Нічні роздуми про магію філософії
(натхненні зустріччю мого філософського клубу «Людина мисляча»)
Пройшли віки від народження богів і до їх смерті, від Homo sapiens до Homo deus, від Землі-диску до «домівки людства». Та попри всі зміни, світ і досі сповнений магії, і цією магією є філософія.
Магія — не як щось протилежне мисленню, навпаки, його складова. Це імпульс, що породжує в голові думку, що зʼявилась в голові нізвідки і звідусіль — вона є квінтесенцією всього, що людина знала, відчувала, бачила, чула. І в той же час вона щоразу більше, аніж просто сума відомого досі, вона своє власне нове творіння. Дитя спонтанності та випадковості, і завжди — нащадок нашого субʼєктивного мислення й світобачення.
Декарт був першим, хто вийшов з себе, аби підтвердити нам наше існування через думку, через сам процес cogito, мислення. А за Платоном всі речі взагалі вже давно існують в прекрасному світі ідей, наш — лиш його далекий відблиск, існування всього в ньому більш вторинне. Навіть наші знання — це те, що вже існує, в потенційному, прихованому вигляді, а пізнаючи, ми пригадуємо все, що колись знали. І так постійно, коло за колом, ми здійснюємо себе у вічному поверненні та самоподоланні, яке провіщував Ніцше.
Вслід за Ніцше екзистенціалісти в лиці Сартра й Камю утвердили людину в тому, що їй немає на чому твердому стояти, окрім власної свободи, відповідальності та вибору, який здійснюємо щомиті, навіть якщо обираємо бездіяльність. Обираючи себе, обираємо все людство, з яким ми єдиний потік без кордонів у часі та просторі, помічений трансценденталістами, і який несеться далі. Далі — за межі того, що можливо пізнати. У висоту — зоряне небо, в глибину— моральний закон, які зачаровують не лише Канта. Що таке цей закон, як не зібрання під законом порядку букв, що і визначають межі світу Вітгенштайна, нашого власного світу?
Хіба це все і не ж магією? Коли оточуюча ззовні та зсередини дійсність дивує, чарує, викликає до життя інтерес. Це все спонукає народжувати свою власну думку, шукати їй в тон іншу думку, що вже була породжена іншим субʼєктивним творцем — в цей же історичний час, чи ще до нашої, чи навіть до Христової ери.
Потім — підіймати її через метафору, що водночас ріднить філософію з поезією, до рівня абстрактного мислення — щоб вона позбулась всіх буквальних обмежених сенсів і стала вищим сенсом, символом, концептом, джерелом безлічі тлумачень, серцем різноманітних контекстів. А ще філософія своєю магією здатна будувати звʼязки — і з близькості (от як Сократ з Платоном), і з протиріччя (як Платон з Арістотелем).
Та врешті вся її історія — це історія бунту супроти своїх попередників, їх коментування та перевертання. І все це щоб врешті віднайти себе й нові сенси, а вони зростають навіть там, де входиш у ту ж ріку, та як вчив Геракліт, це щоразу нова ріка, двічі в одну річку, в одну думку не ввійдеш.
Щоб відчути цю особливу магію, цей страх і трепет не лише Кʼєркегора, а самого пізнання — достатньо просто зробити крок до основ філософії — мудрості та любові. Дати цьому потоку підняти себе над всім буденним і тимчасовим.
#роздуми #натхнення
[Людина мисляча | підписатись]
