Євген Чубук - Згурівщина 🇺🇦 Telegram-Beiträge

❗Підозру у держзраді отримав екснардеп Новинський, – СБУ та ДБР.

Не минуло й 11 років війни!

Згадаймо! 18 січня 2023 р. на 101 році життя відійшов у вічність — український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, довголітній політв'язень (провів 32 роки в радянських таборах). Кавалер орденів «Свободи» та «За заслуги», почесний громадянин Коломиї та Львова. Герой України (2022) Мирослав Васильович Симчич «Кривоніс».

Трішки про його бойовий шлях. 15 січня 1945 року підрозділи НКВС штурмували «бандерівську столицю» – містечко Космач.
У Космачі було розташовано дев’ятнадцять сотень УПА.

УПА з командиром Мирославом Симчичем із позивним “Кривоніс” провела складну операцію під Космачем, або як тоді її називали “бандерівська столиця”. Про цей бій пишуть навіть американські науковці. Тоді молодим хлопцям вдалося перемогти значну силу ворога, знищити каральний загін, який би не лише повбивав упівців, але й мирних гуцулів.

Сотня УПА чисельністю 220 бійці, яка під командою сотенного Мирослава Симчича, боєм ліквідувала елітний підрозділ НКВД, що під командуванням генерал-майора Миколи Дергачова прямувала на каральну операцію в район села Космач. Всього за матеріалами справи, яку вели проти сотенного, було встановлено, що в тому бою загинуло 386 енкаведистів, а ще 50 померло від важких ран у шпиталях Коломиї та Івано-Франківська.

Більшовики тричі пробували напасти на Космач, зруйнувати військову базу УПА, але за всі ці три рази українці не дали можливості доступитись до Космача.

Наступного разу зорганізували велику силу, яку направили на знищення Космача, як української бази. Українські військові вирішили влаштувати засідку більшовикам. Їхній розвідці не вдалося попередити про небезпеку зі сторонни УПА, адже напад почали готувати за годину до прибуття російської сили.

Українським повстанцям пощастило і з місцем, і з часом. Метрові кучугури снігу, в яких Симчич з побратимами заховалися, та міст за шість кілометрів від Космача (село Рушір). Там вони оточили більшовиків у трикутник і підірвали усі машин із солдатами, зброєю, а найголовніше з генерал-майором Дергачовим, який мав стосунок до примусової депортації кримських татар.

За своє довге життя Мирослав Симчич пережив більше 32 років концтаборів. Однак його не зламали ні жорстокі тортури, ні катування. Свій життєвий шлях він присвятив боротьбі за незалежність України. Надзвичайно цінним є те, що за життя держава все ж таки визнала його Героєм України.

Світла пам'ять та вічна слава Мирославу Симчичу!
Пам'ятаємо!

Згадаймо! 16 січня 1959 року на Мангеттені у Нью-Йорку народився американський мільйонер українського походження Марко Паславський - один із найвідоміших Героїв сучасної російсько-української війни, який віддав життя за Україну і похований на Аскольдовій могилі у Києві поряд з Героями Крут.

Ми знаємо його як американця українського походження, який був волонтером на Майдані, а згодом, у 2014 році, добровольцем пішов воювати на Схід України, і загинув, захищиючи землю своїх предків.

Однак біографія Маркіяна Паславського є значно багатшою та цікавішою. Він зробив блискучу кар'єру військовика - закінчив Військову академію Вест-Пойнт (1981), капітан Армії США. Залишивши армію, працював інвестиційним банкіром у США. А наприкінці 1990-х років фактично оселився в Україні, звідки його родина поспіхом виїхала в 1944 році, тікаючи від радянської окупації. Тут він допомагав продавати металопродукцію Маріупольського заводу за кордон, працював у банківській сфері, зрештою заснував на Київщині агрофірму "Росава-К" - одне з найприбутковіших підприємств у районі.

Американський мільйонер з українською душею щиро вболівав за країну, яка стала йому рідною. Тож як сотні інших патріотів він долучився до Помаранчевої революції та Революції Гідності. А з початком російсько-української війни у 2014 році, не задумуючись, Марко пішов на фронт. Добровольцем. Він був стрільцем 2-го батальйону спеціального призначення НГУ "Донбас".

Як згадував один з бойових побратимів Франка, після кожного бою він збирав так званий брифінг. Казав, що у них в Америці так прийнято. Бійці завжди уважно прислухалися до порад Марка. Він не просто розбирав бій до найдрібніших подробиць - він його аналізував. Чому в такій-то ситуації боєць загинув? Чому не вдалося з першого разу звільнити такий-то населений пункт? Все знав, аж до того, скільки треба брати з собою в бій ріжків автомата, щоб і вистачило, й було не важко пересуватися.

Його військова освіта та навички, здобуті під час служби в Армії США, стали в нагоді і могли б ще довго допомагати українцям у боротьбі за свою свободу. Проте у бою за Іловайськ 19 серпня 2014 р. Марко загинув.

Посмертно він нагороджений відзнакою "Народний Герой України". Власне, Марко Паславський "Франко" був за життя народним героєм України і залишиться ним назавжди у нашій пам'яті.

Світла пам'ять та вічна слава Марку Паславському!
Пам'ятаємо!

16 січня - День пам’яті “КІБОРГІВ” – захисників Донецького аеропорту.

Минуло 10 років від апогею запеклих боїв за Донецький аеропорт. 244 дні захисники України тримали оборону летовища. Попри постійні обстріли ворожої артилерії та танків українські бійці до останнього чинили опір, поки не витримав бетон.

20 січня 2015 року російські терористи заклали вибухівку у новому терміналі і бетонні перекриття обвалились на захисників ДАП, що призвело до загибелі десятків наших воїнів. За весь час оборони ДАП загинуло понад 100 українських військових, близько 440 зазнали поранень.

23 січня 2015 року називають останнім днем оборони Донецького аеропорту, коли вже після руйнування нового терміналу, останніми з позиції «Прожарка» між новим терміналом та диспетчерською вежею вийшла група Максима «Адама» Ридзанича.

Про подвиг цієї групи мало відомо, вони в повному оточенні ще 2 доби боронили частинку вільної української землі. Оборона ДАП закінчилась із виходом цієї групи. Саме тому захисники аеропорту говорять про 244 доби оборони летовища, а не як прийнято було говорити в ЗМІ про 242 доби.

За незламний дух, безстрашність, героїзм та стійкість українських воїнів назвали “кіборгами”.

Вони вистояли — не витримав бетон!
Вічна пам'ять та слава Героям!

До 90-ї річниці з дня народження Василя Симоненка - один з його найпотужніших віршів.

На відкритті пам'ятника Миколі Міхновському, м. Київ, Байкове кладовище, 10.11.2024.

Вічна пам'ять нашим Героям та Геніям!

8 січня 1935 року селі Біївці Лубенського району на Полтавщині народився поет-шістдесятник Василь Симоненко. Доля відвела йому лише 28 років, але навіть за цей короткий період творчого життя він залишив яскравий слід на літературному небосхилі України. Писав влучно і правдиво, як сама совість.

Дитиною пережив лихоліття Другої світової, повоєнний голод і злидні. Змалку бачив, що в «найкращій у світі» совєтській державі забагато несправедливості та відвертих злочинів проти людини. Євген Маланюк означив поезію Симоненка як «лютий крик прозрілого раба». А прозрілі раби були небезпечними для радянської системи.

Василь Симоненко загинув за загадкових обставин, за офіційною версією, від онкологічної хвороби нирок, але дотепер багато хто переконаний, що це було цинічне вбивство.

Світла пам'ять нашому Генію!

Росіяни-окупанти знищили українську літературу в бібліотеках на тимчасово окупованих територіях Херсонщини. Це і є так звана "денацифікація" по-російськи.

Окупанти роками таврували українські друковані видання, як "екстремістські". А "екстремістами" стали класики літератури, підручники з історії, книги про Голодомор, злочини комуністичного режиму й навіть казки.

Також встановлено, що за знищення літератури відповідальне так зване "міністерство культури" в окупаційній "адміністрації".

росія - це смерть, голод та знищення всього українського. росія - це імперія зла!

6 січня - день народження великого українського поета Василя Стуса. Сьогодні йому виповнилося б 87 років. Але його вбила червона московська імперія зла.

З-поміж українських письменників XX ст. доля Василя Стуса найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслідували імперії: першого – царська, іншого – комуністична. Обидва зазнали заслання із забороною на творчість. В обох життя обірвалося передчасно, у 47 літ. Обох поціновують не лише як поетів, а й як борців за зневажені людські права й національну гідність.

Та й тривалий період його творчості тісно пов’язаний із Шевченком: Стус часто проектує свою долю на долю Кобзаря, намагаючись збагнути, як той вистояв. Відтак відчув: наснажували та Україна й ті ідеали, заради яких жив Шевченко.

Стус – людина рідкісної моральної чистоти, голос сумління у світі розмитих понять честі, правди й порядності. “Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого”, – писав він. І зберіг свою суть до кінця. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю і відвагою, не прогинаючись і не оминаючи. А така дорога для поетів – згубна.

Коли довелось обирати: мовчати, попри всі утиски та приниження, щоб вижити, чи зберегти в собі Людину, навіть ціною власного життя, Стус вибрав друге. Тому за його єдиний “злочин” – власні переконання про необхідність захисту й розвитку української культури – поплатився репресіями з боку радянської влади: його творчість заборонили, а самого двічі засуджували до таборів й заслання, де й загинув.

Сам Василь якось сказав про це так: “Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас”. І в цьому сенсі йому дісталась одна з найжорсткіших – боротися довелося із самого дитинства.

Вже через рік після того, як Василько народився четвертою дитиною, його батьки, аби уникнути примусової колективізації, перебралися з села у місто Сталіно (нині Донецьк). Родина жила дуже бідно, не мала житла. “Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду опухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни… Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3 – 4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися”, – пізніше згадував Стус. Гнітило й те, що у школі навчали чужою мовою.

Утім, бідність гартувала характер: “Пам’ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він верхи наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його гидкі червоні руки. І таку злість мав (13-річний хлопчик!), що одібрав торбу”.

Закінчивши середню школу зі срібною медаллю, Василь подається на факультет журналістики Київського держуніверситету, але, отримавши надуману відмову, вступає натомість на історико-літературний факультет педінституту м. Сталіно. Закінчивши його з червоним дипломом, почав вчителювати у селі. Та вже через два місяці його призвали в армію. Ще до призову підготував до друку і надіслав до редакції “Літературної газети” першу добірку віршів, яку надрукували в грудні 1959 року з теплим напутнім словом А.Малишка.

А після демобілізації Василю довелося викладати українську мову в Горлівській школі № 23. Його гнітило жахливе становище рідної мови на Донбасі, видавалося, що робить даремну справу, а українська культура в регіоні приречена на поступове вмирання, про що й написав Малишкові: “У Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається… У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати…”

Безкомпромісний і запальний, нетерпимий до будь-якої неправди, Стус боляче сприймав спроби тоталітарного режиму витравити рештки духовності нашого народу, зрусифікувати Україну, знищити саму українську мову. У політику його виштовхувала сама система, створивши такі умови, що він не зміг залишитися політично незаангажованою людиною.

Тож коли 4 вересня 1965-го на прем’єрі кінофільму Параджанова “Тіні забутих предків”, після заяви І.Дзюби, що в Україні проходять арешти інтелігенції, Стус попросив глядачів вставанням висловити протест проти незаконних дій влади та КДБ, це не стало випадковістю. Як і відрахування Василя з аспірантури та вказівка “розсипати” набір його першої збірки “Круговерть”. Так почалися поетові поневіряння: на роботу його не брали, а друкувати, звісно ж, перестали.

Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку – “Зимові дерева”. Тоді він опублікував її в самвидаві. А 1970-го книжка була видана в Брюсселі. У самвидаві видав й третю книгу віршів – “Веселий цвинтар”.

“Мене було звільнено з аспірантури, потім з посади кочегара, з історичного архіву, пізніше навіть з метро, де я, позбавлений іншої змоги заробляти собі на прожиття, ганяв вагонетки. У душу заходив розпач. Почалося ускладнення хвороби. Втрата змоги друкуватися була для мене нестерпною”.

Парадокс, але роки тимчасових робіт (1965-1972) стали водночас і найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, тоді ж знайшов кохану. У 1965-му одружився з Валентиною Попелюх, а 15 листопада 1966-го у них народився син – нині літературознавець й дослідник творчості батька – Дмитро.

Аж поки над труною трагічно загиблої художниці Алли Горської Стус відкрито звинуватив у її вбивстві владу. Усвідомлюючи, який тернистий шлях йому судився. Як згадує письменник Ю. Покальчук, у розмові з ним Василь пояснив: “Я просто інакше не можу! Жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я відчуваю, що мушу її пережити саме ось так”. І лихе передчуття збулося...

Майже 11 років коли хлопці кажуть, що хочуть подякувати грамотою чи медалькою - я дуже прошу цього не робити. Бо для мене брязкальця і листочки зі стандартним текстом все обезцінили би. Бо найкраща винагорода - бути корисним війську і допомагати нашим. Але коли хлопці присилають на пам'ять стяг чи шеврон - щоразу для мене це надзвичайна приємність та честь.

Я мало що показую з того, що іноді мені на пам'ять дарують козаки. Але прапор легендарного добробату "Карпатська Січ", яку створив і очолював друг Олег Куцин - це артефакт. Нині батальйон названий на честь свого командира, посмертно..

Радію що можу допомогти батальйону і єдиному земляку, який з початку великої війни в його складі захищає Україну.

Дякую, Ваня, за прапор!
Нехай Господь береже тебе та твоїх бойових побратимів!
Слава вам - Героям!