У 1900-х роках розмови про багатий край Америки, де є робота й земля для всіх охочих, ширилися серед бойківських селян уже декілька місяців, відколи в поблизьких селах почали траплятися якісь певного типу зайди. Вони розповідали про Америку, гроші, про перспективи та великі кораблі, які везуть щасливців до їхньої нової долі. Варто лише купити квиток, який гарантує подорож через океан. Кораблі, за їхніми словами, відпливали з великих портів Німеччини й Австрії Погар, що декілька днів. Ті самі агітатори пропонували роботу: на фермах, заводах, копальнях.
Імміграційні агенти хочуть за квиток великі гроші, але перспективи, що їх відкриє нове життя, спокушають карпатських селян. Завжди можна щось продати: коня чи стару хатину, можна позичити під процент, можна податися на сезон у найми й поїхати до Америки якщо не цього року, то наступного. Селяни з великих родин, які врешті створили і свої багатодітні родини, радяться між собою. Вони хочуть поїхати, але їм страшно, вони бояться залишити тут дружину й дітей, бояться, що дізнається, спіймає та покарає влада, їм лячно, що не опанують нової професії, що їх обдурять, не виплатять грошей, що корабель потоне посеред океану, що дружини не дочекаються, багато різних «що».
Шахтарі заробляли найбільше — лише два роки старанної праці принесуть кошти, яких вистачить на купівлю власного господарства на батьківщині. Це для тих, хто захоче повернутися. Проте Америка — велика й гостинна країна, у ній знайдеться постійне місце для кожної працьовитої людини. Василь Ориняк, Стефан та Антон. Їдуть за океан, до Америки, першими серед сусідів. Я собі уявляю, що це була ніч. Подібні «втечі» часто відбувалися саме вночі, щоб місцеві представники австрійської влади не могли завадити. «Ніт, я ся з Гамерики не верну! — каже Василь. Земля — багата, а люді — бідні. Бо землі мало, а людей багато, бо німці-колоністи отримали найкращі поля, бо система банківських позик працює погано, бо холодні зими та затяжні дощі нищать врожай, бо немає освіти, бо великі податки, бо всюди треба давати гроші. Я би хотів першим у родині розправити пличі. І що здобуду — дітям передати. Погар без нас не висхне! Там буде нам легше дихати. Бо ту сидиме один другому на голові. Обийдуться ту без нас!».
Приблизно таким міг бути монолог чоловіка у селі Погарі ще десь 1900 року. Зірватися із землі своїх пращурів і поїхати за океан було надзвичайно складно. Патріархальне суспільство прив’язане до землі, родини, громади і традицій. Щоб зважитися на далеку і тривалу поїздку до Америки, слід зробити кілька величезних кроків уперед, переступити через досвід поколінь. Проте справжня нужда штовхає чоловіків на небачену доти в історії авантюру. Так само вона підштовхує до еміграції місцевих євреїв, поляків та німців — мало хто по-справжньому задоволений своєю долею.
Василю Ориняку вже за тридцять, але власного господарства не має — змушений працювати на інших, їздити на сезонні роботи. У нього четверо братів, дружина Катерина, донька. Батьківської землі для такої родини замало, і чоловік розуміє, що вдома життєвого успіху не досягне. Адже хочеться бути ґаздою, мати нащадків і думати про справжнє майбутнє, а не про те, як вижити завтра. У Погарі на кожному подвір’ї ведуть розмови про Америку. Село — бідне, проте сміливців вирушити в подорож небагато. Набирається лише троє: Василь Ориняк, Антон Волос і Стефан Масинець. Останні двоє теж вже мають дітей і їдуть за океан, бо це єдина для них можливість прогодувати родину. Всім страшно, але залишатися — гірше».
На початку ХХ століття тисячі карпатських селян залишали рідні домівки та вирушали у невідоме в пошуках кращого життя в Америці. У своїй книзі Максим Беспалов розповідає історії цих сміливців, серед яких і Василь Ориняк з села Погар. Про нього читайте у книзі «У пошуках Єви» → https://bit.ly/3C1bleY