Ukrainian Military Honour

​​IN MEMORIAM – День Соборності 22.І.1919.

Ви бачите ці радісні обличчя? Відчуваєте цю радісну приємну енергетику, святкових усміхнених облич?
Так на жаль... Бо важко виявляти радість на цьому формальному святі символізму, коли довкола все летить к чортовій матері.

​​ Ситуацію яка складалася вже на той час, коли було підписано Акт Злуки, важко якось усеціло навіть описати.
На Лівобережжі втрачено майже всі ключові міста, зокрема Харків, Чернігів, йшли бої за Полтаву. Було втрачено Донбас та загорівся тил у Катеринославщині. А ворог наближався до Києва, столиця була вже в осадному положенні. Більшовики відкрили фронт як на Лівобережжі, так і з півночі на Поліссі. На заході бої велися з поляками за Львів, а північніше вони захопили Холм та насідали на Волинь. Румунія окупувала Бессарабію та Буковину. На півдні висадився десант Антанти, який захопив Одесу, Миколаїв, Херсон...
І це в умовах повного ворожого ставлення до України в Європі, серед переможців Першої світової, що кроїли карту нової Європи.

Що думав в цей час Головний отаман Петлюра? Певно мозок шукав якісь вирішення дій, задля порятунку Війська, яке деморалізоване розсипалося. Що думав Коновалець, який стоїть позаду Головного в шоломі-Адріана? Певно думав чи втримає його Осадний корпус Січових стрільців Київ. Що думав Лонгин Цегельський, що стоїть по праве плече від Петлюри, автор тексту Акту?

Все це лише припущення. Проте точно знаємо, чим була забита голова у більшовицького щура Винниченка, який стоїть попереду по ліве плече Петлюри. Відповідь на це нам дає запис у щоденнику Євгена Чикаленка від 20 січня.

«Винниченко жде не діждеться конгресу, щоб передати всю владу, а самому втекти за кордон, він вже й пашпорт собі виробив, бо більшовики вже під самою Полтавою…
Горе, коли влада в руках людини настрою, хворої нервами, у якої все залежить від нервів.»
Оця скотина яка головна в тому стані що настиг Україну тоді, гострив лижі у Відень.

  Втім наша вікова мета була досягнута. Але це насправді поки що, були лише декларативні заяви які такими і лишилися. Об'єднання в один Державний організм так і не сталося.
Якщо вже і вважати якийсь День за відправну точку дійсної Соборності. То це лише День початку спільного наступу Об'єднаних українських армій на Київ та Одесу. Коли влітку Галицька армія перейшла Збруч та об'єдналася з Наддніпрянською Дієвою Армією УНР, задля спільної загальної мети Визволення Києва. Саме тоді соборність дійсно окропилася братською кров'ю у спільній боротьбі.

З Днем Соборності!

Сьогодні ми маємо те, про що не могли навіть мріяти наші предки сто років тому. Тому давайте не просремо заради мертвих, живих і ненароджених Україну.

18 грудня 1896 р. народився Ілько Струк, отаман Вільного козацтва, командувач Першої повстанської Армії УНР.

Отаман Ілько Струк :
“Мій висновок: я партизан і повстанець своєї неньки України й оборонець її від грабіжників, жидів і кацапів… Не був, не буду й на думці не маю бути на боці ворогів своєї Батьківщини. Знищу всіх, хто хоч у душі на їх боці”.

І нищив добре! Струк ватажок повстанських загонів Полісся в 1919-22 рр. на півночі Київщини. Вважався одним з запекліших ворогів большевиків. Червоні на нього полювали, але так і не змогли вбити. В 1923 році емігрував в Чехію де й його слід губиться.

На першому фото: отаман сидить перший ліворуч з найближчим побратимами по боротьбі. Фото ймовірно зроблене в кінці 1919 року в одному з фотоательє Києва.
____________________

#UMH_УНР #Нація_воїнів

12 грудня 1880 року народився вождь українських націоналістів Андрій Мельник. Як казав Євгеній Маланюк: «Це людина із шовку та сталі».

В пам’ять про Андрія Мельника, звитяжні сторінки з його біографії.

Андрій Мельник мав дуже міцний звитяжний характер. В Першій світовій війні, будучи сотником УСС, разом зі стрільцями йшов в одній лінії в бій. Своєю відвагою він запалював серця стрільців в той час, коли у них з’являвся страх.

Андрій Мельник мав дуже серйозні проблеми з легенями, через які міг померти ще в дитинстві. В 1916 році лікарська комісія визнала, що стан здоров’я не дозволяє йому йти на фронтову службу, але попри це Андрій Мельник все одно залишається при своїй сотні.

Одного разу приїхав на фронт австрійський престолонаслідник Карло, котрий дав Андрію Мельнику стрібну медаль, але вважаючи, що цього замало, відчепив свою шаблю та віддав її Андрієві Мельнику на очах всієї сотні.

В російському полоні Андрій Мельник намагався відповідати російському генералові, котрий казав про «адін русскій народ». Мельник казав, що назва «Русь» - це історична назва українського народу і його земель, а присвоїв її Петро Перший для московського князівства.

Коли Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський та інші тікали з російського полону, щоб стати на службу до українського армії, потрапили вони до дуже сильної хуртовини, снігу насипало по коліна, дехто навіть під час втечі западався глибоко в сніг. Для Андрія Мельника ця втеча була дуже важкою, так як він мав проблеми з легенями. Зрештою всі втікачі його підтримували і майже несли. Якщо всіх учасників втечі розігрівала хода, то Мельнику, котрий був без руху, докучала студінь. Мельник, розуміючи, що може підвести всіх, казав, щоб його залишили, а самі рятувалися для України. Проте товариші були налаштовані рішуче та казали, що скоріше всі там замерзнуть, ніж залишать когось.

В 1918 року в боях за Київ Андрій Мельник був комендантом першого куреня та командував бойовою акцією, згідно якої січові стрільці мали ліквідувати повстання на Подолі.

В грудні 1918 року Осадний Корпус зайняв Київ, з того приводу Директорія надала рангу отамана таким людям: Василеві Тютюннику, Євгенові Коновальцю та Андрієві Мельнику.

В січні 1919 року Андрій Мельник стає начальником штабу Дієвої Армії УНР. Певною мірою в штабі це сприйняли трохи скептично, так як там були вже досвідчені люди, такі як Володимир Сніклер, Микола Капустянський та інші. Проте при першій зустрічі всі сумніви щодо Андрія Мельника зникли.

23 липня 1919 року Андрій Мельник візьме участь в переможній Карабчиївській операції на південь від Проскура як помічник командира Корпусу СС. На жаль, вже в грудні Андрій Мельник захворіє на тиф.

​8 грудня 1944 біля села Обгів (тепер с.Соснівка Дубенського р-ну Рівненської обл.) загинув один із найвідоміших повстанських командирів Микола Свистун-“Ясень” – шеф штабу і заступник командира УПА-Південь, двічі відзначений найвищою нагородою УПА – Золотим Хрестом бойової заслуги І кл.

Микола Свистун походив зі с. Ордів Радехівського р-ну Львівської обл., належав до ОУН від часу її заснування. Був повітовим військовим і розвідчим референтом ОУН Радехівщини (1936–1939), належав до бойової групи “Вовки”. Легально утримував в Радехові магазин блаватних матеріалів (тканин), який служив прикриттям для підпільної роботи. Кілька разів ув’язнений польською поліцією.

В перестрілці з польською поліцією в рідному селі 20 березня 1939 важко поранений, невдало намагався відібрати собі життя. Його друг Володимир Лобай згадував:

“Обидві його руки були прострелені. У безвихідному положенні Микола зі «шістки» стрілив собі в рот. Його забрали до шпиталю, а потім до тюрми в Золочеві. Він увесь час вдавав німого, нібито йому спаралізувало ціле піднебіння; також не міг володіти однією рукою. Кулю, що застрягла йому в піднебінні, витягнули. Його потім судили в Золочеві, і дали вирок довічної тюрми.

В тюрмі він ніколи ні з ким не розмовляв, тільки на самоті, наприклад, у клозеті, відзивався сам до себе, «щоб не забути язика в роті». Щойно по вибуху війни, коли всі в’язні виходили на волю, Микола вперше по довгих місяцях голосно затягнув пісню. Всі його друзі аж закричали з великої і радісної несподіванки.”

У 1940–1941 перебував у протибільшовицькому підпіллі, керував Сокальською округою ОУН під псевдонімом “Ворон”. В березні–квітні 1941 – учасник ІІ Великого збору ОУН в Кракові як один з шістнадцяти представників краю. Згодом під псевдонімом “Ярбей” був окружним провідником ОУН Берестейщини.

Один із творців УПА, загально відомий за псевдонімом “Ясень” (“Ясен”): курінний на південній Волині (1943), відтак у 1944 – командир з’єднання “Холодний Яр”, один із командирів найбільшого бою УПА під Гурбами в кінці квітня 1944, з наступного місяця – заступник командира та шеф штабу УПА-Південь.

Після загибелі двічі відзначений Золотим Хрестом бойової заслуги І кл. (1945, 1952), підвищений до ступеня майора УПА (при цьому ще за життя його неформально часто титулували “генерал-хорунжим”)

Пам’ятаємо!
1921 - 1923
1932 - 1933
1946 - 1947

Настало пекло. Це вже не був бій маневрової війни. Це була різня. Пощади не було. Повстанці, опинившись у цьому колі смерті, билися по-геройськи…

Поранений лейтенант Білінський, колишній міністр морських справ України, з воза розстрілявши з браунінга кількох червоноармійців, останню кулю пускає собі.

(С)— Сотник артилерії Григорій Рогозний

У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 року, під час Листопадового рейду Армії УНР, загинув 38-річний контр-адмірал Михайло Білинський, міністр Морських та внутрішніх справ УНР і творець української морської піхоти. Будучи пораненим, застрелився, щоб не дістатися до лап окупантів. Його поховали селяни Малих Миньків і тепер місце його поховання невідоме.

На фото морський міністр Михайло Білинський (сидить) і його заступник Святослав Шрамченко.
Героям слава!
___________________________________
#UMH_УНР #Другий_Зимовий_похід #Нація_воїнів

Спогади з книги "За Україну за її волю!"  М.Кучера підстаршини дивізії "Галичина" про перебування в Бреслав-Рамзен-Обершрайбергав у шпиталі, про зустріч з підстаршиною,  кубанським козаком з УВВ:

"....В цьому містечку я зустрів підстаршину,кубанського козака з Українського Визвольного Війська,з нашивкою на лівому рукаві блузи з тризубом і буквами УВВ,та інженера-росіянина-білогвардійця,емігранта з Греції,який працював для організації "Тот" при будові Атлантійської оборонної лінії у Франції.

Обоє вони хворіли на туберкульоз.Через короткий час їх перевели до приміщення для важко хворих на цю хворобу...."

Також цікаве його зауваження,щодо кращої опіки  солдат військ СС :

"...У середині травня я отримав вітального листа від бунчужного Могильницького з посвідкою на підвищення мене до десятника (унтершарфюрера) з датою 20-го квітня (День народження Гітлера). У той самий день я дістав подарунок від місцевої СС-станиці,в якому була торбинка цукерок,шоколяда,пачка цигарок і тюбик зубної пасти зі щіточкою. Усе це в маленькому плетеному з лози кошичку,прибраному живими квітами.Мої співжителі були дуже здивовані таким ставленням до мене.Один із них сказав,щоя дістав це за те,що належав до військ СС..."

(С) Кучер М. За Україну, за її волю!
_______
#UMH_ГАЛИЧИНА #УВВ

Охорона Ратуші українськими стрільцями.
#UMH_ЗУНР #Нація_воїнів

​1 листопада 1918 року, коли в Наддніпрянщині розгорталася боротьба Гетьманату з республіканцями, а московська комуна на кордонах України формувала "повстанські" дивізії, щоб під виглядом повстання українців проти ненависного Гетьманату й німецької окупації загарбати Україну, українці Галичини розпочали боротьбу за свою національну Республіку, що мала постати на руїнах імперії Габсбургів.
    Почалася ця боротьба із визволення Львова як головного міста Галичини.
Зранку українські військові формування опанували Львів. Українці взяли також під контроль  Станіславів, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав тощо. Вдень віденський намісник передав всю владу в Галичині своєму заступнику українцеві Децикевичу. Так постала нова українська держава.
   Перед своїм від'їздом до Відня колишній імперський намісник сказав:

"Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди."

Митрофан Очеретько- викладач гімнастики та фехтування в Інструкторській школі старшин Армії УНР.

Фото часів Першої світової війни. 
Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1908), Головну гімнастично-фехтувальну школу (Санкт-Петербург 1913).

Учасник Першої  світової війни 1914-1918 рр, кавалер Ордену Св.Георгія.
З весни 1918 р. в Армії УНР. Учасник Першого зимового походу Армії УНР ( грудень 1919 – травень 1920 рр.).
Начальник розвідувального відділу Партизансько-повстанського штабу, що був створений на початку грудня 1920 р. для організації повстанського руху в Україні. Учасник Другого зимового походу (жовтень 1921 – листопад 1921р.). У 1923 р. повернувся в Україну. 3 березня 1930 р. засуджений до розстрілу.
____

#UMH_УНР #Нація_воїнів

​Воїн-бандурист Дмитро Стопкевич

У с. Великий Бобрик Балтського повіту на Поділлі 21 жовтня 1897 р. в родині панотця Келестина Стопкевича народився хлопчик. Назвали його Дмитром.
1913 року, закінчивши духовну школу в м. Тульчині, Дмитро вступив до Подільської духовної семінарії. 1915-го за власним бажанням покинув семінарію, бо захотів повоювати. Того ж року вступив він до Одеської військової школи, з якої вийшов 1 січня 1916 року у званні прапорщика. 
20 червня того ж року нерозумна мрія збулася: він від’їхав на фронт. Як воював Дмитро за “царя і отєчєство”, а потім за “душку Кєрєнского”, мені невідомо, лише знаю, що в грудні 1917 р. Дмитро залишив полк і приїхав до Києва. Ось тут почалося справжнє життя, наповнене високим смислом: Дмитро Стопкевич став до лав українського війська.

Невдовзі він від’їхав до міста Одеси, де 15 і 16 січня 1918 р. у складі українських військових частин брав участь у боях проти більшовиків. Після перемоги росіян якийсь час переховувався, потім служив у “Союзкредиті”. Паралельно при 5-й Одеській гімназії здав екстерном іспити на атестат зрілості.
Тоді ж Дмитро вступив до 1-ї охоронної сотні одеської комендатури. 18 грудня 1918 р., вже як командир сотні, взяв участь у боях проти росіян, які, побиті, змушені були тікати в порт, звідки хотіли евакуюватись до Криму. 
Та тут несподівано їм прийшла допомога: з кораблів Антанти, що стояли на рейді Одеси, висадився десант (польський легіон силою 3000 жовнірів і старшин і французькі відділи). Окупанти швидко опанували центр міста та інші райони. Але українці під проводом полковника Кобелька рішуче перейшли у контрнаступ. Особливо тяжкий бій був за двірець... Полковник Кобелько одним із перших увірвався в приміщення залізничного вокзалу. В руках він тримав ручний кулемет. У цей час йому під ноги ворог кинув гранату... Смерть командира не спинила республіканські частини. Поляки і французи ганебно втекли в порт. Тільки ніч вгамувала переслідувачів.

“Всі були щасливі перемогою і радісно згадували минулий бій, – писав Дмитро Стопкевич у праці “Бій в Одесі 18 грудня 1918 р.”. – Чекали світу, щоб доконати ворога. Але раптом все перемішалось і замість конечної перемоги ми мусили залишити місто. А справа стояла так: коли було виявлене повне розбиття ворога, команда Херсонського коша Республіканського війська послала старшину до французького командування з... бажанням порозумітись. У відповідь французьке командування наказало, щоби Республіканські війська звільнили Одесу, і лише по звільненню міста вони вестимуть переговори. Команда Херсонського кошу, полковник Філатів і полковник Змієнко вірили в можливість порозуміння з французами, а тому дали наказ про відступ.
Тяжко уявити собі, що сталося з вояцтвом при звістці про відступ. Вояки, які з усмішкою йшли до бою, бо були повні віри в свою перемогу, якось змінились. Не стало запалу, зникла віра в перемогу, з’явилась нехіть.
Наказом про відступ III-й Херсонський кіш було розбито – і не силою ворога... а наказом своєї команди, що покладала більш на чужу поміч надії, ніж мала віри в свої сили”. 
З військом УНР Дмитро відійшов з Одеси. Відтоді ще два роки він уперто бився проти ворогів українського народу, які звідусіль посунули в Україну. Воював у складі Запорозької дивізії, був сотником 2-го Запорозького полку, пізніше підполковником. 

21 листопада 1920 р. 1-шу Запорозьку бригаду, де служив Стопкевич, поляки інтернували. В таборах Дмитро пробув до 24 червня 1922 року, коли вдалося втекти до Чехословаччини. 
Діставшись до курортного містечка Подєбради, поступив на матуральні курси при Українській господарській академії і відразу, 21 вересня 1922 року, подав заяву до академії. Йому поталанило: хоч і не мав свідоцтва про середню освіту, та його зарахували до УГА. Дмитро довіру виправдав: вчився добре.
Ставши учасником Другої капели бандуристів під орудою Василя Ємця, брав активну участь у культурно-мистецькому житті української еміграції. А 26 травня 1928 року з відзнакою закінчив академію, отримавши фах інженера-гідротехніка.

#Нація_воїнів

Євген Коновалець з Січовими Стрільцями в Шепетівці,(Хмельницька обл.), жовтень 1919 р.

Зліва праворуч: Євген Коновалець, Таісія Юрієва ( дружина Івана), Іван Юріїв,Петро Пасіка, Михайло Матчак та невідомий.
_______

#UMH_УНР #UMH_ОУН #Нація_воїнів

21 жовтня 1933 за наказом Проводу Українських Націоналістів, 18-річний Микола Лемик здійснив атентат на радянського консула у Львові Олексія Майлова.

На судовому процесі (завдання було здатися польській поліції) Лемик виголосив, що його основним мотивом була помста за Голодомор в радянській частині України.

Таким чином, подвиг молодого бойовика ОУН сколихнув західний світ, в якому дізналися про влаштований більшовиками геноцид українців.

На світлині Микола Лемик на судовому процесі.

#UMH_ОУН #Нація_воїнів

Семен Лощенко – підполковник армії Української Народної Республіки, командир сотні 1-го Українського козацького полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. 29 січня 1918 р. брав участь у бою під станцією Крути.

Народився 1893 р. В українському війську від травня 1917 р. У бою під Крутами в чині сотника вдало керував імпровізованим панцерним потягом з однією гарматою. На той момент йому було 24 роки. Про Лощенка під Крутами очевидці писали: «незрівняний артилерист, людина великої одваги, стріляв надзвичайно влучно і швидко…». У 25 років – командир пів-батареї гарматного куреня. У 26 років – учасник Першого Зимового Походу.

#Нація_воїнів

​23 вересня 1648 року в битві під Пилявцями Військо Запорізьке Богдана Хмельницького розбило польську армію воєначальників Миколи Острога, Домініка Заславського і Олександра Конецпольського.

Після поразки поляків у травні 1648 року в битвах під Жовтими Водами та Корсунем і смерті польського короля Владислава IV стихійні повстання сільської і міської бідноти охопили практично всю Україну і вилились у масове знищення польських шляхтичів, католицького духовенства і євреїв-орендарів. У червні канцлер Оссолінський був змушений надіслати до Хмельницького послів на чолі з відомим захисником православ'я Адамом Киселем, щоб зупинити наступ козаків на захід і розпочати мирні переговори. Вимоги Хмельницького були досить скромні - 12-тисячний реєстр, поновленя прав і привілеїв козацтва, повернення забраних уніатами православних церков. 16 липня у Варшаві на засіданні сейму вимоги козаків були частково задовільнені.

Розуміючи тимчасовість перемир'я з Польщею, в цей же час Хмельницькийпочав реорганізовувати регулярне військо й на осінь мав 25-тисячну добре озброєну армію. Не втрачали часу і поляки - перш ніж завершились переговори між Киселем і Хмельницьким, в Україну рушило польське військо на чолі з воєнначальниками Миколою Острогом, Домініком Заславським і Олександром Конецпольським кількістю близько 32 тисяч чоловік, підтримуване 8 тисячами німецьких найманців.

Щоб випередити поляків, Хмельницький вирушив їм назустріч через Паволоч, Хмільник і 16 вересня зупинився від Пилявцями над Іквою, де збудував укріплений табір. Загалом військо Хмельницького і Кривоноса, котрий отаборився окремо, перевищувало 30 тисяч чоловік. 19 вересня польські полки зупинились за милю від козаків, а 21-го почались локальні сутички за греблю й шанці над Іквою. 22 вересня на підмогу козакам підійшло 6 тисяч буджацьких татар, а 23-го - 4-тисячна білгородська орда.

Вирішальна битва відбулась 23 вересня - українські полки пішли в наступ на центр королівського війська. Польська кіннота була розбита і розпорошена, зазнали поразки Мазовецький і Сандомирський полки, а після вступу в бій в ніч татарів поляки розпочали відступ, який незабаром перетворився в панічну втечу.

Українська армія захопила всю ворожу артилерію (92 гармати) та величезний обоз з матеріальними цінностями; загальна вартість трофеїв перевищувала 7 мільйонів злотих. Завдяки блискучій перемозі української армії в Пилявецькій битві було повністю звільнено Волинь та Поділля.

____

#UMH_ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ #Нація_воїнів

Вдале полювання.

23 вересня 1945 - За 15 км від Станіслава. Підпільна боївка обстріляла три легкові автомашини, на яких поверталися з полювання офіцери Червоної армії. В результаті обстрілу смертельно поранено заступника начальника політвідділу 38-ої армії полковника Горбачова і легко поранено підполковників Харцієва і Селіхова.
____________________

#UMH_УПА #Нація_воїнів

14 вересня 1920 року Армія УНР зосередилася вздовж лінії Дністра, щоб рано вранці наступного дня здійснити свій героїчний порив у боротьбі за українську свободу. Їх було 6 стрілецьких, одна кулеметна і одна кінна дивізія. 23 тисячі відданих. 23 тисячі тих, для яких Україна була понад усе.
Все було проти них: і галичани, які зневірилися у боротьбі, і поляки, які за спинами союзників-українців вже починали домовлятися з Москвою, виторговуючи собі Галичину. Але вони однаково йшли у свій бій і тим закарбувалися на скрижалях ВІЧНОСТІ.
Це був останній наступ регулярної Армії УНР.
Остання наступальна операція.

​8 вересня 1919 року зі штабу 1-го корпусу Української Галицької Армії  до Києва виїхав парламентар, який мав дізнатися дєнікінського генерала Ніколая Брєдова, чи прийме він місію УНР, очолювану Михайлом Омеляновичем-Павленком, призначену 6 вересня Головним Отаманом УНР Симоном Петлюрою.
Хоча сам Петлюра і його ближче оточення у порозуміння з Дєнікіним не вірили, але мусили призначити цю місію за впертим наполяганням керівництва Західної області УНР, очолюваного Євгеном Петрушевичем. Здача Києва 31 серпня, здійснена військовим керівництвом УГА, показало Петлюрі хитливість спілки об'єднаних армій саме на пункті ставлення до біло-московського руху і стосунків з ним. Тож він тепер, напередодні невідворотньої війни з дєнікінцями намагався переконати Петрушевича у її невідворотності. Тодішній Прем'єр-міністр УНР Ісак Мазепа писав згодом:

"Вся права опозиція разом з Петрушевичем була рішуче проти війни з Дєнікіним. Тому для нашого уряду не залишалося іншого виходу, як засадничо погодитись на військові переговори з армією Дєнікіна".

На руку Петрушевича грали чутки про те, що Антанта, мовляв не допустить до війни УНР з Дєнікіним, на чому Петрушевич вперто наполягав. Поки що лишається недослідженим питання про те, чи не були ці чутки, сперті на окремі висловлювання антантівських політичних діячів, частиною гри Дєнікіна на розкол між керівництвом УНР і керівництвом Західної області УНР. В будь-якім разі Симон Петлюра, сам не вірячи в порозуміння УНР з Дєнікіним, намагався не ігнорувати позиції Петрушевича і дати йому можливість самому переконатися в цьому.
Тим часом на півночі Херсонської губернії тривали жорстокі бої дєнікінців з повстанською армією Нестора Махна, а в частині України, окупованій дєнікінцями, з огляду на реакційну політику, запроваджувану ними там, розгортався проти них масовий повстанський рух. Це робило неможливим будь-який альянс УНР з Дєнікіним навіть не беручи до уваги його вперте небажання визнавати УНР, оскільки такий альянс означав би розрив Армії УНР зі своїм народом, швидку політичну смерть тоді і негативну оцінку в неупереджено написаній історії потім. Симон Петлюра з цього погляду був більшим реалістом ніж Петрушевич.
#UMH_УНР