Лист #15: де внутрішній критик не може стулити пельку (ч. 1)
На цьому тижні я нарешті зустрілася зі своїм терапевтом. Через подорож в Азію ми не чулися кілька тижнів, і я піднакопичила запитань. Всі вони, звичайно, тісно пов'язані з конкретним періодом у житті, який я зараз проживаю.
– Ти знаєш, що критикуючого родителя всередині нас має бути завжди менше, ніж родителя люблячого?
Звичайно, я не знала. Я взагалі-то навіть не уявляю, як часто ми з цим люблячим родителем у надрах моєї голови зустрічаємося. Хто він, де живе? За яким номером його запросити до розмови? Найчастіше саме нудотно-гидкий голосок внутрішнього критика затягує на фоні.
Цього тижня я думаю про те, хто підселяє нам цього критика до голови й коли? Можливо ми власноруч вирощуємо дракона з однією лише метою – з'їсти себе живцем.
Минулими вихідними К. запросила мене записати розмову для її подкасту. Це не перше моє інтерв'ю в аудіоформаті – перше було у 2017 році. Рішення прийняла швидко, але в ніч перед записом я встигла проклясти себе за імпульсивність, поставити під сумнів свою цікавість та розгромити власні здобутки. Я зробила це професійно і за рекордно короткий термін, але не звертайтесь.
Прокинувшись о другій годині ночі в стані повному сумнівів, я спробувала згадати себе 6 років тому: що я відчувала тоді, як почувалася. Дивно, але у свої 22 роки я здавалася собі неймовірно цікавою, а в моїй голові не виникало запитань, що я чогось не можу. Прослуховуючи той епізод одразу після публікації я пам'ятаю, як пишалася собою та сказаним, ніби я там про Нобелівську премію розповідаю. 6 років тому я не вміла давати собі цих "протверезних" ляпасів, я ніби була дбайливішою до себе і споглядала за світом крізь рожеве скло. А потім десь розгубила цю навичку. Я все могла і цьому не було вагона сумнівів на додачу.
Терапевт каже мені: "ти зовсім не даєш собі ніяких погладжувань". Ха-ха! Коли прокидаюсь, я ретельно розглядаю себе в дзеркало, чи у формі тіло, чи на місці обличчя (ну раптом його змило вчорашніми солоними огірками на ніч). Після робочих зустрічей я аналізую, чи не сказала якусь хрінь. У цьому телеграм-каналі вже стільки людей, але я все одно щосуботи думаю про те, ну хто ж це читатиме?!
О, цей неоціненний життєвий досвід! Завдяки йому все добре про себе я навчилася миттєво піддавати сумніву, а все погане швиденько вішати на "дошку пошани". Чому так? Хто нас цьому навчає? Я ж знаю, що не одна така.
Тоді я вирішила, що треба терміново розібратися, хто ж такий мій внутрішній критик і чому я не можу заткнути йому вчасно рота.
Візуалізувати собі обличчя цього негідника виявилося не так легко. Вийшло, що він складається з безлічі персонажів, які я зустріла за роки життя: вчителька в 1-му класі, з перекошеним від впевненості в тому, що я нічого не зможу, обличчям; хейтери з інтернетів, що критикують за спосіб життя, мислення, знаходження закордоном та зайвий фокус на собі; колишній, що надсилав мені фотокартки худих моделей; ще один, який запевняв мене, що я нічого не зможу в бізнесі й самотужки взагалі; "подружки" та знайомі, які раптово чомусь переставали спілкуватися. До них додалися знайомі, які на мою думку, є в чомусь об'єктивно кращі за мене (а таких сотні). І тут я офігіла.
Мій внутрішній критик виявився людиноподібним монстром, який останні роки тільки й робить, що намагається відкусити мені руку, як тільки я зважуся відчинити нові двері. Він схожий на всіх і ні на кого одночасно, він плід моєї бурхливої уяви та вразливості.
Хух! Коли уявляєш, з ким маєш справу, стає трошки легше. Залишилось придумати, як цьому критику збавити гучність та ступінь важливості.
І тут я зрозуміла, що останні пів року вже активно борюсь із ним, я у процесі. Як саме? Проти нескінченної критики та сумнівів найдієвішим здається впевненість у своїх сильних сторонах. Мій люблячий родитель – це список моїх об’єктивних досягнень та якостей. Це світла сторона. Це мої цінності та мої пріоритети. Це я сама для себе.
