя, занотував у власному щоденнику “Окрайці думок”: “Учора написав “Казку про Дурила”. Написав єдиним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її прочитати…” (5 вересня 1963 року). “Сьогодні… ще подобається” – як швидко поет переростав себе, як впевнено утверджувався в недожитті двадцяти дев’яти років і доходив до поезії глибокого філософсько-політичного думання. Захопившись поезією шотландця Роберта Бернса, Василь, мрійливо зітхнувши, занотував у щоденнику: “Хотів би я, щоб мої пісні співали, як співають в англомовному світі Бернса…”

За його такого коротюсінького життя ніхто й гадки не мав, а він – й поготів, що його вірші стануть народними піснями і їх співатимуть допоки житиме на землі бодай один українець.

“Нікому не мовив “тату”
І вірив, що так і слід…”
Він з’явився на світ 8 січня 1935 року в невеличкому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в родині колгоспників. Батько покинув сім’ю, коли хлопчина був зовсім малим.

Ріс майбутній поет із матір’ю Ганною Щербань та з її батьком – дідом Федором. Від матері та від діда малий брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтолиму жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив у дитинстві до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле. Коли малий під ці розповіді засинав у нього на колінах, дід шепотів: “Безсмертячко ти моє кирпате…”

Просто побожно ставився Василько до матері, за українським звичаєм щиро шанував старших односельців, а це у ті повоєнні роки були здебільшого вдови та матері загиблих. Навчався в школi: чотири класи у Бiïвцях, решту – у сусiднiх селах Єнькiвцях i Тарандинцях. Василько виділявся серед учнів своїм бідним одягом та особливим розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як їхній найкращий учень…

Писати вірші хлопець почав ще в шкільні роки.

“Уже народ – одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля”

1952 року Василь закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Тараса Шевченка. З бібліотеки юний студент не вилазив, перечитав гори книжок. Коли відповідав на екзамені, то сипав такими фактами та прикладами, про які й викладач не завжди чув. Симоненко прийшов учитися не лише заради майбутнього шматка хліба, а й щоб зрозуміти те, що відбувається в державі, в Україні…

Щоб набути журналістського досвіду, відточити перо й мати якийсь підробіток до стипендії, Симоненко працював відповідальним секретарем університетської багатотиражки, де частенько публікував вірші друзів, але не свої. Вперше студенти почули та прочитали його поетичні твори, коли він був уже на третьому курсі.

У 1957 році з відзнакою закінчив Київський державний університет, отримав пропозицію працювати кореспондентом у Франції, але через сімейні обставини змушений був поїхати в Черкаси. Спочатку працював у газеті “Черкаська правда”, а потім одержав посаду завідувача відділу пропаганди в часописі “Молодь Черкащини”.

❗Пантелеймон Куліш: Творець, який змінив українське слово❗

Пантелеймон Куліш — ім’я, що стоїть поруч із найбільшими постатями української культури. Його перо було гострішим за меч, а його праця — фундаментом, на якому стоїть сучасна українська література і мова. Куліш — це людина, яка не лише писала, а й переконувала своїм життям, що Україна варта найвищих зусиль.

✅Революціонер у літературі
Куліш був першим, хто наважився створити український правопис, який ми тепер знаємо як «кулішівка». Його праця змінила те, як звучить і виглядає наша мова на письмі. Але це було більше, ніж мовознавство. Це був акт віри у те, що Україна повинна мати свою мову, культуру і літературу, які не просто копіюють, а стоять окремо, на рівних із будь-якою іншою нацією.

Його роман "Чорна рада" став першим історичним романом українською мовою, і він досі залишається тим твором, який відкриває красу і силу українського слова для нових поколінь.

✅Любов до України
Україна була для Куліша більше, ніж ідеєю чи темою для творів. Це була його душа. Він вірив у те, що нація може стати великою, тільки якщо знатиме своє коріння і буде плекати свою мову. Але його любов до Батьківщини була непростою: він бачив недоліки і відкрито говорив про них, сподіваючись, що це стане поштовхом до змін.

✅Суперечливий геній
Куліш був неординарною і складною особистістю. Його ідеї часто викликали суперечки, навіть серед друзів і соратників. Його погляди змінювалися, інколи здавалися надто різкими або навіть зрадливими. Наприклад, його критика Тараса Шевченка після смерті Кобзаря викликала хвилю обурення. Але ці суперечності не применшують його величі. Навпаки, вони роблять його людяним і ближчим до нас.

✅Останні роки і смерть
Наприкінці життя Куліш віддалився від політики і літературних баталій. Він жив на хуторі, де займався перекладами Біблії українською мовою, вбачаючи в цьому свою головну місію. Саме тут, у тиші природи, його серце зупинилося. Він помер у 1897 році, залишивши світ тихо, але залишивши після себе спадок, який звучить і досі.

✅Його спадок
Пантелеймон Куліш — це не лише творець, а й революціонер у культурі. Він довів, що українське слово може бути потужним інструментом змін. Його праця нагадує нам про те, як важливо любити і берегти свою мову, свій народ і свою культуру.

Куліш був людиною з помилками, але його внесок у становлення України є беззаперечним. Його життя — це приклад того, що навіть у найскладніші часи одна людина може змінити націю.

3 січня 1942 року в селі Рудка (нині – Білопільського району) на Сумщині народився Іван Низовий ‒ український поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч.

Батько Івана Данило загинув на війні ще до народження сина. Попри те, що очевидці пізніше розказували про обставини його загибелі, офіційно його вважали зниклим без вісти, відтак ніякої допомоги від держави родина не мала.

Село було окупованим німцями, хата була зруйнована, тож мати, бабуся та сестра переховувались у холодному льосі. Там і народився майбутній поет, і з самого народження пізнав важкі випробування.

Коли хлопчику було лише півтора роки, мати разом з іншими колгоспницями потрапила під обвал у глинищі, з тих пір круглого сироту та сестричку виховувала бабуся. Протягом всього життя Іван болітиме душею через своє сирітство, Жилося у воєнні та перші повоєнні роки дуже скрутно.

Бабуся дуже любила непосидючого та кмітливого внука, щедро ділилась теплом та добротою, вдома плекалися рідна мова та народні пісні. Ці дитячі враження пізніше лягли в основу багатьох віршів Низового.

Початкову школу Іван закінчив на «відмінно», а от далі не склалось, попри хорошу пам’ять, інтерес до читання та здібності. Тож після шостого класу Івану довелося залишити школу. 14-річний підліток почав працювати у колгоспі. Невдовзі, додавши собі чотири роки, поїхав на будівництво шахт на Донбасі, сплавляв ліс по Онезі, далі працював на будівництві електростанцій поблизу Караганди й у Змієві та цементного заводу в Балаклії на Харківщині. Час від часу він повертався із мандрів у рідні краї, але згодом він назавжди залишить їх, лише інколи навідуючись. Відтак тема «малої» батьківщини пройде через усю його творчість:

Перший вірш Івана Низового «Еду в Донбасс» було опубліковано 1960 року в районній газеті. Перший і єдиний — російською мовою. Наступні вірші він писав уже рідною мовою.

В 1961-1964 році Іван відбував армійську службу в залізничних військах Прикарпатського військового округу. Армійці будували стратегічні мости через Дністер біля Кам'янця-Подільського та через Тису поблизу Чопа, залізничну переправу через Дніпро неподалік від Кременчука.

Попри суворі армійські будні, він не полишав поетичних занять. Ба більше, саме ці роки стали визначальними в його творчій долі. Спершу він написав текст до маршу Львівської залізничної бригади, де він служив (автором музики став знаний композитор А. Й. Кос-Анатольський). Армійське начальство щедро відзначило поета-солдата, надавши йому відпустку небувалої тривалості — 40 діб. Невдовзі Іван Низовий знайомиться з ужгородським поетом і редактором Петром Скунцем. В січні 1964 року за його активного сприяння вийшла друком перша збірка віршів Івана Низового «Народжуються квіти». У ці ж роки Іван Низовий вперше бере участь в республіканському семінару молодих літераторів в Одесі.

Період з 1961 до 1966 року, який сам Низовий називав «закарпатсько-галицьким», став вирішальним у його національному самовизначенні як українця.

Після служби в армії Іван залишається на Львівщині. Він екстерном закінчує середню школу, навчається заочно на факультеті журналістики Львівського університету. Працює директором будинку піонерів у місті Буську, відтак у редакції районної газети в Кам'янці-Бузькій.

Іван одружується, народжується син Ігор. Але сімейне життя не склалося, родина розпалась.

В травні 1966 року Іван переїхав на Луганщину, куди його запросили працювати в новоайдарській районній газеті. Особливим болем для нього стала розлука з сином, і до останнього дня свого життя він відчував провину за це.

В Луганську Низовий зустрів Ліну Петрівну Дробницьку, яка стала його дружиною, музою, соратницею та вірним другом. Народилась донька Леся.

Понад десять років Іван Низовий працював в обласних і районних газетах, зокрема в газетах «Молодогвардієць» і «Прапор Перемоги», був старшим редактором обласної студії телебачення, консультантом спілчанської організації, керував обласним літературним об'єднанням.

У 1971 році побачила світ друга поетична збірка Івана Низового «Провесінь». В 1972 році його прийняли до Національної спілки письменників України.

Третя книга Низового «Стебло» вийшла друком у 1977 році. У 1979-1980 роках поет навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені О. М. Горького в Москві.

У 1980- 1990-тих роках виходять численні збірки митця. У 1988 році в обласній газеті «Молодогвардієць» було опубліковано статтю Івана Низового «Бути – народом», яка стала яскравим прикладом патріотизму та рушійним складником національного відродження на Луганщині:

«...Ніколи ще жодної статті не писав з таким пекучим болем, з таким душевним сум’яттям і з такою непохитною вірою в свою правоту. Адже йдеться про українську мову – найбільше і найдорожче багатство мого народу, про мову, яка сьогодні, як ніколи, потребує захисту: мого, нашого, всенародного. Про мову, яка має глибочезне коріння, яка за свою кількасотрічну історію зазнавала розквіту і занепаду, зневаги, утисків і заборон, яка в перші пореволюційні роки зазвучала вільно й гордо в багатоголосому хорі мов і наріч народів Радянського Союзу, а сьогодні, на сімдесят першому році новітної історії нашої країни, знову опинилася в становищі мови другорядної чи й навіть третьорядної, до неї ставляться зверхньо, як до чогось не зовсім серйозного і повноцінного: поблажливо, зневажливо, з презирством, а то й вороже» Саме за цю статтю Івана Низового було занесено до «чорного списку».

В період з 1992 по 1998 рік Іван Низовий був відповідальним секретарем і головою Луганської організації Національної спілки письменників України.

У 2000 році безпартійний у всі часи поет стає членом УНП «Собор», яка пізніше об'єдналась з Українською Республіканською партією, його обирають заступником голови обласної організації. Іван Низовий тісно спілкується з Левком Лук'яненком, Костянтином Ситником, Володимиром Шовкошитним.

45 років Іван Низовий присвятив Луганщині. Він багато часу приділяв просвітницькій роботі. Охоче брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед школярами, студентами, робітничою та сільською молоддю, прагнув пробудити в душах людей жагу до національного відродження, пропагував творчість українських письменників Бориса Грінченка, Олександра Олеся, Ліни Костенко, Василя Стуса. Поет дарував слухачам як свої авторські видання, так і сотні книг зі своєї особистої бібліотеки, та продовжував творити.

Як писав Левко Лук'яненко, «поети-громадяни своєї країни — це ті, хто порушує у своїх віршах серйозні національні проблеми… публіцистика потрібна сьогодні і вона не йде разом з людьми у завтрашній день, бо завтрашній день потребує іншої публіцистики, тобто публіцистичного висвітлення й розв'язання проблем. Чи має право на існування віршована публіцистика? Має право. Ба, більше: вона необхідна. Вона втручається у бурхливий потік щоденного життя і щось у ньому картає, а щось хвалить. Висміюючи старі звички, поняття й забобони, вона спонукає людей відмовлятися від них і приймати нові цінності. Позаяк перехід українців від промосковського комуністичного світогляду пов'язаний із переоцінкою ідеологічних, літературних, художніх, моральних та інших цінностей, то вірші, подібні віршам Івана Низового, є способом боротьби за повернення українців до українства…».

Загадом літературній творчості Іван Низовий присвятив 50 років свого життя – в його творчому доробку понад сто збірок поезії, публіцистики, перекладів, творів для дітей.

У 2009 році відбулась остання зустріч Івана із сином. В передчутті, поет кликав своїх рідних з Харкова та Львова побачитись в нього вдома. Осінь 2009 року Іван Низовий прожив разом зі своїми дітьми: сином Ігорем і дочкою Лесею. Незабутня зустріч із сином стала вже останньою.

Здолати важку хворобу не вдалося. 30 вересня 2011 року Іван Данилович Низовий відійшов засвіти в Луганську.

1 січня 183 роки тому в м.Мглин на півночі Чернігівщини (Стародубщина) (нині брянська область рф) народився Петро Косач - український юрист, освітянин, громадський діяч, батько Лесі Українки (1842- 1909).
Він все життя всіляко сприяв розвиткові української культури.
"Хто шанує Лесину пам’ять, той повинен віддати належну пошану її найщирішого, найкращого приятеля-друга, пам’яті її батька, що за все своє життя не поклав і марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а, навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї. Він був, приятель не тільки багатьох українських письменників, він був приятелем усієї української літератури і культури взагалі. Він робив усе, щоб допомагати розвиткові їхньому. Була в батька й Лесі ще одна спільна, надзвичайно цінна риса: вони надиво високо цінували людську гідність, у всякої людини, хоч би у найменшої дитини, і завжди поводилися так, щоб не ображати, не принижувати тієї гідности.
До кінця свого життя батько уважав українські справи своїми справами, цікавими, важними й рідними. Був чи не найактивнішим у всіх відношеннях членом Старої Громади, ретельним членом редакційної колегії "Киевской старины", давав кошти на українські справи. ", - писала Ольга Косач-Кривинюк, молодша сестра Лесі Українки.
Петро Косач навчався в університеті св.Володимира в Києві, захистив ступінь кандидата законодавства. Служив у Новограді-Волинському, Луцьку, Ковелі, Києві. Людина бездоганно принципова, з широкою ерудицією, високим інтелектом, Петро Антонович жив і працював для родини, фінансував більшість видань дружини Олени Пчілки і дітей.

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

🇺🇦Гордість України.
Євген Павлович Плужник (26.12.1898-02.02.1936), український поет, драматург, перекладач, один з представників українського Розстріляного Відродження.
Є. Плужник народився у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії (Східна Слобожанщина). Його батько був купцем, вихідцем з Полтави. У родині було восьмеро дітей.
Євген багато навчався – спочатку у сільській школі, потім у кількох гімназіях – в Богучарі, Ростові-на-Дону, Боброві (Воронежчина).
У 1918 р. разом з родиною переїхав на Полтавщину.
Під час громадянської війни вчителював - викладав мову та літературу у с. Багачка Миргородського повіту на Полтавщині.
Навчаючи дітей, він одночасно поглиблював і свої знання.
Відчуваючи брак власної освіти, вступив у Києві до Ветеринарно-зоотехнічного інституті, згодом до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Але через хворобу покинув навчання і звернувся до літератури.
Працював у редакціях, був перекладачем, а вечорами продовжував самоосвіту та писав вірші.
У 1923 р. Микола Зеров залучив Є. Плужника до Асоціації письменників (Аспис), що об’єднувала тоді всю “непролетарську” літературу Києва.
У 1924 р. Плужник стає членом письменницької групи “Ланка”, яка у 1926 р. перетворюється на “Марс” (Майстерня революційного слова). Літоб'єднання “Марс” на той час вважали за київську неофіційну філію харківської ВАПЛІТЕ.
Перші твори Плужника були опубліковані під його прізвищем у 1924 р. На той час письменнику було 27 років.
📚Творчий доробок Є.Плужника - роман «Недуга» (1928), поетична збірка «Рівновага» (1933), віршована п’єса «Змова в Києві", п'єси "Професор Сузораб", "у дворі на передмвсті", словник «Фразеологія ділової мови».
Перші українські вірші Є. Плужника (в гімназійний період він писав російською) були опубліковані у 1923 р. в київському журналі “Глобус” під псевдонімом Кантемирянин (від назви рідного села).
У 1926 р. вийшла в світ перша книжка віршів Є. Плужника під назвою “Дні”.
Остання прижиттєва збірка письменника “Рання осінь” вийшла у 1927 р.
Твори Є. Плужника друкувалися в журналах «Глобус», «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революція».
✍В українську поезію 1920-х рр. Євген Павлович Плужник увійшов як співець гуманізму.
Його поезії сповнені трагічного звучання: проповідям класової ненависті й безжальному братовбивству він протиставляє ідею абсолютної цінності людського життя, протестує проти бездумної революційної жорстокості.
Він прагнув конкретного гуманізму, зверненого до кожної людини, що опинилася у вирі терору й репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, зрештою, саме життя.
Поет розкриває протиріччя між метою і здобутком, між справжнім сенсом людського життя і його нікчемними зовнішніми виявами.
Поезії Є. Плужника властиві глибокий ліризм, драматизм почуттів, майстерна поетична мова.
Творчі здобутки Є. Плужника високо оцінив М. Рильський, М. Зеров, М. Бажан.
Збірка поезій під назвою “Рівновага”, яку Плужник підготував до друку і яка датована 1933 р., лишилася ненадрукованою: разом з багатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив у жорна сталінської репресивної машини.
Спільно з В. Підмогильним Є. Плужник уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926, 1927).
Заради заробітку робив мовну редакцію «робітничих» письменників, зокрема, редагував «Роман міжгір’я» І. Ле.
25 березня 1935 р. Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання. Та зважаючи на його хворобу – туберкульоз, це було рівнозначно розстрілу.
4 серпня 1956 р. постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Євгену Павловичу Плужнику скасовано і справу припинено “за відсутністю складу злочину”.
У 1992 р. іменем Євгена Плужника названа Центральна районна бібліотека Шевченківського району Києва (вул. Прорізна, 15).
#ЄвгенПлужник

📖Розповіді та повісті для дітей - "Кармелюк", "Невільничка", "Ведмідь", "Жили та були три сестри" і ін.; соціально-побутове оповідання - "Козачка", "Горпина", "Ледащиця", "Два сини"; баладне оповідання - "Чари", "Максим Гримач", "Данило Гурч"; соціальна повість - "Інститутка"; психологічне оповідання та повість - "Павло Чорнокрил", "Три долі"; соціальна казка - "Дев'ять братів і десята сестриця Галя"; художній нарис - "Листи з Парижа" та ін.
📖Найбільшу ж літературну славу принесла письменниці її повість "Маруся", написана у 1860-х рр. Це історія дівчинки, що гине, допомагаючи запорожцям. Повість отримала нагороду Французької Академії та була перекладена багатьма мовами.
Ще за життя її твори були перекладені багатьма європейськими мовами (чеська, болгарська, сербська, польська, словенська, італійська, французька, німецька, англійська та ін.) і отримали величезну популярність.
✍🏻Величезне значення письменниця приділяла "живій", народній мові. Більшість її творів насичені фольклористикою, що гармонійно поєднується з темою, сюжетом, психологічним навантаженням розповіді.
Письменниця разом зі своїм першим чоловіком, А. В. Марковичем, займалася дослідженням етнографічних матеріалів в Україні та синтезувала всі кращі елементи традиційного відображення побуту українського життя з новаторськими підходами в літературі, в тому числі європейській та світовій.
Найвищого рівня майстерність письменниці досягла в новій для того часу темі - зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, пригнобленої, безправної, скривдженох і ображеної. Центральним цей образ є в книгах "Народні оповідання", "Оповідання з народного російського побуту", "Інститутці".
Письменниця також є новатором у сфері формотворчості - саме вона вперше в історії української літератури замість традиційних оповідачів ввела так званого художнього оповідача - народ.
🔄Марія знала близько 10 іноземних мов, серед яких французька, англійська, польська, чеська, німецька, українська. Рідною для письменниці була російська, але у родині письменниці повсякденною мовою була французька.
Письменниця була також плідною перекладачкою - багато перекладала з французької мови.
У 1870 р. вона заключила контракт із видавцем С. Звонарьовим на видання та редагування часопису "Переклади кращих іноземних письменників" і залучила знаних і невідомих письменниць, які вільно володіли французькою, англійською й німецькою мовами. За 1,5 року читач отримав 17 книжок цього видання.
📰Марко Вовчок була також видавчинею, випускала журнал, що мав ща мету допомагати інтелігентним жінкам. У виданні піднімалося питання емансипації. У 1871 р. вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – п'ять.
В історії української літератури Марія Маркевич-Марко Вовчок лишається першою жінкою, якій вдалося стати класикинею в 25 років та започаткувати жіночу літературну традицію, що триває й донині, озиваючись у голосах наших сучасниць.
У м. Немирові Вінницької області і в Богуславі Київської області створені музеї Марка Вовчка.
З 2020 р. у Богуславі щорічно проводиться літературний конкурс «Богуславська мініатюра», присвячений Марку Вовчку.
🏅Вінницькою обласною краєзнавчою літературно-мистецькою громадською організацією «Велика рідня» у 2007 р. була заснована літературно-мистецька премія імені Марка Вовчка. Нею нагороджуються не тільки подоляни, але й митці з інших регіонів України та зарубіжжя не за конкретний твір, а за загальну творчу діяльність у літературі та музиці.
#МаркоВовчок

🇺🇦Літературна Україна.
Марко Вовчок (справжнє ім'я, по-батькові та прізвище - Марія Олександрівна Вілінська 22.12.1833-10.08.1907), українська письменниця, поетеса, перекладачка.
Т. Г. Шевченко називав твори Марко Вовчок "досконалістю української літератури".
Багато сучасників її дуже не любили і навіть не визнавали її творчість.
Але хай там як, та їм'я письменниці вписане в історію української і світової літератури.
Марія Вілінська народилася в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії (тепер – Липецька область рф) у збіднілій дворянській сім’ї.
Батько дівчини - полковник у відставці Олександр Олексійович Вілінський (1801-1840) мав білоруське коріння, мати – Парасковія Петрівна (1811-1876), походила з дворянського роду Данилових. Батько помер коли Марії минуло сім років, мати удруге пішла заміж за відставного унтер-офіцера Дмитра Дмитрієва, картяра та п'яницю.
У 1845-46 рр. Марія виховувалася в Харківському пансіоні, де дівчат навчали поводженню в світському суспільстві, музиці та французької мови. Там же дівчина пристрастилася до читання книг і самостійно опанувала польську мову.
Життя Марко Вовчок було пов'язане з багатьма видатними особистостями.
На формування поглядів майбутньої письменниці вплинуло тривале перебування в інтелігентних сім’ях її родичів - родини Писарєвих (Марія - троюрідна сестра літкритика Дмитра Писарєва) та родини Мардовіних, де вона і познайомилася зі своїм чоловіком, Опанасом Маркевичем, який відбував заслання за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. У подружжя народився син - майбутній публіцист Богдан Маркович.
Після одруження протягом 1851-1858 рр. родина мешкала у Чернігові, Києві, Немирові.
З подачі чоловіка Марія зацікавилася українським літературним середовищем та національним контекстом.
Марія Маркович взялась посилено вчити українську мову.
У 1856 р. Марія пише свої перші оповідання - «Отець Андрій» і «Викуп».
О. Маркевич відіслав ці твори Пантелеймону Кулішу. Куліш написав позитивний відгук про творчості письменниці. Рецензія письменника підбадьорила Марію, і незабаром була написана перша її книга «Народні оповідання», видана під псевдонімом Марко Вовчок.
Її псевдо також вигадав Пантелеймон Куліш, поєднавши прізвище чоловіка Марії з її "вовкуватістю" у спілкуванні. Попри його широкий розповсюд, сама письменниця люто ненавиділа це "прізвисько", ніколи не підписувалась ним у листах, використовуючи лише реальне ім’я - Марія Маркович.
У 1859 р. Марія разом із чоловіком виїхала до Санкт-Петербурга, де долучилася до редакції журналу «Основи» і познайомилася з Тарасом Шевченко, який високо оцінив збірку «Народні оповідання», написавши для неї вірш-присвяту. Кобзар назвав письменницю «своєю донею» і подарував золотий браслет на знак прихильності.
У 1859-1867 рр. Марія Маркевич разом із сином Богданом мешкала у різних країнах Європи, де познайомилася з письменниками О. Ґєрценом, Л. Толстим, Ж. Верном, П. Меріме та видавцем П’єр-Жулем Етцель.
За сприяння П.-Ж. Етцеля у Парижі вийшов друком переклад повісті М. Вовчок «Маруся» про відважну дівчинку, яка допомагає запорізьким козакам. Книжка швидко набуває неабиякої популярності, перекладається ще кількома мовами та опиняється у французькій шкільній програмі.
У 1867 р. Марія Маркович знову переїздить до Петербурга, де засновує журнал «Переклади найкращих іноземних письменників».
У 1872 р. після скандалу журнал було закрито, а М. Вовчок переїхала до Ставрополя.
У 1878 р. вона вдруге вийшла заміж за офіцера Михайла Лобач-Жученко, якого часто переводили по службі з одного місця до іншого і наступні 29 років Марко Вовчок мешкала в різних місцевостях Російської імперії, де доводилося служити її чоловіку.
📚Внесок письменниці в українську літературу величезний.
Вона стала "революційним новатором" української літератури, збагативши її безліччю нових жанрів і тем.

Михайлина Хомівна Коцюбинська (18.12.1931-07.01.2011), українська філологиня, літературознавиця, перекладачка, активна учасниця руху шістдесятників.
М. Коцюбинська - спадкоємиця великого роду Коцюбинських - племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського, донька його молодшого брата Хоми Михайловича, відомого літературознавця. Мати - Катерина Яківна Бедризова була вихователькою у дитячому будинку,
де директорував якийсь час Х. Коцюбинський і де вони й познайомилися.
Михайлина Хомівна народилася у Вінниці, де її батько створив і очолив Вінницький музей Михайла Коцюбинського.
Названа на честь уславленого дядька – письменника Михайла Коцюбинського, Михайлина змалку зростала в атмосфері шаноби до слова й таланту.
У 1935 р. батьків було переведено до Чернігова, де вони створили Чернігівський літературно-меморіальний музей Коцюбинського. Під час Другої світової війни музей разом із родиною було евакуйовано до Уфи (Башкірія) і включено до складу української Академії наук, що перебувала там.
Закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка (1949–1954) за фахом «українська мова і література», по закінченні якого її було залишено в аспірантурі на кафедрі історії української літератури.
Працювала над дисертацією з теми «Поетика Шевченка і український романтизм» під керівництвом академіка О. І. Білецького. Була прийнята на роботу до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР молодшим науковим працівником, 1958 р. захистила кандидатську дисертацію.
Як науковець, Коцюбинська працювала над проблемами теорії літератури й шевченкознавства.
📚Автор книг «Образне слово в літературному творі» (К., 1959), «Література як мистецтво слова» (К., 1965), численних літературно-критичних статей із питань української поезії та образної мови, рецензій, поетичних перекладів із польської, французької (Жак Превер), англійської (Полін Джонсон) мов.
Змолоду була комсомолкою та членом партії. Через події ХХ з’їзду партії змінила погляди і стала активною учасницею руху шістдесятників.
Брала активну участь у культурному Відродженні шістдесятих років. Була членом відомого Клубу Творчої молоді, виступала на літературних вечорах і в дискусіях. Величезний вплив на неї після цього удару мали Є.Сверстюк, І. Світличний. Дружила з Аллою Горською, Оленою Апанович, Ліною Костенко, Зіновією Геник-Березовською з Праги.
Перший прилюдний вчинок інакомислення М. Коцюбинської - вияв протесту під час перегляду фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" проти арештів 1965 серед української інтелігенції.
Після цього М. Коцюбинську виключили з партії (1966), відмовили у публікації навіть статті про творчість Т. Шевченка і, звільнили в 1968 р. з Інституту літератури.
Рік не мала роботи, а потім стала редактором у видавництві “Вища школа”.
М. Коцюбинська брала участь у протестах - завжди підписувала листи протесту, петиції, писала листи в неволю своїм друзям. Сама себе М. Коцюбинська не вважала дисиденткою бо, на її думку, дисиденти завжди мислять політично, тоді як вона сама до всього доходила тільки через мистецтво й певні етичні критерії (вона формально не перебувала в жодних правозахисних організаціях).
Протягом 18 років (1971-1989) у друкові не з’явилося жодної її публікації. Після 1987 р. Михайлина Хомівна активно повернулася в літературу.
У 1990 р. вийшла друком написана ще в кінці 1960-х монографія "Етюди про поетику Шевченка”, опубліковано цілу низку літературно-критичних статей.
З 1992 р. і до останніх днів коцюбинська працювала в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України й очолювала творчий колектив.
Вийшли друком написані ще в 1960-х рр. «Етюди про поетику Шевченка» (К., 1990), побачили світ численні статті, передмови, критико-мемуарні есе про П. Тичину, В. Стуса, І. Світличного, З. Ґеник-Березовську та інших шістдесятників.

Вела активну публікаторську, видавничу роботу. Опублікувала цілу низку листів – О. Олеся. О. Ольжича, В. Стефаника, В. Вовк, 3. Ґеник-Березовської, підготувала до друку збірку праць цієї чеської дослідниці (упорядкування, передмова).
Перша в Україні збірка поезій Віри Вовк вийшла з передмовою Коцюбинської. Очолювала творчий колектив, що готував до друку багатомовне наукове видання творів В. Стуса, була автором передмов, упорядником і коментатором. Це видання побачило світ у шести томах і в дев’яти книгах. Підготувала до друку два томи епістолярної спадщини В. Чорновола.
Автор книг «Зафіксоване і нетлінне: Роздуми про епістолярну творчість» (2001), «Мої обрії» у 2-х томах (2005), «Книга Споминів» (2007), «Історія, оркестрована на людські голоси» (2008), «Листи і люди. Роздуми про епістолярну творчість» (2009) і численних передмов і рецензій. Почесний доктор філології Києво-Могилянської Академії. Лауреат Шевченківської премії, премій імені В. Стуса, О. Теліги, М. Коцюбинського.
🏅Двотомник її праць „Мої обрії” відзначений у 2005 р. Національною премією ім. Т. Шевченка.
До Дня Незалежності 2006 р. нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

132 роки тому в с.Чаплинці (нині - Херсонщина) народився Микола Куліш - один з найяскравіших українських драматургів, один з "Відродження" (1892-1937).
Микола Куліш був одиним із засновників української модерної драматургії. Його п’єси не поступалися кращим світовим зразкам. Їх постановка у славетному "Березолі" Леся Курбаса дала можливість двом корифеям українського театру в синтезі тексту і режисерського таланту показати найболючіші проблеми тих років.
Розквіт його творчої активності припав на 1920-початок 1930-х рр. - період відродження, розвитку і трагедії України. Микола Куліш увійшов у літературний процес не просто як талановитий письменник, а як геній мистецтва слова, нововідкривач у театральному мистецтві. Лише 45 років відвела йому доля.
З творчого доробку Миколи Куліша чотири твори вважаються шедеврами - це "Мина Мазайло", "Маклена Граса", "Народний Малахій" і "Патетична соната".
Про свої враження від театрального шедевру дуету Курбаса-Куліша, зокрема інсценізацію однієї із найсильніших п’єс Куліша, Юрій Шевельов написав: "Є місця і моменти: Акрополь, Ужмаль, Нара, Тадж-Махал і "Маклена Граса" Леся Курбаса".

12 грудня 1900 року відійшов у Вічність Олександр Кониський - український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч, автор слів «духовного гімну України» «Боже великий, єдиний, нам Україну храни».

Олександра Кониського історики вважають одним з провідних діячів українського національно-визвольного руху другої половини 19 століття. Він перший на той час серед української інтелігенції заявив, що українцям варто відкинути російську культуру та концентруватись на творенні власної.

Російська імперія звинуватила Кониського у поширенні "малоросійської пропаганди". У 1863 році його без слідства і суду заслали до Вологди. Після кількох років заслання Кониський був одним засновників Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ), яке розвивало українську літературу на Галичині.

Для потреб Всеукраїнської спільної організації він заснував у Києві видавництво «Вік», що, проіснувавши 15 років, опублікувало понад 100 книжок українською мовою.
Кониський був один із фундаторів Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатор перетворення його у Наукове товариство ім. Т. Шевченка (без права комерційної діяльності).

Кониський — автор першої ґрунтовної біографії поета Шевченка (у 2 томах), яка не втратила свого значення і нині: «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (тт. I—II, Львів, 1898—1901). Цю працю високо оцінили І. Франко, А. Кримський. Створення гімну «Молитва за Україну», покладеного на музику Миколою Лисенком, також припадає на період його плідної праці над дослідженням життя та творчості Т. Шевченка.

Олександра Кониського називають першим українським самостійником, адже він виступав за ідею Самостійної України.

Молитва за Україну
Редакція О. А. Кошиця
Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки-щедроти
Ти на люд наш зверни.
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

«Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все…»
29 листопада, 1899 року народився Григорій Косинка - український письменник-новеліст, перекладач.
Григорій Косинка (справж. прізвище – Стрілець; 1899-1934) - автор збірок новел і оповідань «На золотих богів», «Заквітчаний сон», «За ворітьми», «Мати», «Політика», «Серце». Він народився у бідній селянській родині Наталки і Михайла Стрільців у селі Щербанівка Київського повіту Київської губернії (тепер Обухівський район Київської області). Першою українською книжкою стала «Конотопська відьма» Григорія Квітки-Основ'яненка (з яким він, до речі, народився в один день).
За словами Косинки: « Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицкому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Конотопської відьми» не знав — «хто ми і чиї ми діти...»
Косинку вважали найкращим українським прозаїком першої половини двадцятих років – поруч із Хвильовим і Підмогильним. Микола Хвильовий називав його «одним із наших найкращих майстрів слова». Максим Рильський зауважував: «…Косинчині оповідання мають велике пізнавальне значення. Але й інше: вони мають безперечну естетичну цінність, вони гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися»
.Наприкінці 20-х років Григорій Косинка зазнав гонінь з боку тодішніх радянських ідеологів. Восени 1929 року вождь більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку «буржуазним націоналістом», і вже на початку 30-х років цензура заборонила розповсюджувати надруковану збірку «Серце».
4 листопада 1934 року Григорій Косинка був ув’язнений. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським. Усіх їх звинувачували у підготовці до скоєння замаху на життя комуністичних керівників. 15 грудня 1934 року, виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу. Його не стало 18 грудня 1934 року.
Письменнику ледве виповнилося тридцять п'ять... З тюрми, вже перед смертю Косинка писав до дружини Тамари Мороз (українська письменниця, літературознавець): «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все…»

19 жовтня 1957 року його було реабілітовано посмертно. У 1979 році в селі Щербаківці було встановлено пам'ятник Косинці. Дружина письменника Тамара Мороз-Стрілець, яка, разом з подругою, буквально під страхом смерті, пробралася вночі на кладовище, вказала місце поховання на Лук'янівському кладовищі, на межі дільниці N7, що тривалий час було невідоме. У 1994 році там встановили хрест. 2001 року на Київщині було засновано обласну літературну премію імені Григорія Косинки

12 грудня ми згадуємо людину, чия діяльність стала невід'ємною частиною історії українського кіно – Леоніда Бикова.

Його творчість була просякнута любов’ю до України, а його герої – живим відображенням справжніх людських цінностей: відданості, щирості та сміливості.

Народившись у селі Знаменське Донецької області, Леонід провів дитинство у робітничому середовищі, що навчило його цінувати простих людей.

Ще змалечку він виявляв неабиякий талант – ставив вистави, читав гумористичні історії Чехова, що збирали сміх і оплески навіть у строгого батька.

Але його дитяча мрія була пов’язана не зі сценою, а з небом – він прагнув стати льотчиком.

Війна зруйнувала його плани, але не зламала.

Попри численні спроби потрапити на фронт чи до льотного училища, доля все ж привела його до театру, а згодом – у кіно.

Його «Гамлет» на вступних іспитах викликав у комісії сміх, але пізніше він довів, що зможе стати унікальним голосом українського кіно.

Леонід Биков завжди підкреслював своє українське коріння.

Його герої співали українські пісні, дотримувалися національних традицій і показували любов до рідної землі.

Актор мав мрію – зняти фільм «У бій ідуть лише «старі» у кольорі, щоб показати всю красу українського пейзажу.
Та навіть у чорно-білому виконанні цей шедевр випромінює тепло і любов до Батьківщини.

«Мій батько хотів показати, яка красива наша Україна», – згадувала донька Мар’яна.
І це йому вдалося – кожен кадр фільму наповнений глибоким символізмом і гордістю за рідну землю.

Биков ніколи не кричав на своїх колег і акторів, вважаючи це проявом неповаги.
Він був людиною, яка вміла створювати довіру та теплоту в роботі, а також не боявся ставити на перше місце людяність.

Його рішення відмовитися від нагороди на фестивалі в Баку, аби підтримати Василя Шукшина, говорить про те, що для нього творчість була насамперед засобом розповісти правду, а не засобом здобути славу.

Творчість Бикова – це пам’ять про те, ким ми є як народ.

Його герої – це звичайні люди з великим серцем, які готові до самопожертви заради інших.
Його фільми – це нагадування про те, що навіть у найважчі часи залишається місце для людяності, гумору і любові до життя.

Цей актор і режисер уособлював дух України, який він так вірно ніс у своєму мистецтві.
І хоча життя Бикова обірвалося трагічно, його творчість досі надихає, зворушує і нагадує про важливість збереження власної культури та любові до рідної землі.

Сьогодні виповнюється 161 рік з дня народження видатного українського письменника, мовознавця – Бориса Грінченка.
Найвідомішим його твором став «Словарь української мови». Правопис цього Словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Робота над чотиритомником була непростою через організаційні питання, непевність із фінансами, конфлікти всередині колективу авторів. Лише коли дедлайни почали тривожити всіх причетних до цього видання, Борису Грінченку таки дозволили докласти руку до редагування.
Але він зробив значно більше: додав тисячі слів до запланованих на початку проекту 52 тисяч. У 1907-1909 роках славнозвісний словник обсягом 68 тисяч слів був таки надрукований.
- Кожна нація має свою мову, звичаї, історію, культуру і взагалі свій світогляд, одним словом, власне психічне я. Значить, ми, яко космофіли, що любимо усіх людей і бажаємо всій людськості однаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами, бо того вимагає від нас моральне почуття наше», – так було написано у програмному документі «Profession de foi молодих українців», який розповсюдило Братство тарасівців.
Цю таємну організацію символічно створили на могилі Шевченка, де зібралися Борис Грінченко, Микола Міхновський, Михайло Коцюбинський, Іван Липа та інші інтелігенти з ідеалами.
Вірш Грінченка «Землякам, що збираються раз на рік на Шевченкові роковини співати гімн «Ще не вмерла Україна» (1898), схоже, залишиться актуальним ще довго:
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерті!
Не хваліться, що жива ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава!
Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Вас на світ рабами…

12 листопада виповнилося б 88 років Миколі Сингаївському - відомому українському поету, перекладачу, публіцисту, автору слів славнозвісних "Чорнобривців", лавреату чисельних літературних премій (1936-2013).
Ще студентом Микола Сингаївський вперше потрапив до Франції. У Парижі він побачив величезну клумбу з різними квітами, осадженими чорнобривцями. Це справило на нього величезне враження - це ж були квіти його рідної землі. Саме там, у Франції, і були написані перші рядки славнозвісних "Чорнобривців". Натоді він дружив з композитором Володимиром Верменичем, з яким вони пізніше створили кілька пісень. Микола Сингаївський, повернувшись з Франції і розповів про свій задум пісні про матір і чорнобривці композитору. А у нього вже була мелодія. Так з'явилися невмирущі "Чорнобривці". То був 1957 рік.
Пісня вперше прозвучала в шістдесятому році. Це сталося в Київській філармонії на творчому вечорі видатного співака Костянтина Огнєвого. Співак згадував, як прозвучала пісня в Канаді: "Літня естрада. Сила-силенна народу. І починаю я співати про чорнобривці. На другому куплеті дивлюсь, із задніх лавиць піднімаються люди і виходять, просто-таки вибігають. Мені аж холод по серцю війнув. Однак за кілька хвилин всі ті люди повертаються і несуть оберемками квіти, чорнобривці. І поки я доспівав, то вся сцена була в тих чорнобривцях.".
Багато мелодій, написаних композиторами на вірші Миколи Сингаївського, знайшли дорогу до сердець слухачів.
У 2013 р. було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Миколи Сингаївського.

Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір стареньку,
Бачу руки твої, моя мамо,
Твою ласку я чую, рідненька.

14 листопада, 112 років тому на Київщині народився Андрій Малишко - український поет, перекладач (1912-1970).
Його "Пісня про рушник" (Рідна мати моя) перекладена на 90 мов світу.
Андрія Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в місті Обухів на Київщині. Андрій Самійлович походив з козацького роду. Андрій був наймолодшою, тобто одинадцятою дитиною в сім’ї. Звичайно, великій родині виживати у скрутні часи було нелегко, тому батько займався чоботарським ремеслом, а під час посухи їхав до Таврії на заробітки. Змалку мама хлопчика співала йому пісні по вечорах. І так йому той спів запав у душу, що малий Андрій вже тоді захотів пов'язати своє життя з творчістю.
Навчався Андрій у селі де народився, в трудовій школі (1920-1927 рр.). Проявляв себе як старанний учень та по закінченні вступив до медичного технікуму. Не дивлячись на те що навчання його не було напряму пов’язане з творчістю, Андрій мав до нього великий потяг, що і стало вирішальним при виборі вищого навчального закладу. Хлопець вступив до Київського інституту народної освіти (зараз Київський національний університет ім. Т. Шевченка) та обрав для себе літературний факультет.
За п’ять років, між 1935 – 1940 роками, Андрій Малишко сумлінно працював на ниві літератури, і як результат було опубліковано декілька його збірників, серед яких: «Батьківщина» написана у 1936 році, «Лірика» та «З життя книги» побачили світ у 1938 р., вже через рік було видано збірку «Народження синів», а також у 1940 р. «Березань» та інші. Паралельно поет працював над створенням поем «Трипілля», «Кармалюк», «Думка про козака Данила».
Андрій Самійлович Малишко – одна з найяскравіших зірок в українській літературі ХХ століття. Поет могутнього ліричного обдарування. Людина рідкісного душевного багатства, полум’яного темпераменту, шаленого темпу життя. Автор близько 50 поетичних збірок. Його ім’я давно вже вписане червоними літерами в історію української культури, а «Пісня про рушник», «Пісня про вчительку», «Моя стежина», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі» та інші поезії, покладені на музику, збагатили золотий фонд української пісні, уквітчали сучасну літературу й стали візитівкою українців у світі. Пісні на тексти Малишка композиторів Г. Майбороди, О. Білаша та ін. здобули всенародне визнання: «Київський вальс», «Пісня про вчительку», «Пісня про рушник», «Рідна мати моя», «Моя стежина» та багато ін.

Про Івана Сірка існує багато легенд, які створювалися українським народом, щоб підкреслити його героїчні подвиги, військовий хист і незвичайні здібності. Він був настільки популярним і шанованим, що його часто зображали як героя-напівбога, що володіє надприродною силою.

Ось кілька найбільш відомих легенд про Івана Сірка:

1. Іван Сірко — характерник.
Одна з найвідоміших легенд говорить, що Сірко був характерником — чаклуном і воїном, наділеним магічними здібностями. За переказами, він міг перетворюватися на вовка, читати думки ворогів, а також робити себе та своє військо невидимими для супротивників.

Сіркові приписували вміння зупиняти кулі і перемагати чисельно переважаючі війська, що часто рятувало його та козаків у найскладніших битвах. Козаки вірили, що він мав надприродний дар, який захищав його від смерті і поранень.

2. Вовчі очі.
Ще одна легенда каже, що Сірко міг "виходити вночі у вовчій шкурі" та відвідувати місця зборів своїх ворогів, залишаючись непомітним. У народі вірили, що він мав вовчі очі, що дозволяли йому бачити в темряві, і міг з'являтися в різних місцях одночасно. За переказами, турки і татари навіть не намагалися захопити Сірка живим, боячись його загадкової сили.

3. Перемога над відьмою.
В одній із легенд йдеться про те, як Іван Сірко вступив у бій із відьмою, яка намагалася проклясти його військо перед битвою. За переказом, він не тільки зумів перемогти її, але й змусив розкрити свої чаклунські секрети. Після цього козаки були певні, що нічого не може їм зашкодити, адже Сірко "забрав" усю магічну силу відьми.

4. Смерть і магічний захист.
Після смерті Сірка, за легендою, його рука була відрубана та зберігалася як захист для козацьких військ. У народі говорили, що відрубана рука Сірка могла відганяти ворогів і приносити удачу в бою. Козаки начебто брали її з собою в походи, сподіваючись на допомогу від свого отамана навіть після його смерті.

5. Лист турецькому султану.
Ця легенда стала основою для відомої картини Іллі Рєпіна. Турецький султан, вражений перемогами Сірка, вирішив надіслати йому лист із вимогою підкоритися Османській імперії. У відповідь Іван Сірко разом із козаками написав саркастичного та образливого листа, сповненого насмішок. Цей лист став символом українського духу та незламності.

6. Загадковий хрест.
Одна з легенд говорить, що Сірко носив особливий хрест, який захищав його від усіх лих. За повір'ям, цей хрест зробив його невразливим і недосяжним для ворогів. Вважалося, що хрест був освячений старовинними козацькими магами і мав силу захищати не тільки Сірка, а й усе військо, яке він очолював.

7. Сірко і вороги.
У народних оповідях часто згадується, що навіть вороги, як-от татари і турки, побоювалися згадки про Сірка. За легендою, татари на ніч молилися, аби "не натрапити на Сірка", адже боялися його як могутнього ворога, здатного знищити їхні загони в найкоротший час.

Ці легенди про Івана Сірка свідчать про величезний вплив, який він мав на українську культуру та народну свідомість. Його образ поєднує в собі хоробрість, мудрість і незламність, які залишилися символом для багатьох поколінь.

9 листопада 1794 р. помер на Харківщині на хуторі Іванівка Григорій Савич Сковорода – всесвітньо відомий український філософ-містик, який символізує для українців спадкоємність вікової історії нації. Це символ мудрості, нескореності…

Постать Г. С. Сковороди стала легендарною ще за життя мандрівника. Але не лише життя, а і його смерть оповита таємницями, домислами та легендами.

Мандрівний філософ 23 серпня 1794 р. прийшов на хутір Хотетово Орловської губернії до свого учня, друга, високоповажного таємного радника – Михайла Ковалинського, для якого Г. Сковорода був «духовним батьком». Обнялися старі друзі. Обидва жваво загомоніли й рушили до будинку, розповідаючи наввипередки про себе, - наче часу лишилось обмаль. Впродовж півмісяця 71-річний Григорій Савич спілкувався із найвідданішим учнем, читав свої рукописи, пояснюючи окремі місця, відповідав на численні запитання Михайла Івановича. Г. Сковорода умів передати допитливій людині «Божу іскру» - мудрість та знання.

Понад усе у світі цінував справжню істину й щирість друзів, милі серцю поля та луки, привертав до себе увагу не стільки європейською вченістю, як скромністю та поміркованістю.
За спогадами Михайла Ковалинського, Григорій Сковорода вдягався пристойно, але просто, завжди вживав їжу звичайну і грубу, спав не більше чотирьох годин на добу, завжди виглядав бадьорим, рухливим, усім задоволений. І лише до вбогих був особливо прихильним.

Розум, честь та свобода, буденне життя по совісті – основні цінності Григорія Савича. Не зумів піймати його світ: ні царі, ні пани, ні ченці, ні чиновники, ні жінки…

Михайло просив його залишитись, перезимувати, але Григорій Савич не погодився. Він повернувся в с. Іванівку, на Харківщину до поміщика Андрія Івановича Ковалівського. На даний час це с. Сковородинівка Харківської області. В цьому селі 26 вересня 1790 р. Г.С. Сковорода написав надзвичайно цінного листа – своєрідний заповіт. У ньому він подає реєстр своїх творів (правда, не всіх) 18 оригінальних і 7 перекладів, зірочками відзначає ті, які він вважає кращими, а також, дає відомості, у кого вони зберігаються.

З даного листа вже видно, що Г. С. Сковорода десь у 1789-1790 рр. хворів. У 1792 р. Г.С. Сковорода жив в с. Гусинках, де 5 січня написав листа Якову Правицькому (учню із Харківського колегіуму): «Пишу видь к Вам, обаче болен». 1793 р. жодної звістки, жодного листа.

Навесні 1794 р. Г. С. Сковорода, знову, жив у с. Іванівці. Звідки 2 квітня написав невеликого листа до Михайла Ковалинського: «Старість моя страждає, але страждає тлінне тіло, а не душа… Бувай здоров, найдорожчий. Твій слуга і друг Григорій…». Це останні, відомі нам слова, написані Г.С. Сковородою.
З цих листів, видно, що перед смертю Григорій Савич довго хворів.

З М. Ковалинським Г. Сковорода останній раз зустрівся в с. Хотетово (сьогодні російська федерація, Орловська область), куди він приїхав хворий не дивлячись на далеку дорогу та несприятливу погоду. Григорій привіз йому свої твори, був там три тижні. Михайло просив його залишитись, перезимувати, але Григорій Савич не погодився. Він знову повернувся в с. Іванівку, на Харківщину.

В даному селі існує зворушлива легенда про смерть видатного українського філософа. Наче він за день до смерті був веселий, жвавий, за обідом багато говорив, так що всі були зачаровані його «краснорѣчіем», начебто потім «долго ходил он по излучистым тропинкам, рвал плоды и раздавал их работавшим мальчикам», далі пішов копати собі яму-могилу, прийшов до хати, змінив білизну, помолився Богу, і «подложивши под голову свитки своих сочиненій и сѣрую свитку – лег, сложивши накрест руки…». Так смерть філософа описав Ізмаїл Срезневський (історик, філолог-славіст, фольклорист). Але які плоди міг зривати Г. С. Сковорода 9 листопада? Все давно опало. Які «свитки своих сочиненій» він поклав під голову? Їх у нього не було. До того ж Григорій Савич писав у зошитах, які «раздал, раздарил, расточил…».

Однозначно Г.С. Сковорода був цікавою, непересічною людиною і, напевне, відчував життя значно тонше, ніж ми з вами. Швидше за все передчуття смерті у нього було. Він відчував, що життя його вже добігає кінця і був до цього готовий. Він писав: «Дух бодр, а тіло немощне». А власнику маєтку, де він жив, Андрію Ковалівському сказав напередодні цитатою з Біблії: "Пора, друже мій, в дорогу".
Копав Григорій Сковорода собі могилу чи ні - то все народні перекази. І це тільки підтверджує те, що він був дуже незвичним чоловіком, адже про пересічних людей легенди не складають.

Помер Сковорода в неділю на світанку 29 жовтня (9 листопада за новим стилем) 1794 р. в с. Іванівка. Михайло Ковалинський пише: «Перед кончиной завѣщал передать его погребенію на возвышенном мѣстѣ близ рощи и гумна и слѣдующую, здѣланную им себѣ надпись написать:
Мір ловил меня, но не поймал».
Невідомо, чи був на похороні найближчий друг Михайло Ковалинський, але звістка про смерть Сковороди до нього дійшла швидко. Уже через кілька днів він склав шестирядковий вірш-епітафію «ревнитель істини», якою і закінчив біографію Г. С. Сковороди.

Ревнитель істини,духовний богочтець,
І словом, й розумом, і житієм мудрець;
Любитель простоти і від суєт свободи,
Не підлий, прямо друг, вдоволений завжди,
Досяг на верх наук, пізнавши дух природи,
Достойний для сердець взірець, Сковорода

Григорій Савич Сковорода жив у ХVIII ст., яке для українського народу є надзвичайно складним і трагічним. У цей період було розпочато глобальне нищення всього українського. Ліквідація Гетьманату і створення Малоросійської губернії, Ліквідація Запорізької Січі, Закріпачено селян Лівобережжя та Слобожанського краю.

В 1784 р. на вимогу сенату запроваджується викладання російською мовою і викладається предмет «російськоє красноречіє». І ось в цей складний час Григорій Сковорода не втратив себе: писав українською, подорожуючи збирав по крихтах і систематизував народну мудрість, закликає бути вільними, свободними:

Що є свобода, добро в ній якеє,
Кажуть неначе воно золотеє,
Ні ж бо незлотне, зібравши все злото
перед свободой воно лиш болото…

Вчення мандрівного філософа актуальне сьогодні, його слова здатні впливати на людину, робити її духовно багатшою і щасливішою. Слова Григорія Сковороди допомагають нам жити та боротися за право бути собою.

14 жовтня виповнився б 81 рік Раїсі Кириченко - берегині української пісні, співачці, педагогині, народній артистці України, лавреатці Шевченківської премії, Герою України (1943-2005).
Її називали берегинею української пісні. У її репертуарі не було другорядних пісень. Усі пісні ставали популярними і входили мало не до кожної домівки.
"Не співай пісні, які ні про що. Вибирай ті, що западають в людську душу!..", - говорила Раїса Кириченко.
Вона народилася на Полтавщині. Працюючи в колгоспі, співала в сільському хорі, пізніше - в хорі Кременчуцького автозаводу.
Не отримавши спеціальної музичної освіти (закінчила Харківський інститут мистецтв лише наприкінці 1980 рр.), співала в ансамблі Полтавської філармонії, де познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком, Співала у Житомирському ансамблі "Льонок", у Черкаському народному хорі, а в 1987 р. Раїса Кириченко повертається до Полтави. З 1994 р. працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища, в 2000 р. переїхала до Києва.
У співачки були мільйони шанувальників в Україні й за її межами. Українська пісня у її виконанні підкоряла світ. "А коли звучить українська пісня – є й Україна", - вважала Раїса Кириченко.
Коли співачці необхідно було зробити дороговартісну операцію (хворі нирки), кошти збирали всією країною, вболіваючи за улюбленицю. Після цього Раїса Кириченко, дякуючи всім, співала: "Я вдячна всім, хто вимолив мене у Бога". Операція додала співачці декілька років життя.
Щороку 14 жовтня Землянківська школа гостинно запрошує шанувальників творчості Раїси Кириченко на пісенне свято "Не журися, Україно, в тебе добрий рід!".

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

Забутий усіма нами львів'янин-віртуоз гри на скрипці,
з яким вважав за честь виступати Ніколо Паганіні...
Оцей пристійний й інтелігентний чоловік, якого ви бачите на світлині, жив близько 200 років тому у Львові і своєю грою на скрипці зробив тоді небувалий фурор у всій Європі. Звався він Кароль Ліпінській і більше двох десятиліть прожив у нашому місті працюючи спершу у театрі, однак згодом самопосвятився грі на скрипці.
.
У 1817 році маестро Ліпінський дав серію скрипкових концертів у Львові, а вже наступного року він заприятелював з Ніколо Паганіні, якого тоді вважали найкращим скрипалем Європи. І у 1818 році наш Ліпінській і Паганіні виступили з великим успіхом в італійському П’яченце. Паганіні тоді привселюдно сказав, що "...я не знаю, хто є першим скрипалем, але другий - Ліпінській".
.
До цього ще мож додати, що львів'янин Ліпінській виконав власний концерт для скрипки перед королівським домом у Лондоні, а крім того Фредерік Шопен допомагав Ліпінському організовувати концерти в Парижі, а у Дрездені Ліпінській виступав разом із Ференцом Лістом... Ті цікавинки про нашого земляка можна ще довго продовжувати. Скажу лише, що навіть Ріхард Вагнер, незважаючи на його виняткову перебірливість щодо музики і виконання, був одним із палких прихильників таланту Кароля Ліпінського.
.
І, на закінчення взагалі дивовижна деталь: саме львів'янин Ліпінській був першим виконавцем в Європі української народної пісні "Їхав козак за Дунай...", з якою тріумфально виступив у Парижі.
.
А, що ж далі..? - спитаєте ви.
.
А далі... Одним словом, коли прийшов його час, то Кароля Ліпінського поховали (1861) у його маєтку в селі Вірлів біля Зборова на Тернопільщині. Гріб з тілом цього славетного, на увесь світ, маестро помістили у спеціально збудований склеп над яким звели поминальну каплицю.
.
Але настав вікопомний вересень 1939 року і у те село Вірлів прийшла радянська влада з її швондерами у шкірянках і зі звіздами на фуражках.
.
І, перше що зробила ота російськомовна шобла зі Сходу, то дощенту розвалила і сам склеп, і всю каплицю, а труну з кістками маестро Ліпінського викинули у поле...
.
І зараз на місці колишнього склепу з каплицею, де спочивали тлінні останки одного з найславетніших скрипалів Європи, стоїть самотній, порослий травою, пагорб зі скромним хрестом і небагатослівною меморіальною таблицею...

@Микола Бандрівський

Зміїний - острів на якому похований Ахілл.

За давньогрецькою легендою, острів підняла з глибин морська богиня Фетіда для свого сина Ахілла. Перша згадка про острів з’явилася у писемних джерелах кінця VII століття до н. е. — там він називався Левка (в перекладі Біла, Білий). Острів також згадується в записах Овідія, Страбона та Геродота.

Давні греки називали його «Острів Ахілла», через те, що там було розташовано храм Ахілла і похований сам Ахілл. Сучасні греки називають його Λευκός, Leuce Island («Білий острів»), така сама назва зустрічається і у римлян для цього острова — Alba. Османська імперія називала його як «острів Федонісі», через що острів дав назву Битві при Фідонісі, яка точилася біля його берегів. Інші назви (зокрема і сучасна назва “Зміїний”) пов’язані з тим, що на острові водилось багато змій (вужів), що припливали сюди із гирла Дунаю, у тому числі на деревних гілках, та які жили тут у великій кількості ще в ХІХ сторіччі - Insula Şerpilor на румунській, Yılan Adası; на турецькій, Фідонісі на грецькій мовах.

Зміїний мав дуже важливе значення в роки великої грецької колонізації Північного Причорномор’я 8-6 століть до н. е. Сюди причалювали їхні кораблі; мореплавці, торговці, військові моряки навідувались до храму Ахілла-Понтарха, який вважався владикою і покровителем Чорного моря, поклонялись Ахіллесу і приносили жертви. Він був одним з численних сакральних елементів культури стародавніх греків.

Руїни древнього храму Ахілла (квадратна споруда) були виявлені та описані 1823 року, а згодом значну кількість будівельних матеріалів з цих руїн використали для будівництва на острові маяка.

З давніх давен острів Зміїний (острів Ахіла) вважається надпотужним місцем Сили. Практикуючі духовидці відзначають на острові потужну чоловічу енергетику. Перебування на острові є благодатним для спортсменів, військових, для юнаків, які прагнуть набути «чоловічих» якостей – волі, мужності, сили духу, твердості.

🇺🇦 ВИДАТНІ ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

...З ім'ям Карпенка-Карого – одного з найвидатніших українських письменників і діячів театру пов'язане піднесення українського драматичного мистецтва в другій половині ХІХ і на початку ХХ століття. Він був не тільки талановитим актором, режисером, організатором і керівником трупи, а й видатним драматургом, рівного якому, за справедливим визначенням Івана Франка, не мала тогочасна українська література.

Карпенко-Карий – літературний і театральний псевдонім Івана Карповича Тобілевича.

До вашої уваги топ-10 найяскравіших цитат із п'єс драматурга.

1. Просвіта, брат, - велика сила! ("Хазяїн").

2. Ні, ви протів науки не ідіть! Без науки, без струменту, без опиту, куди не повернися, нічого не зробиш ("Сто тисяч").

3. Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном ("Мартин Боруля").

4. Обіцянка - цяцянка, а дурневі радість ("Сто тисяч" ).

5. Де ж і голосам буть, як не в народі. Що виростає на волі, серед степу широкого! ("Хазяїн").

6. Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народу, серед котрого зявились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм памятники ("Хазяїн").

7. Це так! Невєста з приплодом!.. Благодарю!.. Я ще тілько сватаю дівку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть ("Мартин Боруля").

8. - У нас многія баришні од мене тають, і ви розтаїте.
- А чого мені таять, я не сніг.
- Ну, розтопитесь...
- Борони Боже! Хіба я смалець? ("Мартин Боруля").

9. У мене в шапці більше розуму, ніж у тебе в голові ("Сто тисяч").

10. Після сварки тільки поріг переступить важко, а переступив - і помирився! ("Безталанна").

Народився Іван Карпенко-Карий 10 вересня 1845 року у селі Арсенівці Бобринецького повіту на Херсонщині. Батько походив із зубожілого дворянського роду. До чотирнадцяти років Іван жив у селі. У 1860-х роках Тобілевич познайомився і зблизився з Марком Кропивницьким, почав брати участь у бобринецькому театральному гуртку. Найповніше реалізував себе в жанрі комедії. Його "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" є класикою світової драматургії і взірцем для наступних поколінь комедіографів.

ЛЕГЕНДА ПРО ЖІНКУ, ЯКА ІЗ КУЛЬГАВОГО ХЛОПЧИКА
ВИРОСТИЛА ХРЕСТИТЕЛЯ РУСИ І ДАЛА НАЗВУ МАЛИНУ
945 року, отже, князь Мал підняв повстання проти князя Ігоря Рюриковича, бо, як сказала рада старійшин древлян, «коли вже вовк повадився до овець, то буде тягати їх одну за одною, і якщо його не вбити, то не зупиниться поки не поїсть все стадо. Те саме із цим чоловіком: якщо не уб'ємо його зараз, то потім він знищить нас усіх». Була у князя Мала ще одна причина: він очікував нагоди повернути племені незалежність, відняту у древлян Олегом, родичем Ігоря, у битві 914 року, коли Ігор Старий придушив повстання древлян. Ігоря вбили. І не просто Ігоря-князя, а й чоловіка княжни Ольги, до якої перейшла влада у Києві, що правив землями і стали теренами Київської Русі. Тепер уже княгиня, вона вирішила помститися за смерть Ігоря. 946 року Ольга організувала облогу столиці деревлян Іскоростеня, а потім спалила його дотла. Історики вважають, що Ольга принаймні чотири рази мстилася іскоростенцям, відтак вбила тисячі древлян. Про долю князя Мала написано немало, одначе літописних свідчень про загибель очільника повстання бракує. Є цікаві розповіді про життя Мала у полоні, про близькі взаємини його з Ольгою, активно досліджували життєпис Ніскині, як називали видатого древлянина на Заході, європейці, та вікіпедія винесла категоричний вердикт: 945 року Мал загинув.
Сиротами, отже, лишилися двійко (про більше не повідомлялося) дітей — Добриня і Малуша. Нестор у літописі пише: «Батько ж їм був Малко Любечанин, і доводився Добриня дядьком (уєм) Володимирові». З літописів нічого не відомо про дитинство обох нащадків Мала. Одначе коли мова заходить про Володи́мира Святосла́вича, великого князя київського, Хрестителя Русі, одразу спливає ім’я Малуші, Малфреди або, як її ще називали, Мали.
В Ольги підростав син Святослав, приблизно одних літ із Малою та Добринею. Були діти Мала полоненими, та ставились до них, очевидно, все-таки як до нащадків князя. Ключницею Малу поставили не випадково, і Добриню взяли у дружину не несподівано. Діло молоде, мешкали в одному місті і так чи інакше спілкувалися. Дружили. А дружба між дівчиною і хлопцем часто переростає у кохання. Рядки про почуття між Святославом і Малушею присвятив рядки у своєму романі Семен Скляренко.
Малуша завагітніла від Святослава. Звістка ця розгнівала Ольгу. «Володимеръ бо бѣ от Малки, ключницы Олгинь; Малка жъ бѣ сестра Добрѣне, и бѣ Добрѣня дядя Володимеру. И бѣ рождение Володимеру в Будутине вѣси; тамо бо в гнѣве отслала ея Олга: село бо бяше ея тамо и умираючи даде его святей Богородицы», -- згадується у Никонівському літописі.
Є різні версії щодо Будутина – ніби воно під Псковом. За непідтвердженою гіпотезою волинського краєзнавця Ю. Диби, літописне Будутине — це сучасне волинське село Будятичі, яке є околицею міста Нововолинська. Ще одна легенда стверджує, що Володимир народився в селі Будаївка, перейменованого 1924 року у Боярку Київської області. Можна стверджувати й інше: Малушу зіслали в населений пункт побіля Києва, який князь Мал свого часу подарував дочці, і цей населений пункт назвали (або уже називали Малин) і він належав Малуші, або, ласкаво, Малі. Згідно з топонімікою, вірогідний варіант, а топоніміка не обманює.
Про подальшу долю Малки літописи не повідомляють. Малолітній Володимир повернувся до Києва, де перебував під наглядом княгині Ольги. Виховання його доручили дядьку по матері Добрині, у звичаях Київської Русі було довіряти виховання спадкоємців членам старшої дружини. Взяти опікунство над сином просила, ясна річ, і мати княжича, сестра опікуна. Володимир народився кволим, згідно з думкою частини істориків, кульгавим. Це злило Ольгу. І це тривожило Малушу. У час (та й завжди), коли жили вони, виживали дужі і розумні. Добриня, вправний і сильний воїн, мислили вони, буде найкращим вчителем сину і внуку. В романі «Отрута для княгині» Раїса Іванченко описує, як відповідально і, сказати б, натхненно дядько навчав племінника. Їхні взаємини згодом переросли у дружбу, яка допомогла Володимиру стати великим, а дядьку – видатним полководцем.

Саме завдяки Добрині Володимир (згодом) повернеться до Києва правителем Київської Руси. З юнака зі слабким здоров’ям, мабуть, насміхалися, підлітка кривдили, і дядько не лише захищав племінника, а й вчив, як давати відсіч кривдникам. Вчив не тільки любити, а й ненавидіти. Невдовзі, коли Володимир став князем, ой як це стало у пригоді!
Невідомо (для нас у ХХІ столітті), чому Святослав погодився на вигнання коханої, матері його єдиного сина. Згідно з літописам, у 946 році Святослав уже сидів на коні й, навіть, пробував метнути списа, йому було тоді не менше 6—8 років. Літопис Авраамки вказує, що Святослав княжив 18 років, тобто із 964 р. став незалежним правителем від матері, яка до того була регентом. Одначе у рік народження більшу силу мала мати-регентша.
Історики вважають, що Ольга стала першою християнкою Київської Русі. Може, й першою, цього нині не підтвердиш і не заперечиш. Син же її, Святослав лишався язичником, не сприяв новій релігії, і підтвердити вагомий вклад матері у запровадження християнства важко. До того ж, якщо вірити літопису, Ольга померла задовго до прийняття християнства.
Ця місія випала сину Малуші-Мали Володимиру. За даними «Повісті врем'яних літ» Володимир вокняжився у Києві 980 року. Згідно з раннім «Житієм Володимира монаха Якова» («Пам'ять і похвала князю Володимиру», 2-га половина XI століття) це сталося 11 червня 6486 (978 року). Зайняв Київський престол Володимир у 18—20-річному віці. Чи могла Малуша-Малка-Мала відігравати важливу роль у княжінні сина? Цілком. Вихована у княжому дворі, вона добре знала тонкощі спілкування і впливу на можновладців. Імовірно, з матір’ю Володимир їздив-плавав у Візантію, де погодився запровадити християнство (онук київської княгині Ольги, син Малуші увійшов в історію і як батько київського князя Ярослава Мудрого).
Як жилося до князівства сина і під час нього, історія не повідомляє. Одначе ще молода, розумна жінка не залишалася поза увагою. Позаяк вокняжіння Володимира та й саме хрещення Русі відбувалося у жорстокій боротьбі, криваво, нелегко знайти нішу для Мали в історії того часу.
Малуша Малковна народилася, за різними джерелами, 940 -- 944 року, а померла – 1002 чи 1020-го. Прожила, як на той час, чимало і могла пройти великий, довгий, цікавий шлях. Деякі дослідники вважають, що вона стала волхвом, адже, мовляв, древляни ще довго лишалися язичниками, та, якщо Мала разом з сином побувала у Візантії і син став поборником християнства, імовірніше, проте, інший варіант продовження долі цієї жінки: Мала стала проповідницею нової релігії.
У двотомній «Реконструкциї загальної історії» Гліба Носовського та Анатолія Фоменка йдеться, що у Кельнському соборі зберігається ковчег з мощами волхвів-магів. Серед трьох волхвів є жінка по імені Мельхіор. Переконуючи, що Мельхіор – біла європейська жінка, Носовський і Фоменко ідуть далі, досліджують, хто ж цей волхв-жриця. Звертаючись до часу Київської Русі, вони нагадують, що князь Володимир відправляв своїх послів у різні країни, щоб вони дізналися про різні релігії і повідали йому про них. Посли доповіли, що найважливішою, на їхню думку, є християнська віра. Це (звичайно, не тільки це) утвердило його у рішенні хрестити Русь. Разом з мудрецями-волхвами, пишуть Фоменко і Носовський, ходила у далекі країни мати Володимира Малуша, або Малка.
Обидва ці дослідники історії пересмикують історію на століття, правда, що то дочка князя нашого чи ні, не стану стверджувати. Але чого в історію не трапляється…
От є місто Малин. Всі чинники підказують, що воно носить назву древлянської князівні Мали (Малуші). Одначе не всі вірять.
Іван ВОЗНЮК

Пам’ятник Малі у Малині.

"Боже Великий Єдиний, нам Україну храни!"
Автором цих слів є Олександр Кониський, який народився в цей день 1836 року в Чернігівській губернії.
Він був професійним адвокатом, письменником, літературним критиком, викладачем.
А також людиною з твердою проукраїнською позицією і брав активну участь у діяльності українських громад. Спілкувався з Костомаровим та Кулішем, писав статті для часопису "Основа".

Ще у Полтаві у 60-х рр.. долучився до розвитку української освіти, створював і видавав книжки для недільних шкіл. Саме за це – «малоросійську пропаганду» і більше – за «присвоєний» йому хибний заклик «різати панів» - у 1863 році без суду та слідства його заарештували і вислали у Вологду, а один з написаних творів конфіскували.
І саме за українство – вже після смерті – його творчість була під забороною до 80-х років 20 сторіччя.

«Наш націоналізм зв’язується з свободою» - пише він у 1875 р.
Не стало Олександра Яковича Кониського 29 листопада 1900 року. Він був «речником, будівничим і пророком національної ідеї», - як пише про нього один з дослідників.

Його "Молитва за Україну", музику до якої написав Микола Лисенко, стала духовним гімном, який живе без малого вже півтора століття.

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки-щедроти
Ти на люд наш зверни.
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

@Валентина Одиниця

День пам’яті Юрій Горліса-Горського

ГОРОДЯНИН (ГОРОДЯНИН-ЛІСОВСЬКИЙ, ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ) Юрій Юрійович (Георгій Георгійович) (4.01.1898, с. Демидівка Полтавського пов., тепер Решетилівського р-ну Полтавської обл. – 27.09.1946, м. Новий Ульм, Німеччина). Військовий і громадський діяч, автор споминів, письменник; хорунжий Кабардинського кінного полку Окремої кавказької дивізії (1916), півсотенний кінної сотні полку ім. Богдана Хмельницького (1917), командир кінної сотні Запорозького полку ім. Я. Кармелюка, командир Богданівської сотні 2-го Запорозького (збірного) полку 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР (1919 – поч. 1920), старшина полку Чорних запорожців (25.09.1921 – 12.1921), осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру (псевдо Залізняк; 1920 – весна 1921), організатор українського підпілля на Поділлі (1922 – 1924), командир українського відділу фінської армії (1940 – 1941); військове звання – поручник Армії УНР.
Народився в родині офіцера російської армії. Закінчив Олександрівське реальне училище (Полтава, 1915) та Новочеркаську козачу військову школу (1916). Учасник Першої світової війни (до російського війська пішов добровольцем у 1916 р.).
Учасник Першого зимового походу Армії УНР. У середині лютого 1920 р., коли Запорозька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, відморозив пальці ноги і змушений був лишитися на лікування в Мотриному монастирі. Вилікувавшись, залишився серед гайдамаків Холодного Яру.
Лицар Хреста Симона Петлюри.
Тричі був арештований ЧК і ҐПУ – в 1920-му, 1923-му і 1924 роках. Карався в тюрмах Вінниці, Києва, Полтави та Херсона. Щоб врятуватися, симулював психічне захворювання. Втік з Херсонської психіатричної лікарні у квітні 1932 року.
Автор книг “Ave, diсtator!” (Львів, 1933), “Отаман Хмара” (Львів, 1934), “Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ” (Львів, 1935) та “Холодний Яр” (перша частина; Львів, 1935). Друга частина “Холодного Яру” побачила світ 1937 року. Написав Горліс-Горський і драму “Отаман Хмара, або В чотирикутнику смерті”. Наприкінці 1930-х років завершує роботу над романом “Між живими трупами”, який так і не вийшов друком.
Публікувався в журналах “Літопис Червоної Калини”, “Вісник”, “Дажбог”, а також у газетах “Вісті”, “Українські Вісті”, “Українська Думка”, “Наш Клич”, “Волинь”, “Краківські вісті” та інших.
Учителював у с. Луг, біля Великого Бичкова (02 – 03.1939), звідки під час угорської окупації Карпатської України емігрував до Румунії, а потім до Югославії.
На початку 1941 р. очолив Український відділ Німецького радіо в м. Берліні.
Прихильник створення Українського визвольного війська у складі Вермахту.
Співпрацівник Абверу. Причетний до знищення совєтської агентури.
26 листопада 1943 р. у Львові у православній церкві Святого Георгія побрався з Галиною Талащук. 25 вересня 1946 р. у подружжя народилася дочка Лариса (Леся).
Загинув за до кінця нез’ясованих обставин.
Його спогади “Холодний Яр” перевидавалися понад 20 разів. 2012 року у Києві вийшла збірка його творів “Ми ще повернемося!” (Юрій Горліс-Горський. “Ми ще повернемося!”: Спогади. Повість. Поезії. Документи. Листування / Упорядник Р. М. Коваль / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012. – 432 с.).
Вічна слава!

Роман КОВАЛЬ, “Незборима нація”
#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр

Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.

Жертвуйте на видання “Незборимої нації”: ФОП Р. М. Коваля 5169 3305 3001 3009.

Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу!
http://otamania.in.ua

Малоосвічена публіка іноді запитує "А де ж українське мистецтво, скажімо, 20-х років?"
Ось воно.
Практично всі розстріляні , були репресовані або до кінця днів були позбавлені можливості вільно творити.
Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923. Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко

почути рідкісні вірші багатьох з них, а також прекрасних сучасних поетів в авторському виконанні ви можете на сторінці мистецького хабу "ВО" https://www.youtube.com/channel/UC8cU7YbkuhxzA4xDSvTnYoQ