Іноді мені спадає на думку таке: я - не той, кого називають "етнічним українцем". Не громадянин України. Живу в європейській країні, причому далеко не найбіднішій, є громадянином найбагатшої європейської країни, в ній же й працюю - важко, багато, але з глуздом та з користю, причому з Україною моя робота аж ніяк не пов'язана - що в Україні коїться, на мою роботу жодного впливу не має. Маю дружину, рідна мова якої - німецька, маю доню, рідна мова якої - іспанська. Якого милого я маю допомагати країні, в якій я народився та прожив меншу частину свого життя, якого милого я маю писати, читати, розмовляти, думати, співати зрештою, українською мовою, якщо в цій самій Україні живуть люди, які вважають мене щонайліпше "нутціге юде", а щонайгірше - взагалі якимось третім сортом, майже нелюддю (чи не "майже"?), і кажуть мені в вічі, що євреям в Україні оце досюди дозволено, а отам уже не дозволено, бо не титульна нація, бо треба нишкнути та не дратувати ясновельможних українців, які дозволяють якимось там іншородцям, іншовірцям, іншоносим та іншоволосим жити поруч із справжніми людьми? За моє жито мене й бито? Мав я те все в носі!
А потім я розумію, що саме таких думок від мене й чекають ті, хто все це затіває вже вкотре. Не лише від мене, але, можливо, від мене - більше, ніж від когось іще, бо я ці думки розповсюджую (до речі, не виключаю, що ці люди візьмуть та почнуть розповсюджувати перший абзац цього тексту, посилаючись на нього та замовчуючи все інше, що тут написано, це теж їх пропагандистський прийомчик такий). Нехай плюне. Нехай припинить допомагати своїм побратимам на фронті. Нехай напише, як він розчарувався в Україні та в українцях, а ми це розповсюдимо, аби ще люди розчарувались. А в ідеалі - нехай в своїй країні почне транслювати своє розчарування та добиватися, щоб Україні припинили допомагати, щоб політики сказали: "Ви там юдожери, хуя вам, а не зброю, і забирайте геть своїх біженців". А ще: "Та нехай з ними, юдожерами такими, хуйло розбирається".
І тоді я думаю: а хуя вам теплого. Бо Україна - моя, що б там не белебали мені про те, що ні, не твоя, нетитульний ти інородцю. Моя. І пісні, що мій покійний дідусь мені, малому, співав - мої, українські. І мова, якою з дитинства розмовляю - моя, українська. І браточки, які на фронті, хто живий, а хто вже й неживий - мої, українські. І допомагаю я, витягуючи з себе жили, їм, а не всяким гимбелям францюватим, які відрізняються від русскіх совков хіба що українською мовою, але не українською душею, не українським розумом. Душа й розум у них - русскійє, юдожерські. Отже, й вони теж - русскійє, бодай всі хором "Щедрика" заспівають. Бо своїми оцими бриднями працюють на русскіх. На те, щоб від України відвернулися, щоб Україну кинули в біді. Дехто - свідомо, дехто - несвідомо, а багато - просто з Росії й працюють, пристосували ШІ для перекладу своїх висерів українською й корчать із себе українців (до речі, ШІ-переклади носіям української мови доволі легко відрізнити, я, наприклад, бачу їх одразу).
Таким чином, курлика вам зозулячого, а не мою Україну. Хоч трісніть, а хоч лусніть. І тим, хто "я люблю євреїв, але нехай стоять осторонь із шапкою в руках та чекають на накази", і тим, хто "Ісус був українець та християнин, а ти його власноруч розіп'яв", і тим, хто "знай своє місце, інородцю, як тобі титульна нація дозволила тут жити"... і навіть тим, хто "ну, видишь теперь, какие они антисемиты? Брось их, брось, и другим бросить скажи". Всіх нах. Україна - моя справа.
