Іронічний історик

Коли я був школярем, то думав, що картопля в Україні з'явилася у 16 столітті. "Колумб відкрив Америку у 1492 році, значить, десь через 10 років українці вже додавали у борщ картопельку. Ну і козаки за часів Хмельницького уже пекли бараболю на природі під час походів," — приблизно така логіка була у мене 14-річного.

Але дзуськи. Зафіксовано, що Хмельницький любив пити каву, козаки курили кальян, але картопля... Її ще не їли в той час.

Виявляється, що картоплю на підросійських землях почали вирощувати аж у 18 столітті, а дійсно масовим овочем стала аж у 19 столітті.

У мого друга-історика Вадима Назаренка вийшла стаття у «Локальній історії» про те, як картопля завоювала собі місце на столі українців. Що українці їли до картоплі, де картопля була популярніша: в Російській імперії чи Австро-Угорській та у якому районі сучасного Києва раніше вирощували бараболю — читайте в статті

P.S. На скріні фрагмент книжки "Повір'я, напої та кухня малоросіян" дослідника Миколи Маркевича, яка вийшла у 1860 році. Зауважте там 2 рецепти: звична нам картопля із салом та незвична картопля із маком. Цікаво, це дійсно смачно? 🧐

#іронічна_рекомендація

Хтось сприйме цей твіт серйозно, але це, звісно, вигадка, свідома чи не дуже 😄

Тато Кейт, швидше за все, великий вигадник. Якщо ви звернетеся до істориків або генеалогів-практиків (які зазвичай мають історичну освіту) із запитом вивести ваше родове дерево до часів Київської Русі, то вас засмутять.

Найдалі, куди може сягнути спеціаліст — це перша половина 18 століття, коли українські землі увійшли до складу Австрійської та Російської імперій. І то документи — вони називаються метрики — ще не були досить наповнені, а стають такими вже у другій половині 18 століття.

Спеціально уточнив у знайомого історика, за його словами, чи не найдавніша метрика з наших земель це римо-католицька з Сихова, 1660-ті роки.

Тому схоже, що у тата авторки твіта хороша фантазія і велике бажання породичатися із Роксоланою 😄

А ви досліджували свій родовід? До якого року/століття дійшли?

У мене десь кінець 19 століття, далі я не йшов. Можливо, колись напишу, чому глибше це робити мені було нецікаво.

Вирішив, що у листопаді буду розказувати про Голодомор.

Що вже вирішив включити у теми дописів:
- чому Голодомор має саме таку назву й чи є альтернативи
- Чому "Голодомор 1932-33", а не "Голодомори 1921-23, 1932-33, 1946-47"
- де шукати дані про родичів/односельців
- чи дійсно росіян переселяли у будинку, де українці померли від голоду у різних регіонах України, особливо у Донецькій та Луганській областях
- скільки людей загинуло від Голодомору: 2,3,5 чи 10 мільйонів українців
- хто доклався найбільше, щоб про Голодомор дізнався світ
- фільми/книжки/спогади про Голодомор
- про акції довкола Голодомору, як-от "Ресторан Голодомору" від УАЛ і чому це не ок

Розумію, що цей контент не буде приємним. З іншого боку, я не буду тут зайве драматизувати й розігрувати сценки, як роблять деякі блогери й блогерки.

Якщо у вас є питання або пропозиції по темі Голодомору — пишіть у коменти ⬇️

На днях я дочитав «Невеличку Драму» Валерʼяна Підмогильного, і маю сказати, що це дуже сильний текст.

На голову вищий за «Місто» своїми різноплановими персонажами, іронією та рівнем написання. Я розумію, чому саме «Місто» у шкільній програмі, але «Невеличка Драма», імхо, має бути прочитана, якщо ви цікавитеся літературою.

Оскільки цей канал більше про історію, то до переваг «Невеликої драми» маю додати й достовірність побуту, зарплат і цін, локацій.

Наприклад, головна героїня – Марта Висоцька – працює на державній роботі, а саме діловодкою у махортресті, отримує 60 карбованців. Я спеціально порахував, скільки це на теперішні гроші – вийшло 492 долари. Цілком реальна зарплатня на даний момент.

Кожен персонаж – представник певного класу, тому ми, фактично, бачимо міський зріз суспільства: науковця, пролетаря, бюрократку, непмана-невдаху, екс-аристократів тощо. Цікаво читати й підмічати такі нюанси.

Цю книжку я читаю, бо її обрали на читклубі, у який я ходжу. Читклуб організувала школа української мови «Невгамовно», і скоро там стартує літературний курс. Він допоможе краще розуміти прочитане й подивитися звіддалік на літературний процес в Україні.

Курс проходить онлайн, буде 8 зустрічей по 1,5 години кожна. Старт найближчими днями.

Це моя щира рекомендація, не реклама. Бо я знаю людей, які його роблять, і те, що в них є відповідна освіта й кваліфікація 👌😌

Детальніше про курс читайте тут

#іронічна_рекомендація

Тарас Шевченко VS пани

Образ Тараса Шевченка як свободолюбної людини, яка думає лише за народ і виступає проти панів, сформувався у Радянському Союзі. Очевидно, що це була необхідність: викинути Тараса Шевченка з підручників не могли, бо був надто популярним. А от поставити собі на службу – цілком, тільки треба було прибрати незручні моменти, і фокусуватися на вигідних аспектах життя й творчості.

Так відбулося забронзовіння: кожух, шапка, вуса, саджання в тюрму за правду, вірші про недолю, боротьба проти панщини тощо. Очевидно, що усі ці елементи були в житті письменника й відіграли свою роль. Але були далеко не єдиними.

Тарас Шевченко був меланхолійним по своїй натурі й дуже гучним у компаніях, їхньою душею. Звісно, про це радянські підручники не говорили, а потім ця традиція замовчування цього аспекту життя мігрувала до шкільних підручників незалежної України.

Та особливо цікаво й кумедно – це “Шевченко VS пани”. Бо пани у житті Шевечнка – це не VS, а дружба, підтримка й протекціонізм. Слово "пани" у цьому дописі вживаю не у значенні "землевласники" чи "поміщики", а у значенні "люди вищого світу."

Отже, топ-панів у житті Тараса Шевченка:
▪️ Павло та Софія Енгельгарди – перші пани й власники, які взяли Шевченка як прислугу, і хотіли зробити з нього художника, тому віддали у науку до професійних митців
▪️ Карл Брюллов, Олексій Венеціанов та Василій Жуковський – викупили з кріпацтва
▪️ Варвара Рєпніна – дочка київського генерал-губернатора, яка була другом і “добрим ангелом” Тараса Шевченка, впряглася, щоб його помилували після заслання
▪️ Андрій Гудович – генерал-майор російської імператорської армії, писав прохання про помилування Шевченка
▪️ граф Олексій Толстой – писав прохання про помилування Шевченка
▪️ граф Федір Толстой і його дружина Анастасія – найбільші лобісти звільнення Тараса Шевченка, які й домоглися, щоб поета відпустили. Після звільнення подбали, щоб у Тараса Григоровича було житло.

Окремо скажу, що Шевченко після звільнення часто ходив у салони (вписки) вищої аристократії імперської столиці, де розважався сам й розважав публіку. Тому мені хотілося б, щоб ми не думали про нього як лише про борця супроти поганих багатіїв. Бо багато у чому багатії сприяли, щоб Тарас Шевченко, яким ми його знаємо, і з’явився.

P.S. Ще 3 роки тому я писав про 5 стереотипів про Шевченка, якими мислити про Кобзаря не варто, прочитайте тут

P.P.S На картині — Ганна Закревська, дружина Платона Закревського, товариша Тараса Шевченка. Шевченко так писав у листі: «А Ганні вродливій скажи, що як тільки очуняю та кожух пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами на цілий тиждень…». Як ви розумієте, очуняв і приїхав. Але щось я тут не вчитую жодних ноток ненависті до конкретних поміщиків, які володіють людьми, погодьтеся.

У "Локальної історії" вийшов спецпроєкт "Сандармох" про розстріл 1111 в'язнів соловецьких таборів, серед яких понад 200 — українці.

Зараз на слуху прізвища Миколи Куліша і Валер'яна Підмогильного, Миколи Зерова і Гео Шкурупія, Леся Курбаса і Валер'яна Поліщука, яких убили НКВС-івці саме в урочищі Сандармох.

Проте цей проєкт пішов іншою дорогою, і розказує історії 5 представників різних сфер:
▪️ засновника української географії Степана Рудницького,
▪️ письменника й перекладача Мирослава Ірчана,
▪️ прем'єр-міністра УНР і засновника УАПЦ Володимира Чехівського,
▪️ літературного критика Антіна Крушельницького
▪️ письменника Олексу Слісаренка.

Також там окремі сторінки про те, як у СРСР проводився великий терор загалом, і окрема хроніка розстрілів у Сандармосі.

Мені візуально проєкт дуже подобається, а особливо, що принаймні половину імен авторів я знаю: Ярина Цимбал, Ростислав Семків, Юрій Шаповал. Окремо подобається те, що взяли вже не тих людей, про яких чують з кожної праски і яких міфологізують турбопатріоти, а й людей, які менш відомі, але не менш цінні для України.

З текстами проєкту поки глибоко не ознайомлювався, тому сказати поки нічого не можу. Можливо, напишу свою думку, як прочитаю.

Наробив вам трохи скрінів, щоб ви точно клікнули й подивилися.

Проєкт дивитися/читати тут: https://sandarmoh.localhistory.org.ua

Пост-знайомство

Після останнього допису, який залетів у твітері, у каналі додалося людей. Розповім про себе, щоб ви краще розуміли, куди потрапили та кого читаєте.

Я Іван Міщук, дипломований історик, випускник КНУ ім. Шевченка. Магістратуру закінчив із відзнакою, чим потішив батьків. Навчався в аспірантурі, але вирішив не захищатися, чим батьків, ясна річ, засмутив. Колесо життя 🤷‍♂️

Я починав із ведення ТікТок-блогу, де став одним з перших, хто розповідав українською про історію України. Потім додалися Інстаграм та Ютуб. Не можу похизуватися регулярністю, але я намагаюся. Особливо мене мотивує продовжувати це робити, коли люди підтримують мої потуги на патреоні чи коли приходять на офлайн-лекції. Посилання на усі соціалки є в описі каналу.

Окрім власного блогу, я пишу тексти різного штибу: наприклад, ось відео про історію проституції для ютуб-каналу WAS. Сценарій до обох частин — мій.

Або серія статей для Детектор.Медіа про використання історії як інструменту Росією з метою утвердження думки, що Україна — невід'ємна частина Русского мира. Моя улюблена стаття — "Як міф про «спільну» культуру двох народів допомагає Росії виправдати війну та знищення українців". Але й решта не промах, тож за бажання почитати — усі тексти тут.

У цьому каналі я пишу свій погляд на події, які стосуються історії, цікаві факти, які знаходжу, читаючи різні праці, відгуки на прочитане й побачене у контексті історії.

Я не спеціаліст у всій історії, таких спеціалістів не існує. Часто консультуюся у колег, перш ніж щось писати. Не дивуйтеся, коли я скажу, що не маю відповіді на ваше запитання.

Цей блог може видатися хаотичним у підборі тем, але вони завжди стосуються історії або істориків. І вони цікаві мені, бо перша ознака хорошого блогу — він має бути цікавий автору.

І щоб закінчити цей допис, але не наше спілкування, ось мої 3 улюблені пости на цьому каналі:
1️⃣ Як Instagram-блогерка до України сотню тисяч росіян переселяла
2️⃣ Жертви додаткової віктимізації: про розстріл однією кулею Куліша та Курбаса
3️⃣ Як зрозуміти, що перед вами псевдо-історик

Якщо вас давно мучить якесь питання з історії — пишіть його у коментах під цим дописом, можливо, я маю відповідь. Або мене зацікавить тема і я покопаюся у ній.

Власне, скрін із платівкою та скрін сторінки Олександра Хоменка

Якщо не розумієте, до чого ці скріни, читайте тут: https://t.me/ironic_historian/525

Я дуже сподіваюся, що проєкт МУР робитиме класні речі, але поки це виглядає як бажання заробити на творчості й трагічних смертях українських радянських письменників. Бо не треба нікому робити авторських відрахувань, роялті тощо. Просто береш і монетизуєш чужі смерті та жахливі сторінки українського народу. Зручно.

P.S. Цікаво, що ще кілька років тому Олександр Хоменко, один з лідерів проєкту МУР був активним носієм великої російської літератури. А тепер заробляє на Хвильовому та Тичині :) Скріншот із його сторінки також додаю.

Ми любимо українську літературу, а ще більше ми любимо гроші

Припускаю, більшість з вас чули альбом "Ти [Романтика]" від проєкту МУР.

Я теж збірку слухав, сподобалися кілька треків.

Звісно, як людина з профдеформацією, я знаю, що там є неточності й фантазійні допущення. Наприклад, головний герой альбому Павло Тичина, а назва альбому є відсилкою до твору Миколи Хвильового "Я(Романтика)".

Але мене цей альбом потішив самою своєю появою, бо в дитинстві у мене не було такого. Я слухав як російські репери читають під біт вірші російських письменників. Українською такого не існувало, хіба що Кашляючий Ед читав "на суді" Івана Франка. Та це одиничний випадок. Тож появі такого популярного проєкту можна було лише радіти.

Я не дуже цікавився людьми, які роблять МУР. Але вийшло так, що я подивився відео за участі Олександра Хоменка, одного з лідерів гурту.

Це відео з Книжкового Арсеналу, де Олександр разом з професоркою Вірою Агєєвою та філософом Тарасом Лютим говорять про стійкість у контексті літератури. Відео отут, рекомендую подивитися. Під час перегляду офігів від того, як Олександр себе поводив. Стільки високомірності й упевненості в тому, що він тут найкраще розуміється на літературі, я не бачив давно. І те, що він так себе поводив щодо фахівчині Віри Агєєвої, яке все своє життя присвятила дослідженню української літератури... Після перегляду на проєкт МУР я подивився ще скептичніше.

А потім МУР вирішили, що заробляти на концертах — замало. І почали активно продавати трагедію українського народу. Я люблю пафосні промови й вислови, але у даному разі жодного пафосу нема: хлопці вирішили продавати каву з цитатами митців "Розстріляного відродження". На сайті проєкту пише "Ми, Розстріляне відродження і МУР — митці. А «Кава українських натхненників» наш спосіб показати, що навіть буденне має силу надихати."

Точніше, поміж букв можна написати так: "Ці письменники жили у буремні часи, і були знищені по-різному. А тепер ми на них заробимо грошей. Бо самі написати щось обабіч великих, на творчості яких ми побудували своє ім'я, не можемо. Вони ж недарма вчиняли самогубства, боролися за радянську владу й кланялися Сталіну?"

Після того, як ця кава потрапила на очі притомним людям, розгорівся скандал. Проєкт МУР вибачився, каву зняли з продажу.

Після цього з'ясовується, що МУР співпрацює з брендом, який продає "розстріляний одяг". Тобто береться худі, по ньому стріляють вояки Української Добровольчої Армії, а ви як споживач можете його купити. На думку засновників бренду це символізує "Можливість вдягнути не тільки гарну річ, а і частину української культури, цінностей та важливих сенсів."

Я хрін знає, в чому тут українська культура — ходити в дірявому від куль одязі? Припускаю, що логіка така: от митці постраждали, то в їхню честь будемо носити рваний одяг. Мені здається, єдиний сенс цього дійства — спроба продати страждання реальних людей. Я не знаю, чия це була ідея: МУР чи лише бренду, але мені вона видається вкрай невдалою. З інстаграму бренду очевидно, що МУР з ними співпрацюють й досі.

І от кілька днів тому у твітері я натрапив на скрін допису проєкту МУР в інсті, у якому продається вінілова платівка з їхнім альбомом "Ти [Романтика]". Вартість: 1933 гривні.

Я маркетолог, і знаю, як робляться ціни. 1933 гривні — це ціна не калькуляції витрат на створення платівки+ націнка, чи красива цифра. Бо тоді б ставили 1950 або 1990 гривень.

1933 — це рік, коли від Голодомору загинуло дуже багато людей. І рік, коли Микола Хвильовий вчинив самогубство. І проєкт МУР мусив про це знати не згірш від мене (згадайте назву альбому). Але обрав саме таку суму. Цікаво, як проєкт, який хотів зробити українську літературу популярною, у підсумку почав продавати трагедію українського народу й червоного Ренесансу. Цей допис з платівкою уже прихований, я додам скріншот.

Про дрова на Наддніпрянщині
Допис від мого друга-історика із Полтавщини

Рубав дрова, згадав про оце фото чоловіка з сокирою, допис про якого став останнім часом популярний в соцмережах. Я зараз в центральній Україні рубаю рівні круглі дубові колодки, але жив би я в своєму селі 100-200-300 років назад – я би рубав хмиз, вершиння з великих дерев і т.п. Бо раніше в багатьох регіонах з деревиною було не дуже.

Рівне хороше дерево йшло на будівництво, а топити намагалися саме кривим, дрібним і неякісним. В переписах козацьких часів ліс завжди ділився на "строєвий" і "дров'яний". Дров'яний – це переважно якісь зарості ліщини, граба і т.п. Дров, як палива, не вистачало. Топили не тільки деревиною, але і соломою. Письменник Архип Тесленко згадував, що топив у себе в печі гречаною соломою і так пік хліб. Топили багато очеретом. Дідона в "Енеїді" Котляревського спалила себе на вогнищі з очерету, заготовленого на зиму ("бо ж де взять дров, як кругом степ"). Потім ще почали використовувати стебла кукурудзи і соняшника.

До чого я? Ми зараз переважно розбалувані наявністю хороших дров. Хмиз ніхто не купуватиме і цюкати його на дривотні не буде. Всі звикли до рівних колодок, які можна поставити і розколоти на 2-4 частини.
А раніше було так як на цьому старому фото...

Звісно, в Карпатах і на Поліссі ситуація була значно ліпша. Та це вже інша історія.

Джерело

Мій університетський викладач, спеціаліст по історії Німеччини каже, що з'явилася у продажу німецькою мовою книжка спогадів Богдана Сташинського — агента КДБ й убивці Лева Ребета та Степана Бандери. Незважаючи на таку підтримку радянського ладу сам Сташинський утік в 1961 році на Захід, де й зізнався у вбивствах.

Цікаво, коли вийде українською, це точно непересічне чтиво має бути.