Памʼяті Євгенія Матвєєва.
…
Після повернення в Україну тіла загиблого в російському полоні мера Дніпрорудного, сьогодні з Євгенієм попрощалися в Бучі.
Його ховали в закритій труні. Усе, що лишилося від колись кремезного чоловіка, важило лише 50 кілограмів.
Зараз багато різних людей ллють за ним «крокодилячі сльози».
…
На початку повномасштабного вторгнення і Євгеній Матвєєв, і ще понад пів сотні посадовців місцевого самоврядування, які досі залишаються в полоні російських катівень, не зрадили людям.
Хоча й розуміли, як усе може закінчитися.
Одного дня у своїх мемуарах я детально розповім про те, що моїм колегам-мерам довелося пережити до викрадення, і як ми, разом з іншими колегами та Асоціацією міст України, намагалися їх витягти з окупованих територій.
Напишу і про свої розмови з деякими «керманичами», що подекуди переходили на суцільний крик.
Та це буде потім. А може й не буде ніколи.
…
А зараз просто уявіть, що один із тих полонених мерів це – ви.
І на ранок першого дня повномасштабного вторгнення ви прокинулися та нікого не знайшли.
У будівлі поліції лишилися порожні кабінети та розкидані коридорами папери.
Прокуратура та інші відомства теж швиденько виїхали.
На околицях вашого міста вже стоять російські танки, але жодних інструкцій у вас немає.
Є лише сумна дилема: поїхати і стати зрадником, або зостатися й гарантувати собі полон, катування, а потім і смерть.
Останньому ще й передуватиме цілковита невідомість. Бо ж ви – представник місцевого самоврядування, тож не належите ані до військових, ані до цивільних некомбатантів.
Ви – людина без статусу.
Ви – «політичний».
Тим більше для росії, котра взагалі ігнорує міжнародні конвенції.
Тому вам доводиться прикидатися двірником чи ще кимось, аби лише окупанти не впізнали в вас міського голову.
Бо якщо впізнають, то вам доведеться дивитися, як знущаються з ваших рідних та підлеглих.
Або треба буде намагатися працювати далі, знову-таки розуміючи, що в заручниках опинились ваші близькі.
І поки у вас ще є звʼязок, ви все ж намагаєтесь додзвонитися до високих керівників, а там ніхто не бере слухавки.
Тоді ви набираєте інших міських голів на неокупованих територіях та разом починаєте думати, що робити з усім цим пеклом.
…
А ще уявіть, що коли якимось дивом ви вийшли з окупованих територій і продовжили вже «в екзилі» працювати для своєї громади, то всі ті, хто кинув вас у перші найтяжчі дні, повернулися з «закарпатського котла» та почали відкривати на вас купи кримінальних справ, шпиняючи за кожної нагоди.
А потім після похорону вашого закатованого росіянами колеги вам розповідають про стурбованість долею решти місцевих посадовців, про кого за ці три роки майже й не згадували.
Гидко, от і все.
Тому висновків не буде.
Окрім одного.
Ви можете не любити місцевих чиновників. Але це завжди була і буде найближча до людей влада.
Тому кожного разу, коли ви критикуєте свого міського голову, то помʼяніть «незлим тихим словом» Євгенія Матвєєва.