14 жовтня 2005 року був мій перший Марш УПА.
Вже майже рік як переміг помаранчевий Майдан, але той самий Майдан того дня був захоплений натовпом комуністів і рускомірців.
У них стояла велика дорога сцена з потужним звуком, з якої грали пєсні ваєнних лєт, а депутати від КПУ закликали «давіть жовто-блакитною бандєровскую гадіну»
У них були гроші на десятки автобусів для зведення масовки з «рускоязичних рєгіонов» (та і місцевої київської вати вистачало), і на спорстменів з київських бійцівських клубів, найнятих на охорону.
Місцева влада, суди, міліція — ясне діло, на 100% на стороні українофобів.
Якщо чесно, націоналістів того дня було рази в три менше. Можливо в чотири. Ніякого організованого підвозу людей не було, бо грошей на це не було. Київський актив був дуже нечисельний. Єдиного штабу і командування акції теж не було.
Але все одно була відчайдушна спроба прорватися на Майдан, яка завершилася кількома розбитими носами комуністів, розтоптаною трофейною червоною ганчіркою та сучтичкою з «беркутом».
Наступного року (фото якраз тодішнє, 2006 рік) ми звечора захопили плацдарм на Майдані до підходу основних наших сил вранці, у нас вже був єдиний штаб і пару тисяч баксів на підвіз людей, київський актив за рік зріс і загартувався у вуличних протистояннях. Нас вже було більше за противників.
З того моменту це стало тенденцією — щороку наша перевага 14 жовтня ставала все очевиднішою, контекст протистояння все більше переходив у контекст свята.
Але все одно, особливо до 2014 року — кожен Марш УПА це був вихід на бій за Україну.
Честь усім, хто виходив 14 жовтня у середмістя Києва як на бій.
Це відбірне українське лицарство.
Майже всі зараз на війні, багато хто вже у Небесному воїнстві.
З нашим днем!
Ще пройдемося Києвом 14 жовтня!
