Локальна історія

Огляд княжого періоду в Чернігові можна почати з могил — земляних курганів, якими помережаний Чернігів. Великі стоять і досі. Уцілілі кургани бовваніють в історичній частині на схилах південного в’їзду до міста.

Найвідоміший чернігівський курган — Чорна могила. Мав він 42 метри в діаметрі й щонайменше 10 метрів заввишки. Це один із найбільших на територіях, які охоплювала Русь. У таких не ховали абикого, каже археолог Юрій Ситий. Він припускає, що похований мав бути щонайменше військовим ватажком: “Розмір вказує на статус людини, яку поховали. А де статус, там і цінні артефакти”.

Археологом, який першим взявся розкопувати чернігівські кургани, був Дмитро Самоквасов. Розкопки були багаті на знахідки: шоломи, кольчуги, мечі, ножі, прикраси, замки, серпи, посуд. Увагу привертали три турячі роги, названі "ритонами" — кубками для пиття.

Найбільший був завдовжки 67 сантиметрів, прикрашений зображеннями людей, птахів, тварин і мітичних істот. Вцілілою дістали бронзову фігурку чоловіка, який сидить у медитативній позі і притримує руками бороду. Припускають, що це може бути скандинавський бог Тор. У сусідньому "Безіменному" кургані знайшли 126-сантиметровий меч. Він мав масивне руків’я, прикрашене камінням у декілька рядів.

Усі речі, які Самоквасов знайшов у Чернігові, він передав Російській імперії. Сьогодні вони перебувають в історичному музеї біля Кремля.

Про чернігівські знахідки читайте більше у матеріалі ↓ https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/skarbi-zemli-chernigivskoyi/

Забуті могили, війни й пандемії — все це сплелося у драматичній історії однієї української родини. Роман про еміграцію, втрати, спробу відновити пам’ять та непомітні імена.

“У пошуках Єви” — це подорож, де важлива не лише мета, а кожен крок до неї.

👉Придбати книжку "У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію" можна в онлайн-крамниці видавництва → bit.ly/3Co1kc2

Бій під станцією Крути 29 січня 1918 року набув сакрального значення для української історії. У різні роки над візуалізацією цієї битви працювали і художники, і кінематографісти.

Найбільша кількість творів образотворчого мистецтва походить із 30-х років минулого століття. Натомість у кіно перші документальні фільми про Крути почали знімати після відновлення Незалежності, у 1990-х роках. А художня стрічка "Крути" вийшла на екрани у 2018-му.

Водночас, ніхто насправді не знав, як виглядала станція Крути у 1918 році, адже достовірних зображень не збереглося. Так тривало до осені 2022 року, допоки історики не натрапили на інтернет-аукціоні на унікальний фотоартефакт.

👉 Як насправді виглядала станція Крути сто років тому? Читайте у матеріалі → https://bit.ly/40vB87K

“Економіка – це добре, але людина ніколи не буде багата, якщо поряд не буде йти духовність. Поряд з економікою має бути віра – в Бога, в майбутнє, в Україну, в сім'ю, в ЗСУ. Просто віра. З вірою ми переможемо. А зневіра – страшна річ”, – розповідає Григорій Ткаченко.

“Зараз я зовсім інша рестораторка, інша шеф-кухарка, ніж до лютого 2022 року. Я стала кращою керівницею. Звісно, я би радше обрала, щоб не було війни, але маємо, що маємо, і робимо максимум. Поки ми можемо підтримати когось – це значить, що у нас ще дуже і дуже великий запас сил”, – каже Ніка Лозовська.

Вони живуть у протилежних кінцях України, але мають багато спільного: відданість обраній справі, турботу про спільноту і любов до свого. Григорій Ткаченко – власник господарства “Напорівське”, що на Чернігівщині, Ніка Лозовська – співвласниця одеського ресторану Dizyngoff, шеф-кухарка.

Обоє – лауреати нагороди ”Світло Справедливості”, вручення якої відбулося у грудні 2024-го в Центрі Шептицького. Премією щороку з 2010-го відзначають представників різних сфер за моральне та духовне лідерство, які мають визначний вплив в Україні.

[ Проєкт втілено спільно з Інститутом лідерства та управління УКУ ]

Більше про підприємців, які відновлюють справу і гуртують громади читайте у матеріалі зі спецпроєкту “Світло Справедливості” ⬇️

https://svitlo.localhistory.org.ua/phoenixes

“Гей, пливе кача по Тисині, пливе кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені, мамко ж моя, не лай мені.
Гей, залаєш ми в злу годину, залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю, де погину, сам не знаю, де погину”.

“Вперше масово ця народна елегія зазвучала 28 січня 2014 року в Києві під час похорону 26-річного журналіста, білоруса Михайла Жизневського, який підтримував Євромайдан. А за місяць вона супроводжувала вже мільйонну процесію по загиблих з Небесної Сотні.

Вперше пісню наприкінці 1930-х років у Воловці на Закарпатті записав молодий музикознавець Дезидерій Задор. Текст містив чотири куплети та подава тільки одну сюжетну лінію – монолог сина. Свій варіант пісні записала Віра Баганич. Співачка почула її 1959 року з уст матері, яка народилася у другий рік Великої війни в Воловці. “Пливе кача по Тисині” у виконанні Баганич 1972 року записали на магнітофонну платівку, що пришвидшило її популяризацію.

Пісню переспівали ансамбль “Ватра”, згодом –Тарас Чубай зі Скрябіним і “Піккардійська терція”.

Сьогодні “Пливе кача” співають англійською, іспанською, угорською, словацькою. Пісня звучить на майдані Незалежности у столиці України на кожну річницю Революції Гідности, з якої почався відлік важкої і кривавої війни проти одвічного російського ворога, що люто прагне знищити українську націю”.

👉 Більше про історію виникнення пісні, яка стала символом боротьби українців читайте у “Співанику боротьби” → https://bit.ly/4h1UHuO

27 січня 1915 року народився американський художник українського походження Яків Гніздовський.

"Скитальці" — одне з найбільших його полотен. Англійською воно має точнішу назву — Displaced Persons (DP), тобто переміщені особи. Саме так називали мільйони людей, які після Другої світової війни опинилися поза своєю батьківщиною, в основному в Німеччині та Австрії. Тут для них утворили окремі DP-табори.

Картину розміром 76 на 135 см Гніздовський намалював 1948 року. На той час йому виповнилося 33. За спиною уродженець Тернопільщини мав навчання в Чортківській гімназії, Львівській семінарії, а ще Варшавській та Загребській академії мистецтв.

Вважають, що саме в цій картині закладено ґрунт до відомого стилю Гніздовського. Симетрія, де три ряди ліжок і підлога ділять картину на вісім частин. Кожна з них є окремою і водночас разом творять синтез. На картині зображено й вісім осіб — шість дорослих та двоє дітей, які представляють різні світи.

👉 Більше про доробки митця читайте у матеріалі ⟶ https://bit.ly/3tYtyq0

Фото: Яків Гніздовський біля картини "Скитальці", 1948 рік.

Передплатіть журнал "Локальна історія" та отримайте знижки: 25% на всі книжки видавництва в наявності та 10% на книжки в перепродажі до кінця року!

Це чудова нагода поповнити свою бібліотеку якісною історичною літературою за приємними цінами. Передплативши журнал через редакцію, ви отримуєте право першими знайомитися зі свіжими номерами, а також фіксовану вигідну ціну, яка залишається незмінною.

А для особливих випадків ви можете оформити подарунковий сертифікат — і зробити близьким найкращий подарунок!

👉 Оформити передплату на журнали “Локальна історія” можна в онлайн-крамниці видавництва → bit.ly/3Var9CM

Щороку, 27 січня, Україна вшановує пам'ять жертв Голокосту. Саме цього дня у 1945 році солдати Першого Українського фронту зайшли в концтабір "Освенцим". Майже половина вояків – 42 % – українці. Серед них був і полтавець Василь Петренко, командувач 107-ю стрілецькою дивізією. А киянин Ігор Побірченко на танку Т-34 підім’яв ворота з цинічним надписом "Праця звільняє". Вдалося звільнити 7,5 тис. в’язнів, яких нацисти не встигли вбити чи вивезти.

"Ми бачили гори мішків з волоссям, багато трупів, ледь живих в’язнів-скелетів, руїни чотирьох підірваних крематоріїв і газових камер, гори попелу. В таборах стояв трупний сморід, гори сміття", – описував майор Анатолій Шапіро, родом із Харківщини.

Нацистський концтабір Аушвіц-Біркенау, розташований неподалік польського містечка Освенцим називали "Фабрикою смерти". Протягом 1940–1945 років тут знищили 1,3 мільйона осіб – переважно євреїв, а також ромів, поляків, українців. "У чотирьох крематоріях було по три печі. У кожному за день спалювали до 350 тіл. Попіл вкривав землю навколишніх сіл. "Ніде не родить так добре городина, як навколо Освенцима", – жартували нацисти.

Звільнивши від нацистів, табір не зруйнували – на цьому наполягли вцілілі в’язні. Тепер тут діє меморіальний музей. Щороку його відвідує близько двох мільйонів людей.

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/naisumnisha-ekskursiia-na-sviti/?fbclid=IwY2xjawIDBlFleHRuA2FlbQIxMQABHbhWe8f9V04QNaRw29fRi5rL7zpGfivfU2eyAFsCoY8TmsjGt0uCloqyAw_aem_H_ipEg_sfKFMt7mMd8iBUg

Тридцять знакових українських творів, з якими, на устах, воювали січові стрільці, пізніше упівці, а нині – воїни Збройних сил України. У їхніх словах і мелодіях — незламна сила, гіркий біль і невгасима воля до свободи.

Книга розповідає історії літературних і фольклорних творів, що формували та продовжують формувати патріотичний дух українців.

👉 Замовляйте за ціною 350 грн → https://publishing.localhistory.org.ua/.../spivanyk-borotby/

👉 Замовити книгу “Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни” за ціною 405 грн можна в онлайн-крамниці видавництва → https://bit.ly/49pUz5Y

У роки Другої світової війни мільйони британців були в окопах і, опинившись на батьківщині, не завжди впізнавали країну, за яку воювали, а побачене їм не завжди подобалось.

Публікуємо передмову до книжки Алана Олпорта "Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни", яку автор написав для українського видання:

“Коли 1945 року війна скінчилася, мільйони чоловіків, які служили у британських збройних силах, були звільнені з військової служби та змогли повернутися додому. Сотні тисяч із них, які служили за кордоном, в Африці, на Середземному морі чи на Індійському океані, вперше за багато років побачили свої домівки. Вони повернулися до країни-переможниці, що, як я уже згадував, відбулася меншими втратами й не зазнала таких жахливих спустошень, як більшість держав-учасниць війни; повернулися до країни, що й далі мала ту саму демократичну систему правління, яка існувала на початку війни 1939 року. Проте війна кардинально змінила Британію, до того ж вона змінила їх, чоловіків, яких демобілізували.

Солдати-ветерани часто поверталися іншими людьми — зовсім не тими хлопчаками, які пішли на війну п’ятьма-шістьма роками раніше. Вони набули нечуваного життєвого досвіду і здобули нові навички, у них з’явились інші, вищі амбіції, а дехто докорінно змінився. Повернувшись на батьківщину, вони не завжди впізнавали країну, за яку воювали; і побачене їм не завжди подобалось. Цим чоловікам довелося наново вибудовувати взаємини з дружинами й дітьми, друзями та роботодавцями, які також змінилися під час війни. Хтось із демобілізованих добре впорався з переходом до цивільного життя. Іншим довелося докласти чимало зусиль, щоб адаптуватися. А декому так і не вдалося віднайти свого місця у світі, де панував мир. Моя книжка — спроба розповісти про ті події.

Одного дня — вірю, що невдовзі, — війна між Україною та Росією скінчиться, і військові переможної (маю надію) української армії повернуться до своїх домівок, як повернулись і британські солдати майже вісім десятиліть тому. Навіть попри те, що обставини цих двох демобілізацій, безумовно, різнитимуться у важливих аспектах, однак практичні й емоційні виклики, з якими зіткнуться ветерани та їхні родини, гадаю, істотно подібні.

Тож цілком можливо, що читач у повоєнній Україні впізнає щось про себе або про тих, хто його оточує, в історії багаторічної давности, яку я розповів у цій книжці про іншу, далеку країну. І цілком можливо, що тоді він зможе допомогти другові, члену сім’ї чи, зрештою, і собі впоратися з такою самою важкою подорожжю із війни до миру”.

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/viini-zakinchuiutsia-todi-koli-viiskovi-povertaiutsia-dodomu-urivok-iz-knizhki-demobilizovani-alana-olporta/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTEAAR3J9YUYCrwgY2f3lMBXjTLTkexk2eh7LDFhv2v196CeYCylbHUq858mh2A_aem_pyENgpqYUbph1MtfvpbWwg

Значний вплив на вибір чоловіка або дружини у Речі Посполитій в XVII–XVIII століттях мали батьки та родичі, які піклувалися про те, щоб нова сім’я була здатна вести господарство. Обидві сторони мусили принести в шлюб відповідний набір майна, який дозволив би створити господарство на рівні, відповідному для їхнього соціального статусу, чи то продовжити працювати на господарстві, перейнятому після батьків.

Дівчатам не дозволяли висловити своє невдоволення батьківським вибором, оскільки в подіях щодо заміжжя вони зазвичай залишалися пасивною стороною. Однак навіть у їхньому випадку підпорядкування батьківській волі мало свої межі. У Тинці Якуб Сівек і його дружина вирішили видати доньку заміж за сина Шимона Радохи. Батьки обох молодих людей порозумілися, молодий Радоха почав готуватися до сватання, а Сівкова стала вмовляти власну доньку: «Приневолювала свою дочку безоглядно, бажаючи собі сина Радохи за зятя, і до цього принаджувала по-різному, б’ючи свою дочку, говорячи їй: не кажи, що не підеш, тільки, що підеш, на що дочка ніяк не зважала і йти не хотіла з примусу». Сівкова пробувала заохотити власним прикладом, «кажучи, що і я з-під кия за хлопа пішла», але нічого не добилася. До того ж Сівкам довелося повернути Радохам 46 злотих 18 ґрошів, які молодий Радоха витратив на сватання до Сівковни, довший час обманюючись обіцянками її батьків.

Станіслав і Реїна Галушки зі села Сьвінна, побачивши, що їхня донька Катажина, «коли давала руку на заручинах, подавала її з плачем», відмовилися від своїх планів видати її заміж за Томаша Томасіка й розірвали угоду за день до весілля, наражаючи себе на великі фінансові втрати та необхідність виплатити відшкодування нареченому-невдасі.

Яких критеріїв дотримувалися у сільській громаді при виборі майбутнього партнера? Читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

25 січня 1925-го – рівно 100 років тому – на замерзлому ставку "Світезь" у Львові відбувся гокейний матч між командами "Лехія" і "Чарні". Це була перша проба гри в канадський гокей у цьому місті. Шлях до історичної зустрічі тривав понад чверть століття.

На початках в гокей грали м’ячем і вважали, що цей вид спорту найбільше зацікавить жінок. А галицькі українці придумали для гокею власну назву – гаківка.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/100-rokiv-pershogo-gokeinogo-matchu-u-lvovi/

"На третьому році повномасштабної війни назріла необхідність реформування Збройних Сил України. Пояснюють це тим, що тривала війна неминуче змінюється протягом свого перебігу, наслідком чого є неминучі зміни в армії. Або ж її знищення, якщо вона відмовляється мінятися. Мова йде про зміни в мобілізації, бойовій підготовці, запровадження нових командно-організаційних структур та поширення нових принципів управління військами.

Пригадаймо, що "нереформовані" ЗСУ непогано впоралися з кампанією 2022 року. Спочатку зупинили тиск противника на всіх фронтах, а згодом змусили його відступити з Київщини. Далі провели наступальні операції, які призвели до звільнення більшості Харківської області та значної частки Херсонської.

Противник зробив висновки з невдач і вжив необхідних заходів, підвищивши боєздатність своєї армії. Відтак, змінився характер бойових дій та умови поповнення ЗСУ".

Чи потрібно реформувати збройні сили, як це відбувалося в арміях світу під час воєн у минулому і чи використовували досвід попередніх битв? Розповідає Роман Пономаренко у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/reformuvannia-armiyi-pid-chas-viini-roman-ponomarenko/

Уранці 21 січня 1990 року, напередодні річниці Акту Злуки, українці з різних куточків країни, тримаючи синьо-жовті прапори, об’єдналися в символічний “Живий ланцюг” завдовжки майже 700 кілометрів. За офіційними даними радянської влади, в загальнонаціональній акції взяли участь 450 тисяч осіб, за підрахунками членів Руху — мільйон.

Ланцюг єдності пролягав від Івано-Франківська до Києва через Львів, Тернопіль, Рівне і Житомир. Урочисті заходи з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР провели також на Закарпатті, Волині, Полтавщині, Херсонщині, Миколаївщині, Чернігівщині, в інших областях України та навіть у Криму.

“Було грандіозне враження, люди плече в плече з прапорами стояли вздовж траси від Львова до Тернополя! Це історичне дійство! Найзворушливішим моментом для мене було побачити серед учасників свою стареньку маму, їй було 89 років. Мама жила у Ходорові, звідти виділили автобуси на цю трасу і її також запросили. Я підійшов до неї і запитав: як ти наважилася? А вона відповіла, що не могла не прийти, коли її сини організовують таку акцію”, – спогади одного із організаторів акції Богдана Гориня.

“Ця акція сколихнула Україну. Люди довідалися про Акт Злуки між УНР і ЗУНР. Більшість вперше дізналися, що в нас була своя держава на початку ХХ століття, був свій герб, прапор, що ми так просто не погодилися на поневолення Росією”, — казав Іван Заєць.

Про цю подію, крізь призму спогадів очевидців, читайте у матеріалі ⟶ https://bit.ly/3S6xEV0

Фото: Богдан Горинь вітає учасників "живого ланцюга" на трасі Львів-Тернопіль. 21 січня 1990 рік.

"В’їзд Богдана Хмельницького до Києва" пензля Миколи Івасюка є однією із найзнаковіших українських історичних картин. На полотні зображено момент урочистого в’їзду гетьмана у столицю в грудні 1648-го. Художник працював над цим твором кількадесят років.

Уродженець Буковини почав роботу над картиною ще під час навчання у Мюнхені, а закінчив її за більш ніж 30 років у Києві. У вересні 1937-го радянські спецслужби заарештували художника за участь в "українській націоналістичній терористичній організації" та роботу на німецьку розвідку. Того ж року 25 листопада митця розстріляли. Похований у Биківнянському лісі.

Цікаві деталі на життя і творчість видатного художника пролила його донька Олена Івасюк, яка у міжвоєнний період працювала в Академії Наук над укладанням німецько-українського словника. У середині 1980-х її спогади занотував історик та фольклорист Григорій Дем’ян ↓

https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/viddav-kartini-38-rokiv-zhittia-spogad-donki-pro-khudozhnika-mikolu-ivasiuka/

“2013 рік. Містечко Централія в Пенсильванії відвідує український професійний мандрівник Максим. Нині від міста залишилася греко-католицька церква на пагорбі, з якої від гріха подалі вивезли церковні книжки, лавка для спраглих фото туристів, гар-дим і чотири кладовища. Шахтарське містечко припинило існувати через підземну пожежу, що почалася 1962-го й триває досі (передбачають, що палатиме ще чверть століття).

На кладовищі Максим, який змалечку має слабкість до руїн і закинутих будівель (тому, власне, й завітав до Централії), бачить надпис українською на надгробку: Єва і Марія Л. Ориняк. Обидві жінки походили із села Сможне й померли того самого року — 1918-го. Марії було шість, Єві — двадцять сім, вони мати й донька, напевно.

Десять років по тому Максим збирає інформацію про Ориняків. Відвідує село, звідки вони виїхали. Списується й зустрічається з їхніми нащадками або з тими, хто може ними бути, — у США та в Україні. Відвідує архіви в нашій країні, а з електронними працює в Штатах. Консультується з істориками. Знову повертається до Централії. Нарешті він дізнається, ким були ці жінки, як вони опинилися в Америці, від чого померли й хто залишився за ними тужити — і все те нам перекаже”.

👉 Придбати книжку "У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію" можна в онлайн-крамниці нашого видавництва → bit.ly/3Co1kc2

👉 Ганна Улюра про історичну реконструкцію Беспалова розповідає у матеріалі → https://bit.ly/40DqqgF

Сільська модель дошлюбних стосунків допускала відносно високий ступінь свободи за умови збереження таємниці, а найбільшим її ворогом була вагітність. Лише тоді сільська думка помічала, що дійшло до «порушення Божої заповіді», і у справу втручався закон. Обом коханцям загрожували фізичне покарання і штрафи, іноді й публічне покаяння, також серйозна шкода їхній репутації, особливо для жінки.

Якщо вірити свідченням жінок і чоловіків, притягнутих до суду за народження дитини поза шлюбом, то зазвичай вони мали «спільність» заледве кілька разів упродовж багатьох місяців, а подекуди вистачило їм і одного статевого акту. Наприклад, Марушка Теліщаківна заявила, що батьком її дитини був Данько Костуров, «з яким два рази в його домі був вчинок зі мною, тілесний вчинок, а третій раз на млині, і ні з ким іншим, тільки з ним самим». Якщо вірити іншим свідченням, то сільські дівчата вагітніли після першого, максимум третього статевого акту.

На думку істориків, єдиним відносно ефективним методом контрацепції тоді був так званий coitus interruptus, тобто перерваний статевий акт. Питання лише в тому, чи цей метод насправді був широко відомим. Наприклад, Катажина Куб’янка, яку звабив Себастьян Матраш, корчмар зі села Битомсько біля Вісьніча, розповідала, що коли вона відмовилася «скоїти гріх», він запевняв її: «Не бійся, не буде тобі нічого». Однак дійшло-таки до «наслідку» — тому про них і знаємо. Оскільки жінка завагітніли, це означає, що йшлося, найімовірніше, саме про перерваний статевий акт, а не про якусь іншу практику.

Жіночі методи контрацепції були різноманітнішими: охоплювали комплекс практик і засобів, які межували з магією і траволікуванням. Проте їх ефективність була радше незначною. Марцін Новаковський у своєму докладному каталозі народних забобонів називає, наприклад: «пальців під себе підкладання, аби дітей не народжувати». У 1610 році сільська дівчина на ім’я Зофья, родом з Кшешовіц, служила в Кракові й завагітніла. Звернулася вона по допомогу до своєї тітки Гелени, яка також служила в цьому місті. Та «варила їй зілля, які вона пила по два рази, але це не допомогло». Натомість коханець Зофьї Бариланки з Дембовця по зілля задля втрати плоду навіть зголосився поїхати до Бєча «до Аптеки». У «Травнику» (Zielniku) Шимона Сиреніуша (1613) як абортивний засіб фігурує цибуля, яка «затримане місячне чищення викликає, сік пити або на лоно пускати той же», а також жіночу папороть.

Жінки, які мали небажану вагітність, насамперед намагалися її позбутися на ранній стадії за допомогою загальнодоступних абортивних засобів, як це підсумувала жінка, така собі Круліковичова з Дембовця: «[Дівки] купаються, змащуються і кажуть, що виділення мають, а дітей втрачають». Але чи рослинні абортивні засоби взагалі діяли? Джон М. Ріддл подав цілий каталог трав, відомих у Європі з античних часів, які, на думку сучасної медицини, можуть мати такий ефект. Серед них, поміж іншими, є полин, рута, м’ята блошина і ялівець.

Про можливі методи контрацепції селян читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

Повномасштабне вторгнення, повітряні тривоги, проблеми з електроенергією, а раніше — пандемія коронавірусу, яка призвела до тривалого переходу на онлайн-навчання, стали викликом для українських школярів і вчителів. Діти роками не мали стабільного навчання. Через це у сфері української освіти зʼявилося поняття освітніх втрат, що позначає брак знань та навичок у звʼязку із тривалими перервами у навчанні. 

Громадська організація "Навчай для України" разом з ЮНІСЕФ розробили програму залучення молоді у ролі менторів, які допомогають школярам зі надолуженням втрачених знань. 

"Локальна історія" поспілкувалася з менторами історії, які поділилися інсайтами про те, як цікаво і зрозуміло розповідати дітям про наше минуле, як працює програма "СтудМентор" та чим загрожують Україні освітні втрати ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/akademichne-volonterstvo-abo-iak-podolati-osvitni-vtrati/

Сьогодні відійшов у засвіти австрійський письменник і журналіст Мартін Поллак. 

Він був одним із найвідоміших і найавторитетніших авторів, які докладно та всебічно опрацьовували тему пам’яті. Багато років у фокусі його уваги перебувала Східна Європа. Як письменник він працював у жанрі документальної історії. 

У 2021 році ми поспілкувалися з Мартіном про те, як працювати з болючою історією та колективною пам’яттю. Інтерв'ю з письменником можна прочитати за посиланням ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/martin-pollak-kontsentratsiia-na-politkorektnosti-tse-vtecha-vid-istoriyi/?fbclid=IwY2xjawH3mLxleHRuA2FlbQIxMAABHZX69IW6n_fdSOW0ajIVhLMw6bB_rEqRLTf4_CNWvvuO-tuZq4ywrqv_BA_aem_ASNwrWuVlOixQcke0IVpEw

Жінка у сліпучо-білій сукні на тлі білої стіни у літній полудень. Її обличчя губиться в тіні капелюха з чорними перами. Такою зафіксувала на портреті свою сестру Ольгу художниця Олена Кульчицька на початку ХХ століття.

Старша сестра Ольга була улюбленою моделлю художниці, а також духовним приятелем. "Портрет сестри в білому" 1912 року написаний на пленері, передає портретовану майже у повний зріст. Ольга тримає у руках тростину, глибокі сіро-голубі тіні контрастно мерехтять на її білій сукні. Художниця відтворила на полотні мінливі світлові ефекти у лаконічній живописній манері. Колорит портрету: поєднання білого з білим, вказує на її захоплення імпресіонізмом.

Олена Кульчицька працювала над створенням цього полотна декілька років, перебуваючи у родинному домі у Косові на Гуцульщині. Про працю над цим портретом художниця залишила такі спогади: "[…] в особі сестри Ольги я мала прекрасний модель. Вона ніколи не відказалася позувати, хоч би це й було в найтяжчій позиції".

👉 Більше про творчі доробки художниці у матеріалі → https://bit.ly/40kONzx

“Думаю про те, як важливо людям побачити мене — не просто незломлену, а й живу та успішну. Побачити в мені не об’єкт для жалості, а приклад сили. Жінку, яка навчилася черпати силу зі своєї травми і яка заслуговує на те, щоб її сприймали не через те, що вона пережила, а через те, що вона зробила”, – каже Оксана Мастерс.

Оксана Мастерс — дівчина, яка перетворила біль і труднощі на тріумф. Народившись в Україні з вадами розвитку через наслідки Чорнобильської катастрофи, вона провела перші роки в сиротинцях, де панували голод і насильство. У 8 років її всиновила американка Ґей Мастерс, але життя продовжувало випробовувати її — Оксана перенесла ампутацію обох ніг.

Спорт став її порятунком: у лижних перегонах, біатлоні та велоспорті вона здобула 19 медалей Параолімпійських ігор, довівши, що сила духу перемагає будь-які перешкоди. Її історія — приклад незламності та віри у себе.

Більше про шлях спортсменки читайте у її мемуарах → https://bit.ly/40oOWT5

Чудова новина!

Всеукраїнський рейтинг ”Книжка Року” сформували Короткі списки топ-видань минулого сезону!

До переліку третьої підномінації “Біографії / мемуари” увійшло й наше видання “Сила опору. Українці в радянських таборах”.

Книга розповідає про долі 25 українців, які пройшли через багаторічні ув’язнення в радянських таборах і тюрмах, зберігши гідність, людяність і незламну волю до боротьби за свободу. Їхні життєві історії — це приклади мужності та спротиву московській "імперії зла" заради незалежної України.

👉 Книжку "Сила опору. Українці в радянських таборах" можна придбати в онлайн-крамниці видавництва → https://bit.ly/3yDYq0J

Майже всі старі будівлі приховують бодай якусь таємницю. Якщо пощастить, на горищі чи в підвалі, між стінами чи під підлогою можна відшукати цінні документи чи навіть скарб. Або — людський кістяк, який пролежав тут не один десяток років.

Саме на таку знахідку наштовхнулися робітники, які рівно 100 років тому виконували ремонт у колишньому монастирі поруч з костелом Марії Магдалини. 

Ця історія сколихнула все місто ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/skelet-u-chernechii-keliyi/

Соціально дозволені способи залицяння у Речі Посполитій в XVII–XVIII століттях передбачали поплескування, щипання, міцні обійми, затягування об’єкта почуттів у ліжко, перекидання на сіні.

Зазвичай саме чоловіки були стороною, яка ініціювала залицяння і проявляла активність, але й жінки не обмежуватися лише захистом своєї «цноти». Навпаки, вони також часто дозволяли собі сміливу поведінку щодо об’єкта своїх почуттів.

У селі Сіцинек під Вомбжезьном якогось Станіслава Овчарчика звабила Яґнешка, яка служила у дворі: «Коли напився, то влігся на корчмарському ліжку й заснув, а вона прийшла до нього до ліжка, сиділа біля нього і цілувала його сплячого». Дочка Анджея Раковича із Кривки в Самбірській економії закрутила відразу два романи — з Павлом Кедишем та Анджеєм Сікоричевим. Одного разу дівчина «наказала обом згаданим вище в одну ніч для розпусти прийти, де Павло Кедиш, заставши сина Сікоричевого, зарізав його», після чого завбачливо втік із села.

Ба більше, за тогочасними уявленнями активність жінок у цій (і не тільки в цій) сфері часто реалізовувалася у надприродних діях. Вважали, що молоді жінки, намагаючись завоювати прихильність чоловіка, використовували різноманітні магічні практики. У дворі Станіслава Порембського в селі Луковіце служила «якась Зофья Бачонка, зграбна, […] про яку казали люди, що причарувала боярчика, який служив тому ж пану Станіславові Порембському, що її взяв за дружину, а перед тим застали її у стайні в того ж пана Порембського. І топили її в Дунайцю, а коли випливла, взяв її вже той боярчик. І говорили: то знати, що вона його добре причарувала». Натомість Маріанна Чубатка з-під Коніна «зіпсувала» чарами Томка з Ліхеня, сина кметя Щенсного, бо «до дівки залицявся, я йому в цьому заздрила».

Безсумнівно, що деякі жінки таки справді вдавалися до використання любовної магії. Під час судових процесів, які стосувалися чарів, допитувані розповідали про різні практики: трав’яні ванни або любовні напої з додавання сечі або місячної крові — на рівні з господарськими забобонами.

👉 Які залицяння були прийняті в польських громадах? Читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

На світлинах етнографа Олексія Макаренка, який 1911 року здійснив експедицію на Київщину, чоловіки здебільшого одягнені у верхній одяг. Єдине фото, де видно чоловічу сорочку, Макаренко зробив у селі Халча. Етнограф не лише сфотографував чоловіка біля його оселі, а й придбав його вбрання для музею.

Сорочка має пазушний розріз, прикрашений вишивкою хрестиком. Якщо на фотографії чоловіка біля хати не дуже добре видно комір сорочки, то вже на придбаному артефакті бачимо невеликий стоячий комір, який вишитий червоними і чорними бавовняними нитками.

Але найцікавіше у цій сорочці те, що вишивка прикрашає місце з’єднання рукава зі станом. Для сорочок Київщини це досить незвичне розташування.

Про чоловічі сорочки Київщини початку XX століття розповідає дослідниця Оксана Косміна → https://bit.ly/3BUJihJ

Хто ставав до лав УПА? 

Облікові картки та архівні документи свідчать, що абсолютну більшість вояцтва УПА (понад 95%) становили українці. На решту припадають вояки аж 35 національностей, таких у визвольному русі було близько тисячі.

79% облікованих повстанців мали фах хлібороба, ще 16,5% були робітниками чи ремісниками. Відсоток з лишком у минулому були службовцями, трохи менше відсотка — медиками. Основна маса рядових бійців і молодших командирів (близько 65%) мали початкову чи неповну середню освіту. Трохи більш ніж половина вояків (58%) не мали досвіду військової служби до УПА. Решта ж були вихідцями з різноманітних військових і поліційних формувань, що діяли на українських землях до та під час Другої світової війни. 

Більшість борців за Україну становила молодь. Майже 75% повстанців групи "Богун" мали вік від 18 до 28 років. Молодих чоловіків до 35 років було майже 14%. Аналогічна ситуація спостерігається серед командного складу: більшість з понад трьох десятків командирів куренів, загонів і груп в УПА-Північ та УПА-Південь були люди у віці 25–35 років. Жоден з них не прожив понад 40. Тому не дивно, що 75% бійців були неодруженими та бездітними.

Хто ставав під прапори УПА? Читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/khto-stavav-do-lav-upa-portret-povstantsia/

👉Придбати книжку "У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію" можна в онлайн-крамниці нашого видавництва → bit.ly/3Co1kc2

“Украй рідко буває, що інформацію про зниклих на еміграції рідних та їхніх нащадків знаходять одразу. Ґрунтовний пошук може зайняти місяці, роки чи навіть десятиліття”, – зазначає письменник Максим Беспалов. Він знає це не з чуток: письменник понад 10 років шукав потрібну інформацію для своєї книги “У пошуках Єви. Історія про війну, чуму та еміграцію”.

“Те, що весною 2024 року я зміг знайти у кілька кліків за декілька секунд в мережі, у 2020-му, а тим паче, у 2016-му існувало лише в аналоговому вигляді — сховане в українських та американських архівах. Через п’ять років доступної інформації буде у декілька разів більше, а через 10 і поготів. Протягом цього часу ви також зможете почути від старших родичів щось нове чи, розпочавши ремонт дідівського будинку, знайти за цегляною стіною або в підлозі схований там кілька поколінь тому родинний архів.

Перш ніж взятися за пошук запитайте себе: навіщо ви це робите. Відповідь навряд чи буде очевидною. Втім саме таким чином ви дасте собі зрозуміти, що саме стане мірилом вашого вдалого пошуку. Чи хочете ви просто бодай кількома фразами поспілкуватися з віднайденими заокеанськими родичами? Може, плануєте побудувати із ними стійкі стосунки. Можливо, ви і самі хочете переїхати до Сполучених Штатів чи Канади. Хтось, напевно, хотів би запропонувати своїм далеким кревним вдалу інвестицію чи, навпаки, запропонувати свої гроші та вміння. Все це — правильні відповіді.

Однак треба від початку бути чесними із самими собою та сформулювати для самих себе запит: навіщо. Хоча, звісно, часто і сам пошук стає цікавішим, ніж кінцевий результат”.

Про пошук коріння у матеріалі → http://bit.ly/4fTiJYc

"Штучно-органічна дихотомія "Захід – Схід", себто Галичина vs Донбас, оповила паволокою забуття межі решти старих країв. Про деякі з них, Сіверщину, ми вже забули, а про інші згадуємо в контексті хіба що архітектури чи туристичних принад, як-от про Поділля чи Буджак. Слобожанщина ж дещо вибивається із цієї шереги. З одного боку, на загальноукраїнському рівні вона позбавлена флеру, подібного до галицького, але з іншого — тривко присутня на ментальній мапі сучасної України. Хоча початковий етап її історії не натякав на таку живучість.

У ХVII столітті на цю північно-східну периферію Дикого Поля були спрямовані колонізаційні ріки двох потужних держав — Речі Посполитої та Московського царства. У цій конкурентній боротьбі постала Слобідська Україна, старшинські еліти якої були цілковито узалежнені від Москви, відмежовані від козацької ойкумени та позбавлені думок про власний політичний проєкт. Імперія використала старий як світ принцип: поділяй та володарюй. Спершу жертвою стала козацька Слобожанщина, а за нею пішла в засвіти й Гетьманщина. Кавалкування української Слобожанщини міжреспубліканським кордоном у 1920-х ще більше затуманило та розкраяло ідентичність тамтешнього населення.

Слобожанщину врятував Харків. Русифікований та урбанізований він був тим островом, об який вперто билися хвилі українського моря. Із кожним десятиліттям його повноводдя ставало ще потужнішим, а відпливи маліли. Радянська пропаганда вміло перетворила ці невідворотні тенденції на міт про Харків як першу столицю України, який з-поміж іншого і тепер підживлює локальний патріотизм слобожанців. Попри виразну маніпулятивність цього міту, все ж треба визнати, що Харків таки був першою столицею. Щоправда, на 100 років раніше. І столицею не держави, а того коріння, із якого проросли думки про неї.

Важливість Слобожанщини для України підтверджують сучасні події. Поразка "русскої весни", тверда українська постава регіону під щоденними обстрілами, блискавична Слобожанська офензива формують новий пласт ідентичности слобожанців. Врешті не забуваймо про славетну пісню фанів харківського "Металіста", яка лунає далеко за межами України. На щастя, патологоанатом Слобожанщині найближчим часом не знадобиться".

Читайте більше у колонці Віталія Ляски ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/persha-stolitsia-vitalii-liaska/

👉 Наші патрони уже отримують примірники друкованого журналу за підтримку на платформі! Доєднуйтесь до спільноти, обирайте рівень підтримки, який вам пасує → https://www.patreon.com/c/local_history/membership

👉 Більше про Слобожанщину читайте у нашому новому журналі → https://publishing.localhistory.org.ua/product/slobozhanshhyna-8-2024/

👉 Про Слобідську Україну від XVII століття і до сьогодні розповіла докторка історичних наук Світлана Потапенко у програмі “Без брому” → https://bit.ly/3CHnwOc

Оксана Мастерс народилася в Україні. Через вроджені вади розвитку, спричинені Чорнобильською катастрофою, біологічні батьки відмовилися від неї ще в пологовому. Вона пройшла непростий шлях від сиротинців до світового визнання. Дитинство дівчинки було сповнене болю, самотності й випробувань, але у віці восьми років життя змінилося, коли її удочерила американка Ґей Мастерс, яка стала для неї джерелом безмежної підтримки та любові.

Попри ампутації, злидні та численні труднощі, Оксана знайшла в собі неймовірну силу й зуміла здобути 19 паралімпійських медалей у чотирьох видах спорту. У 2015 році Мастерс відвідала Україну, мала зустрічі з дітьми-сиротами та пораненими військовослужбовцями, розповіла їм про те, як вийти з темряви й жити повноцінно.

👉 Більше про шлях спортсменки читайте у її мемуарах → https://bit.ly/40oOWT5

Міжвоєнні роки в підпольській Галичині — час розбудови й активности українського підпілля. Молодь, яка вступала до нелегальних УВО і ОУН, часто вже мала досвід організаційної діяльности у "Пласті". І не покидала скаутингу, долучившись до підпілля.

Така ситуація не влаштовувала націоналістичних провідників. Потрібно було обирати. Врешті цей вибір зробила польська влада, заборонивши "Пласт".

Фото: Северин Левицький. Провід з Михайлом Блозовським, 1925 рік.

👉 Про пластунів, які вступали до УВО і ОУН читайте у матеріалі → https://bit.ly/3DSyyRo

Розквіт популяризації звізди з Надсяння розпочався 2006 року. Тоді учень пана Богдана Новака, доцент Української академії друкарства Олег Казьмірович дізнався про конкурс різдвяних звізд у Львові.

“Першого місця нам тоді не дали. Але того року почалися мої майстерки: спочатку в Шевченківському гаю, потім в товаристві "Українська молодь — Христові, у церквах, школах. Зараз мої учні навіть дітей у садочках залучають. А я зробив для учнів годинник у формі звізди — вони тішаться”, — розповідає Богдан Новак.

Окрім традиційної різдвяної звізди з Надсяння, Богдан Новак розробив свою методику виготовлення безкаркасної паперової. Розповідає, що коли дружина працювала в Італії, їхав до неї і взяв зі собою кольорового паперу. Там і придумав, як створювати звізди, що тримають форму, але не потребують специфічного матеріалу та багато зусиль. Упродовж відпустки виготовив п’ять звізд, які захопили італійців.

Одна зі звізд з Надсяння прикрашає іконостас у храмі прикордонної Мостищини. Інші пішли далі, за кордон, — до Польщі, Німеччини, Португалії, Італії, Нідерландів і далі світами. Вісімнадцять різдвяних звізд Богдана Новака побували на Різдво у Ватикані. Різдвяні звізди з депортованого села Мацьковичі є у багатьох областях України. Віримо, що вціліли й у тимчасово окупованому Криму. “Українські словники подають слово "звіздар" як чаклун, який ворожить на зорях. Але я — не чаклун, я — майстер і вчитель. Хочеться, щоб наші словники по-новому розтлумачили звіздарство. Сподіваюсь, це народне українське мистецтво оцінять”, — підсумовує Богдан Новак.

Більше про популярізацію звіздарства читайте у матеріалі → https://griml.com/PKPtp

Фото: згадка про ціну за фунт рису на ярмарку в Ромнах у 1744 році.

На території Османської імперії рис був дешевим. Натомість у Східній Європі рис тривалий час залишався дорогим продуктом, адже був імпортним товаром.

Сучасну людину б здивували ціни на рис 300 років тому. У 1746-му один фунт (410 грамів) рису на ярмарку в Ромнах (один із найбільших ярмарків на Лівобережжі) коштував 6 копійок. У ті часи фунт свинячого м’яса коштував 2 копійки, а фунт сала — 3 копійки. Тобто в 1740-ві роки рис коштував удвічі дорожче за сало і втричі дорожче за м’ясо. У 1768 році сталося повстання козацької бідноти на Запорізькій Січі. Петро Калнишевський, перераховуючи свої збитки, зазначив, що зникло 20 пудів рису. Вартість вкраденого кошовий отаман оцінив у 80 рублів. Тобто один пуд (близько 16,4 кг) коштував 4 рублі. Відповідно один фунт коштував 10 копійок.

Поступово ціна на рис зменшувалася, але навіть на середину ХІХ століття він був дорогим продуктом. У Києві в 1848 році пуд рису коштував 3,5 рублі, тоді як пуд сала 2,4 рубля, пуд картоплі — 15-25 копійок, як денний заробіток наймита. В кухні еліти він згадується серед вишуканих страв, часто у поєднанні з іншими дорогими продуктами, як-от мигдаль, шафран, цукор із цукрової тростини, ізюм, чорнослив. З рису готували каші і супи (переважно солодкі), а також використовували як фарш для запікання птахів. Знову ж таки — у поєднанні з сухофруктами.

У другій половині ХІХ століття Російська імперії активно імпортувала рис у значних масштабах. Якщо в 1850 році імпортували близько 3,25 тис. тонн, то в 1913-му 134,5 тис. тонн. Але український селянин не дуже поспішав їсти багато крупи, яка стала доступнішою. Причина була в традиціях натурального господарства.

Більше про коштовну крупу читайте у матеріалі → https://bit.ly/3PlNV7A

Книжку "Сила опору. Українці в радянських таборах" можна придбати в онлайн-крамниці видавництва → https://bit.ly/3yDYq0J

12 січня в Україні щороку відзначається День українського політв’язня — день пам’яті та шани людей, які зазнали арештів і переслідувань за свої політичні переконання.

У 1977-му Миколу Матусевича засудили до 7 років тюрми та 5 років заслання за участь в Українській Гельсінській групі. "Люди думають, що тюрма — муки. Це нормальне життя, просто інше. Я реготав там більше, ніж тепер. Були люди, які казали, що хотіли б заснути і прокинутися вже на волі. А я хотів кожен свій день проживати, не хотів проспати багато років свого життя", – каже пан Микола.

Про свій досвід в неволі та життя після ув'язнення політв'язень розповів журналістці Христині Коцірі. Біографічний портрет Миколи Матусевича увійшов до книжки "Сила опору. Українці в радянських таборах", яка у 2024 році вийшла у видавництві "Локальна історія".

Публікуємо уривок зі спогадами українського політв'язня ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/book/biografichnii-portret/

Туристичні Карпати 100 років тому, життя провідника ОУН Романа Шухевича у коміксах, невідомі деталі інтимного життя селян Речі Посполитої XVII-XVIII століть та непроста історія інтеграції демобілізованих солдат після Другої світової війни.

Зібрали для вас добірку книг нашого видавництва, які можна придбати за зниженою ціною, поки їх ще друкують:

👉 “Карпати. Коротка історія мандрів” → https://bit.ly/4aTJOIm

👉 “Шух. Історія легенди” → https://bit.ly/40zRM7v

👉 “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII-XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

👉 “Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни” → https://bit.ly/49pUz5Y

Обирайте новинки і поповнюйте свої читацькі полиці!

Готові зануритися в цікаві історії? Ми підібрали книжки, які точно варті вашої уваги та є в наявності в нашій онлайн-крамниці:

👉 “У пошуках Єви. Історія про війну, чуму та еміграцію” → bit.ly/3Co1kc2

👉 “Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи” → bit.ly/3XcHus3

👉 “Сила опору. Українці в радянських таборах” → https://bit.ly/3yDYq0J

👉 “Співаник боротьби” → https://bit.ly/4h1UHuO

👉 “Долаючи біль. Мемуари про відвагу і тріумф” → https://bit.ly/40oOWT5

👉 “Право на смерть” → https://bit.ly/3C3nUGV

9 січня 1924 року народився кінорежисер Сергій Параджанов.

“Його останній фільм “Тіні забутих предків” після довгої перерви знову вивів українську кінематографію на міжнародний екран, одержавши багато призів на фестивалях, був проданий більш як в 30 країнах. Сергій Параджанов працює в ключі поетичного кіно, його фільми відзначаються яскравою самобутністю, він прекрасно знає культуру і побут України”.

Під час показу цього фільму 4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі "Україна" відбувся перший в Україні публічний протест проти хвилі політичних репресій серед інтелігенції у постсталінський період, що став також першим публічним правозахисним виступом на теренах СРСР.

Фото(постановочне): Сергій Параджанов "За ґратами", 1984 рік.

Більше про цю подію читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3OiZk87

А наші патрони уже читають електронну версію нового журналу! Доєднуйтесь до Patreon та першими переглядайте найцікавіший контент → https://www.patreon.com/Local_history/membership

У новому випуску журналу "Локальна історія" читайте про “Слобожанщину”:

👉 Як і ким заселяли Слобожанщину? Як Козацька революція вплинула на залюднення цих земель і хто насправді створив Слобідську Україну?

👉 Слобожанщина – край економічної свободи, вольностей та інтелектуального новаторства чи регіон постійного неспокою і авторитарного тиску москви?

👉 Слобожанська мрія: яким був головний мотив людей освоювати нові землі?

👉 Місто Гелон: правда чи міт?

👉 Як Микола Костомаров шукав свого місця в українській історії.

👉 Якими були календарні обряди українців Вороніжчини півтори сотні років тому і чому тамтешні українці вважали сусідів-росіян неробами?

👉 Як історії Слобожанщини і українського степу пояснюють нам нашу українськість і суть російського імперіалізму.

👉 Яким був хутірний мікрокосм Пантелеймона Куліша.

❗️Термін доставляння замовлення – 3-4 робочі дні.

[ У зв’язку зі значним подорожчанням додрукарських і друкарських послуг ми змушені підняти ціну на наш журнал. Ми цінуємо вашу підтримку та сподіваємося на ваше розуміння ]

👉 Придбати журнал: https://publishing.localhistory.org.ua/product/slobozhanshhyna-8-2024/

“Після закінчення коляди різдвяну звізду розбивали на подвір’ї церкви — щоб її дух линув селом. А хто з молоді вхопить якусь частинку — ріжок, ще щось, на того в тім році чекає радість — шлюб”, — пояснює майстер Богдан Новак традиції рідного села. Ще одна причина, щоб розбити звізду, — спонукати молодь опановувати звіздарство, щоб традиція жила та ширилася через руки нових майстрів. Це — найважливіше.

Різдвяні звізди пан Новак створював і в радянський час, коли все українське й духовне було під забороною. Інформація доходила до місцевих партійців, та покарання — ще одне виселення — чоловіка оминуло. Щороку Богдан Новак виготовляє головну звізду Дублян, яку встановлюють поблизу місцевої Школи мистецтв імені Стефана Турчака.
Над звіздами пан Богдан працює упродовж року, сезонності тут немає.

Наприклад, у червні створював звізду діаметром 1,8 метра для художниці-переселенки з Херсона, яка представлятиме її на фестивалі в Німеччині разом із різдвяним павуком та витинанками. У серпні проводив майстерки для дітей. У жовтні думав над звіздою року. Також часто реставрує старовинні різдвяні звізди — як-от звізду 1800-х років із приватної збірки львівського колекціонера Любомира Кушлика. Сьогодні звізди з Дублян розходяться по людях. Їх уже не розбивають.

Про традиції, пов'язані з виготовленням звізд читайте на нашому сайті → https://griml.com/PKPtp

Як відшукати своїх далеких кревних у Сполучених Штатах і Канаді? Письменник Максим Беспалов ділиться інструментами, які він використовував, працюючи над книжкою "У пошуках Єви" ⬇️

Порада 1. Слухайте старших. Радянський Союз вогнем і мечем випалював в українців саме бажання думати про Захід (і, зокрема, про родичів там). Тому готуйтеся, що опитування старших членів родини щодо родичів за океаном не дасть швидкого результату. Моя порада — просто розмовляйте на тему. Не вимагайте одразу конкретних деталей — старші люди їх часто не усвідомлюють чи не вважають важливими. Розповідаючи про давні події, людина може зненацька пригадати листи з Канади, отриману звідти допомогу, якісь сімейні історії, озвучені її батьками чи дідами імена тощо — все те, що неможливо згадати, просто зосередившись.

Порада 2. Шукайте артефакти. Навіть попри цензуру та безліч обмежень, заокеанські українці старалися не втрачати зв’язок з різним краєм і допомагати родичам чим тільки було можна. За "залізну завісу" із Заходу йшли конверти з листами та фотографіями, одяг та взуття, посуд, продукти тощо. Озирніться навколо, придивіться до розставлених в дідівському помешканні артефактів. Вивчіть їх уважно. Можливо, частина свого часу з них подолала шлях через океан. Перегляньте старі газети, листи та фотографії. Можливо, ваші дід чи баба уже самі не пам’ятають, якими скарбами володіють, особливо, коли не бачать в них якоїсь цінності. Однак будь-яка знахідка може допомогти вам у пошуку.

Більше порад письменника у матеріалі на нашому сайті → http://bit.ly/4fTiJYc

👉 Придбати книжку "У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію" можна в онлайн-крамниці нашого видавництва → bit.ly/3Co1kc2

8 січня 1935 року в Біївцях на Полтавщині народився Василь Симоненко. За життя письменник встиг видати лише одну поетичну збірку і помер, не доживши до свого 29-річчя декілька тижнів.

Мало хто навіть з когорти шістдесятників, дозволяв собі настільки різкі тексти, як “Гранітні обеліски” чи “Народ мій є, народ мій завжди буде”. Громадянсько-поетичної відваги Симоненкові аж ніяк не бракувало, і найкраще мало бути попереду.

Ця історія бере початок у центрі України – на Полтавщині. Якщо хочеш зрозуміти Василя Симоненка – треба не лише сидіти в архівах, а їхати саме туди.

Фото: одна з останніх світлин Василя Симоненка. У робочому кабінеті редакції "Молодь Черкащини", 1963 рік.

Репортаж місцями, де жив поет → https://bit.ly/4fNptH1

Отримали з друку!

Мемуари Оксани Мастерс – дівчинки з українського сиротинця, яка пройшла крізь голод, біль, фізичне та емоційне насильство, ампутації, щоб стати легендою параолімпійського спорту. Ця книга – про неймовірну силу жити, любити і боротися, попри все.

Прочитайте і переконайтеся: життя сильніше за всі випробування.

👉 Замовити → https://bit.ly/40oOWT5 Ціна книжки – 480 грн.

У польських селах у 1600-1700 роках найкращою нагодою для зустрічей молодих людей були забави. Це, наприклад, весілля, на яких бавилося ціле село й було багато можливостей для більш-менш інтимних контактів. Традиційним місцем відпочинку була сільська корчма, яку відвідували і чоловіки, і жінки. Навіть для дівчини не було чимось дивним піти туди. Адже корчма була публічним і «безпечним» місцем, бо там завжди були якась тітка, стрий, двоюрідний брат або найближча сусідка, які могли стати наглядачами, захисниками або свідками.

Водночас корчма давала змогу досить вільно, хоч і під наглядом усіх присутніх, поспілкуватися чоловікам та жінкам: розмови, залицяння, спільне розпивання алкоголю. А ще були танці, які уможливлювали тісний фізичний контакт, цілком дозволений громадою.

Войцех Радзента та Реїна Майстжиковчина з Райброта, перебуваючи в корчмі на Павликувці, «бесідували між собою у потайних місцях та особливо […] пішли до хмільника разом, хіба не було вчинку, бо нашвидкуруч, здається, до того вели». Молоді жителі Чукви — Маґда, дочка Миколая Леховича, і Данько Стронський — під час Різдвяних свят 1755 року ночували в корчмі у Блажові. Їх бачили, як видається, коли вийшли в сіни, де їх застали «на вчинку».

Зручною нагодою для зустрічей також були релігійні свята. До і після богослужіння віряни збиралися на цвинтарі при храмі заради спілкування, а дехто навіть стояв там під час служби. Особливо це стосувалося молодих чоловіків. Дівчат, також цікавили інші справи, аніж служба. Висоцький плебан зіткнувся з проблемою, що молоді люди ставилася до релігійних урочистостей як до нагоди познайомитися та підтримувати стосунки. У народному вірші, записаному наприкінці XVIII століття, дівчина зізнавалася, що: “Коли я піду до костелу, побачити там образи, раз подивлюся на вівтар, на хлопців два рази”.

Де молодь зазвичай збиралася для зустрічей? Читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

[ Книжку видано за підтримки Польського інституту у Києві ]

На Військовому меморіалі у Львові виростають нові могили тих, хто боронив наш звичний ритм життя. Це місце — найважливіше у місті для Олексія Кравчука, ветерана, режисера, актора, директора театру "І люди, і ляльки". Ми розмовляли там у червні, за збігом обставин під час похорону захисників. Відтоді висловлювання Олекси не втратили актуальності: деякі — суспільство нині усвідомлює особливо гостро, а інші — дають надію.

Наприкінці лютого 2022-го режисер долучився до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, де служив в окремій роті снайперів. Після демобілізації за віком 2023 року чоловік продовжив працювати "Святим Миколаєм". Позивний дали побратими, до яких тепер уже як волонтер він регулярно приїздить на передову.

Яким є життя поблизу лінії фронту? Як змінився мистецький шлях Олексія Кравчука з початком російсько-української війни та після демобілізації? Читайте у матеріалі → http://bit.ly/40kvLcE

[ Це дванадцятий матеріал із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" — серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури].

Купання в ополонці на Водохреще — це українська традиція чи запозичення з російської культури?

Це свято має християнську основу, але з ним пов'язана низка давніх дохристиянських смислів та обрядових дій з водою. Деякі з них викликають суперечки.  Наприклад, чи лізли українці в ополонку того дня, коли вся вода, як вважають, стає святою? Та чи купалися наші предки в крижаній воді на Водохреща 150 років тому?

Відповіді на ці питання шукайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/chi-kupalisia-ukrayintsi-na-vodokhreshche/

6 січня 1938 році на Вінниччині народився письменник, шістдесятник та літературознавець Василь Стус.

Стусові сьогодні могло б виповнитися 87 років. Тобто він міг (і мав!) дожити до незалежності. Був би, мабуть, на Майданах, і далі б боровся з русифікацією та писав геніальні вірші. Але його фізично з нами немає. Василя Стуса знищила радянська тоталітарна машина, котра складалася з багатьох гвинтиків-медведчуків.

“Сам факт того, що мого батька пресувала влада, допоміг мені його зрозуміти. Бо якщо влада пресує, то це завжди плюс людині”, – каже Дмитро Стус, син поета. “Він був дуже впевненим у тому, що робить щось важливе. І знав про цінність того, що робить. За життя він не мав такої популярности, як Василь Симоненко, Микола Холодний чи Ліна Костенко. Але він не сумнівався, що робить щось вартісне. А це така собі печатка генія. Слава не мала для нього ніякого значення. Важливим було тільки те, що творив”.

Фото: Василь Стус із сином, 1967 рік.

Інтерв'ю з Дмитром Стусом у матеріалі → https://bit.ly/402YS2z

Різдвяну звізду з Надсяння виготовляють із дерева, що легко гнеться: ясена або дуба. Планки, з яких роблять обручі, вимочують та запарюють, надаючи їм форму кола. До двох однакових кіл кріплять хрестовину, вал і ріжки, останні з’єднують між собою сосновими планками — платівками.

“Починаємо виготовляти з центра, до нього монтуємо пірамідальні ріжки — маю приспособлення для цього. Головне, звіздар має задатися ціллю — як він бачить звізду. Все залежить від фантазії”, — пояснює майстер Богдан Новак і додає, що звіздарство поєднує у собі геометрію, образотворче мистецтво й ази будівельної справи.

Раніше у звіздах, щоб вони сяяли, встановлювали свічки. Тепер світло йде від гірлянд на батарейках та Led-ліхтариків. Раніше оздоблювали підручними матеріалами, переважно папером, просоченим олією, у радянський час — газетами, які фарбували. Втім Богдан Новак не декорує своїх звізд: виготовляє лише каркас, решта — на смак майбутнього власника. “Колись ми були бідні, але хотіли мати звізду. Зараз стільки матеріалів для оздоблення на вибір, та мало хто хоче цим займатися. Та колись і зими були цілком інакші, і віншування не про горілку”, — розмірковує майстер.

Про роботи Богдана Новака читайте у матеріалі → https://griml.com/PKPtp

The Village Україна обрали 10 нових книжок грудня та пояснили, чому їх варто читати. Серед них мемуари Оксани Мастерс “Долаючи біль”.

««Незалежно від вашого віку, навіть якщо ви маєте інший вигляд або вважаєте себе іншими, ніколи не дозволяйте суспільству диктувати, що саме вам бачити, дивлячись у дзеркало. – пише Оксана Мастерс, американська спортсменка, яка народилася в Хмельницькому, паралімпійська чемпіонка. – Ніколи не переймайте обмежені погляди інших на те, чого ви здатні досягти або ким можете стати». «Долаючи біль. Мемуари про відвагу та тріумф» – її життєпис, неймовірна історія про боротьбу за щастя та волю до життя.

Оксана виросла в сиротинці. Батьки відмовилися від дівчинки з інвалідністю. Переживши голод, цькування, насильство й ампутацію ніг, Оксана зустріла жінку, яка її вдочерила, – американку Ґей Мастерс. Завдяки названій матері майбутня чемпіонка почала нову сторінку життя. Книжка розповідає про боротьбу Оксани з фізичним болем, психологічними травмами, упередженнями, про те, як спорт став для неї шляхом до прийняття себе. «Долаючи біль. Мемуари про відвагу та тріумф» – щира історія, яка надихає, утверджує в думці, що любов і підтримка можуть змінити долю, розповідь про людяність і силу долати найважчі перешкоди».

Мемуари Оксани Мастерс замовляйте в крамниці видавництва → https://bit.ly/40oOWT5

Фото: рисова плантація у селі Млини на Полтавщині, 1933 рік.

Сьогодні ми кажемо і пишемо "рис", а сто, двісті років тому цю рослину і крупу ми б називали "риж". Слово "риж" вживали письменники Григорій Квітка-Основ’яненко, Іван Нечуй-Левицький, Юрій Яновський, В. Домонтович. "Риж" писали у 1920-1930-х роках у газетах і статистиці радянської України. Потім орфографію змінили на "рис" — так, як у російській мові.

У джерелах і літературних творах XVIII — ХІХ століття можна ще натрапити на назви "сарацинське пшоно" або "сорочинське пшоно". Друга назва виникла від першої, а перша відображала походження рису, який в Європі асоціювався зі Сходом і тамтешнім мусульманським населенням (сарацинами). У нас, очевидно, ці назви не були менш популярні. Вони фігурують переважно в джерелах, які виходили з-під пера імперських чиновників (документація велася російською), або є в текстах українських авторів, які писали для російськомовного читача.

Саме слово "риж" прийшло до нас з грецької мови, адже грецькі купці були одними з перших, хто торгував цим товаром на українських землях у ранньомодерний час. Літературні твори того часу чітко асоціюють рис із греками. В інтерлюдії до драми "Стефанотокос" є персонаж грецький купець із Царгорода, який їсть "рижову кашу". В "Енеїді" Івана Котляревського греки "везли з собою лагомини, оливу, мило, риж, маслини".

Більше про історію рису в Україні читайте у матеріалі → https://bit.ly/3PlNV7A

Історія українського народу знала кілька хвиль масової еміграції. В пошуках кращої долі — землі, роботи чи свободи — українці зривалися з батьківських місць та вирушали на інший край планети. Нашими руками були засвоєні малозаселені до того території Канади, Сполучених Штатів, Сибіру, Бразилії та Аргентини. Деяким емігрантам вдалося створити сталі громади, які зберегли ідентичність до наших днів, чиїсь нащадки досі підтримують контакти з родичами в Україні, проте більшість українців уже в другому-третьому поколінні втратила усі ниточки, що пов’язували їх зі Старим краєм. 

Мільйони людей, які мають -ук, -юк, -ко, -енко, -ський та -ів наприкінці прізвища, живуть у світі, не усвідомлюючи чи не вважаючи за необхідність усвідомлювати своє коріння. І десятки тисяч українських родин мають історії про далеких родичів, які переїхали за океан і там навіки зникли. Хтось змирився із втратою частини родинної крові — і вже у наступному покоління відомості про родичів за океаном також назавжди забудуться. А хтось починає важкий шлях пошуку, який часто приводить у глухий кут.

“Працюючи над книжкою "У пошуках Єви", я кілька років витратив на розвідку тієї гілки бойківської родини Ориняків, яка на початку XX століття емігрувала за океан і там осіла”, – каже письменник Максим Беспалов. “Вони не були мені родичами, але історія ранньої української еміграції за океан мене захопила. Врешті я написав про свої пошуки книжку. І в цій статті хочу поділитися досвідом пошуку. Можливо, деякі з моїх порад допоможуть комусь із читачів знайти втрачені по той бік Атлантики гілки його родини”.

Про інструменти, які використовував автор, працюючи над книжкою "У пошуках Єви" та правила, які допоможуть знайти своїх далеких кревних у Сполучених Штатах і Канаді читайте у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/iak-vidshukati-rodichiv-za-okeanom-sim-porad-maksima-bespalova/

👉 Придбати книжку "У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію" можна в онлайн-крамниці нашого видавництва → bit.ly/3Co1kc2

“Тато наче передчував смерть. В останні дні дуже багато спав. Казав, що йому сняться гарні сни. Так і помер у спокої. Тата поховали на Личакові. Гробівець запроектував собі сам. Хотів ще по ньому пташок скляних “розсипати”. Місце обрав символічне – одразу біля поля, де зараз хоронять українських військових. Йому важко було б прийняти нашу реальність. Переконана, що він стереже спокій наших воїнів, які відвойовують його рідну землю на сході України”, – каже донька митця.

Олег Мінько – учень підпільної академії Карла Звіринського, тонко відчував та фіксував суперечності й трагедії світу, віяння часу й напрямки, у яких людство розвиватиметься. Побачити його роботи ви можете у виставковому проєкті «Олег Мінько. Театр абсурду».Творчість Мінька представляють у Центр інтелектуального мистецтва Меркурій. У проєкті втілили синергію класичного мистецтва, театральних декорацій, 3D-анімації та перформативних практик.

Спогадами про життя і творчість батька з “Локальною історією” поділилась мисткиня Ірина Мінько-Муращик ↓

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/spivets-stepu-iak-zhiv-ta-maliuvav-oleg-minko/

“Ренді Міллз присвячував увесь свій вільний час програмі керівництву програмою адаптивного веслування в Луїсвіллі.

Ренді простягає мені потворний помаранчевий рятувальний жилет. Я зітхаю і застібаю його навколо тулуба, а потім слідом за Ренді неохоче спускаюся до причалу. “Гаразд, сідаймо, знімай протез”. “Ні, — відповідаю різкіше, ніж хотіла. — Я залишу його”. Ренді киває: “Гаразд, сідай на край і поклади обидві ноги в човен, а я допоможу тобі сісти”.

Я сідаю на тріснуту дошку, вкриту плямами від качиного посліду й мохом, огидно м’яку і просякнуту нудотним запахом плісняви, що з’являється від постійного чищення та змивання какульок водою. Це огидно. Ненавиджу греблю. Я дивлюся вперед, беруся за весла, піднімаю їх. Лопаті весел злітають над водою, немов пташині крила. Потім повертаю їх перпендикулярно до води, занурюю у воду й роблю гребок. Вода піддається. Я цього не очікувала. Роблю ще один гребок. Човен ковзає поверхнею річки. Я контролюю геть усе. Рух, напрямок, швидкість. Усю бурю, що вирувала в моїй голові та тілі, я виштовхую у воду. Мені тут комфортно. Я у безпеці. Відчуваю, як в душі щось відкривається і виходить на волю, коли весло в моїх руках долає опір води й піднімається, щоб зробити наступний гребок. Якусь мить я не можу второпати, що це за легкість, бо я так рідко її відчуваю. А потім здогадуюся: «Ось воно що. Це і є щастя».

Наступної суботи Ренді каже мені: «Хочеш спробувати без протеза? Ти краще контролюватимеш човен, матимеш прямий зв’язок». Сідаю на причал. Знімаю протез. Вкотре відтоді, як мені виповнилося дев’ять років думаю: «Ось таке в мене життя. У мене протез. Я НЕ МАЮ НОГИ». Але до цієї давньої думки додається нове відчуття. Відчуття свободи, подібне на те, коли я удома знімаю протез. Сьогодні я вперше зняла його не перед мамою або лікарем. І раптом одкровення: Я тут через оту штуку на причалі. Якби не протез, якби не ампутація, якби не моє дивне тіло з усіма його проблемами, що завдали мені стільки болю... я ніколи не спробувала б займатися цим видом спорту. Я ніколи не спробувала б того, що так відкриває мене.

Веслування стає моїм маяком крізь суворі шторми, вказуючи шлях до порятунку. Щоразу, коли я почуваюся розгубленою, спогад про веслування повертає мене до життя. Протягом наступних тижнів я дедалі більше наближаюся до цього маяка. Аж раптом лікарі кажуть: «Скажіть, коли будете готові до другої ампутації»”.

Ренді Міллз повсякчас намовляв Оксану Мастерс до участі у програмі адаптивного веслування в Луїсвіллі, аж поки дівчина не погодилася. І це рішення змінило її життя".

Про шлях Оксани Мастерс до спортивної кар'єри читайте у її мемуарах → https://bit.ly/40oOWT5

"Крафтове Різдво" – подкаст, де відомі українці діляться спогадами про родинні традиції та теплі моменти, пов’язані з Різдвом.

Ведуча – Надійка Гербіш, письменниця та перекладачка, авторка понад 20 книжок, значна частина яких присвячена тематиці Різдва.

Вмикайте епізоди:

👉 Ярослав Грицак про Різдво свого дитинства, головні легенди свята → li.sten.to/christmas1

👉 Різдво попри радянські заборони, спогади і коляди Іванки Димид → li.sten.to/christmas2

👉 Страви Святвечора, культ сповільнення, найсмачніші різдвяні рецепти Маріанни Душар → li.sten.to/christmas3

👉 Як відчути диво Різдва, спогади і традиції Мар’яни Савки → li.sten.to/christmas4

👉 Чи маємо право на Різдво серед війни, Юрко Прохасько про загрожене свято дитинства → https://bit.ly/4a2k9Ox

👉 Остап Українець про вертеп, давні колядки, різдвяний словник, обряди Покуття → li.sten.to/rizdvo6

👉 Борис Ґудзяк про головну ідею Різдва, втечу пса Йосифа Сліпого і спогади дитинства → li.sten.to/rizdvo7

👉 Богдан Логвиненко: нащо нам традиція, різдвяні експедиції,вертеп у звільнених селах → li.sten.to/rizdvo8

👉 Іван Малкович: коляда як символ опору, Миколай у горах, різдвяна симфонія Скорика → li.sten.to/rizdvo9

👉 Саша Кольцова: як віднайти Різдво, якщо в дитинстві його не святкували → li.sten.to/rizdvo10

[ Проєкт створено спільно з KredoBank ]

“Коли я знайшла могилу Валер’яна Підмогильного, була шокована. Про нього багато говорять, записують подкасти, цитують роман "Місто", а поховання — у жалюгідному стані. Стало прикро за нас усіх, – розповідає головна редакторка Hromadske Христина Коціра.

Ми хотіли, щоб цим займалися державні інституції, писали запити в міську адміністрацію і Міністерство культури. Отримали таку відповідь: "Ці могили не є пам’ятками історії, культури чи архітектури, тож не перебувають у нашій компетенції". Але ви ж бачите, скільки тут поховань, навіть пройти важко. Мабуть, вони не мають на це ані фінансових, ані людських ресурсів. Авжеж, така ініціатива не може бути разовою. Було б добре, якби різні установи взяли собі по три-чотири могили й регулярно впорядковували їх”.

Вересневий недільний полудень у Києві. Небайдужі збираються біля центрального входу до Байкового кладовища, щоб упорядкувати могили знакових українських письменників. Цей опис одразу наштовхує на декілька парадоксальних запитань: навіщо розчищати могили письменників, якщо вони знакові? Чому цим займаються небайдужі волонтери, а не місцева адміністрація? І чи ініціатива розчистити забуті пам’ятники означає, що їх варто замінити на бронзові?

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/vidrodzhennia-vidrodzhennia/

Кожна деталь радянського свята повинна була нести ідеологічне навантаження. Особливо в доленосний новорічний час. Адже громадян "країни рад" ретельно й безперервно готували до непростої, всесвітньої місії. Окрім того, святкування Нового року мало затьмарити інший день – Різдво, що для "нового ладу" вважали неприйнятним анахронізмом.

Радянська святковість замислювалася як засіб “прискорення етнічної консолідації та інтеграції народів СРСР”. Типовий сценарій родинного свята зустрічі Нового року, поширений на всій території СРСР теж передбачав інтернаціональне виховання. Грузини, таджики, литовці, молдовани, як і українці, мали на святковому столі обов’язкові страви, слухали новорічне звернення Центрального комітету комуністичної партії Радянського Союзу, загадували бажання під бій московських курантів, стоячи з келихом шампанського.

Усі дивилися “Блакитний вогник” з виступами переважно російських артистів і активно обговорювали цю передачу кілька днів потому. Новорічний стіл не міг обійтися без салату олів’є, оселедця під шубою, “Советского” шампанського і торта.

Більше про те, що зробив Радянський Союз, щоб люди полюбили Новий рік – розповідаємо у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/sotsialna-inzheneriia-radianskogo-novogo-roku/

“Не знаю, чи мій прадід Іван, 1847 року народження, ставив ялинку на Різдво, але старший на 40 років дід Григорій ставив. Її підвішували до сволока, бо дітей було багато. А хата маленька, з курми під п’єцом, і часом з новонародженим телятком. Мама з сестрами вирізали з паперу ангеликів та зірочки, робили з вати прикраси, вішали горішки і яблука, і либонь, цукерки, бо ця традиція передалася і нам, дітям”, – каже письменниця Галина Пагутяк.

“Дідо приносив перед Святою вечерею сніп, і він був особливий, бо робили його ще у жнива зі збіжжя, що виростила родина на власній землі, і ставив на покуті. Після свят його спалювали в печі. Різдвяні ритуали були всі зрозумілі, ними родина спілкувалася зі землею і небом, всією армією духів, шукала знаки, що віщували майбутнє. І водночас всі, абсолютно всі люди в нашому селі, ставили ялинки, які були символом дерева життя. Навіть самотні бабусі, що не мали в хаті дітей, і онуки до них не приїжджали на свята, вбирали ялинки, бо ж колядники можуть прийти, а хата виглядає не святково.

Теперішніх дідухів, майстерно виплетених із соломи, продають на базарі, і то вже не те. Воно відгонить комерцією, це лише скульптура малої форми. І я не хочу бачити її в своєму міському домі. Мрію колись посіяти жменьку жита чи пшениці коло батьківської хати, і потім зробити з неї свого дідуха. Тоді це буде благословення, а не профанація священної праці хлібороба. Моє селянське коріння сягає надто глибоко, щоб я дурила себе чужою працею”.

Читайте роздуми Галини Пагутяк про роль різдвяних прикрас у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/didukh-chi-ialinka-galina-pagutiak/

147 років тому народився один із найбільших популяризаторів гуцульської культури, автор 600 музичних і 300 літературних творів, український театральний і громадсько-політичний діяч Гнат Хоткевич.

Він наважився організувати театр, учасниками якого були б тільки гуцули, селяни з Карпат. Актори приходили на репетиції у перервах між господарюванням, дехто навіть не вмів читати. Однак це не завадило трупі влаштувати декілька гастролей та отримати схвальні рецензії преси.

Хоткевич народився у Харкові. Дитинство і юність провів у поблизькому селі Деркачі, його мати працювала служницею у місцевого поміщика. Так вдалося уникнути зросійщеного міського середовища, там і набрався української свідомости. Ще підлітком Гнат взявся перекладати на рідну мову твори Миколи Гоголя — бо відчував, що той "писав неправильно".

Він мав багато талантів: спроєктував дизельний потяг за 30 років до американського відповідника; писав художні твори та наукові розвідки; бездоганно грав на скрипці, бандурі, фортепіано; мав професійно поставлений вокал; створив майже 600 музичних творів. Однак головною пристрастю Гната став театр.

Про "Гуцульський театр" Гната Хоткевича → https://griml.com/1nHry

"На Різдво забавлялися дуже весело. Солдати прибрали ялинку. Кожен вояк отримав якийсь подарунок: білизну, портсигар, дзеркальце тощо. Був приготовлений ром", — занотував чех Ян Віт взимку 1914 року. Того дня він разом з австро-угорською залогою перебував у фортеці Перемишль, яку оточили росіяни.

Чоловіки, які пішли до війська й вимаршували на фронт влітку 1914-го, сподівалися до Різдва повернутися додому. Однак на шостому місяці війни така перспектива для більшости вояків видавалася вже доволі примарною. Домівку доводилося облаштовувати в окопах. Саме там аж до 1918 року й народжувався вояцький Христос. Ялинкові вогники поєднувалися з гарматними пострілами. Проте важливість Різдва не зникала, та й ритуалів дотримувались.

Настрій першого воєнного святкування промовисто описав Вільям Генрі Докінз — 21-річний австралійський військовий інженер, який на той момент опинився у Єгипті: "Учора святкували Різдво. Частина моєї групи приготувала фантастичний обід — приблизно шість страв. Усі говорили, що варто лише заплющити очі — і здається, що ти вдома. У нас тут багато оркестрів, і вчора вдосвіта вони виконували різдвяні наспіви. Мамо, чи міг я мріяти зустріти Різдво біля пірамід?"

Шанцевий Святвечір 1914 року на Західному фронті став одним із культурологічних мемів тієї війни. Того дня французькі, британські та німецькі вояки обмінювалися подарунками та грали у футбол. А ще влаштовували тимчасове перемир’я з супротивниками.

Як відзначали Різдво вояки під час Першої світової війни? Читайте у матеріалі → https://griml.com/NUvC5

Фото: подарунки на святковому столі австро-угорських вояків, 1915 рік.

Юпка з "перчиками", білий сердак, чорна гуцульська сорочка та нараквиці з хутра. Унікальна колекція одягу бойків, гуцулів та лемків збереглися завдяки етнографу та антропологу Федору Вовку.

У 1904–1907 роках вчений разом з учнями під час експедицій українськими селами купували вбрання і зафіксували на фото місцевих жителів та їхній побут.

Фото: галичанка у святковому одязі. Прототип для манекенів до виставки 1921 року.

Про український традиційний одяг початку ХХ століття читайте у матеріалі → https://bit.ly/49nD2LB

Після виходу у 2023 році роману "Гарем" Вальдемара Беднарука та кількох музейних і мистецьких виставок у Польщі, посилився інтерес до пікантної теми так званого "шляхетського гарему" — насильницьких інтимних стосунків поміщиків з підданими жінками. Свідчення про такі дії знаходимо в архівних документах, матеріалах судових справ, мемуаристиці XVIІ–XІХ  століть. 

Наприклад, Віктор Страшинський на Київщині вимагав приводити до його маєтку неповнолітніх дівчат, де позбавляв їх цноти. Костянтин Собанський на Поділлі користувався "правом першої ночі" з нареченою перед шлюбом. Найвідомішим на Правобережжі був "гарем" Мечислава Потоцького в Тульчині. Відомий опис "відбору претенденток", коли господар змушував роздягатися місцевих мешканок, а тих, кого вподобав, залишав для інтимного зв’язку. 

То чи існували насправді "шляхетські гареми"? В матеріалі подаємо п’ять реальних історій часів Речі Посполитої, зокрема з українських теренів, які допоможуть оприявнити це явище ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/garemi-u-rechi-pospolitii-pravda-chi-vigadka/

Фото 1: перша зустріч Оксани Мастерс із мамою. Вона приїхала і подарувала їй іграшку. Це була її перша іграшка у житті, тож вона не знала, що це і як із нею бавитися.

Фото 2: школа-інтернат, в якій Оксана зустріла свій п’ятий рік життя. У цьому крилі жили сироти. Всередині було похмуро і все мало гірший вигляд, ніж знадвору. Коли мама Оксани приїхала сюди, вона побачила, що працівники інтернату відшкрібають з підлоги кригу.

“Ґей і її тітка Шеррі цілісінький день роздавали хабарі й роз’їжджали Києвом, оформляючи документи, перекладаючи їх, сперечаючись і переконуючи, а потім у темряві поїхали до Ізяслава й аж майже опівночі добралися до дитячого будинку. Їх із Шеррі провели темним, порожнім коридором. У цій похмурій будівлі радість Ґей здавалася недоречною, але вона нічого не могла вдіяти, щоразу більше радіючи майбутній зустрічі, ще солодшій після усіх випробувань та очікувань.

Директор відчинив двері й вона зайшла до кімнати. У скупому світлі з коридору вона ледь роздивилася ряди ліжок і маленьких дітей, що повільно дихали уві сні.

“Я бачу лише цю постать у хутряному каптурі. Всі інші зникають: директор, ще якісь люди (хто б вони не були), решта сиріт у кімнаті. Залишаємося тільки ми. Хвилююся, що це досі сон, і так боюся, що вона повернеться до мене спиною, вийде й залишить мене назавжди тут, що хапаю крихітну фотографію з тумбочки і простягаю їй цей єдиний вагомий доказ того, що все відбувається насправді. — Я знаю тебе. Маю твоє фото. Ти — моя мама. Серце Ґей наповнюється неймовірною радістю. Тоненький голосочок, маленька ручка, що стискає зім’яту паспортну фотографію Ґей, виривають її з оціпеніння. Вона нестямно робить крок до ліжка і стає навколішки. Дістає з-під пальта іграшкове слоненя.

Коли Ґей була маленькою, вона мала точнісінько таке саме. Незадовго до смерти матір Ґей пошила однакових слоненят для онуків і для майбутньої дитини самої Ґей, про яку та лише мріяла. Мабуть, матір знала, що іграшка колись знадобиться доньці. І ось нарешті, стоячи навколішки на холодній підлозі біля ліжечка, Ґей простягає слоненя дівчинці, яка тільки-но прокинулась, зі словами: — Я теж тебе знаю. Ти — моя донька. Вони всі виходять, а я не можу припинити думати, що маю сім’ю. Усе, про що я мріяла, усе, про що фантазувала, справджується. Я засинаю з думкою про те, що, мабуть, зробила щось хороше. І що ж я зробила? І що мені ще зробити, щоб хороші речі й далі відбувалися? Уперше в житті я засинаю з усмішкою на обличчі. Уперше в житті я не боюся, що хтось побачить мою усмішку. Ніхто більше не зможе бавитися моїми почуттями. Віднині ніхто не зробить мені боляче. Тому що я маю маму””.

Про довгий шлях і численні перешкоди на шляху до удочеріння дівчинки американкою читайте у мемуарах Оксани Мастерс → https://bit.ly/40oOWT5

У Речі Посполитій в у XVII–XVIII століттях жінки, з якими трапилася небажана вагітність, насамперед намагалися позбутися її на ранній стадії за допомогою загальнодоступних абортних засобів і технік, однак вони були або малоефективними, або їх застосування загрожувало здоров’ю.

Якщо фармакологічний аборт не вдався, можна було застосувати примітивні фізичні методи — працю понад сили або виконання занять, які вважали небажаними для вагітних. Дорота Приковна з села Вицьонже переконувала, що викидень стався через те, що «діставала капусту, великий камінь двигаючи зірвалась». Зофья Фельковна зі села Ломна, яка завагітніла від свого господаря, лісничого Станіслава Вальчуха, з наміром піднімала каміння, «щоб плід втратити». Такі методи могли спричинити викидень або передчасні пологи.

Дещо безпечнішим методом було дітовбивство, до кінця XVIII століття його частково толерували в Європі, принаймні в сільських спільнотах, де воно було ефективним способом обмежити кількість народжень. Численні жінки, яких звинувачували у вбивстві новонародженої дитини, захищаючись, стверджували, що народили неживу дитину. Збережені судові акти свідчать, що багато розглянутих випадків вбивства дитини матір’ю можна пояснити післяпологовим шоком. Але не бракує також випадків, коли вбивство було результатом холодного розрахунку, часто за співучасти інших осіб, зазвичай жінок з найближчої рідні дітовбивці. Наприклад, Катажині Зайончковні зі села Вільча Ґура під Клечевом допомагала її мати, при цьому переконуючи, «що зійдеш ще за дівку».

Однак щоб дітовбивство мало сенс, насамперед потрібно було приховати вагітність від оточення, таємно народити, а потім позбутися тіла новонародженого. Чи було це можливо в селі, де бракувало навіть мінімальної приватности й де кожен член громади перебував під її пильним наглядом? Хай там як, а такі спроби траплялис. Із джерел відомо про намагання обвивати живіт шматинами або ховати його під об’ємним одягом. Коли 1745 року у Смрокові біля Мєхова вдівець Станіслав Комеда почав підозрювати, що його дочка завагітніла: «Я запитав її, що ж відбувається, що ти так потовстіла? Відповідала мені, що це місячна затримка». Аґнешка Мамчажонка зі села Суха натомість позичала у своєї сестри сорочки «зі знаками місячної хвороби», щоб її стан не проявився перед людьми. А коли в неї виріс живіт, мати ховала її в халупі, розповідаючи, що пішла на заробітки до іншого села.

Зовсім іншою була ситуація для заміжніх жінок, які скоїли дітовбивство. По-перше, їм не потрібно було приховувати свого стану, а по-друге, їхні пояснення про те, що вони народили мертву дитину, вважали цілком вірогідними.

Про дітовбивство читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I

«У містечку Централії діяли кілька церков — вони стають осередками життя національних громад. Українці мали два храми: православний і греко-католицький. При обох діяли вечірні школи, де діти емігрантів навчаються рідної мови батьків і Закону Божого.

Релігійні громади організовували безліч подій, і не тільки з нагоди церковних свят: бали, благодійні, дитячі заходи, туристичні поїздки. Часто бували пікніки — для цього громади інколи навіть винаймали цілі залізничні вагони, якими вибиралися в гарне місце на природі, аби цілий день там відпочивати, їсти, пити, спілкуватися, співати старих пісень, розмовляти про політику та згадувати Старий край.

Місто мав банк, два готелі, кілька барів та понад два десятки крамниць. Люди заробляли гроші і хотіли їх витрачати. Колись було також два кінотеатри, проте до 1920-х років дожив тільки один. Через Централію проходить гілка місцевої залізниці. Спочатку вона була побудована як вантажна, але згодом стала також робити регулярні пасажирські перевезення між сусідніми містечками. Це, фактично, місцевий трамвай — чепурненька станція була розташована в самому центрі населеного пункту та стала дуже популярною серед містян, адже до повної автомобілізації Америки ще далеко. За необхідністю, цією залізницею можна проїхати з пересадками до Нью-Джерсі чи навіть до кордону з Канадою.

Аппалачія, як і весь регіон, що називали Серцем Америки, процвітала протягом кількох десятиліть. Колишній фронтир перетворився на динамічний сучасний індустріальний район. Там, де сто років тому були чутні лише співи птахів, постріли мисливських рушниць і стукіт коліс, якими на Захід перебирались мігранти, тепер ламали скелі екскаватори, ревіли мотори сучасних автомобілів, до виробництва яких причетні, зокрема, місцеві жителі, галасували діти й закликали дзвонами на службу церкви всіх можливих деномінацій. Але після біржового краху вугільних компаній восени 1929-го в місті перестали працювали аж п’ять копалень. І гірники, залишившись без роботи, змушені були взятися за те, за що візьмуться їхні колеги з українського Донбасу через сімдесят років, — будувати копанки. Серце Америки захворіло на аритмію».

Як труднощі економічних змін вплинули на цю громаду? Читайте про це в книзі Максима Беспалова «У пошуках Єви» → https://bit.ly/3C1bleY

«Коли нас везли з тюрми була повна машина чоловіків, лиш я одна. Мене першу викликали. Я думала на суд, а то тато адвоката найняв, ще й москаля. Я заходжу, але не вітаюся. А він каже: — Девушка, не волнуйтєсь, я ваш "защитник". Я відповідаю: — Не треба мені "защитників", я сама себе буду захищати».

Підпільниця Марія Пиріг пережила всі жахи радянських таборів та одне з найбільших повстань ГУЛАГу. Попри це до літніх років жінка зберігала оптимізм.

Своїми спогадами про участь у національно-визвольному русі, тортури в ув’язненні та жорстоке придушення Кенгірського повстання Марія Пиріг поділилася з дослідниками проєкту "Жива історія" ⬇️

https://localhistory.org.ua/texts/statti/brali-za-ruki-i-kidali-pid-tanki-spogadi-uchasnitsi-kengirskogo-povstannia/

У 1938-му світ опинився на межі катастрофи. Західні демократії, прагнучи уникнути війни, уклали Мюнхенську угоду — домовленість, яка принесла ілюзію миру, але залишила Чехословацьку Республіку беззахисною перед агресором.

Книга «Аналіз кризи. 1938. Коли спалахне війна» не просто розповідь про трагедію, а майстерний аналіз міжнародної кризи, що стала прологом до Другої світової війни.

Оповідь Маєвського нагадує добре продуманий трилер, де напруга зростає з кожною сторінкою. Але на відміну від вигаданих історій, фінал цього сюжету нам відомий заздалегідь — і він служить важливим нагадуванням про те, до чого призводять компроміси зі злом. Це книга для всіх, хто хоче глибше зрозуміти історію та її вплив на сучасність. І для тих, хто вірить, що вивчення минулого допомагає уникати помилок у майбутньому.

Лівий Берег - LB.UA про книгу «Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи» → https://griml.com/hjT01

Замовляйте книгу “Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи” за ціною 650 грн на нашому сайті → bit.ly/3XcHus3

Фото: вівчарі за доїнням овець, 1930 р.

Запрошуємо на презентацію роману Максима Беспалова "У пошуках Єви". Зустріч відбудеться у понеділок, 16 грудня о 19.00 у "Сенс" (Київ, Хрещатик, 34).

Ця книжка — про пам’ять і забуття, про те, як легко забути і як важко віднайти втрачене. Про те, як найстрашніші примари минулого повертаються у сьогодення і як, випадково натрапивши на могилу Єви та Марії Ориняк у пенсильванських лісах, Максим Беспалов прийшов до головного пошуку свого життя — історії власної родини. Автор пише про еміграцію, епідемію та війну. Про те, як понад 100 років тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії, праобразі таємничого Сайлент-Гілу, та помирали там від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали його з родичами по інший бік Карпат. А також про страшну пандемію іспанського грипу, яку владці воліли замовчувати.

Однак ця книжка — не про минуле. Вона передусім про сучасне: про пандемію COVID-19 та про вторгнення росії в Україну 2022 року. Врешті, не про еміграцію Ориняків, а про прагнення сучасних українців уникнути власної. Документальний роман «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» — це розлогий есей про пошук, де сам пошук є важливіший, ніж результат, а дорога є важливіша, ніж фінальна точка. Це родинна сага втрачених поколінь України, пам’ять про які має бути відновлена. Над романом автор працював 10 років.

👉 Коли: 16 грудня о 19.00 (понеділок)

👉 Де: "Сенс", Хрещатик, 34

Вхід вільний!

Відкриваємо передпродаж нашої нової книжки “Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни” Алана Олпорта.

У роки Другої світової війни мільйони британців були в окопах і, опинившись на батьківщині, не завжди впізнавали країну, за яку воювали, а побачене їм не завжди подобалось. Демобілізованим доводилось знову вчитися жити в родині, шукати нову роботу та долати посттравматичний синдром. Не всі змогли пройти цей шлях. Цивільні почасти з острахом ставилися до них, побоюючись, що вони принесуть насильство.

Алан Олпорт на основі особистих щоденників, листів, тогочасної преси, літератури та кіно описав і як демобілізовані адаптовувались до мирного життя, і політику держави, і зміни, які переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни.

Ця книжка розповідає про важку дорогу від війни до миру, демонструє універсальний досвід і водночас нагадує, що демобілізація – це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти.

👉 Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 405 грн замість 485 → https://bit.ly/49pUz5Y

❗️ Очікуємо з друку у січні 2025 року!

5 грудня 1994 року, рівно 30 років тому, Україна уклала Будапештський меморандум з Росією, Великою Британією та США. Ця угода гарантувала безпеку України в обмін на її відмову від ядерного арсеналу.

“Будапештський меморандум не міг гарантувати безпеку Україні. Не тому, що в українській (до речі, і в російській) версії написано «гарантії», а в англійській — «запевнення». І не тому, що він не був юридично зобов’язувальним договором. І навіть не те тому, що в ньому не було прописано покарання для порушника. Причина радше в тому, що жоден документ, жоден папірець, наскільки б він добре не був прописаний, наскільки б юридично зобов’язувальним не був, не здатний забезпечити національну безпеку країни. 

Меморандум — це рамковий декларативний документ, який треба було наповнювати оперативним змістом, конкретними механізмами військової і оборонної співпраці з гарантами. Чому за 20 років, від 1994-го до 2014 року, цього не відбулося — тема окремої книжки”.

Це фрагмент із книги Мар’яна Буджерин “Ядерний спадок: Розпад СРСР та ядерне роззброєння України”, яка вийде у видавництві “Локальна історія” навесні 2025 року. У книжці авторка детально описує перехід України до без’ядерного статусу та переглядає усталений погляд на безпекову ситуацію у світі після розпаду СРСР.  Про це йдеться й у післямові до українського видання, яку пропонуємо читачам ↓ 

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/uroki-budapeshtskogo-memorandumu-pisliamova-do-knizhki-iadernii-spadok-mariani-budzherin/

Придбати книжку "У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію" можна в онлайн-крамниці нашого видавництва → bit.ly/3Co1kc2

Максим Беспалов працював над романом “У пошуках Єви” понад 10 років. Ми поцікавилися, які події залишилися поза сюжетом та як вдалося не закинути роботу над книжкою.

“Чернетка книжки мала понад 700 тисяч знаків. А в кінцевій редакції – 450 тисяч. Скоротили переважно описи технічних моментів, патосних роздумів про долі людства та України. Наприклад, розділ про те, що українці не хотіли ненавидіти росіян, але росіяни самі нас навчили. Також вилучив розділ про поїздку до родини вбитого українського письменника Володимира Вакуленка у Капитолівку. Він просто не пасував до книжки. Зараз коротив би іще.

В епіграфі книжки я написав, що кожна історія має бути розказана й почута. Наскільки буде цікава широкому загалу читачів – інше питання. Але моє завдання, як автора, – повернути загублену частинку з пазлу історії України на своє місце. І це важливо, бо ми немов повторно проживаємо все ті ж патерни історії. Не надто часто, тож люди про них не памʼятають. Але вони надто важливі, щоб забувати.

Кому книжка може бути цікавою? Будь-якій допитливій людині. Не обовʼязково любити історію, етнографію чи географію, щоб її читати. Достатньо просто мати цікавість до нового. Бо у книжці таки багато нового, раніше не надто обговорюваного”.

Про біблійні алюзії у тексті, про те, як віднайти своїх предків та чому письменника так зачепив надгробок на могилі Єви та Марії Ориняк у Централії – у розмові з письменником → https://bit.ly/4gbAaUp

✨ Починаємо другий сезон нашого найзатишнішого подкасту “Крафтове Різдво з Надійкою Гербіш”, у якому відомі українці діляться різдвяними спогадами та родинними традиціями. Гість першого епізоду – Остап Українець, перекладач, видавець, письменник та військовослужбовець.

У цьому випуску ви почуєте, де вперше прозвучало привітання “Христос народився”, коли головну страву Різдва почали називати кутею, а сніп – дідухом, що таке розвертеп та адвент?

Лише у цьому подкасті Остап розповів, як києво-могилянці могли отримати величезний відріз сала на свято, як вперше сам ходив до лісу за ялинкою і нарешті – яка кутя канонічна: рідка чи густа?

Вмикайте на подкастингових платформах або YouTube → li.sten.to/rizdvo6

[ Проєкт створено спільно з KredoBank ]

Замовити книгу «Коли спалахне війна? 1938. Аналіз кризи» на нашому сайті → bit.ly/3XcHus3

“Американський кореспондент Вільям Ширер, який разом з іншими репортерами спостерігав за ходом Мюнхенської конференції на місці, мав рацію: західні лідери навіть не намагалися показати двом диктаторам, що готові сформувати проти них спільний демократичний фронт. Гітлер не міг і мріяти про кращий подарунок”.

“Мюнхенська угода стала апогеєм політики умиротворення, брутально знищивши суверенітет демократичної Чехословацької Республіки на догоду ілюзорному миру. Але нове покоління не вчиться на помилках минулого, Грузія 2008 року – тому приклад. І привид Мюнхена далі впливає на світову політику.

Саме тому дослідження Пйотра Маєвського «Коли спалахне війна? 1938. Аналіз кризи», переклад якого Андрієм Павлишиним вийшов у видавництві «Локальна історія», на жаль, постійно актуальне. У книжці майстерно проаналізовано міжнародну кризу, в яку світ занурився напередодні Другої світової війни. Ледь не щоденна реконструкція подій, надзвичайна увага до деталей, залаштункові розмови політиків у Празі, Берліні, Римі, Лондоні та деінде, протистояння розвідок, аналіз психотипів головних дійових осіб, їхня сила та безсилля витворюють динамічний сюжет, у якому напруга зростає з кожною сторінкою. Тут немає довгих розділів, оповідь радше нагадує щоденник, у якому кожен запис побудовано довкола важливих місць, людей та подій. Читач переживає весь буремний 1938 рік, опиняючись у вирі політичного трилера з сумним фіналом”.

Пропонуємо прочитати розділ про кульмінаційний момент цієї історії ↓
https://zbruc.eu/node/119914?fbclid=IwY2xjawGexOtleHRuA2FlbQIxMAABHf_KReb7E9sJdWmhVyElTzgwIHEWIbW8jFiuswXi7iaTjHQ_MrlthktBcw_aem_YxmbIxELazKRSMR2Wvf6ZQ

302 роки тому народився Григорій Савич Сковорода!

Чорнухи на сучасній Полтавщині — місце народження філософа. Принаймні з цим погоджується більшість дослідників, починаючи від першого біографа Михайла Ковалинського. Але свідчень про його життя у містечку — катма. Усе під знаком питання: і садиба, і родинна земля, і твердження, з якого боку струмка, званого тут Дунайчиком, народився Григорій Савич. Коли опитати зустрічних чорнухівців, чи знають вони, де народився Сковорода, ледь не кожен з усмішкою відповідає: "Звісно ж. У селі Харсіки!".

Версію на користь Харсік підігріває ще й те, що в Чорнухах геть нема Сковорід, а от в Харсіках у який двір не постукай — Сковороди. А за струмком, який відокремлює два поселення, обабіч похиленого паркану лежить знак, більше схожий на могильну плиту. На ньому написано, що на цьому подвір’ї народився велет розуму людського Григорій Сковорода.

В Україні є три музеї Сковороди. У Чорнухах, де народився, у Переяславі — де трохи викладав і у Сковородинівці — де жив. Тетяна Гринь, наукова співробітниця чорнухівського, каже, що для музейників Сковорода — важкий: “Він лишив по собі мало матеріальної спадщини. Більше маємо листів, творів. Оскільки в Переяславі та Сковородинівці — автентичні приміщення і є достатньо старих речей, то в Чорнухах вирішили зробити акцент на філософії”.

“У першій же залі ми починаємо говорити про дві натури, за Сковородою. Кожна наступна зала має філософські мотиви”, — пояснює Тетяна Гринь. На стінах музейних кімнат — багато тексту, а під склом лежать праці філософа, надруковані в різний час.

👉 Репортаж із містечка Чорнух на нашому сайті → https://bit.ly/4gdUQei

3 грудня 1877 року народився зачинатель української географії Степан Рудницький.

Вчений уперше обґрунтував можливість створення Української держави, спираючись на етнічні межі. Він володів багатьма мовами, полемізував із провідними європейськими колегами, його твори видавали у Києві, Львові, Відні, Берліні, Кракові, Нью-Йорку. «Для всіх українців повинна бути цілковита державна самостійність України одинокою наконечною ціллю. Бо самостійність і тільки самостійність зробить українців правдивими господарями на Україні. Треба пам’ятати, що нас, українців, є 40 міліонів – доволі, щоби заснувати першорядну, могутню державу», – казав географ.

Рудницький був свідком Першої світової війни, Української національної революції, працював на еміграції та у радянській Україні, але не пережив сталінського терору. У жовтні 1937-го особлива трійка управління НКВС Ленінградської області засудила Рудницького до найвищої міри покарання – розстрілу. Вирок виконали 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Лише 1965 року радянська влада реабілітувала Степана Рудницького – «за відсутністю складу злочину». Відтоді почалося поступове повернення до науки й суспільства забутого імені видатного українського вченого світової величини, який стояв біля витоків модерної географічної науки в нашій країні.

Більше про життя видатного вченого читайте у матеріалі → bit.ly/3XaEqvn

Передплатити журнал на 2025 рік → https://publishing.localhistory.org.ua/product/peredplatyty-zhurnal/

Щира розмова із читачами “Локальної історії”.

Цьогоріч ми почали видавати вартісні історичні науково-популярні та наукові книжки. Світ уже побачили вісім видань українських та іноземних авторів, ще понад два десятки готуємо до друку. Водночас вихід друкованого журналу залишається нашим пріоритетом.

У 2024 році ми зіткнулися із низкою викликів. Головно – величезні черги у друкарнях, знеструмлення та кадровий голод. З редакції “Локальної історії” впродовж останнього часу троє людей долучилися до лав ЗСУ. Схожа тенденція серед авторів журналу та працівників друкарень, з якими ми співпрацюємо.

Тому на початку грудня ми очікуємо з друку лише восьмий (“Слобожанщина”) із дванадцяти номерів за 2024 рік. Ще чотири – “Постаті”, “Некрополі”, “Київське християнство” та “Дитинство” – у роботі. За відсутності непереборних труднощів, сподіваємося, надіслати їх передплатникам до кінця січня 2025 року.

Також з першого номеру 2025 року, який з’явиться у лютому 2025 року, через суттєве подорожчання друку ми змушені підвищити вартість журналу з 200 до 250 гривень. На попередні номери та електронні версії ціна залишиться незмінною.

Та все ж ми плануємо з оптимізмом. І оголошуємо передплату на 2025 рік. Її вартість становитиме 2700 грн за дванадцять номерів. Про це детальніше напишемо найближчими днями.

Дякуємо кожному читачу та кожній читачці за те, що ви з нами! Віримо, що зможемо встояти разом у складні часи. Переможемо!

Відкриваємо передпродаж нашої нової книжки “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” автора Томаша Вісліча.

“Любощі” — унікальна спроба реконструкції інтимного світу селян Речі Посполитої на тлі ранньомодерної Європи. Ґрунтуючись на доробку світової та польської історіографії, опрацювавши сотні судових справ сільських судів, значна частина яких походить із русько-польського прикордоння, Томаш Вісліч відтворив життя пересічних селян XVII–XVIII століть і показав їхнє приватне життя, що завжди перебувало в тіні великих історичних наративів та привілейованих верств суспільства.

У книжці докладно описано дошлюбні стосунки, шлюб, позашлюбні зв’язки посполитих, їхні уявлення про тілесність і мораль, індивідуальний досвід та сексуальні практики, а також їхнє співіснування з усталеними релігійними та суспільними нормами.

Для істориків, етнологів, соціальних та культурних антропологів, а також для широкого кола читачів, які прагнуть знати більше про неформальну сторону нашого минулого!

👉 Поки книжку друкують, можете замовити її за зниженою ціною – 410 грн замість 490 → https://bit.ly/3V8yO4I

❗️ Книгу очікуємо з друку наприкінці грудня 2024 – на початку січня 2025 року!

Польський дослідник Пйотр Маєвський у своїй книжці «Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи» описує події передвоєнного 1938 року. Оповідь схожа на історичний трилер із динамічним сюжетом, у якому є мало не щоденна реконструкція подій, аналіз психотипів дійових осіб і наростання напруження.

“Демократичний Захід намагається умиротворити диктатора і погоджується пожертвувати суверенітетом молодої незалежної держави на догоду ілюзорному миру, який обіцяє агресор. Але це не допомагає світові уникнути великої війни. Тоді, у 1938 році, західні демократії, обравши ганьбу замість війни, врешті отримали і те, і те.

Йдеться про Мюнхенську угоду, що стала кульмінацією політики умиротворення, яку провадив демократичний Захід, наляканий фашистською Німеччиною. «Це зрада, яка сама себе покарає», — скрушно сказав тоді Едвард Бенеш, президент Чехословацької Республіки, суверенітетом якої пожертвували. «Це ж було вже!» — пригадується вислів одного українського президента, коли читаєш про цю історію сьогодні, у 2024-му.

Зволікання і вагання Заходу щодо допомоги Україні в російсько-українській війні, обмежене постачання зброї і заборона на її повноцінне використання, щоб притлумити агресію Росії, вже коштували десятків тисяч життів українців і можуть коштувати Україні незалежності”.

Texty.org. ua. опублікували уривок з книги про вимоги (“8 пунктів”) судетських німців ↓
https://texty.org.ua/articles/113908/svit-na-porozi-vijny-yak-yevropa-obyrala-hanbu-ale-ne-unykla-vijny-u-1938-roci/?fbclid=IwY2xjawGzGRFleHRuA2FlbQIxMAABHVq3JNf4M5tu2auRkLQgZkl4XM82_PyQGVlIFENZtCs5J2zunhmPaoClrg_aem_OBU1zizAQcTdP3Bo0FzVEw

Придбати книжку "У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію" можна в онлайн-крамниці нашого видавництва → bit.ly/3Co1kc2

Книжка «У пошуках Єви» Максима Беспалова щойно вийшла друком й одразу увійшла до довгих списків двох українських премій. А саме Книга року BBC-есеїстика та Премії імені Юрія Шевельова. Результати обох очікуємо в грудні. 

Документальний роман-есей Беспалова розповідає про його пошук Єви Ориняк. Це жінка із села Сможе на Львівщині. У минулому столітті Єва мігрувала до США. Ця книга також про Першу світову і сучасну війну з Росією, про пандемії іспанки та ковіду, про долі українських мігрантів століття тому та наше намагання уникнути вимушеної міграції сьогодні.

Чи справді автор писав книжку десять років, які відкриття йому вдалось зробити та чому він так сильно привʼязався до головної героїні – ділиться з “Локальною історією” ↓
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/povernuti-zagublenu-chastinku-pazlu-istoriyi-ukrayini-na-svoie-mistse-maksim-bespalov-pro-knizhku-u-poshukakh-ievi/

161 рік тому народилась українська письменниця-модерністка Ольга Кобилянська!

Завдяки знайомству з місцевим парохом Костянтином Балицьким
жінка двічі відвідувала село Молодятин під час літніх вакацій.

"Днина, зазвичай, зачиналася у Ольги дуже раненько. Снідання складалося з кави, яйця на м’яко, маленького кусочка булочки з маслом та свіжого меду. Після господарських порад відбувався ранній прохід. Вернувшись, сідала на лавочку під горіхом, прислухалася шумови лісу і по якомусь часі входила до кімнати, де починала працювати. Часом над писанням посидить без перерви і три години. Опісля вийде з кімнати вдоволена і каже: "От гарну партію я собі сьогодні зробила!".

Тут вона відпочивала від міської метушні та працювала над романом "Апостол черні". Покутське село стало місцем її затишку і спокою.

Про місце сили письменниці читайте у матеріалі → https://bit.ly/4i7cUsg

“Ця книжка — про забуття, якому я ретельно стараюся завадити. Ця книжка — колекція артефактів з минулого та сьогодення, які я витягав з пилу, вичищав і розкладав по полицях, намагаючись зрозуміти логіку, вибудувати історію, що діялась, та (це не було задумано від початку) що діється. Минуле й теперішнє дивним чином об’єдналися в моєму житті та в моєму пошуку. Тепер я розумію, чому декілька років від випадкової знахідки в пенсильванських лісах і аж до початку 2020-го я, попри численні спроби розпочати роботу над цією історією, так і не зміг просунутися далі, ніж на перші два-три речення. Її не можна було просто описати, її треба було прожити разом з героями, переживаючи точно те саме, що переживали чужі мені люди сто років тому: чуму, війну та еміграцію”.

Нещодавно у Львові відбулася презентація роману Максима Беспалова «У пошуках Єви», над яким автор працював понад 10 років. Книга досліджує досвід українців, які, переживаючи пандемію, війну та масову еміграцію, стикаються з викликами, що виявляються не лише актуальними для нашого часу, але й повторюються через століття.

Під час зустрічі Максим Беспалов поділився досвідом написання книги, розкриваючи, як за роки роботи його ідея змінювалася та розвивалася, а також наголосив на важливості впертості та відданості власному задуму.

Трансляція розмови → https://bit.ly/4fyU37P

Придбати книгу “У пошуках Єви.” можна на нашому сайті → https://bit.ly/4gIQI7h
Фото Ірини Середи.

Глава британського уряду твердо вірив у слушність власних дій. Всупереч тому, що думали чехи, він був не слабким і покірним, а рішучим і послідовним. Він не був тим політиком, який би поступився навіть на дюйм, коли б вважав, що вони мають слушність. Проблема також полягала не в тому, що Чемберлен мав намір будь-якою ціною запобігти війні; йшлося про те, що він був готовий зробити це коштом Чехословаччини.

Він не хотів допустити ще однієї світової катастрофи, яка могла статися будь-якої миті лише тому, що десь у далекій Центральній Європі, де Велика Британія практично не мала жодних безпосередніх інтересів, одна нація відмовляє трьом мільйонам осіб іншої національности у праві на самовизначення. Прем’єр-міністр не воював під час Великої війни, але, як кожен дорослий англієць, знав, яку жахливу ціну тоді його вітчизна заплатила за перемогу. Аргументи про непорушність кордонів, що існували тисячу років, його не переконували. Якщо Лондон міг погодитися на відокремлення ірландців, чому чехи повинні відмовитися зробити те саме з судетськими німцями?

Чемберленові було 69 років, він був на два десятиліття старший, ніж Гітлер; він ніколи раніше не подорожував літаком, а тепер був ладний будь-якої миті перелетіти через пів континенту до приватної резиденції зарозумілого ватажка, який лише два дні тому знущався з демократії, англійців та їхніх зусиль мирно розв’язати кризу? Достойний британський джентльмен і державний діяч, яким його вважали на берегах Влтави, відклав убік гідність, наче залишив у коридорі свою парасолю, з якою ніколи не розлучався.

Чемберлен вважав, що його країна абсолютно не готова до війни. Він доклав до цього руку, оскільки упродовж багатьох років, будучи міністром фінансів, послідовно виступав проти збільшення військових витрат. Тимчасом розвідка щомісяця надавала нові й нові дедалі песимістичніші звіти про зростання могутности німецької армії. За даними розвідки, лишень в одному Лондоні вже першого тижня війни під час бомбардувань могли загинути до 150 тисяч людей. Натомість програма розширення авіації, яку прем’єр-міністр вирішив реалізувати після аншлюсу, була ще в пелюшках.

Але якою ціною? Про ці рішення і їхні наслідки ви дізнаєтеся більше з книги Пйотра Маєвського "Коли спалахне війна" → bit.ly/3XcHus3

Якими є межі Слобожанщини як етнографічного регіону? Чи була єдність Слобідської України у XVIII—ХІХ століттях? Чим відрізнялася Гетьманщина та Слобідська Україна? Чи була Слобідська Україна лояльною до московської адміністрації?

Як Харків став початковою точкою українського національного відродження? Чи має сучасна Слобожанщина свою ідентичність?

Про Слобідську Україну від XVII століття і до сьогодні розповіла Світлана Потапенко, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.

[ Відео створено за сприяння Міжнародного фонду "Відродження"]

Дивитись → https://bit.ly/3CHnwOc
Читати → https://bit.ly/4hWb11q

У середині ХІХ століття заможний селянин із Чигиринщини щорічно споживав близько 150 кг картоплі. Картопля була дешевшою за зернові. У ті часи пуд картоплі коштував 15-25 копійок (денний заробіток ремісника в селі чи женця під час жнив), тоді як пуд житнього борошна 26-40 копійок. Спочатку картоплю вживали вареною і печеною. З неї пробували пекти хліб. У цьому не було нічого дивного, адже в суспільстві, де хліб і каша були основними наїдками, нові продукти перевіряли на можливість випікання з них хліба. Картопля перевірку не пройшла.

У книжці етнографа Миколи Маркевича про побут населення Лівобережжя згадано кілька самостійних страв із картоплі: смажена на салі і варена та затовчена маком. В першій половині ХІХ століття картоплю вже додавали до ухи і звичайної юшки. 1853 роком датовано першу згадку про картоплю в борщі — так готували селяни в Хорольському повіті Полтавщини. У 1850-х роках уродженець Полтавщини Афанасьєв-Чужбинський, живучи в колоністів-менонітів на території нинішньої Запорізької області, просив господиню зварити звичний для нього суп — з картоплею (німкеня перед цим готувала йому молочні супи із…вишнями і грушами). В 1902 році Василь Милорадович писав, що вареники з картоплею — звична страва на Лубенщині.

Наприкінці ХІХ століття картопля стала важливою складовою господарства населення центральної України. В Чернігівській губернії її збирали щороку близько 280 тисяч тонн, а жита, пшениці, ячменю вівса і гречки — 775 тисяч тонн. А ще на початку століття картоплі на Чернігівщині збирали 4 тисячі тонн.

Нова культура не забрала під себе великі площі земель. Вона давала стабільні врожаї і була тією рослиною, яку можна було вирощувати на малопридатних для вирощування зерна ґрунтах. Врожайність зробила її популярною серед простолюду, адже картопля могла прогодувати людину навіть із малої ділянки землі. Крім того, вона дозволила економити зерно, ставши сировиною для виробництва спирту.

Як і скільки споживали картоплі українці колись? Дізнавайтесь у матеріалі → https://bit.ly/48LuOwv

“Моїй прапрабабі Гапці Уманській випало прожити довге життя, друга половина якого пройшла на теренах тодішнього Старобільського повіту Харківської губернії. Немолода вдова зі сімома дітьми була серед п'ятнадцяти родин переселенців із Правобережжя, які на початку ХХ століття заснували село Пластунівку. Там Гапка і доживала віку, до глибокої старості, порядкуючи справами своєї чисельної рідні. Серед пластунівців та мешканців навколишніх сіл і хуторів вона зажила слави знахарки, яку неодноразово підтверджувала за життя й навіть по смерті.

Коли ж торік я взявся досліджувати долю своїх предків, то виявилося, що матеріалу у родинній пам'яті збереглося багацько — спогадів й оповідок вистачило на цілу книжку. Втім, можна лише здогадуватись, скільки ще могли б розповісти про своє життя-буття мої діди і баби — сама лише Гапчина історія тягне на грубий роман. Але комуністична "родіна" добре навчила цих людей мовчати. Приміром, про Гапчиного свояка — мого прапрадіда Пилипа Вихрова — відомо дуже мало. Знаємо, що був він мельником у сусідній Романівці, а від заслання до Сибіру його врятувало те, що у новоствореному колгоспі не знайшлося нікого, хто міг би впоратися із вітряком. "Багату" хату в нього теж забрали, тож Пилип доживав віку в убогій землянці.

Вивчення родинної історії — це гарна нагода поміркувати, де пролягає межа між нами і нашими предками, як особисте співвідноситься із колективним, а вибір — із сумою випадковостей, котра зветься фатумом. Багато думок лізе в голову, коли походжаєш серед загублених могил, у яких заховані мільйони історій, які вже ніколи не будуть розказані”.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/sered-zagublenikh-mogil-maksim-vikhrov/

72 роки тому у Львові померла Соломія Крушельницька.

Вона своїм талантом підкорила найвідоміші світові оперні сцени. Композитор Джакомо Пуччіні вважав її своєю рятівницею, а музикознавець Ґвідо Маротті порівнював із давньоєгипетською царицею Нефертіті. 

Крушельницька знала кілька мов і розмовляла з кожним його рідною мовою, багато читала, добре розумілася на медицині та медикаментах, уміла чудово готувати найрізноманітніші страви, добре шила. Артистка мала власний автомобіль, яким кермувала сама, – виняткове явище серед жінок того часу. Охоче подорожувала. Відвідувала музеї, палаци, церкви, колишні помешкання видатних композиторів. 

Попри славу, Соломія була дуже приватною особою: не вела щоденника, не писала спогадів, мало з ким ділилася особистим. Дотепер в біографії артистки є багато нез’ясованих фактів і нерозкритих таємниць.

Про приватне життя оперної співачки читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/taiemnitsi-solomiyi-krushelnitskoyi/

“Карпати” повертаються!

Наш бестселер “Карпати. Коротка історія мандрів”, перший наклад якого розкупили за півтора місяця, знову доступний до передпродажу!

Ця книга – ваш квиток у подорож Карпатами початку XX століття, де кожна сторінка дихає історією, пригодами та чарівністю українських гір.

Пориньте у минуле: розпочніть із цілющих вод Трускавця, мандруйте легендарним потягом через перевали до Славська, знайомтеся з гуцульськими традиціями в Жабйому та підіймайтеся на величну Говерлу. Ви побуваєте на полонинах, скуштуєте місцеві наїдки та зустрінетеся з видатними особистостями, як-от Іван Франко чи Михайло Коцюбинський.
Це не просто книга – це історичний путівник, який стане в нагоді і сучасним мандрівникам.

❗️Зверніть увагу! Книга доступна до передпродажу. Очікуємо з друку у другій половині січня.

Замовити книгу за ціною 420 грн замість 550 можна на нашому сайті → https://bit.ly/4aTJOIm

Новий роман Максима Беспалова увійшов у довгі списки одразу двох літературних нагород – Книга року BBC та Премія імені Юрія Шевельова.

“У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію” – документальний роман, у якому шлях автора вражає не менше, аніж його знахідки.

👉 Замовляйте книжку в онлайн-крамниці видавництва → bit.ly/3Co1kc2

Онлайн-архів усної історії 1920—1930-х років та традиційної музики презентував "Центр дослідження усної історії і культури". Це оцифровані записи наукових експедицій 1989—1994 років американського дослідника, етномузиколога Вільяма Нолла та тих, хто йому допомагав.

Проєктом "Великі трансформації" керувала Лідія Лихач, директорка видавництва "Родовід". Лідія брала участь в експедиціях Вільяма Нолла. 1999 року у "Родоводі" вийшла монографія Нолла "Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920—1930-х років", яка вже стала бібліографічною рідкістю, і тепер Лідія ініціювала створення відкритого онлайн-архіву з доступом до унікальних матеріалів експедицій початку 1990-х.

Під час них інтерв’ювери записали розповіді відомого краєзнавця з Лебедина Бориса Ткаченка, гуцульських музикантів — Романа Кумлика, мольфара Михайла Нечая, Одосію Плитку, кобзарів Георгія Ткаченка, Миколу Будника, Михайла Хая, Тараса Компаніченка, Олеся Саніна — усього близько 500 інтерв’ю. А спогади селян про 1920—1930-ті — часи колективізації, яка змінила традиційну селянську культуру на радянську — безцінні.

https://localhistory.org.ua/texts/interviu/ukrayinska-ekspresivna-kultura-u-fokusi-amerikanskogo-doslidnika-viliama-nolla/

Запрошуємо на презентацію роману Максима Беспалова "У пошуках Єви". Зустріч відбудеться у п'ятницю, 22 листопада о 18.30 у Американському домі у Львові (вул. Академіка Гнатюка, 2).

Ця книжка — про пам’ять і забуття, про те, як легко забути і як важко віднайти втрачене. Про те, як найстрашніші примари минулого повертаються у сьогодення і як, випадково натрапивши на могилу Єви та Марії Ориняк у пенсильванських лісах, Максим Беспалов прийшов до головного пошуку свого життя — історії власної родини. Автор пише про еміграцію, епідемію та війну. Про те, як понад 100 років тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії, праобразі таємничого Сайлент-Гілу, та помирали там від силікозу. Як під час Першої світової мобілізовані до австрійської армії галичани мали зв’язок з Америкою, проте не мали його з родичами по інший бік Карпат. А також про страшну пандемію іспанського грипу, яку владці воліли замовчувати.

Однак ця книжка — не про минуле. Вона передусім про сучасне: про пандемію COVID-19 та про вторгнення Росії в Україну 2022 року. Врешті, не про еміграцію Ориняків, а про прагнення сучасних українців уникнути власної. Документальний роман «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» — це розлогий есей про пошук, де сам пошук є важливіший, ніж результат, а дорога є важливіша, ніж фінальна точка. Це родинна сага втрачених поколінь України, пам’ять про які має бути відновлена. Над романом автор працював 10 років.

Придбати книгу можна на сайті видавництва - https://publishing.localhistory.org.ua/product/u-poshukah-yevy/

Коли: 22 листопада о 18.30 (п'ятниця)
Де: Американський дім у Львові (вул. Академіка Гнатюка, 2)
Вхід вільний!

Романа Романишин і Андрій Лесів працюють у книжковому дизайні понад 20 років. Позаду — низка проєктів для дітей та дорослих, обкладинки для серій і авторські книги, переклади десятками мов та міжнародні відзнаки. Мабуть, кожен, хто читає та цікавиться видавничим процесом, тримав у руках книжку Андрія Лесіва та Романи Романишин, чи котрусь із їхніх авторських робіт: "Війна, що змінила Рондо", або "Я так бачу", чи оформлені ними видання — від Франка до Чубая й Андруховича.

"Приємно, коли наші книжки видаються, зокрема, в США, і верифікуються додатково фокус-групою науковців, які займаються факт-чекінгом, немає суттєвих виправлень — все співзвучно з останніми науковими відкриттями. Також для нас дуже важливий баланс дизайну та ілюстрації, і їхня взаємодія з текстом. Ми прагнемо, щоб цей сплав творив виразну мову, щоб було видно, що це книжка зроблена в ХХІ столітті людьми із ХХІ століття: актуальна мова, образи, ґаджети, пасхалки, пов’язані з популярною культурою.

Сучасна українська книжка має бути маркером часу", — каже Романа Романишин.

[ Проєкт "Діалоги. Люди культури у війні" втілено спільно з Інститут стратегії культури ]

Про книгу як медіа, тенденції в українському книжковому дизайні, пошук нової візуальної мови та процес народження книжки розповіли співзасновники артстудії "Аґрафка" у матеріалі → https://bit.ly/48PQyqZ

Із записником та фотоапаратом чеський письменник, поет і журналіст Станіслав Костка Нейман подорожував та відпочивав у Карпатах у 1930-х роках. Знимкував те, про що писав. На основі своїх вражень і побаченого на Закарпатті, у той час — регіоні Чехословаччини — Підкарпатській Русі, написав кілька книжок, які тепер нагадують популярні тревел-блоги.

У 1930-х роках літератор багато їздив країною, писав і фотографував. Чеський письменник навідувався у гори, щоб набратися сил та відновити душевну рівновагу. У книжці "Енціани з Попа Івана. Літні враження з Рахівщини" відображено враження репортера від поетичного лісу під Говерлою, особливості селянської та скотарської культури. "Ми приїхали сюди, щоб зупинитися в Рахові, залишивши інші відправні точки на другий раз. Провели тут дев’ятнадцять днів, і зрозуміли, що скуштували цього краю стільки, скільки голодний аромату їжі з чужої тарілки. Рахівщина — лише куточок краю, який ми побачили мигцем, спонукувані тугою за лісами і горами, ми зупинилися в найчарівнішому, але не найважливішому регіоні. Можемо говорити лише про кілька глибоких вражень і прекрасних переживань про землю, яка так несподівано стала об’єктом міжнародної уваги й цікавості".

Костка Нейман згадує, що Чехословаччина мотивує багатьох туристів на власні очі побачити стан цієї "землі без імені", де справжня гірська гуцульська хатина зустрічає своїх відвідувачів ватрою посеред кімнати, де можна попити води просто з прозорого струмка, або скуштувати свіжовидоєного молока. "Однак, це бідна земля, гори якої вкриті пралісами, одні жебракують, інші намагаються харчуватися "карпатським туризмом", але всі мають одну мету — вижити!".

Враження від мандрівки Карпатами чеського журналіста – у матеріалі → https://bit.ly/48IfTTL

Сьогодні оприлюднили довгий список номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова за найкращу українську книжку есеїстики 2024 року.

До довгого списку увійшло видання Максима Беспалова “У пошуках Єви”. Ця книга — про забуті покоління, чия пам'ять оживає через випадкову знахідку в лісах Пенсильванії, яка спонукає до глибинного пошуку власного коріння. В історії про карпатських емігрантів, війни та пандемії автор знаходить відлуння сучасних випробувань України.

👉 Замовити роман Максима Беспалова "У пошуках Єви" → https://bit.ly/3C1bleY

«Я повсякчас жив, подумки постійно вертаючись до своєї несподіваної знахідки на цвинтарі далекого американського кладовища, де зійшлося троє українців: померлі майже століття тому матір Єва, донька Марія і я, мандрівний письменник з України. Країни, якої вони не знали, проте були її дітьми, втраченою її частиною. І я повертаю пам’ять про них додому — до села Сможе, у Карпати, в Україну. А скільки таких не повернуто, забуто?

Мене цікавить Сможе часів, коли там жила Єва Ориняк. Я вже читав кілька документальних книжок про Галичину кінця ХІХ — початку ХХ століття, але хочу бодай приблизно уявити, як це виглядало візуально. У пригоді стають старі мапи й архівні фотографії. А ще нарис Івана Франка «Ярмарок у Сморжу». Франко побував у Сможому 1888 року, приблизно в той час, коли на світ з’явилася дівчинка на ім’я Єва, та яскраво описав життя гірського поселення. Авторові пощастило відпочивати в околицях містечка у ярмаркові дні. Дізнавшись про торговицю, він, разом з угорськими погоничами худоби, здолав кілька кілометрів через гори, аби на власні очі побачити визначну для місцевих жителів подію. 

В ті часи перевалом, біля якого розташоване Сможе, проходив кордон між австрійською та угорською частинами імперії. Це одночасно було і плюсом, і мінусом для навколишніх земель. На перевалі стояв митний пункт, і тому місцеві жителі, якщо їм треба було переправити товар на інший бік Карпат, мусили чи платити гроші, чи везти крам та вести худобу потаємними гірськими стежками. Власне однією з таких стежок і пройшов пліч-о-пліч із контрабандистами майбутній класик української літератури. Втім наявність кордону привела до Карпат не лише митників, а й поселенців з усієї імперії. Бажаючи закріпитися на нових рубежах, Відень переселяв до віддалених куточків своїх володінь колоністів зі «старих» територій. Таким чином бойківське поселення Сморже перетворилося на багатонаціональну й багатомовну громаду».

Більше про пошуки та знахідки письменника Максима Беспалова читайте у його книзі «У пошуках Єви» → https://bit.ly/3C1bleY

Фото: Сможе в торговий день.

Якою була ціль організаторів Голодомору? Про що свідчать економічні показники України в аграрному секторі до цього злочину? Куди вивозили зерно з голодуючих регіонів? Чому завищення кількості жертв цього злочину є шкідливим? Чи справді травма Голодомору проявляється на українцях дотепер? Як іноземці сприймають Голодомор?

Про Голодомор як імперський злочин проти поневоленої держави розповіла Людмила Гриневич, докторка історичних наук, провідна наукова співробітниця Інституту історії України НАНУ, директорка Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору.

Дивитись → https://bit.ly/4fBwN8L

Відео створено за сприяння Міжнародного фонду "Відродження"

Главу французького уряду Даладьє іноді порівнювали з биком. В устах одних це мало виражати силу та впертість — ці риси вбачали в його шорсткості, небагатослівності та кремезності. Інші лише створювали невибагливу алюзію щодо походження з далекого провансальського містечка та провінційних манер. Але ті, хто знав його ближче, тямили, що, попри двадцять років, проведених у політиці і його маскулінну зовнішність, Даладьє насправді був невпевненою в собі та хиткою людиною.

Він зберіг тверезість мислення, що вигідно відрізняло його від багатьох інших французьких політиків, але йому бракувало рішучости нав’язувати свою волю іншим. Можливо, він і справді був занадто розумним, щоб бути політиком, і, як писав про нього один із коментаторів, занадто багато думав і без потреби безугавно мучив себе наслідками рішень, які йому доводилося ухвалювати.

А може, він був просто цинічнішим, ніж зазвичай вважали, і волів, щоб саме англійці взяли на себе головну ганьбу відповідальности за улещування Гітлера коштом Чехословаччини.

Чи справді французький політик був байдужий до долі Чехословаччини? Відповідь на це питання у книзі Пйотра Маєвського «Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи» → bit.ly/3XcHus3

“Для мене воля може бути - це тільки незалежна Україна… Ми повинні самі собі вибороти Україну, бо ніхто нам її не дасть”, говорила під час інтерв’ю 2014 року Ганна Попович - незламна повстанка, яка кілька разів потрапляла в руки ворогів, зустріла і втратила в підпіллі кохання та єдину дитину і до кінця протистояла радянській тоталітарні системі. 

Навіть на початку 1950-х років, коли великі формування УПА були розбиті, Ганна продовжувала боротьбу та переховувалась у підземних криївках в Карпатах. Історія Ганни водночас цікаві і трагічна, настільки що у 2016 році про неї було знято художній фільм ”Жива”.

Про зв’язкову ОУН, яка так багато втратила в нерівній боротьбі і таки дочекалася своєї незалежної України – у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/virna-svoyii-zemli-istoriia-ganni-popovich/

Придбати книжку можна тут → https://publishing.localhistory.org.ua/product/syla-oporu-ukrayinczi-v-radyanskyh-taborah/

«Ми часто схильні забувати, що історія — це не про патосні гасла, а перш за все про живих людей. Людей із мріями, коханнями, родинами та — у випадку тих, кого під однією обкладинкою об’єднала збірка «Сила опору» — власними розповідями про страждання, яких завдала імперія.

Упорядники «Сили опору» — історики Віталій Ляска та Юрій Пуківський — скомпонували книгу свідчень, як найвидатніших українських публічних інтелектуалів ХХ століття (літературний критик Іван Світличний, публіцист Василь Овсієнко), так і звичайних людей, героїв повсякдення, життя яких припало на буремне ХХ століття (звʼязкова та керівниця Українського Червоного Хреста Катерина Зарицька, інженер та учасник національно-визвольних змагань Ігор Олещук). Усе — аби підкреслити масштаби спільності цього жахливого досвіду».

Рецензію Сенсор Медіа на книжку «Сила опору. Українці в радянських таборах» читайте у матеріалі ↓
https://sensormedia.com.ua/books/malyuvaty-portret-uposlidzhenyh-reczenziya-na-knyzhku-syla-oporu-ukrayinczi-v-radyanskyh-taborah-vid-lokalnoyi-istoriyi/?fbclid=PAZXh0bgNhZW0CMTEAAaZC8XWEsaz1wCdMK642VavvOmpavZPTXbJcAEwWrmpfavULKHOyW3a4QtE_aem_8ZRpsbSnETc39hscglgR-A

213 років тому народився письменник, священик, символ українського національного відродження на Галичині Маркіян Шашкевич.

“Коли ми зважимо, яку ролю відіграла Галичина в історії національного українського руху, коли згадаємо, що вона довгий час була тим резервуаром, де гартувався національний дух – то ми зважимо на цілу широчінь і наслідки Шашкевичової діяльности”,- казав Сергій Єфремов.

5 листопада 1911 року Львів відзначав столітній ювілей від дня народження Маркіяна Шашкевича. Містом пройшла 20-тисячна хода. Митрополит Андрей Шептицький освятив пам’ятну дошку на Соборі Святого Юра і відслужив панахиду на Личаківському цвинтарі. На меморіальному концерті у Львівській філармонії заспівала Соломія Крушельницька. Урочистості тривали три дні.

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/iak-sviatkuvali-stolittia-markiiana-shashkevicha-u-lvovi/

Радянській, а згодом російській владі вдалося приховати злочин Сандармоху на 60 років. Лише після великої прірви в знанні про історію цієї трагічної події ми починаємо її досліджувати та проговорювати травму. Чого ще ми не знаємо про події 1937 року?

Коли стало відомо про масову страту у Сандармосі? Скільки українців загинуло на Соловках? Про яких жертв Сандармоху відомо найменше? Розповідає дослідник, укладач “Українського списку Сандармоху” Сергій Шевченко.

👉 Вмикайте на подкаст-платформах або YouTube – li.sten.to/sandarmoh5

👉 Більше на цю тему читайте у спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” – https://sandarmoh.localhistory.org.ua/

Фото: список пасажирів пароплава S.S.Pennsylvania від 9 червня 1901 року.

У 1900-х роках розмови про багатий край Америки, де є робота й земля для всіх охочих, ширилися серед бойківських селян уже декілька місяців, відколи в поблизьких селах почали траплятися якісь певного типу зайди. Вони розповідали про Америку, гроші, про перспективи та великі кораблі, які везуть щасливців до їхньої нової долі. Варто лише купити квиток, який гарантує подорож через океан. Кораблі, за їхніми словами, відпливали з великих портів Німеччини й Австрії Погар, що декілька днів. Ті самі агітатори пропонували роботу: на фермах, заводах, копальнях.

Імміграційні агенти хочуть за квиток великі гроші, але перспективи, що їх відкриє нове життя, спокушають карпатських селян. Завжди можна щось продати: коня чи стару хатину, можна позичити під процент, можна податися на сезон у найми й поїхати до Америки якщо не цього року, то наступного. Селяни з великих родин, які врешті створили і свої багатодітні родини, радяться між собою. Вони хочуть поїхати, але їм страшно, вони бояться залишити тут дружину й дітей, бояться, що дізнається, спіймає та покарає влада, їм лячно, що не опанують нової професії, що їх обдурять, не виплатять грошей, що корабель потоне посеред океану, що дружини не дочекаються, багато різних «що».

Шахтарі заробляли найбільше — лише два роки старанної праці принесуть кошти, яких вистачить на купівлю власного господарства на батьківщині. Це для тих, хто захоче повернутися. Проте Америка — велика й гостинна країна, у ній знайдеться постійне місце для кожної працьовитої людини. Василь Ориняк, Стефан та Антон. Їдуть за океан, до Америки, першими серед сусідів. Я собі уявляю, що це була ніч. Подібні «втечі» часто відбувалися саме вночі, щоб місцеві представники австрійської влади не могли завадити. «Ніт, я ся з Гамерики не верну! — каже Василь. Земля — багата, а люді — бідні. Бо землі мало, а людей багато, бо німці-колоністи отримали найкращі поля, бо система банківських позик працює погано, бо холодні зими та затяжні дощі нищать врожай, бо немає освіти, бо великі податки, бо всюди треба давати гроші. Я би хотів першим у родині розправити пличі. І що здобуду — дітям передати. Погар без нас не висхне! Там буде нам легше дихати. Бо ту сидиме один другому на голові. Обийдуться ту без нас!».

Приблизно таким міг бути монолог чоловіка у селі Погарі ще десь 1900 року. Зірватися із землі своїх пращурів і поїхати за океан було надзвичайно складно. Патріархальне суспільство прив’язане до землі, родини, громади і традицій. Щоб зважитися на далеку і тривалу поїздку до Америки, слід зробити кілька величезних кроків уперед, переступити через досвід поколінь. Проте справжня нужда штовхає чоловіків на небачену доти в історії авантюру. Так само вона підштовхує до еміграції місцевих євреїв, поляків та німців — мало хто по-справжньому задоволений своєю долею.

Василю Ориняку вже за тридцять, але власного господарства не має — змушений працювати на інших, їздити на сезонні роботи. У нього четверо братів, дружина Катерина, донька. Батьківської землі для такої родини замало, і чоловік розуміє, що вдома життєвого успіху не досягне. Адже хочеться бути ґаздою, мати нащадків і думати про справжнє майбутнє, а не про те, як вижити завтра. У Погарі на кожному подвір’ї ведуть розмови про Америку. Село — бідне, проте сміливців вирушити в подорож небагато. Набирається лише троє: Василь Ориняк, Антон Волос і Стефан Масинець. Останні двоє теж вже мають дітей і їдуть за океан, бо це єдина для них можливість прогодувати родину. Всім страшно, але залишатися — гірше».

На початку ХХ століття тисячі карпатських селян залишали рідні домівки та вирушали у невідоме в пошуках кращого життя в Америці. У своїй книзі Максим Беспалов розповідає історії цих сміливців, серед яких і Василь Ориняк з села Погар. Про нього читайте у книзі «У пошуках Єви» → https://bit.ly/3C1bleY

Документальний роман «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» — це історія про втрати й пошук, де важливіша сама дорога, ніж кінцева точка.

Через долю карпатських емігрантів автор розкриває події минулого — епідемії, війни, вигнання. Проте книга звернена й до сучасності: вона порушує теми пандемії COVID-19 та повномасштабної війни в Україні.

Замовляйте книгу на нашому сайті — https://bit.ly/3C1bleY

"Комашня. Це слово вже забуте. Воно зафіксоване в одинадцятитомному Словнику української мови як діалектне. І це не збірний іменник, що означає сукупність комах, а іменник жіночого роду — синонім до слова "поминки". У книжках наших класиків та розмовній мові на західних теренах вживали "комашня", а на східних — "обід". Вживав це слово й Іван Франко: "Агітація ведеться двояка, світська і церковна по соборчиках, церквах, на хрестинах, комашнях і т. ін".

Слово "комашня" я ніколи не чула в живій мові, хоч у далеких гірських селах ще його вживають старші люди, які стежать за суворим дотриманням ритуалу поховання і поминання, щоб полегшити перехід душі в інший світ, і щоб та не зашкодила живим. Чи називали дев’ятини, сороковини і роковини комашнею мені не відомо. На Закарпатті у тамтешніх бойків існують ще два слова для означення поминальної трапези: горячини (від слова "горе") і посвітини. По дітях не справляли комашні, мабуть тому, що вони ще не встигли стати повноцінними членами громади".

https://localhistory.org.ua/rubrics/word/komashnia/

Тридцятип’ятирічний Чіано був наймолодшим шефом дипломатії в Європі та другою за впливовістю особою у фашистській Італії. Красивий, освічений і безпринципний зухвалець, своїм унікальним становищем багато в чому завдячував шлюбові з Еддою Муссоліні, дочкою диктатора, який правив країною уже шістнадцять років.

У 1938 році він ще справді віддано обожнював свого могутнього тестя. Коли розмовляв із ним телефоном, то інстинктивно виструнчувався. Йому навіть доводилося плакати від розчулення, слухаючи його промови.

Передусім він намагався продемонструвати дуче свою заповзятливість. Військове втручання в охопленій громадянською війною Іспанії, у яке Чіано два роки тому втягнув Італію, більше не задовольняло його амбіцій. Тепер у нього на думці було вторгнення до нейтральної Швейцарії або принаймні несподіване десантування у британському Єгипті. Глава італійської дипломатії поводився як розпещена дитина, якій набридла одна іграшка і вона негайно вимагає нову. Не випадково в Римі міністра поза очі злостиво називали «хлопчиськом».

Він був переконаний у своїй унікальності та непогрішності. «Я хочу, — заявив він якось, — щоб на моїй могилі був такий напис: «Тут лежить одна з найрозумніших тварин, які будь-коли ходили по землі»».

Бажаючи наздогнати німців, дуче навіть запровадив в італійській армії прусський парадний крок, замінивши ним традиційний біг трюхцем берсальєрів. На жаль, це викликало лише повсюдні глузування земляків, які негайно охрестили запозичену з Німеччини новинку «гусячою ходою». Розлючений Муссоліні міг відгризатися, що гуска, так само, як орел і вовчиця, — це римська тварина, яка колись врятувала Капітолій від галльської навали. Однак насмішкувата реакція італійців наочно підтвердила, наскільки вони відрізнялися від німців, які крокували з високо піднятими ногами не тільки ефектно, а й з виразним уподобанням.

Більше про Чіано та його вплив на італійську політику — у книзі Пйотра Маєвського "Коли спалахне війна" → bit.ly/3XcHus3

Фото: справа наліво: італійський диктатор Беніто Муссоліні, прем’єр-міністр Югославії Мілан Стоядинович та міністр
закордонних справ Італії Ґалеаццо Чіано, Рим, грудень 1937.

Фото: Свобода (Українська газета у США). 1893, № 001.

«Про що читали закордонні українці сто два роки тому?

Спочатку трохи новин з українських земель, потім — про Сполучені Штати Америки та події діаспори. Трохи публіцистики, зокрема полеміки з іншими американськими русинсько-українськими газетами, трохи віршів, багато оголошень та дуже багато реклами. Підприємці шукають робітників (особливо затребувані «бутчери»), рекламують себе лікарі, виробники намагаються продати засоби проти іспанського грипу.

Власне самих згадок про епідемію зовсім не багато — про те, що вона вирує, можна здогадатися з оголошень на кшталт «Інфлюенца се страшна гідра. Відрубайте їй голову одним замахом. Ужийте “КАЛЬВАРІЙСЬКЕ ВИНО ЛЇЧНИЧЕ”». Вони займають великі площі на найкращих рекламних шпальтах, що свідчить про великий попит та процвітання бізнесу. Лише дві-три невеличкі статті у новинному блоці розповідають про пандемію — інформація про нові території та народи, які охопила хвороба.

Наприкінці жовтня «Свобода» спершу стурбовано повідомляє про політичні негаразди в Австро-Угорській імперії, згодом — про державну турбулентність у ній. Більшість авторів та передплатників газети досі почуваються підданими австрійського цісаря та згадує про нього як про свого імператора. Проте вже за кілька тижнів шанобливе ставлення до Карла змінюється на презирливе, публіцисти знущаються з його безпорадності та дедалі більше підносять політичний геній лідера Сполучених Штатів. «АВСТРО-УГОРЩИНА ГОДИТЬ СЯ НА ВСІ УСЛІВЯ ПРЕЗИДЕНТА ВІЛСОНА» — великими літерами повідомляє передовиця газети. Злам світосприйняття цілого покоління емігрантів відбувається на моїх очах. Катастрофа австрійської державності повільно насувалася на них, вони не вірили в неї, поступово звикали до неї, а потім відверто знущалися зі своєї колишньої метрополії. «Нині вже не може сказати українець з Галичини або з Буковини, що він є австрійським горожанином» — пише «Свобода» у числі від 5 падолиста 1918 року».

Більше про українську газету в США розповідає Максим Беспалов у книзі «У пошуках Єви» → https://bit.ly/3C1bleY

3 листопада 1914 року в Коломиї народилася членкиня ОУН, зв'язкова Романа Шухевича, організаторка і керівниця Українського Червоного Хреста Катерина Зарицька.

Вона перебувала в ув’язненні 30 років. Уперше заарештована 1934-го, а вийшла на волю 1972 року. Більшість терміну відбувала у Владимирському централі, російській в’язниці для особливо небезпечних злочинців.

Історія життя Катерини Зарицької увійшла до книжки "Сила опору. Українці в радянських таборах".

"Ніде так не проявлялась людська доброта, як у складних умовах, — згадувала Дарка Гусяк. — Творити людям добро, допомагати в біді було Катрусиною професією. Завжди частувала вона тих, хто не мав жодної допомоги, а решту продуктів ділила на рівні частини між своїми землячками. Доброчинство було її внутрішньою потребою. Що б вона не робила, завжди пам’ятала, що представляє Організацію українських націоналістів".

Про відважну та незламну підпільницю ОУН читайте у матеріалі → https://bit.ly/3Cbl02G

14 березня 1938 року чехословацький президент Бенеш запросив головного дипломатичного кореспондента «The Times» Одрі Лео Кенеді до своєї приватної бібліотеки, почастував чаєм.

Зазвичай досить офіційний і штивний, Бенеш цього разу намагався бути привітним і по-англосаксонському невимушеним, але журналіст не оминув увагою втоми та ретельно приховуваної нервозности глави держави. Президент по суті та без емоцій пояснив, чому Велика Британія повинна стати на бік Республіки. Раніше чи пізніше, переконував він, західним державам все одно доведеться протиставитися Гітлерові, тому краще зробити це негайно.

Англія та Франція не можуть дозволити німцям окупувати Чехословаччину, адже тоді вони захоплять тутешню збройну промисловість і домінуватимуть в усій Центральній Європі.

«Чехословаччина — лише маленький випадок у всьому жахливому розвитку подій світу», і на ній все геть-чисто не закінчиться, аргументував він. Будь-які домовленості з Гітлером нічого не варті, бо німці все одно їх розтопчуть. «Нацизм — вища форма німецького націоналізму. Після нього буде тільки занепад», — песимістично підсумував Бенеш.

Щоб дізнатися більше про ці драматичні події та передумови Другої світової війни, читайте книгу Пйотра Маєвського "Коли спалахне війна", де викладено всю складність міжнародної політики того часу → bit.ly/3XcHus3

106 років тому відбувся Листопадовий чин.

Політик Михайло Лозинський не без гордощів писав: “Заснувши 31 жовтня 1918 року під австрійською державною владою, виконуваною Поляками, населеннє Львова прокинулося 1 падолиста 1918-го під владою Української Національної Ради. Як символ сеї влади маяв на вежі ратуша український синьо-жовтий прапор. Такі самі прапори маяли на важнійших державних будинках. По місті ходили українські військові патрулі”.

Тоді галицькі українці здійснили неймовірне – фактично силами 1400 вояків взяли владу в 200-тисячному Львові. Це стало початком нової сторінки історії – визвольних змагань на заході України. Але тоді ця боротьба зазнала поразки. Одним із її символів став львівський залізничний вокзал – двірець, як його тоді називали.

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/listopadovii-chin-pershii-strategichnii-ispit-ukrayinskoyi-golovnoyi-komandi/?fbclid=IwY2xjawGQeO5leHRuA2FlbQIxMQABHawmUS6YpLakURsL8LfcPeigqcbvZkgsF55-gsPTKUevtC8e0vAkKtpsKQ_aem_reXiX5MJk2vpPRTgzr02sQ

1 листопада 1944 року Львів був у жалобі. Звістка про смерть митрополита Андрея Шептицького, який понад 40 років очолював Греко-католицьку церкву, приголомшила не лише духовенство, а й містян. 

17 жовтня 1944-го митрополит Андрей Шептицький востаннє відправив богослужіння, більше з ліжка не піднявся. 1 листопада близько 13:30 у митрополичих палатах Святоюрського комплексу Шептицький відійшов у вічність на 79 році життя.

Попри те, що тривала війна, а Львів більше трьох місяців перебував під радянською окупацією, тисячі людей з Галичини — різних національностей і віри — не побоялись віддати останню шану митрополиту. Упродовж п’яти днів до собору Святого Юра тягнулася вервиця людей, щоб провести в останню путь Андрея Шептицького, якого ще за життя називали святим.

https://localhistory.org.ua/rubrics/photo/pokhoron-mitropolita-andreia-sheptitskogo-istoriia-odnogo-foto/

Без масових репресій не постав би Радянський Союз. Чистки тривали майже 20 років і дійшли апогею у 1937–1938 роках. Цей період називають “великим терором”. Саме тоді і відбувся розстріл в урочищі Сандармох 1111 в’язнів, серед яких понад 200 українців.

Для чого радянський режим жорстоко знищував своїх громадян? Скільки українців постраждало від репресій у 1920–1930 роках? Чи можемо назвати поіменно виконавців терору в Україні? Розповідає кандидат історичних наук Олег Бажан.

Вмикайте на подкаст-платформах або YouTube – li.sten.to/sandarmoh4

Більше на цю тему читайте у спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” – https://sandarmoh.localhistory.org.ua/

Чехословацький прем’єр-міністр Мілан Годжа безнастанно потопав у боргах, бо розкидався грошима з великопанською щедрістю, яка й не снилася іншим чехословацьким політикам. У вузьких політичних колах усі знали, що його гаманець спустошують численні коханки.

Чехословацький прем’єр-міністр поводився так, наче п’янкий fin de siècle1 і далі тривав у цісарсько-королівському Будапешті, де він багато років тому розпочав свою блискучу кар’єру. У декого навіть склалося враження, що за менталітетом, стилем життя та політичною культурою пихатий, поставний і завжди гордовито випростаний Годжа був радше схожий на угорця, ніж на словака, яким народився.

По-пуританському налаштований Бенеш, як і багато інших чехів, дивився на Годжу з сумішшю недовіри та огиди. Розкішний спосіб життя «романтичного активіста» не пасував до дрібнобуржуазних правил, що зобов’язували в Празі.

Значно більше, ніж великопанських звичок Годжі, президент остерігався його розбуялих амбіцій. Вони були вкрай небезпечними, оскільки ексцентричний прем’єр-міністр вирізнявся вищим від пересічного інтелектом і прекрасною освітою. Йому не бракувало досвіду в міжнародних справах. Тож він був єдиним з-поміж аграріїв, хто міг конкурувати з Бенешем майже на рівних, що він, зрештою, неодноразово й чинив у 1920-х роках, коли обидва засідали в урядових кабінетах.

Чи підтримував прем'єр-міністр політику другого чехословацького президента? Дізнавайтеся у книзі Пйотра Маєвського «Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи» → bit.ly/3XcHus3

Яким було життя українських емігрантів у Централії століття тому? Читайте у книзі Максима Беспалова «У пошуках Єви» → https://bit.ly/3C1bleY

«Колись тут були вулиці. Справжні вулиці з будинками, крамницями, автомобілями та пожежними гідрантами. Тепер дві пожежні машини стоять за скляною стіною в муніципальній будівлі посеред лісу. Це ледь не єдине, що лишилося від Централії.

Колись тут жили люди. Сотні гірників із родинами, дорослі, діти, домашні тварини. У колючому лютневому повітрі ледь чутний запах диму. Він у Централії всюди. Здається, десь поряд у лісі невидимі люди розпалили сотні багать і палять їх день за днем і рік за роком. За кілька десятків метрів піді мною — вугільний пласт, який колись дав Централії життя, а потім спричинив її довгу й задушливу смерть. Ця пожежа почалася ще у шістдесятих роках, триває досі і, кажуть, буде жевріти ще майже півтора століття. Порожні вулиці без будинків, дві пожежні машини за скляною стіною, паркова лавка на тротуарі там, де колись був центр містечка, а ще запах тлілого вугілля.

З тисячі житлових будівель у Централії залишилось менше десятка — декілька найстійкіших містян досі відмовляються покинути малу батьківщину, попри грошову компенсацію, адміністративний тиск і судові постанови про відселення. Семеро з двох тисяч».

Яким було життя українських емігрантів у Централії століття тому? Читайте у книзі Максима Беспалова «У пошуках Єви» → https://bit.ly/3C1bleY

Фото: один з кількох житлових будинків, що залишилися в місті.

Відкриваємо передпродаж нашої нової книжки “Долаючи біль. Мемуари про відвагу та тріумф” авторки Оксани Мастерс.

Вона одна з найтитулованіших параатлеток в історії світового спорту, яка народилася в Україні. Через вроджені вади розвитку, спричинені Чорнобильською катастрофою, біологічні батьки відмовилися від неї ще в пологовому. У сиротинцях на Хмельниччині вона потерпала від голоду, цькування та насильства. Коли Оксані виповнилося вісім, її удочерила американка Ґей Мастерс.

У США дівчина боролася за визнання серед однолітків, пережила ампутації ніг, прийняття свого тіла, безгрошів’я та аб’юзивні стосунки. Спорт та підтримка Ґей допомогли їй подолати біль і реалізувати себе. Від 2012 року Оксана здобула 19 медалей Параолімпійських ігор в академічному веслуванні, лижних перегонах, біатлоні та велоспорті. У 2015 році відвідала Україну, мала зустрічі з дітьми-сиротами та пораненими військовослужбовцями, розповіла їм про те, як вийти з темряви й жити повноцінно.

Ці мемуари — правдива та неймовірно натхненна історія про подолання важких життєвих викликів і пекельного болю за допомогою сили волі й материнської любови. Це одна із найкращих спортивних книжок 2023 року за версією The Times.

Поки книжку друкують, можете замовити її за зниженою ціною – 400 грн замість 480 → https://bit.ly/40oOWT5 Книгу очікуємо з друку після 5 грудня 2024 року!

30 жовтня 1882 року народився художник, один із засновників монументального мистецтва України XX століття Михайло Бойчук.

Року 1917 в Києві відкрили перший вищий художній навчальний заклад – Українську академію мистецтв. Михайло Бойчук – серед професорів-фундаторів. Він вів майстерню монументального мистецтва й був дуже вимогливим до студентів. Вони весь час прорисовували композиції найвидатніших творів, читали, обговорювали прочитане, разом відвідували виставки. Їх жартома називали сектою Бойчука.

Про монументальні розписи бойчукістів казали – гарно, як у церкві. Комплімент для майстра та водночас вирок. Бойчук не перейшов на засади соцреалізму, за що й поплатився життям – його розстріляли 1937 року в Києві.

У чому сила й інноваційність видатного монументаліста? Читайте у матеріалі на нашому сайті → https://bit.ly/40oM6xs

Жертви Сандармоху провели свої останні роки у Соловецькій в’язниці. Туди відправляли політв’язнів з України ще у XVIII столітті. Найвідомішим бранцем був отаман Петро Калнишевський, який там і загинув (у віці 112 років!). Більшовики перетворили Соловки на найбільшу в’язницю ГУЛАГу – СЛОН.

Саме там відбували покарання відомі українці – Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний та багато інших наших інтелектуалів. Яким був їхній побут? Яку працю були змушені виконувати? Та яких тортур зазнавали? Розповідає історик Святослав Липовецький, який досліджує історію ГУЛАГу та національний спротив у СРСР.

Вмикайте на подкаст-платформах або YouTube – li.sten.to/sandarmoh3

Більше на цю тему читайте у спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” – https://sandarmoh.localhistory.org.ua/

“Гарвардський університет запросив науковця Омеляна Пріцака розвивати напрямок тюркології. Професором тюркології Гарвардського університету він залишався аж до пенсії. Водночас на громадських засадах створив, а далі очолив і керував майже 20 років Українським науковим інститутом Гарвардського університету. А також очолював кафедру історії України імені Михайла Грушевського Гарвардського університету.

Омелян Пріцак мав дуже хороших однодумців та прихильників ідеї. Ініціаторами виступили молоді емігранти ще в 1950-х роках. Українська діаспора суттєво збільшилася і люди зрозуміли, що їм бракує України в широкому контексті. Щоб у них не зникло це українство, щоб воно продовжувалося на наступні покоління, потрібно було створити таке, що дало б цьому розвиток.

Пріцак чотири дні на тиждень їздив до українських громад США і Канади, апостолюючи ідею українських кафедр у Гарвардському університеті. І кошти таки вдалося назбирати. Завдяки атворитету серед гарвардської наукової спільноти, Пріцаку вдалося переконати керівництво університету, що українознавчий центр буде втілений на належному для їхнього закладу академічному рівні.

Омелян Пріцак постановив, що однією кафедрою не можна обійтись. Повноцінний українознавчий центр має складатися із кафедр української історії, української мови, української літератури. Потрібно розвивати весь українознавчий гуманітарний цикл, який є упосліджений на батьківщині, і вивести україністику на міжнародний масштаб на рівні з германістикою, полоністикою, тюркологією, юдаїкою. Сьогодні центр із трьома кафедрами продовжує функціонувати.

Головним завданням Пріцак бачив залучити до дослідження україністики науковців з інших країн та інших інституцій. І це йому вдалося. Створенням такого осередку, згуртуванням навколо нього нового покоління фахівців, Омелян Пріцак ввів україністику до кола світових наук”.

Про постать Омеляна Пріцака, його наукову роботу, внесок в історію та спадок для майбутніх поколінь розповіла кандидатка історичних наук Таїсія Сидорчук у програмі “Без брому” → https://bit.ly/4fcxqWd

Читайте на нашому сайті → https://bit.ly/40mzzKy

[ Відео створено за сприяння Міжнародного фонду "Відродження"]

У серпні 1937 – грудні 1938 в Сандармосі, за нині відомими даними, було розстріляно і поховано понад 9500 осіб 58 національностей, серед них багато представників української інтелігенції. Імена 1116 в’язнів встановлені точно.

1111 із них знищив Михайло Матвєєв.Це місце стало символом сталінських репресій та масштабного терору.

Читайте більше у спецпроєкті “Сандармох. Незабуті імена” → bit.ly/3YdyMKJ

“Це еталонний взірець non-fiction, якого й досі так бракує на українському книжковому ринку. Надзвичайно актуальна, талановито написана, вміло перекладена та гарно оформлена. В сукупності це створює для неї всі шанси стати флагманом історичного non-fiction на книжкових полицях України найближчими місяцями”, – пише історик Ілля Чедолума для “України модерної”.

Кілька цитат із його огляду книжки Пйотра Маєвського “Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи”:

📍 Книга занурює читача у світ дипломатичних інтриг, внутрішньополітичних розкладів та боротьби людського честолюбства. Автор навіть іде далі — він намагається намалювати психологічний портрет основних учасників події та зрозуміти їхню мотивацію. Маєвський поставив собі за мету створити синтетичну працю, яка б усебічно та, головне, доступно зобразила трагедію Чехословаччини в 1938 році.
📍 Для всіх, хто прагне навчитися писати історичний наратив, книга Маєвського буде чудовим наочним посібником. Соковита та насичена метафорами мова Автора перетворює сухе цитування дипломатичних протоколів чи донесення спецслужб в частину захопливого політичного трилера.
📍 Перше, що впадає в око в книзі, — це відчуття постійної аналогії з сучасністю. Власне, нинішня політика «умиротворення» Заходу спочатку щодо агресії, а потім і щодо повномасштабного вторгнення РФ в Україну, починаючи з 2014 року й до сьогодення, аж «просить» до таких порівнянь. Крім радше невтішного відчуття déjà-vu, книга дозволяє зрозуміти врешті-решт логіку того, що відбулось у далекому та водночас близькому до нас 1938 році.
📍 Книга Маєвського чудово демонструє — більшість країн Центрально-Східної Європи так само, як і Захід, не доклали жодних суттєвих зусиль, щоб відвернути Жах Історії, який насувався на них у 1930-х роках. Національна пиха та територіальні суперечки засліпили міжвоєнну Центрально-Східну Європу.
📍 Окремий цікавий наскрізний сюжет книги — шпигунські ігри, зав’язані навколо постаті подвійного агента А-54, що вміло лавірував між чехословацькою розвідкою та абвером. Шпигунські ігри на тлі боротьби національно-визвольних рухів, ходів великих гравців на міжнародній шахівниці роблять прочитання книги Маєвського схожим на перегляд захопливого гостросюжетного політичного детективу на кшталт «Тіней над Балканами».
📍 Завдяки блискучому перекладу з польської Андрія Павлишина літературний талант Автора лише посилився. З української літератури та фольклору перекладач вдало підібрав словесні обороти та приповідки. Це значно посилило метафоричність стилю Пйотра Маєвського для українського читача.

Придбати книжку можна в онлайн-крамниці видавництва → https://publishing.localhistory.org.ua/product/koly-spalahne-vijna-1938-analiz-kryzy/

25 жовтня 1992 року відійшов у засвіти Іван Світличний, письменник, літературний критик, дисидент, який відбув в ув'язненні 12 років. 

Ув’язнення і заслання для Івана Світличного пройшли вкрай важко. Як через слабке здоров’я, так і через те, що він був відрізаним від своєї звичної бурхливої культурницької діяльності. Року 1981 в нього стався інсульт і здоров’я остаточно похитнулося. Усе ж Світличний витримав 12 років.

“Саме Світличний штовхав це покоління, яке ми сьогодні знаємо як шістдесятників. Не лише своєю критикою і порадами молодим поетам, не лише організаційним талантом, але передусім етичними максимами. Без перебільшення можна ствердити, що історія шістдесятників – це історія Івана Світличного. А історія Івана Світличного – це і є шістдесятництво. Те найкраще, що було в українській культурі у справді непрості часи”, – каже історик та дослідник шістдесятників Радомир Мокрик.

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vusatii-estet-z-umanskoyi-do-tridtsiatikh-rokovin-smerti-ivana-svitlichnogo/?fbclid=IwY2xjawGDILJleHRuA2FlbQIxMAABHcz2IG0G9UalZJlCJAoFUWhvU9aiC0oPnJO0W0UshsXV0v5bUvZ4_JoaYw_aem_WwlCOZcNxSnHW6upDBFlzQ

Оголошуємо акцію на лімітований комплект наших товарів. Два співаники зі знаковими українськими піснями, оздоблені чарівними ілюстраціями та доповнені QR-кодами з ексклюзивним виконанням:

👉🏻 “Різдвяний співаник” містить тридцять українських колядок та щедрівок із різних куточків України. Деякі з них відомі здавна та стали улюбленими, деякі — малознані, але мають унікальний сюжет та цікаву історію створення. Співаючи їх, ви відчуєте дух українського Різдва.

👉🏻 У “Співанику боротьби” зібрано тридцять знакових українських пісень, які з’явились у горнилі боротьби за суверенну Державу. Це слова та мелодії, які створили й із якими на вустах воювали українські січові стрільці, пізніше упівці, а нині військовики Збройних Сил України. Подано короткі історії літературних та фольклорних творів, які формували та формують національно-патріотичну свідомість українського суспільства.

Замовити комплект за акційною ціною 550 грн (повна ціна двох товарів – 700 грн) → https://bit.ly/3NyWfzI

❗️Зверніть увагу! Комплект доступний до передпродажу. Відправимо замовлення у середині листопада.

У понеділок, 24 жовтня 1949 року, приблизно опівдні у квартирі львівського письменника Петра Козланюка задзвонив телефон. На тому кінці дроту був головний редактор обкомівської газети "Львовская правда" Тиміш Одудько. Він повідомив, що Ярослава Галана, який був відданим комуністичним ідеалам і на потребу партії громив "український буржуазний націоналізм" та Українську греко-католицьку церкву, було вбито у власній квартирі. Козланюк жив в одному з Галаном будинку, тому відразу побіг на місце злочину.

Убитий лежав на підлозі в піжамі. На паркеті та стіні була кров. Поряд — перекинутий стілець, закривавлена сокира й виношений плащ одного з убивць. На столі — написана вночі стаття для газети "Известия". Протягом багатьох років сторінку зі слідами крови експонували у Музеї Галана, що постав у його квартирі.

Атентат мав показати, що буде з тими, хто співпрацює з режимом. Водночас він пришвидшив ліквідацію українського руху опору. У березні 1950 року було знищено Романа Шухевича. У 1953 році зруйновано крайовий провід та арештовано "Буй-Тура". І нарешті в січні 1954 року — загибель останньої керівниці ОУН на Львівщині "Рути".

https://localhistory.org.ua/texts/statti/zagadka-ubivstva-iaroslava-galana/?fbclid=IwY2xjawGA0alleHRuA2FlbQIxMQABHbjd0mdGRx05LPRzN-Mab9TP0HqhH-Bw41fPzaoCC3EVWGrBdDbioA0HOA_aem_AmZMAARjJO8F-KUGyD3tFQ

Більше про президента, який усіма силами намагався врятувати Чехословацьку Республіку є у книзі Пйотра Маєвського «Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи» → bit.ly/3XcHus3

Фото: Президент Бенеш у саду своєї вілли в місті Сезімово Усті. Політика цілковито поглинала його, і він рідко дозволяв собі короткі миті відпочинку.

Роки внутрішньополітичних і міжнародних ігрищ загартували чехословацького президента Едварда Бенеша і зробили його майстром політичного маневрування, закулісних інтриг та складних ігор, за що багато хто з-поміж сучасників вважали його затятим махінатором.

Але Бенешу бракувало харизми його попередника, його безпосередности та природної чарівности. Він не міг, як той, приваблювати до себе окремих людей чи гуртувати навколо себе маси. Він був непримітним, невисоким на зріст, говорив монотонним, носовим голосом і мучив своїх слухачів монологами, які тривали годинами. Він завжди знав усе найкраще.

Навіть найближчим сподвижникам Бенеш здавався дещо лячним у своєму безмежному захопленні політикою, якій він щодня присвячував кільканадцять годин, лише з невеликою перервою на післяобідню прогулянку в товаристві дружини. Критики президента вважали, що, попри його величезний політичний досвід, він інколи виявляв дивовижний брак чуйности, жорстко ставлячись до дипломатів, яких міг би спробувати залучити на свою сторону, зате надто поступаючись представникам країн-союзниць, щодо яких було би корисно продемонструвати набагато більшу рішучість.

“Він — мисляча і працююча машина, без людських почуттів. Він не має плотських потреб, їсть скромно, не п’є, не курить. Його ніщо не приваблює, я ніколи не бачив інтересу в його очах, коли він бачить красиву жінку. Йому нецікаво щось відвідувати. Він не любить компаній, він любить, щоб навколо нього були люди, яким він може читати лекції про політику, дискутувати з ними, але він не може об’єднати навколо себе людей, щоб разом із ними розважатися. Політика для нього — це все”.

Попри вади, цей завжди ошатно одягнений, лисіючий чоловік невисокого зросту зі жвавою жестикуляцією від 1938 року був єдиним чехословацьким політиком справді європейського масштабу. Якщо хтось і міг безпечно провести Республіку крізь кризу, що насувалася, то це, безумовно, був Бенеш.

Більше про президента, який усіма силами намагався врятувати Чехословацьку Республіку є у книзі Пйотра Маєвського «Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи» → bit.ly/3XcHus3

Фото: музей мистецької родини Кричевських.

Наприкінці XIX століття на території заводу "Художній керамік", що знаходиться у селищі Опішня на Полтавщині, діяла перша на лівобережній Україні гончарна школа. Навчання тривало три роки, сама школа проіснувала всього п‘ять: з 1894 по 1899.

Потім в Опішню навідався Василь Кричевський, оскільки тут виготовляли кахлі для його нового проєкту Полтавського губернського земства. Архітектор розмовляв з гончарами і дізнавався про традицію. Врешті до нього прийшла ідея побудувати показовий гончарний пункт.

Будівлю звели 1916 року спільно з технологом-керамістом Юрієм Лебіщаком в стилі українського модерну. З того часу фундамент і стіни стояли, змінювались тільки інституції, що тут діяли. До 1933 року в будівлі функціонувала гончарна школа. Вже у 1960 артіль реорганізували у завод. Тут виготовляли цеглу, посуд, іграшки. На підприємстві працювало близько 2000 людей. Будівля Кричевського-Лебіщака була цехом №1. Підприємство експортувало вироби у Канаду, Данію, Бельгію та інші країни. Завод годував, але й часто вбивав унікальність митців.

"Художній керамік" збанкрутів у 1995 році. Його намагались знести тракторами, та цегла не піддавалась і падала великими шматками. Розібрати на шматки "Художній керамік" не вдалось до сьогодні. Можливо, це знак того, що гончарні традиції тут не перервуться. Хоча нині в Опішному лишилось не так багато гончарів, та традиції поступово відроджуються.

Як відроджуються гончарство у селищі Опішня? Читайте у матеріалі → https://bit.ly/3BuQHne

Фото: Микола Матусевич і Христина Коціра на презентації книжки "Сила опору" у Києві, серпень 2024 року.

Попри свою любов до математики та економічну освіту Христина Коціра стала журналісткою, як і мріяла в дитинстві. Одне із захоплень жінки — записувати історії українців, які виборювали незалежність України. Ці історії у 2021-му вилились у спецпроєкт "Дисиденти", а згодом увійшли до книжки "Сила опору. Українці в радянських таборах".

Якось Христина з Богданом гостювали у її батьків на Тернопільщині. Випадково жінка пригадала, що у містечку неподалік живе Ванда Горчинська, медсестра і звʼязкова ОУН. Подружжя подалося до неї. “Ми зробили про Ванду мультимедійний проєкт з фото, відео та текстом. Цей матеріал відкрив мені шлях до повноцінної співпраці з "Локальною історією" і прояснив подальший маршрут — робота з дисидентами. Мені написала редакторка видання з проханням підготувати матеріал про Миколу Матусевича. А далі я записала Степана Хмару, Василя Овсієнка, Мирослава Мариновича та інших”.

“Найбільше запамʼяталась зустріч з Петром Підлетейчуком з Косівщини. Коли 1960 року чоловік повернувся з увʼязнення, одразу побрався з молодою дівчиною. Пан Петро ділився, що КДБ часто викликало її на розмови. “Нащо, Марусю, тобі старий дід? Ми тобі красивого знайдемо”, — казали. Але Петро пережив Марусю. Живий досі. “Коли ми йшли під гору, він мені ще й руку подавав. А Ігор Олещук з Тернополя, якого я також записала для збірки, співав мені гулагівські пісні. Микола Матусевич після зустрічі став мені близьким другом. Часто буваємо у нього в гостях. Всі вони, попри свій вік, такі красиві чоловіки. Й досі такі сильні! А їх мали знищити”.

Ванда Горчинська теж застала повномасштабне вторгнення. Померла 24 липня 2022 року. Після смерті жінки Христина спілкувалась з її донькою Ярославою. “Я питала, як Ванда сприймала вторгнення. “Дуже спокійно. Казала, що по-іншому не могло бути”. “Ці люди бачили обличчя ворога і розуміли, що нічого не змінилось. Тому нашу національно-визвольну боротьбу важливо знати. Вона є частиною нас, частиною нашого генетичного коду. Тоді не наступатимемо на одні й ті ж граблі”.

Читайте інтерв'ю зі співавторкою книжки про українців у радянських таборах → https://bit.ly/3NlAinC