Як ви уявляєте собі людину, яка майже десять років знаходиться на війні? Людину, яка вже давно не рахує своїх контузій та поранень. Пам'ять якої переповнена обличчями друзів, з якими вже більше ніколи не завариш кави. Зазвичай така людина нагадує волоський горіх: зовні жорстка шкаралупа, а всередині біль та спогади. Дуже багато пережито, дуже багато втрачено.
На жаль, доволі типовий образ. Але його типовість не означає, що це норма і не буває інакше. І наш співбесідник – яскравий цьому приклад. Командир взводу 58-ї мотопіхотної бригади Микола, більш відомий як "Самурай" з невеличкого села на Черкащині. У бригаді воює з 2015 року, тобто, майже з перших днів її створення. Пройшов всі кола воєнного пекла, бачив таке, на що не спроможна фантазія жодного режисера фільмів про війну. Пройшов і бачив, але зберіг чутливу душу, велике серце і настільки добру посмішку, що від неї стає світліше навіть в підвалі, в якому ми спілкуємося.
- Як Вам це вдалося?
- Після однієї з контузій я був дуже поганий, – згадує "Самурай". – Все навкруги для мене мало лише дві фарби — чорну і білу. Не спав, не їв, замість обличчя якась воскова маска – жодної емоції. Навіть балакати не міг. Спасибі лікарям з їхніми крапельницями, а також товаришам: балакали зі мною, майже силоміць годували. Потихеньку став приходити до тями. Зрозумів, що маю рятувати себе сам. Почав цікавитися своїм станом, читати відповідну літературу. Навіть міміку "згадував" вручну. В прямому сенсі: брав себе за обличчя і повертав пам'ять м'язам. Пальцями робив собі посмішку, зображав роздратування, здивування. І це спрацювало. А ще я зрозумів: найкращий спосіб допомоги собі – допомагати тим, кому гірше за тебе. І я допомагав, чим міг.
З людиною потрібно розмовляти, чуйно ставитися до його проблем. Взагалі-то я вважаю, що небайдужість – одна з необхідних рис будь-якого командира. На цій основі виникає довіра, а без довіри краще разом не воювати – багато не навоюєш.
Якось стояли ми в посадці, під Бахмутом. Поруч на свої позиції заходили і виходили хлопці, завжди повз нас. У мене завжди гаряча кава, пригощаю, – сидимо, балакаємо. Потім почали до мене просто приходити, – йдуть кілометр, півтора. Думаю, – чого це вони? А якось вийшов на сусідні позиції. Дивлюсь, в окопі хтось кайлом махає, – маленький такий, тендітний хлопчик. Підхожу ближче, – а то дівчина. Кажу, кидай, пішли кави поп’ємо. Вона: "А що, можна?". Приходимо до мене в бліндаж, вона долоньку розкриває, а там – стік кави та цукор. Познайомились, попили, пересиділи обстріл. Вона пішла назад. Пройшов час, ми випадково знову побачились, і дівчина зізналася: "Я приходила до Вас, бо з Вами було спокійно, затишно". От, думаю, навіщо вони всі до мене ходять, – не по каву і сигарети: людям поговорити потрібно. Дуже шкода, але далеко не всі командири це розуміють. Кожен боєць заслуговує на увагу і повагу. Це у росіян всім на всіх наплювати, а ми не маємо права на таке ставлення: кожна особистість цінна.
Звідси ж і позиція "Самурая" щодо мобілізації. Він вважає, що людина, яку вхопили посеред вулиці й на яку силоміць надягли "піксель" зазвичай стає проблемою на фронті: на неї не можна розраховувати в бою, вона може втекти з позицій, підставити побратимів.
- Я впевнений, що єдиний дієвий спосіб залучати людей до війська – це особиста довіра до командирів конкретних підрозділів, – каже Микола. – Це працює просто. Наприклад, є тямущий комбат, який береже своїх людей, а не бліндаж чи окоп. У кожного бійця на "гражданці" – брати, друзі, знайомі, яким він розповідає про свою службу. Таким чином, про умови служби в підрозділі дізнається доволі широке коло людей. Так куди вони підуть? Сюди, або десь в невідомість? І ще: людям потрібно завжди говорити правду. Не можна сказати правду, – краще промовч, але не бреши. Брехня назавжди вбиває довіру до командира і віру у справедливість перемогу. А без віри воювати немає ані можливості, ані сенсу.
Разом до Перемоги!
🇺🇦
Simul ad Victoriam!
