Освітня Криївка

14 жовтня виповнився б 81 рік Раїсі Кириченко - берегині української пісні, співачці, педагогині, народній артистці України, лавреатці Шевченківської премії, Герою України (1943-2005).
Її називали берегинею української пісні. У її репертуарі не було другорядних пісень. Усі пісні ставали популярними і входили мало не до кожної домівки.
"Не співай пісні, які ні про що. Вибирай ті, що западають в людську душу!..", - говорила Раїса Кириченко.
Вона народилася на Полтавщині. Працюючи в колгоспі, співала в сільському хорі, пізніше - в хорі Кременчуцького автозаводу.
Не отримавши спеціальної музичної освіти (закінчила Харківський інститут мистецтв лише наприкінці 1980 рр.), співала в ансамблі Полтавської філармонії, де познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком, Співала у Житомирському ансамблі "Льонок", у Черкаському народному хорі, а в 1987 р. Раїса Кириченко повертається до Полтави. З 1994 р. працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища, в 2000 р. переїхала до Києва.
У співачки були мільйони шанувальників в Україні й за її межами. Українська пісня у її виконанні підкоряла світ. "А коли звучить українська пісня – є й Україна", - вважала Раїса Кириченко.
Коли співачці необхідно було зробити дороговартісну операцію (хворі нирки), кошти збирали всією країною, вболіваючи за улюбленицю. Після цього Раїса Кириченко, дякуючи всім, співала: "Я вдячна всім, хто вимолив мене у Бога". Операція додала співачці декілька років життя.
Щороку 14 жовтня Землянківська школа гостинно запрошує шанувальників творчості Раїси Кириченко на пісенне свято "Не журися, Україно, в тебе добрий рід!".

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

Забутий усіма нами львів'янин-віртуоз гри на скрипці,
з яким вважав за честь виступати Ніколо Паганіні...
Оцей пристійний й інтелігентний чоловік, якого ви бачите на світлині, жив близько 200 років тому у Львові і своєю грою на скрипці зробив тоді небувалий фурор у всій Європі. Звався він Кароль Ліпінській і більше двох десятиліть прожив у нашому місті працюючи спершу у театрі, однак згодом самопосвятився грі на скрипці.
.
У 1817 році маестро Ліпінський дав серію скрипкових концертів у Львові, а вже наступного року він заприятелював з Ніколо Паганіні, якого тоді вважали найкращим скрипалем Європи. І у 1818 році наш Ліпінській і Паганіні виступили з великим успіхом в італійському П’яченце. Паганіні тоді привселюдно сказав, що "...я не знаю, хто є першим скрипалем, але другий - Ліпінській".
.
До цього ще мож додати, що львів'янин Ліпінській виконав власний концерт для скрипки перед королівським домом у Лондоні, а крім того Фредерік Шопен допомагав Ліпінському організовувати концерти в Парижі, а у Дрездені Ліпінській виступав разом із Ференцом Лістом... Ті цікавинки про нашого земляка можна ще довго продовжувати. Скажу лише, що навіть Ріхард Вагнер, незважаючи на його виняткову перебірливість щодо музики і виконання, був одним із палких прихильників таланту Кароля Ліпінського.
.
І, на закінчення взагалі дивовижна деталь: саме львів'янин Ліпінській був першим виконавцем в Європі української народної пісні "Їхав козак за Дунай...", з якою тріумфально виступив у Парижі.
.
А, що ж далі..? - спитаєте ви.
.
А далі... Одним словом, коли прийшов його час, то Кароля Ліпінського поховали (1861) у його маєтку в селі Вірлів біля Зборова на Тернопільщині. Гріб з тілом цього славетного, на увесь світ, маестро помістили у спеціально збудований склеп над яким звели поминальну каплицю.
.
Але настав вікопомний вересень 1939 року і у те село Вірлів прийшла радянська влада з її швондерами у шкірянках і зі звіздами на фуражках.
.
І, перше що зробила ота російськомовна шобла зі Сходу, то дощенту розвалила і сам склеп, і всю каплицю, а труну з кістками маестро Ліпінського викинули у поле...
.
І зараз на місці колишнього склепу з каплицею, де спочивали тлінні останки одного з найславетніших скрипалів Європи, стоїть самотній, порослий травою, пагорб зі скромним хрестом і небагатослівною меморіальною таблицею...

@Микола Бандрівський

Зміїний - острів на якому похований Ахілл.

За давньогрецькою легендою, острів підняла з глибин морська богиня Фетіда для свого сина Ахілла. Перша згадка про острів з’явилася у писемних джерелах кінця VII століття до н. е. — там він називався Левка (в перекладі Біла, Білий). Острів також згадується в записах Овідія, Страбона та Геродота.

Давні греки називали його «Острів Ахілла», через те, що там було розташовано храм Ахілла і похований сам Ахілл. Сучасні греки називають його Λευκός, Leuce Island («Білий острів»), така сама назва зустрічається і у римлян для цього острова — Alba. Османська імперія називала його як «острів Федонісі», через що острів дав назву Битві при Фідонісі, яка точилася біля його берегів. Інші назви (зокрема і сучасна назва “Зміїний”) пов’язані з тим, що на острові водилось багато змій (вужів), що припливали сюди із гирла Дунаю, у тому числі на деревних гілках, та які жили тут у великій кількості ще в ХІХ сторіччі - Insula Şerpilor на румунській, Yılan Adası; на турецькій, Фідонісі на грецькій мовах.

Зміїний мав дуже важливе значення в роки великої грецької колонізації Північного Причорномор’я 8-6 століть до н. е. Сюди причалювали їхні кораблі; мореплавці, торговці, військові моряки навідувались до храму Ахілла-Понтарха, який вважався владикою і покровителем Чорного моря, поклонялись Ахіллесу і приносили жертви. Він був одним з численних сакральних елементів культури стародавніх греків.

Руїни древнього храму Ахілла (квадратна споруда) були виявлені та описані 1823 року, а згодом значну кількість будівельних матеріалів з цих руїн використали для будівництва на острові маяка.

З давніх давен острів Зміїний (острів Ахіла) вважається надпотужним місцем Сили. Практикуючі духовидці відзначають на острові потужну чоловічу енергетику. Перебування на острові є благодатним для спортсменів, військових, для юнаків, які прагнуть набути «чоловічих» якостей – волі, мужності, сили духу, твердості.

🇺🇦 ВИДАТНІ ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

...З ім'ям Карпенка-Карого – одного з найвидатніших українських письменників і діячів театру пов'язане піднесення українського драматичного мистецтва в другій половині ХІХ і на початку ХХ століття. Він був не тільки талановитим актором, режисером, організатором і керівником трупи, а й видатним драматургом, рівного якому, за справедливим визначенням Івана Франка, не мала тогочасна українська література.

Карпенко-Карий – літературний і театральний псевдонім Івана Карповича Тобілевича.

До вашої уваги топ-10 найяскравіших цитат із п'єс драматурга.

1. Просвіта, брат, - велика сила! ("Хазяїн").

2. Ні, ви протів науки не ідіть! Без науки, без струменту, без опиту, куди не повернися, нічого не зробиш ("Сто тисяч").

3. Краще жить на світі щасливим мужиком, ніж нещасним паном ("Мартин Боруля").

4. Обіцянка - цяцянка, а дурневі радість ("Сто тисяч" ).

5. Де ж і голосам буть, як не в народі. Що виростає на волі, серед степу широкого! ("Хазяїн").

6. Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народу, серед котрого зявились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм памятники ("Хазяїн").

7. Це так! Невєста з приплодом!.. Благодарю!.. Я ще тілько сватаю дівку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть ("Мартин Боруля").

8. - У нас многія баришні од мене тають, і ви розтаїте.
- А чого мені таять, я не сніг.
- Ну, розтопитесь...
- Борони Боже! Хіба я смалець? ("Мартин Боруля").

9. У мене в шапці більше розуму, ніж у тебе в голові ("Сто тисяч").

10. Після сварки тільки поріг переступить важко, а переступив - і помирився! ("Безталанна").

Народився Іван Карпенко-Карий 10 вересня 1845 року у селі Арсенівці Бобринецького повіту на Херсонщині. Батько походив із зубожілого дворянського роду. До чотирнадцяти років Іван жив у селі. У 1860-х роках Тобілевич познайомився і зблизився з Марком Кропивницьким, почав брати участь у бобринецькому театральному гуртку. Найповніше реалізував себе в жанрі комедії. Його "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" є класикою світової драматургії і взірцем для наступних поколінь комедіографів.

Саме завдяки Добрині Володимир (згодом) повернеться до Києва правителем Київської Руси. З юнака зі слабким здоров’ям, мабуть, насміхалися, підлітка кривдили, і дядько не лише захищав племінника, а й вчив, як давати відсіч кривдникам. Вчив не тільки любити, а й ненавидіти. Невдовзі, коли Володимир став князем, ой як це стало у пригоді!
Невідомо (для нас у ХХІ столітті), чому Святослав погодився на вигнання коханої, матері його єдиного сина. Згідно з літописам, у 946 році Святослав уже сидів на коні й, навіть, пробував метнути списа, йому було тоді не менше 6—8 років. Літопис Авраамки вказує, що Святослав княжив 18 років, тобто із 964 р. став незалежним правителем від матері, яка до того була регентом. Одначе у рік народження більшу силу мала мати-регентша.
Історики вважають, що Ольга стала першою християнкою Київської Русі. Може, й першою, цього нині не підтвердиш і не заперечиш. Син же її, Святослав лишався язичником, не сприяв новій релігії, і підтвердити вагомий вклад матері у запровадження християнства важко. До того ж, якщо вірити літопису, Ольга померла задовго до прийняття християнства.
Ця місія випала сину Малуші-Мали Володимиру. За даними «Повісті врем'яних літ» Володимир вокняжився у Києві 980 року. Згідно з раннім «Житієм Володимира монаха Якова» («Пам'ять і похвала князю Володимиру», 2-га половина XI століття) це сталося 11 червня 6486 (978 року). Зайняв Київський престол Володимир у 18—20-річному віці. Чи могла Малуша-Малка-Мала відігравати важливу роль у княжінні сина? Цілком. Вихована у княжому дворі, вона добре знала тонкощі спілкування і впливу на можновладців. Імовірно, з матір’ю Володимир їздив-плавав у Візантію, де погодився запровадити християнство (онук київської княгині Ольги, син Малуші увійшов в історію і як батько київського князя Ярослава Мудрого).
Як жилося до князівства сина і під час нього, історія не повідомляє. Одначе ще молода, розумна жінка не залишалася поза увагою. Позаяк вокняжіння Володимира та й саме хрещення Русі відбувалося у жорстокій боротьбі, криваво, нелегко знайти нішу для Мали в історії того часу.
Малуша Малковна народилася, за різними джерелами, 940 -- 944 року, а померла – 1002 чи 1020-го. Прожила, як на той час, чимало і могла пройти великий, довгий, цікавий шлях. Деякі дослідники вважають, що вона стала волхвом, адже, мовляв, древляни ще довго лишалися язичниками, та, якщо Мала разом з сином побувала у Візантії і син став поборником християнства, імовірніше, проте, інший варіант продовження долі цієї жінки: Мала стала проповідницею нової релігії.
У двотомній «Реконструкциї загальної історії» Гліба Носовського та Анатолія Фоменка йдеться, що у Кельнському соборі зберігається ковчег з мощами волхвів-магів. Серед трьох волхвів є жінка по імені Мельхіор. Переконуючи, що Мельхіор – біла європейська жінка, Носовський і Фоменко ідуть далі, досліджують, хто ж цей волхв-жриця. Звертаючись до часу Київської Русі, вони нагадують, що князь Володимир відправляв своїх послів у різні країни, щоб вони дізналися про різні релігії і повідали йому про них. Посли доповіли, що найважливішою, на їхню думку, є християнська віра. Це (звичайно, не тільки це) утвердило його у рішенні хрестити Русь. Разом з мудрецями-волхвами, пишуть Фоменко і Носовський, ходила у далекі країни мати Володимира Малуша, або Малка.
Обидва ці дослідники історії пересмикують історію на століття, правда, що то дочка князя нашого чи ні, не стану стверджувати. Але чого в історію не трапляється…
От є місто Малин. Всі чинники підказують, що воно носить назву древлянської князівні Мали (Малуші). Одначе не всі вірять.
Іван ВОЗНЮК

Пам’ятник Малі у Малині.

ЛЕГЕНДА ПРО ЖІНКУ, ЯКА ІЗ КУЛЬГАВОГО ХЛОПЧИКА
ВИРОСТИЛА ХРЕСТИТЕЛЯ РУСИ І ДАЛА НАЗВУ МАЛИНУ
945 року, отже, князь Мал підняв повстання проти князя Ігоря Рюриковича, бо, як сказала рада старійшин древлян, «коли вже вовк повадився до овець, то буде тягати їх одну за одною, і якщо його не вбити, то не зупиниться поки не поїсть все стадо. Те саме із цим чоловіком: якщо не уб'ємо його зараз, то потім він знищить нас усіх». Була у князя Мала ще одна причина: він очікував нагоди повернути племені незалежність, відняту у древлян Олегом, родичем Ігоря, у битві 914 року, коли Ігор Старий придушив повстання древлян. Ігоря вбили. І не просто Ігоря-князя, а й чоловіка княжни Ольги, до якої перейшла влада у Києві, що правив землями і стали теренами Київської Русі. Тепер уже княгиня, вона вирішила помститися за смерть Ігоря. 946 року Ольга організувала облогу столиці деревлян Іскоростеня, а потім спалила його дотла. Історики вважають, що Ольга принаймні чотири рази мстилася іскоростенцям, відтак вбила тисячі древлян. Про долю князя Мала написано немало, одначе літописних свідчень про загибель очільника повстання бракує. Є цікаві розповіді про життя Мала у полоні, про близькі взаємини його з Ольгою, активно досліджували життєпис Ніскині, як називали видатого древлянина на Заході, європейці, та вікіпедія винесла категоричний вердикт: 945 року Мал загинув.
Сиротами, отже, лишилися двійко (про більше не повідомлялося) дітей — Добриня і Малуша. Нестор у літописі пише: «Батько ж їм був Малко Любечанин, і доводився Добриня дядьком (уєм) Володимирові». З літописів нічого не відомо про дитинство обох нащадків Мала. Одначе коли мова заходить про Володи́мира Святосла́вича, великого князя київського, Хрестителя Русі, одразу спливає ім’я Малуші, Малфреди або, як її ще називали, Мали.
В Ольги підростав син Святослав, приблизно одних літ із Малою та Добринею. Були діти Мала полоненими, та ставились до них, очевидно, все-таки як до нащадків князя. Ключницею Малу поставили не випадково, і Добриню взяли у дружину не несподівано. Діло молоде, мешкали в одному місті і так чи інакше спілкувалися. Дружили. А дружба між дівчиною і хлопцем часто переростає у кохання. Рядки про почуття між Святославом і Малушею присвятив рядки у своєму романі Семен Скляренко.
Малуша завагітніла від Святослава. Звістка ця розгнівала Ольгу. «Володимеръ бо бѣ от Малки, ключницы Олгинь; Малка жъ бѣ сестра Добрѣне, и бѣ Добрѣня дядя Володимеру. И бѣ рождение Володимеру в Будутине вѣси; тамо бо в гнѣве отслала ея Олга: село бо бяше ея тамо и умираючи даде его святей Богородицы», -- згадується у Никонівському літописі.
Є різні версії щодо Будутина – ніби воно під Псковом. За непідтвердженою гіпотезою волинського краєзнавця Ю. Диби, літописне Будутине — це сучасне волинське село Будятичі, яке є околицею міста Нововолинська. Ще одна легенда стверджує, що Володимир народився в селі Будаївка, перейменованого 1924 року у Боярку Київської області. Можна стверджувати й інше: Малушу зіслали в населений пункт побіля Києва, який князь Мал свого часу подарував дочці, і цей населений пункт назвали (або уже називали Малин) і він належав Малуші, або, ласкаво, Малі. Згідно з топонімікою, вірогідний варіант, а топоніміка не обманює.
Про подальшу долю Малки літописи не повідомляють. Малолітній Володимир повернувся до Києва, де перебував під наглядом княгині Ольги. Виховання його доручили дядьку по матері Добрині, у звичаях Київської Русі було довіряти виховання спадкоємців членам старшої дружини. Взяти опікунство над сином просила, ясна річ, і мати княжича, сестра опікуна. Володимир народився кволим, згідно з думкою частини істориків, кульгавим. Це злило Ольгу. І це тривожило Малушу. У час (та й завжди), коли жили вони, виживали дужі і розумні. Добриня, вправний і сильний воїн, мислили вони, буде найкращим вчителем сину і внуку. В романі «Отрута для княгині» Раїса Іванченко описує, як відповідально і, сказати б, натхненно дядько навчав племінника. Їхні взаємини згодом переросли у дружбу, яка допомогла Володимиру стати великим, а дядьку – видатним полководцем.

"Боже Великий Єдиний, нам Україну храни!"
Автором цих слів є Олександр Кониський, який народився в цей день 1836 року в Чернігівській губернії.
Він був професійним адвокатом, письменником, літературним критиком, викладачем.
А також людиною з твердою проукраїнською позицією і брав активну участь у діяльності українських громад. Спілкувався з Костомаровим та Кулішем, писав статті для часопису "Основа".

Ще у Полтаві у 60-х рр.. долучився до розвитку української освіти, створював і видавав книжки для недільних шкіл. Саме за це – «малоросійську пропаганду» і більше – за «присвоєний» йому хибний заклик «різати панів» - у 1863 році без суду та слідства його заарештували і вислали у Вологду, а один з написаних творів конфіскували.
І саме за українство – вже після смерті – його творчість була під забороною до 80-х років 20 сторіччя.

«Наш націоналізм зв’язується з свободою» - пише він у 1875 р.
Не стало Олександра Яковича Кониського 29 листопада 1900 року. Він був «речником, будівничим і пророком національної ідеї», - як пише про нього один з дослідників.

Його "Молитва за Україну", музику до якої написав Микола Лисенко, стала духовним гімном, який живе без малого вже півтора століття.

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки-щедроти
Ти на люд наш зверни.
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

@Валентина Одиниця

День пам’яті Юрій Горліса-Горського

ГОРОДЯНИН (ГОРОДЯНИН-ЛІСОВСЬКИЙ, ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ) Юрій Юрійович (Георгій Георгійович) (4.01.1898, с. Демидівка Полтавського пов., тепер Решетилівського р-ну Полтавської обл. – 27.09.1946, м. Новий Ульм, Німеччина). Військовий і громадський діяч, автор споминів, письменник; хорунжий Кабардинського кінного полку Окремої кавказької дивізії (1916), півсотенний кінної сотні полку ім. Богдана Хмельницького (1917), командир кінної сотні Запорозького полку ім. Я. Кармелюка, командир Богданівської сотні 2-го Запорозького (збірного) полку 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР (1919 – поч. 1920), старшина полку Чорних запорожців (25.09.1921 – 12.1921), осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру (псевдо Залізняк; 1920 – весна 1921), організатор українського підпілля на Поділлі (1922 – 1924), командир українського відділу фінської армії (1940 – 1941); військове звання – поручник Армії УНР.
Народився в родині офіцера російської армії. Закінчив Олександрівське реальне училище (Полтава, 1915) та Новочеркаську козачу військову школу (1916). Учасник Першої світової війни (до російського війська пішов добровольцем у 1916 р.).
Учасник Першого зимового походу Армії УНР. У середині лютого 1920 р., коли Запорозька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, відморозив пальці ноги і змушений був лишитися на лікування в Мотриному монастирі. Вилікувавшись, залишився серед гайдамаків Холодного Яру.
Лицар Хреста Симона Петлюри.
Тричі був арештований ЧК і ҐПУ – в 1920-му, 1923-му і 1924 роках. Карався в тюрмах Вінниці, Києва, Полтави та Херсона. Щоб врятуватися, симулював психічне захворювання. Втік з Херсонської психіатричної лікарні у квітні 1932 року.
Автор книг “Ave, diсtator!” (Львів, 1933), “Отаман Хмара” (Львів, 1934), “Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ” (Львів, 1935) та “Холодний Яр” (перша частина; Львів, 1935). Друга частина “Холодного Яру” побачила світ 1937 року. Написав Горліс-Горський і драму “Отаман Хмара, або В чотирикутнику смерті”. Наприкінці 1930-х років завершує роботу над романом “Між живими трупами”, який так і не вийшов друком.
Публікувався в журналах “Літопис Червоної Калини”, “Вісник”, “Дажбог”, а також у газетах “Вісті”, “Українські Вісті”, “Українська Думка”, “Наш Клич”, “Волинь”, “Краківські вісті” та інших.
Учителював у с. Луг, біля Великого Бичкова (02 – 03.1939), звідки під час угорської окупації Карпатської України емігрував до Румунії, а потім до Югославії.
На початку 1941 р. очолив Український відділ Німецького радіо в м. Берліні.
Прихильник створення Українського визвольного війська у складі Вермахту.
Співпрацівник Абверу. Причетний до знищення совєтської агентури.
26 листопада 1943 р. у Львові у православній церкві Святого Георгія побрався з Галиною Талащук. 25 вересня 1946 р. у подружжя народилася дочка Лариса (Леся).
Загинув за до кінця нез’ясованих обставин.
Його спогади “Холодний Яр” перевидавалися понад 20 разів. 2012 року у Києві вийшла збірка його творів “Ми ще повернемося!” (Юрій Горліс-Горський. “Ми ще повернемося!”: Спогади. Повість. Поезії. Документи. Листування / Упорядник Р. М. Коваль / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012. – 432 с.).
Вічна слава!

Роман КОВАЛЬ, “Незборима нація”
#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр

Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.

Жертвуйте на видання “Незборимої нації”: ФОП Р. М. Коваля 5169 3305 3001 3009.

Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу!
http://otamania.in.ua

Малоосвічена публіка іноді запитує "А де ж українське мистецтво, скажімо, 20-х років?"
Ось воно.
Практично всі розстріляні , були репресовані або до кінця днів були позбавлені можливості вільно творити.
Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923. Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко

почути рідкісні вірші багатьох з них, а також прекрасних сучасних поетів в авторському виконанні ви можете на сторінці мистецького хабу "ВО" https://www.youtube.com/channel/UC8cU7YbkuhxzA4xDSvTnYoQ