Кіра Єрьоміна

Якщо будете відпочивати на лазурці, обовʼязково заїдьте на виноробню cremat. Це раніше було шато подружки Коко Шанель, де вони кутили.

Кажуть, що перші троянди для парфуму N5 брали саме з цих садів (може припизділи, звичайно, але звучить гарно))

Не хочеться, щоб така краса десь пропадала серед 327 979 фото у моїй галереї

Раніше найзручніший спосіб передати свої думки були короткі фрази в 140 символів, потім були лонгріди, а тепер це ще й фото☺️

Нещодавно інстаграм почав працювати за новими алгоритмами, і після подорожей сторіс дивилися приблизно мої бабусі і ще три каліки.

Плюс я вже давно дивлюся за класною натуральною подачею різних знайомих дівчат, і це дуже надихає робити те саме, аби залишити якісь думки і фото, в згруповані спогади

(Але з моїм везінням, телеграм за два дні тупо закриють😂)

Дайте вгадаю!
Ви знаєте мене давно, або потрапили сюди випадково.

Якщо ви естет, любите проводити час з друзями, пити вино, готувати, чи відкривати для себе нові ресторани, читати книги, або займатися своїм садом, бо залежні від краси і ароматів; любите місто, в якому живете, але не можете жити без подорожей, якщо ви всеціло любите життя, в усіх його проявах, вам близька мода і стилізування всього навколо; якщо ви не проти збігти від всього світу інколи, довго слухати музику, роздумуючи над темою людського існування…

…то ми з вами дуже схожі!
Залишайтеся ❤️

Я тут собі поставила діагноз.

Назвала це посттравматичним синдромом останнього місяця в першому році після розлучення.

(Якщо про щось не писали в інтернеті — це ж не означає, що його не існує, вірно?)

Це коли ти вже наче і не плачеш, щасливо живеш, плани якісь будуєш, вже звикла до «я», готувати знову розучилася, спиш щасливо на середині ліжка, і не розумієш, як з кимось графік свій узгоджувати. Гуляєш, танцюєш, працюєш. Навіть обличчя його важко буде одразу згадати, хіба що силует..
Не згадуєш «вас», або з кожним місяцем все менше, бо вже на кожен, від січня, тебе є «алібі» — ті самі нові спогади із нового, чистого, твого дівочого життя, які заполонили собою будь-які «ми».
Не має більше «ми».
Є тільки одна кава, один келих, нуль дзвінків і сотня упереджень.
Можливо тобі навіть здавалося, що ти знову кохала, а може і справді вдалося щось відчути.

І собою пишаєшся, бо вже майже рік промайнув на шляху до забування..

Але, в останній місяць із дванадцяти, ти знову, вибач, будеш в забутті.

Це та складна емоція, про існування якої ви можливо навіть не здогадувалися, але точно також відчували, якщо справді кого-небудь ̶к̶о̶х̶а̶л̶и̶ втрачали.

Це відчуття різкого усвідомлення своєї сили вже в абсолютно новому житті, водночас з повним безсиллям перед тими самим важкими останніми 30 днями, на які у тебе ще немає нових спогадів.

Бо рік назад у той самий час, у ту саму ніч ти думала, що не зможеш без нього жити, а виявляється ти така сильна, що бодай рік і ти зможеш навіть про це говорити.

Прийдеться просто перечекати.

Поплакати, згадати, які у вас були плани, побачити його уві сні, прокинутися на «своїй» стороні ліжка, випадково приготувати сніданок на двох, і перестати машинально перемикати «ваші» пісні.
Прийдеться просто перетерпіти ці незрозумілі почуття та стани, розуміння повного змісту яких просто не під силу твоїй психіці.

Це не діагноз.

Це просто останні 30 днів болючого досвіду, де тобі досі складно прийняти якісь незвичні аспекти нової реальності.

(Якщо про розбите серце не пишуть в інтернеті — це ж не означає, що його не існувало весь цей час, вірно?)

Куди себе подіти?

Нещодавно пішла отримувати докумет, який дозволятиме знаходитись легально у Європі до травня 2024 року.

Пішла. Та поки що не отримала.
Треба було з собою мати мільйон і одну бумажку, та одної, нажаль, у мене не було. Я знов подумала «йобана русня».
Плакала годину у машині.

Так, навіть маючи квартиру у Європі, машину та майже всі вивезені речі з собою, я відчуваю себе якимось безхатьком.

Я хотіла «пожити у Європі», але Всесвіт моє бажання не так зрозумів.

Все якось недостатньо.
Недостатньо душі у всьому, та недостатньо знання мови у мене…
Я всією душею люблю Київ, Україну, але виїзжала, бо відчувала, що розвитку для мене там зараз не буде.
Та й те, що Європа чи Америка — це next level, якось нав‘язувалось роками.

А зараз що? Майже 3 місяці скитань, на іспанській знаю hola amigos, та як замовити бокал вина.
Ідей чим займатись майже 0.

Але у Мадриді стає прохолодніше, і мізки вже плавить не так сильно.

Всі сподівання на те, що осінь прийде разом з натхненням, та якимись гарними новинами…

А може навіть із дзвінком: «Повертайся додому, ми перемогли»

Чому вони кажуть «літо», якщо зараз лютий?