Ціль — свобода! Історія снайперки Калини.
У 2018 році Калина хотіла потрапити до 80-ї бригади, але отримала відмову: «Ми — бойова бригада, і з жінками не хочемо бавитися». Це стало розчаруванням, проте один знайомий запропонував їй спробувати долучитися до Національної гвардії, і вже 12 вересня 2018 року її зарахували до частини у Львові. Так почався шлях, який привів Калину на фронт.
На початок повномасштабного вторгнення жінка служила у Львові, але загибель близького товариша стала вирішальною у її рішенні приєднатися до бойової бригади. «Я на своєму місці, роблю те, що люблю, і не шкодую про свій вибір піти до армії у 2018 році. Підписала б контракт знову, якби це було потрібно,» — каже військова.
Жінки в армії
Снайперка вважає, що у 2014 році армія не була готова до жінок. Вони могли займатися лише кабінетною роботою або бути медиками чи зв'язківцями. Однак вона прагнула активної служби, бойових навчань та виїздів. «Зараз все інакше. Ми разом із чоловіками перебуваємо в окопах по кілька днів, по черзі ходимо в туалет. Мені здається, що багато залежить від того, як ти себе подаєш підрозділу, бригаді, бо є різні люди. Я, наприклад, легко знаходжу спільну мову з хлопцями. Але я ж чую, що мені вже 36, і мені важко тягатися з молодими пацанами. Але я все одно тягнуся, а як інакше? У мене така робота. Коліна крутить, але нічого страшного, просто крутить. Це ж не відсутність ноги. Є такі, що і без них воюють. У нас є хлопці з ампутованими кінцівками, але все одно крутять гайки в машині, ще щось. Не звільняються, не списуються, бо вони там, де мають бути,» — ділиться жінка.
Снайперська робота: точність і витривалість
«Снайпери в пріоритеті, тому що один снайпер — це один точний постріл, і він може знищити як звичайного піхотинця, так і досить дорогу техніку противника. Тому снайпер — це головна ціль,» — говорить Калина. «Ми також полюємо, але здебільшого не на піхоту. Нам не цікаво стріляти по піхоті.»
Робота снайпера — це не лише влучний постріл, а й спостереження, яке може тривати до чотирьох діб. Особливо важко фізично — гвинтівка більша за зріст Нелі, але це не зупиняє жінку. Я і гвинтівка, гвинтівка і я — це взагалі ідеально. Жінки-снайперки часто кращі стрільці завдяки своїй витримці, спостережливості та вмінню одночасно концентруватися на кількох речах.»
Фронтові реалії, мотивація та побут
Зараз Калина служить на Покровському напрямку. Лінія фронту постійно змінюється, як і умови життя. Складність полягає не лише в бойових зіткненнях, а й у ставленні місцевих мешканців. Багато з них очікує на 'русский мир', і це дуже сумно. Вони не розуміють, що їх чекає, якщо ми відступимо.»
«Мій побут на фронті — це кілька хлопців, які живуть разом зі мною в орендованій хаті, бліндаж, вода, сухпайки та газовий пальник для приготування їжі. У нас є свої традиції й домовленості: ті, хто повертається з позицій, завжди гріють воду та готують вечерю для наступних побратимів. А кожен ранок обов’язково починається з кави. 'Без кави день не починається,'» — з усмішкою додає вона.
Чи не втомилися військові від війни?
«Втомилися, але не від війни, а від браку звичних, простих речей. Хочеться елементарного — нормально поспати, прийняти гарячу ванну, а не користуватися літнім душем із кількома черпачками води. Потреба в простих людських речах — нічого надзвичайного: побачити рідних, трохи відпочити, зайнятися улюбленим хобі, як-от риболовля чи похід у гори. І все, після цього всі все одно повертаються на фронт. Втома є, але дороги назад немає. Треба продовжувати,» — ділиться військова.
«Зараз війна дуже важка. Люди, з якими я спілкувалася, ті, хто воював ще до повномасштабного вторгнення, під час АТО та ООС, кажуть, що нині все змінилося, і ця війна стала набагато складнішою. Противник добре підготовлений, хто б що не казав, бо він багато років готувався до цього. А які відчуття? Скажу так: те, що я чула, перебуваючи на позиціях, — ворог не жаліє нічого. Вони буквально стирають села з лиця землі. Їхня артилерія майже не замовкає.»