По-справжньому Катерина закохалася в 56 років. Дмитро побачив її картину «Цар-колос» і залишився під враженням, а вона захопилась ним, як письменником, здатним закарбувати словом вічність. У той день сиділи за одним столом, пили чай із гарної порцеляни, і сонце кудлалося на підвіконні, ніби хотіло із променів звити гніздо.
Далі було довге листування. Дмитро Косарик освідчився, але нічого не обіцяв. Був одруженим, мав двох дорослих дітей. Жінка писала відверто: «У моєму віці слід Богу молитися, а я про кохання…» Розповідала про своє скам’яніле до амурних справ серце. Воно ніколи не робило дурниць, а тут раз – і розплавилось воском.
Хоча згадати було що. Змолоду часто-густо приходили женихи, приносили в поважному білому хлібину. Катря питала в залицяльників: «Чи дозволите мені малювати?» Усі, як один, відмовляли. Тоді співала: «Іди, козак, сідлай коня, ти не мій, я не твоя». Батько нервово крутив вуса, мама обзивала пришелепуватою, а вона хапала свої саморобні пензлі, калиново-бузинову фарбу і йшла малювати. Усе життя робила це потай, ніби не виписувала польові ромашки, а крала в сусідів яйця прямо з-під курки. Затулялася від усього світу рясним дубовим листям. Найрідніші, спостерігаючи в руках триногу, докоряли: «Краще б лопату взяла».
Дівчина жила майже чернецьким життям. Не ходила на гуляння, не жартувала коло тинів, не ставала на весільний рушник, не колисала немовля. Замість того бігала за двадцять кілометрів, щоб надибати чар-зілля. Поєднувала півонії та чорнобривці. У соняшнику вміла розгледіти одинадцять відтінків жовтого, хоча нічого про живопис не знала. Ні що таке експозиція, повітряна перспектива, етюд. Ні слова про лесування чи муштабель. Неодноразово працювала на городі вночі, щоб вдень стати до мольберту. Шість жоржин народжувались три тижні. Більшість картин – на синьому тлі. За все життя – жодного вчителя. Жодної людини, яка б навчила світлотіні та мазкам.
Про Миргородський технікум дізналася випадково й рушила на станцію. До того з села не виїздила й поняття не мала, де розпочинається, а де закінчується світ. З собою метрика, два малюнки (з натури дідова хата), у вузлику – обід. Їй відмовили. Тітка в чурбані поцікавилася атестатом, а коли дізналася, що документа нема, показала очима на двері. Катерина сховалася за парканом. На подвір’ї безжурні студенти: сміються, їдять зеленкуватий білий налив. Раптом промайнула думка кинути їм під ноги свій малюнок. Може, віднесуть до прийомної комісії і вони передумають?
Папірець підняла модниця з холодною хвилею на голові й зникла в коридорній ніші. Катерина уявила, як за хвилину повернеться зі словами: «Ти ба, яка талановита! Мерщій у клас!». Минуло кілька годин. Її ніхто так і не покликав. Спустошена додому йшла пішки більше ста кілометрів. Тріскали п’яти. Обривалося серце. Від сліз не стало очей. Вдома зустріли без співчуття. Дорікнули: «Скільки часу згаяла, а могла б смородину обірвати».
Жила далі. Жала, копала, білила, пряла й мріяла. От якби в руках були не вила, а кілька пензлів. От якби замість смужки землі простелити шмат льняного полотна й «засадити» його ліліями. Підкислити простір щавлем, згірчити редькою, підсолодити примулами. Але не можна. Не заведено. Тому їздила на могилу Шевченка та просила благословення бути художницею. Намагалася втопитися в листопадовій воді, щоб почути від рідного батька: «Будь ти проклята, малюй!» Пережила голод, колективізацію й прикре: «Нащо вам коні? Впрягайте свою дочку-мазилку, хай вона оре!»
Визнання прийшло в 39 років. У той день гостювала у двоюрідної сестри, що жила за річкою, а по радіо – пісня. Щемлива, зворушлива, гірка. Увечері написала співачці листа. Розповіла й про важку сільську працю та про творчість. Намалювала калиновий кетяг, трохи нижче – кошик з розділовими знаками: комами, двокрапками, тире. Дуже соромилась, що не знає правил пунктуації.
Лист Оксана Петрусенко отримала. Проінформувала впливових людей і надіслала в подарунок відріз на спідницю. Того ж року в Катерини Білокур відбулося дві персональні виставки, і її мальви, кручені паничі, конвалії побачили в Полтаві та Києві.
