🇺🇦«Вони десь взяли кульки надувні жовто-сині, мені так страшно стало за них, я до останнього не вірила»: спогади про перші хвили звільнення Херсону
Валентина та Олексій Пономарьови – родина, яка пережила окупацію Херсону і залишається там донині, попри безпекову ситуацію. Жінка – за фахом журналістка, працює у місцевому виданні «Вгору», а чоловік – заслужений діяч мистецтв України, керівник музичної частини Херсонського театру імені Куліша.
Коли почалося повномасштабне вторгнення і російські війська окупували Херсон, вони вирішили не виїжджати з міста, оскільки довелося б перетинати блокпости окупантів. В такому випадку російські військові могли визначити проукраїнські погляди сім'ї, розповіла «Новинам Приазовʼя» Валентина.
«Мені менш страшно було залишатись. Не знаю, чому. Я дуже боялась їхати через окуповані території, бо я розуміла, що на YouTube чоловіка є українські пісні, я розуміла, що його могли забрати. Я розумію, що я знімалася на українському телебаченні, і я не знала, що про нас знають. Мені було страшно виїжджати. В той час ми жили у Шуменському мікрорайоні (Херсону), ми не чули сильно вибухів і не в перший день побачили військових. Я пам'ятаю, стояла на кухні, готувала їжу, дивлюся у вікно, і я бачу просто нога за ногою, нога за ногою. Йдуть військові російські, вони йшли дуже довгою шеренгою. Це було страшно, бо ти не знаєш, чого очікувати від них. Ось тоді мені стало дійсно страшно. Ти розумієш, що все! Виходу немає ніде. Залишалось тільки якось вижити тут і чекати на визволення», – згадує жінка.
Із часом родина Пономарьових разом із маленькою дитиною переїхала до іншого мікрорайону, де була можливість «зловити» мобільний зв'язок. Валентина пригадує, що напередодні звільнення Херсону чула вибух на Антонівському мосту. Російські військові тоді оголосили, що виходять із міста, втім, жінка подумала, що це провокація з їхнього боку.
«Мені стало страшно в цей момент. Я пам'ятаю, що ввечері пішла гуляти з собакою, і в мене аж мурахи вже побігли по тілу. Стоять люди. Я не знаю, де вони взяли кульки надувні жовто-сині. Мені так страшно стало за них. Це така велика вулиця, яка йшла до Антонівського мосту, і люди дістали ці кульки, вивісили прапори на свої балкони, на вікна. Мені стало страшно, бо я розумію, хто такий російський військовий, бо ми чули, що людей беруть у полон, катують, вбивають. Я кажу: «Люди, йдіть додому, що ви робите? А вони кажуть: «Та наші в місті». Хоча ще не було ознак, і я до останнього не вірила», – ділиться спогадами жінка.
Вона каже, що тоді в них вже не було світла та води, бо окупанти підірвали всі електростанції, а також телевежу.
«Ми тоді поїхали до місця, де роздавали воду, стояли в черзі, й тут ми бачимо, що їде військова машина, на ній – українські прапори. Тільки тоді я вже зрозуміла, що так, це правда. Якими були емоції тоді, неможливо передати. Це просто неможливо», – поділилась Валентина.
Чоловік Валентини каже, що відтоді в нього щодня відчуття того, що «сьогодні повинно бути краще, тому що завтра може не настати».
Підписатись | Facebook | Instagram | YouTube
