Михайло Подоляк

Одним із дивних трендів нинішнього «політичного осіннього сезону» в експертному середовищі стало прикладання до України так званого західнонімецького варіанту. Він полягає в гіпотетичному взятті під парасольку НАТО частини України, контрольованої сьогодні ЗСУ. Та у фактичній відмові «до кращих часів» від територій, які захопили росіяни.

Ця пропозиція аморальна. І не лише тому, що в 1949 році розділили державу, яка розпочала і програла Другу світову війну, а Україна свою війну не починала й не програла. Головне, що за межами обговорень «західнонімецького варіанту» лишаються долі мільйонів людей, які виживають в окупованих містах і селах України.

Розслідування міжнародних організацій показують поширення російської практики тортур, її вбудованість у систему окупаційного управління. У катівні Херсона після звільнення міста знайшли дитячу камеру. Частиною кампанії звірств стало масове сексуальне насильство. Українців ґвалтують, викрадають, убивають, депортують, морять голодом у в’язницях, насильно мобілізують до російської армії. Їхню ідентичність стирають.

Ви впевнені, що терміни «територіальний компроміс», «західнонімецький варіант», «прийняття реалій на землі» точно описують суть пропозицій?

Нам давали три дні, але незабаром завершиться третій рік війни. Оприлюднений Президентом Зеленським план підбиває підсумки літньо-осінньої кампанії 2024-го, дає українську перспективу на можливість її переможного завершення 2025 року. Вірять не всі. Втома від людських втрат в Україні та від економічних витрат серед її союзників не дають об’єктивно оцінити статус-кво.

Цього року ЗСУ з великими втратами для росіян відбили їх стратегічний наступ на Харківщині, зняли пряму загрозу для другого за населенням міста України. Український наступ у Курській області Рф дозволив установити контроль над кількома десятками сіл і районним центром Суджа, зірвав ворожі плани вторгнення в Сумську область, змусив росіян розпорошити резерви. У важких боях на Донбасі українські сили реалізують оборонну стратегію, розмінюють кожен кілометр на сотні одиниць російської техніки, тисячі знищених окупантів. Виграючи час, Україна готує нові бригади та засоби для ударів по військовій інфраструктурі у глибині Рф.

Неймовірними людськими зусиллями Україна змогла встановити на полі бою паритет з імперією, що в чотири рази переважає нас за населенням, у десять – за розміром економіки. Що далі? Про поразку не йдеться. А для перемоги нам необхідна підтримка принаймні не менша, ніж та, що її Рф одержує від держав антизахідного альянсу. Що саме потрібно Україні й скільки – саме це формулює План перемоги.

В експертному середовищі швидко поширюється абревіатура CRINK. Нею позначають «стратегічний агресивний картель», у якому юридично присутні Росія, Іран і Північна Корея. А фактично і неформально – ще деякі країни з багатими ресурсами. Він (картель) постає як нова глобальна загроза для Заходу, якою в минулому були країни Осі та Варшавського договору. Війна в Україні виявила військову та промислову неспроможність Рф, змусивши співучасників надавати їй суттєву допомогу. Це згуртувало союз, що від створення регіональних загроз (Східна Європа, Близький Схід, Тихоокеанський регіон) перейшов до атак на світовий порядок. Колись узагалі немислимий, сьогодні такий напад наближується через обмін ракетними, авіаційними і підводними технологіями всередині CRINK.

Україна, героїчно стримуючи Рф, не має ресурсів для протистояння всьому альянсу. Це ж взагалі нонсенс. За нас начебто західний світ, на папері потужніший за кожним параметром. Але CRINK просто швидший і цинічніший, насамперед швидший у перегонах сходинками ескалації та цинічний у свідомому знищені міжнародного права й обмежувальних конвенцій. Протидія запізнюється і щоразу виявляється надто слабкою, заохочуючи противників до більш радикальних дій. Так, відсутність реакції на масові постачання «шахедів» з Ірану підштовхнула Рф до купівлі іранських балістичних ракет. КНДР минувся безкарно продаж росіянам ракет, мільйонів снарядів, і тепер диктатор Кім постачає диктатору Путіну живу силу.

Очевидно, що Україна не дочекається відкриття союзниками «другого фронту». Але ми можемо розраховувати хоча б на посилення торговельних санкцій. Росія та Іран суттєво залежать від експорту енергоносіїв, деякі інші країни – від їх імпорту, і в цій битві можна перемогти, не зробивши жодного пострілу. Чого саме чекаємо?

У далекому вже 1990 році Ірак висунув абсурдні фінансові й територіальні претензії до Кувейту, зірвав спробу перемовин і вкрай цинічно вторгся в сусідню країну. Танкові дивізії, що сунули до столиці, Ель-Кувейту, підтримувалися масштабними ракетними ударами по цивільному населенню, авіацією та десантом із моря.

Тоді у світі також мали пролунати дивні заклики до «миру й поділу Кувейту по лінії фронту». Голоси «голубів» стали б значно гучнішими, якби четверта у світі армія Іраку розбила маленьку кувейтську й окупувала всю територію країни. Можна було б «аналітично говорити про те», що доля Кувейту вирішена, не треба більше проливати ані краплі крові й ані бареля нафти. Стабільні ціни на енергоносії є благом для всього світу – потужний аргумент. Чи ні?

Але сталося зовсім інакше. Рада Безпеки уповноважила держави – члени ООН «використати всі необхідні засоби, щоб відновити міжнародний мир і безпеку в регіоні». До підготовки операції були залучені понад 40 країн, армії шести держав узяли безпосередню участь в ударах по окупаційних силах Іраку. Після повітряної операції більш ніж тисячі бойових літаків територія Кувейту була звільнена за два дні.

Чому сьогодні ця історична хроніка читається як фантастика? І в чому саме відмінність абсолютно цинічної агресії путінської Росії від такої самої агресії саддамівського Іраку?

Безумовно, немає жодних концепцій «території в обмін на гарантії безпеки». Чи будь-яких інших «розмінних форматів». Тому що без програшу Рф не існує жодних дієвих гарантій безпеки й ніхто не погодиться їх видати (з тієї простої причини, що й сьогодні є надто багато стримувальних чинників, щоб просто забезпечити належну ресурсну підтримку України). Рф продовжить експансію, збільшивши її обсяги й усвідомлюючи, що не буде жодної підсумкової відповідальності за масові злочини й ніхто безпосередньо не втручатиметься, навіть якщо вона (Рф) вирізатиме тисячами цивільне населення. Залишмо все ж таки осторонь нелогічні ілюзії та невиправдані сподівання.

І що таке взагалі міфічні та невизначені «стримувальні гарантії безпеки» в незавершеній війні, якщо сьогодні частині союзників явно бракує політичної волі для ухвалення абсолютно логічних та дієвих (і значно простіших) рішень… Щодо зброї та скасування неформальних заборон…

Зрозуміло, що в держав немає абстрактних друзів – лише національні інтереси. Яскравою ілюстрацією цієї простої максими є показники торгівлі членів ЄС із країнами Закавказзя та Середньої Азії. З 2022 року європейський експорт у цьому напрямку зріс на сотні відсотків. Живить цей дивний розквіт передусім… українська трагедія: на ті ж сотні відсотків злетів імпорт із країн-сусідів до Рф. Так примітивно й відверто агресор обходить торговельні санкції, затягуючи до себе не лише побутові товари, але й інструменти та компоненти для виробництва озброєння. Це вже банальна істина.

До економічного зиску, який отримує Рф, додається й політичний. Через великий паралельний імпорт підсанкційних товарів Кремль формує навколо себе буферну зону із сателітів, міцно пов’язаних з ним високомаржинальною торгівлею, а тому безпосередньо зацікавлених у «незакінченні війни проти України». Вівці грають у вовчій команді. Держави, які завтра з високою ймовірністю стануть наступними жертвами прагнення росіян до розширення кордонів, сьогодні допомагають імперії вистояти під зовнішнім тиском.

Цікаво, як бачать свій національний інтерес країни Європи, що ціннісно солідаризуються з Україною, а на ділі часто нарощують експорт до Рф через різноманітних посередників. Безпрецедентними називають торговельні санкції, запроваджені проти агресора після початку великої війни. На жаль, так само безпрецедентними є зусилля бізнесу – часто за сприяння влади в багатьох країнах, – покликані перетворити ці санкції на порожню формальність. То в чому ж сенс цієї «гри»?

Фундаментальна проблема дивних «мирних планів», «компромісних варіантів» і «стратегій деескалації», згадки про які циркулюють у глобальному інформаційному полі, не в тому, що вони абсолютно суперечать прагненням України, суперечать основам паритетності та безпеки. Вони категорично нездійсненні, бо суперечать базовій логіці. Логіці, у якій очевидно, що непрограш агресора лише заохочує його до продовження експансії…

Тому ми чомусь маємо визнати абсолютно алогічну тезу, що збиття силами НАТО російських ракет, які летять по українських містах, може сильніше розпалити війну. Точно? Взагалі не бачимо невідповідності, що стріляти по «шахедах» можна, а по їхніх стартових майданчиках забороняється? Тобто? Збивайте стріли, а лучнику-стрілку дайте спокій, хай і далі тішиться. Нам пропонують погодитися з тим, що догоджання агресору відіб’є в нього апетит. Що залишення в небезпеці / стані замороженої війни держави на кордоні з Європою відповідає безпековим інтересам Європи, а згода України на втрату територій і мільйонів їхніх жителів – нашим українським інтересам. Якою логікою тут можна користуватися?

Але/але… Заведено сміятися над «пласкоземельцями» та «винахідниками вічних двигунів». Чи заслуговують на повагу інженери нелогічних дипломатичних конструкцій, які точно спонукають агресора підвищувати геноцидні ставки?

Ізраїль. Чудово. Розумна стратегія, правильні оцінки ризиків, своєчасне ухвалення складних, але обов'язкових рішень…
Глобальна терористична мережа, куди входять проксі-групи Росії та Ірану і яку активно модерують Росія та Іран, безумовно, має бути зруйнована. Ця мережа одразу після початку повномасштабного вторгнення в Україну різко активізувалася, суттєво підняла ставки, почала поводитися вкрай нахабно та зухвало. І щоб усе це закінчити, потрібно досягти стратегічних поразок двох головних спонсорів мережі – Росії та Ірану. Будь-які інші рішення – фіктивні компроміси – лише стимулюватимуть спонсорів збільшити інвестиції у глобальну дестабілізацію...

Російська істерика (чого варте лише спеціальне «скімливе» звернення суб’єкта Путіна) з огляду на можливість скасування неформальних заборон на удари західною зброєю по території Росії блискуче характеризує:

- їхню (російську) безумовну боягузливість;
- їхнє вкрай специфічне й огидне вміння вести війну лише на непаритетних умовах («Ми атакуватимемо всім, а ви повинні мати великі обмеження та дотримуватися правил»);
- їхній абсолютний страх перед можливим програшем та юридичними й історичними наслідками, що через нього настають;
- їхнє дедалі сильніше небажання спиратися на адекватність і реально оцінювати події…

Важливо правильно оцінити всі ці складники й ухвалити обов’язкове рішення про ведення війни виключно в межах міжнародного права (а отже, територія країни-агресорки має зазнати руйнівних системних ударів, що різко скоротять її мілітарні можливості)...

Добре відомо (навіть росіянам), де сьогодні проходять географічні межі НАТО. Але ніхто не знає, де у НАТО… межа терпіння. Коли теоретично найпотужніший військовий альянс в історії на практиці буде готовий захищати свої кордони? Цю інформацію стратегічної цінності росіяни здобувають традиційним для себе способом – цинічною розвідкою боєм.

Протягом вихідних під час атак на територію України російські БпЛА двічі порушували повітряний простір держав НАТО. Перший, розвідувальний, через Білорусь дістався Латвії та впав біля міста Резекне. Другий, ударний, типу Shahed, винищувачі ВПС Румунії зустріли над своїм кордоном, супроводили через румунський простір і простежили, як БпЛА вилетів для ураження цілі на території України.

Дослід проведено, отримано чіткий результат. Тепер противник знає: НАТО не відповідатиме на порушення повітряного простору безпілотними апаратами та атаку на свою територію, що не призвела до жертв. Що буде далі, легко передбачити: порушення кордону літаками й можливі «інцидентні атаки» з невеликою кількістю жертв.

Росіяни завжди застосовують примітивну «тактику салямі»: дискредитують НАТО під час незначних, на перший погляд, інцидентів. Вони повільно ескалують конфлікт, намагаючись уникнути активації статті 5 Статуту блоку про взаємну оборону. Мета – розхитати впевненість окремих членів Альянсу, змусити замислитися про сепаратні домовленості з Рф. І хто може сказати, що цей план не працює?

Рф продовжує демонстративно обнулювати різні аспекти міжнародного права, додаючи все більше хаосу до глобальних відносин. І… жодної колективної реакції. Так, на додачу до демонстративного масованого ракетного удару по Києву в перший день шкільного року, є ще один доказ того, що варварство стало ввоєнною доктриною Рф.

Виповнилося 75 років фінальній версії Женевських конвенцій. Цей комплекс із міжнародних угод та протоколів створювали, щоб пом’якшити жорстокість війн. Конвенції захищають права військовополонених, цивільних і поранених у зоні бойових дій. З 1949 року угоди ратифікували 196 держав світу, серед яких є Рф.

Що ті російські підписи нічого не варті, доводять невибіркові обстріли території України, викрадення цивільного населення, тортури й заморювання голодом військовополонених. А ще – поведінка путінських дипломатів. Наприкінці серпня в Женеву на відзначення річниці конвенцій прибули делегації 14 з 15 нинішніх членів Ради Безпеки ООН. Крім російської, оскільки їхній посол в ООН заявив, що це «марна трата часу».

Немає сумніву, що всі ці дії – від цілей ракетних ударів до хамства дипломатів – погоджені в Москві на найвищому рівні та означають фактичний вихід Рф із Женевських конвенцій. Звісно, це мало б означати також автоматичний вихід із Ради Безпеки ООН, але…

За офіційною статистикою, протягом 10 років війни в Афганістані потрапили в полон і зникли безвісти 417 радянських вояків. За кілька тижнів української оборонної операції в Курській області в полон здалися вже 594 російські військові. Це ще одне свідчення низького морального духу в лавах противників. Вони відмовляються воювати, коли командування не ставить за їхніми спинами загороджувальні батальйони.

Тому будь-які порівняння армій СРСР і Рф є вкрай недоречними, а статус наддержави, який Рф успадкувала від Союзу, – карикатурним перебільшенням.

Україна знищила не лише значну частину військового потенціалу псевдоімперії, але і її міжнародну репутацію. Показала короля голим, а тигра – паперовим.

Радянський Союз з Україною в складі міг перемагати у світових війнах або створювати й озброювати потужні блоки союзних держав. Сама по собі Росія не здатна захистити власну територію, залежна від військової промисловості колишніх васалів (чого варті лише снаряди та ракети з Північної Кореї) і скуповує найманців по світу.

Україна не Росія, але й Росія не СРСР. Варто вже перестати ставитися до цієї країни як до загрози світового масштабу (яку обовʼязково треба задобрювати) та дозволити Україні встановити в регіоні мир і порядок. Потрібні лише дозвіл та інструменти – люди й відповідний план у нас є…

Є принаймні три ґрунтовні причини, чому будь-який діалог України із субʼєктом Путіним на цьому етапі буде порожнім і не створить основ для справедливого міцного миру.

1. Неможливість довіряти росіянам. Ще в 1928 році за ініціативою Кремля був підписаний пакт Литвинова про відмову від війни як інструмента державної політики. Відтоді СРСР і його правонаступниця Рф розв’язали десятки війн і порушили сотні угод, зокрема Будапештський меморандум 1994-го і Договір про українсько-російський кордон від 2003 року. В основі нехтування миром лежать багатосотрічні амбіції щодо розширення імперії, від яких російське керівництво ніколи не відмовлялося…

2. Неможливість справедливих репарацій. Людські втрати, зруйнована інфраструктура, спустошення природного середовища, підірвана економіка й пограбована культура – загальні збитки України внаслідок російської агресії за різними оцінками коливаються в межах від 700 млрд до 1 трлн доларів. Виплатити таку компенсацію одномоментно Рф не здатна. Потрібен механізм під міжнародним контролем, подібний до того, за яким Ірак відраховував відсотки від нафтогазових прибутків на користь Кувейту, що пережив іракську окупацію в 1990–1991 роках. Але побудова такого механізму можлива лише за умови сприяння з боку уряду держави, що здійснила агресію. В Іраку для цього знадобилося позбавити посади, заарештувати й стратити Саддама Хусейна. Висновок зрозумілий і щодо Путіна особисто…

3. Неможливість покарання воєнних злочинців. Очевидно, що найголовнішим серед них у Рф є сам Путін. За статутом Міжнародного кримінального суду, він не має жодного імунітету щодо воєнних злочинів, злочинів проти людяності чи геноциду. Це означає, що Путін до останнього опиратиметься всім спробам розслідування та не видасть нікого з підлеглих.

Усі війни з часом закінчуються, починаються переговори, підписуються мирні договори. Завадою на шляху до цього є лише одна особа… Прізвище цієї особи очевидне й дуже криваво вже вписане в історію…

Останній із масованих ударів по українській цивільній інфраструктурі став одночасно першим, який противник узагалі НЕ намагався подати як операцію проти військових об’єктів. На всіх рівнях російська армія та влада інформують своє населення й увесь світ про те, що намагалися знищити нашу енергетику. Ця показова зміна в риториці зумовлена кількома причинами.

Ідея знищення України має широку підтримку серед населення Рф, і з часом її популярність лише зростає. Війна потроху приходить у кожен російський дім: десь сповіщенням про смерть батька, сина, чоловіка, десь поки що у формі побутових проблем чи тривожного настрою. Значні людські втрати, зниження рівня життя, страх мобілізації, розрив із Заходом, візові обмеження – провину за все це росіяни покладають на… українців. Абсурдно? Так. Але росіяни хочуть, щоб проблем і українців не стало.

Цим користується Кремль, якому потрібно перебити в інформаційному полі його провал в обороні «исконно русских земель». Ракетний удар готували давно, і він був би обов’язково завданий, але тепер його подали як помсту. Помста має бути страшною, а страх спричиняється терором. Як ІДІЛ чи «Аль-Каїда», Рф тепер похваляється терористичними актами проти цивільних українців, щоб збільшити свій рейтинг серед цивільних росіян.

Зрештою, чого їм уже соромитися? Якісне документування воєнних злочинів на території України, велика робота журналістів і наших дипломатів показали світові, якою насправді є російська культура. Гадаю, самим росіянам від цього навіть полегшало – більше немає потреби натягувати на себе неприродний образ «вежливых людей». Маски скинуто. Зло більше не приховує своєї суті, навпаки – пишається.

Далеко не кожному поколінню доводиться бачити смерть імперії. Тої самої імперії, яка дуже полюбляє продавати смерть і насилля… Нам по-справжньому пощастило стати не свідками, а безпосередніми учасниками вдруге. Після радянської імперії настав час лягати в труну її спадкоємиці – російській. Бо це обовʼязковий і незворотний історичний розвиток подій. Попри всі дивні аналітичні роздуми щодо стабільності й ресурсності Росії, які начебто дадуть їй змогу вистояти в довгій агресивній війні, яку вона почала, це не так. Взагалі. Та і в будь/якому разі Росії в нинішньому вигляді вже не буде… До речі, з 1980-х років ми винесли кілька уроків.

Перший: розпад імперії станеться несподівано для зовнішніх спостерігачів, обманутих заспокійливим і навіть бравурним тоном державної пропаганди.

Другий: не буде однієї події, яка прикінчить імперію. Вона стікатиме кров’ю від тисячі порізів, хворітиме та гнитиме зсередини, поки від її тіла не почнуть відвалюватися частини.

Однієї події не буде, зате є один чинник. Він називається Україна. Бажана перлина для імперій, вона є також для них чорною міткою. Усі держави, що намагалися панувати тут, з часом опинялися на звалищі історії.

Протягом усієї історії – багата ресурсами й талантами, незручна, непокірна до анархічності та завжди готова до системного опору. І знову, як за часів Русі, регіональна супердержава, абсолютно субʼєктна, дипломатично та військово потужна.

Вітаю вас із Днем Незалежності країни, від якої тепер залежить так багато у світі.

Адміністрація Рф усвідомлює свою нездатність на цей час щось протиставити діям українських сил у Курській області. Традиційно в ситуаціях власної військової неспроможності Кремль робить акцент на інформаційних операціях, переважно спрямованих проти власних підданих. Щоб загасити зростання тривожності серед населення, йому намагаються презентувати втрату територій і наступ української армії вглиб країни як «нову норму». Росіянам пропонують згадати досвід дідів, погодитися на відряджання строковиків у бій, скинутися на гуманітарну допомогу для біженців, а потім увімкнути телевізор і забути про погане.

Може здаватися, що стратегія б’є по нав’язаному образу Путіна як «сильного лідера, здатного ефективно розв’язувати глобальні проблеми». Однак тепер, через невдалу війну та після пригожинського путчу, він почувається в кріслі непевно. Історично диктатори вважають продовження бойових дій корисним для себе, коли бояться революції чи перевороту. Для Путіна це також стало запорукою виживання – способом пов’язати кров’ю оточення, знищити рештки опозиції, посилити контроль над військовими й силовиками.

Страх перед ганебним фіналом змушує правителів продовжувати війни, навіть якщо вони більше не вірять у перемогу. Тому Рф знищує перспективу переговорів, раз у раз висуваючи фантастично неприйнятні умови. З власної волі Путін на мир не погодиться, і Україна змушена застосовувати різноманітні інструменти примусу. Далі буде.

Кожна війна страшна, а війна в російському стилі – потворна. Без жалю до своїх і чужих, коли знищенню віддається перевага над захопленням. Десятки років заживатимуть пустелі, випалені російськими бомбами на нашій землі. Деякі міста відновити не вдасться. Ракетно-бомбові удари по лікарнях, зґвалтування людей незалежно від статі та віку, викрадення дітей, розстріли полонених і власних відмовників – реальна «доктрина Герасимова» перетворила злочини на тактику бойових дій.

Тепер путінська армія воює на території Рф, обстрілює та штурмує російські міста й селища. Російські пілоти багатокілограмовими бомбами знищують цивільну інфраструктуру Курської області, змушують десятки тисяч місцевих жителів покинути свої оселі. Російські солдати грабують крамниці, цивільні будинки своїх сусідів.

Росіяни, які звикли сприймати війну як телевізійне шоу, тепер бачать її зблизька, на власні очі. Відвернутися більше не вийде: ми не дозволимо. Якщо не хочете бачити війну, ви маєте війну завершити, примусивши своє «керівництво» до миру на справедливих умовах. Та чи можливо це в країні, де неформальне рабство є синонімом справжнього «русского мира»?

Україна не зацікавлена в окупації російських територій. Це очевидно. Бо Україна веде виключно оборонну війну суворо в межах міжнародного права… Але якщо ми говоримо про потенційні перемовини – підкреслюю, про потенційні – нам доведеться посадити Рф за стіл навпроти. На своїх умовах. Ми абсолютно не плануємо благати: «Будь ласка, сідайте домовлятися». Натомість є перевірені практикою, ефективні засоби примусу.

Крім економічних і дипломатичних, це також військовий інструмент. Нам треба завдавати Росії значних тактичних поразок. У Курській області ми наочно бачимо, як військовий інструмент обʼєктивно застосовується, щоб переконати Рф увійти до справедливого переговорного процесу. Ще раз: увійти до переговорного процесу, а не до традиційного для Росії пропагандистсько-капітулятивного шантажу…

Важливим інструментом є також вплив на громадську думку всередині Рф, яка починає змінюватися, коли війна прийшла вглиб їхньої території. Факт, що громадяни країни-агресора до останнього часу загалом залишалися байдужими до бойових дій, адже вони відбувалися в Україні.

Є певна ілюзія в наших західних союзників, що серед росіян існує дискусія щодо війни. Ні, немає таких дискусій, політичні питання там не обговорюються взагалі. Росіяни не говорили про війну та почувалися цілком комфортно, бо смерть і руйнування вирували далеко від них.

Коли війна прийшла на їхню територію, росіяни вочевидь злякалися. Вони шоковані. Хоча по телевізору бої в Курській області називають «известной ситуацией в приграничье», у родинах і серед друзів почали пошепки обговорювати реальну ситуацію на фронті. Негативні зміни в психологічному стані населення Рф будуть іще одним аргументом для початку перемовин.

Зафіксуємо проміжні суттєві зміни у світовому інформаційному полі. Найгучніші критики західної підтримки України, головні прихильники негайного миру на російських умовах, найбільші проповідники «деескалації» – усі вони демонстративно притихли.

Зміни лінії фронту показали, наскільки ефективно інвестується військова та фінансова допомога. Деескалація працює, певний примус до миру діє, противник правильно реагує тільки на застосування грубої сили.

Нарешті додано нову, справедливу тему потенційних переговорів – про територіальну цілісність Рф.

Відчувається, як успіхи на одній ділянці фронту піднімають моральний дух повсюди: серед українських військових і в тилу. Відповідно пригнічені росіяни. «Спеціальна операція» раптово виявилася для них повноцінною війною, і вони втрачають не лише життя людей, на яких їм байдуже, але й цілі райони з десятками населених пунктів. Ціна війни швидко зростає, залишки репутації зникають…

Ми ще надзвичайно далеко від справедливого миру. Жодні втрати – поки що – не змінюють наміру Кремля знищити українську державність і націю. Але Україна свій черговий хід зробила. Тепер час докластися нашим союзникам.

Курська область, як, утім, і будь-яка інша прикордонна область Росії, – це квінтесенція того типу зумисно підлої війни, якій завжди віддають перевагу росіяни. Це війна без правил ведення війни... Росія використовує свої території для розташування артилерії, РСЗВ, невеликих авіаційних баз, пускових установок для балістики для масштабних ударів по цивільному населенню іншої країни. Водночас вона впевнена, що її територія неформально недоторканна, ніхто не руйнуватиме логістику та інфраструктуру війни на території Рф.

Сьогодні Україна показує, що це не так. І що є лише два шляхи до закінчення війни та повернення Росії до розуміння, що таке правила війни.

Перший: руйнування тієї-таки інфраструктури війни сухопутними операціями. Це саме те, що в силах України і що потрібно для обов'язкового захисту населення України у прикордонних областях.

Другий: завдання далекобійних ударів у глибину Росії. Масштабних і регулярних. Але для цього потрібно багато ракет та остаточна відмова від неформальних заборон використовувати ці ракети по території Рф.