я не зміг зробить картінку краще, а тому маємо шо маємо. сьодні буду вам розказувать шо я поняв і шо не поняв в "сталінці" олеся ульяненка.
значіт, перве, шо вам кинеться в глаза — це абразивний, тяжолий, почті нечитабельний стиль письма. ще коли я читав "квіти содому" того ж ульяненка, я замітив, шо єслі би шось можна було назвать літературой в жанрі харш-нойз, то це точно була би проза ульяненка. і опше, ульяненко б ахуєнно подружився з мерзбау — це я вам кажу, експертно дослідивши вайби обох. даже рубрикація текстів ульяна і музики мерзбау чимось похожа — у одного глава в книжці може займати від 50 стр і сама книжка поділена на 4-5 таких клав, а у другого альбоми можуть складаться з 3-4 треків по пів години кожен. тому мені було трохи сложна найти для плейлиста трек мерзбау, який би тривав менше 10 хвилин.
друге, шо ти помічаєш в цій книжці — це дохуя чорнухи. прям настільки дохуя, шо не особо образовані юзери тіктока ілі твітера могли би назвати це чимось малороським, думерським або меншовартісним. так само, як, напрімер, багато хто засрав троєщинський кліп асапа рокі за то шо, мол, там естетизуються панельки, коври на стінах і совкові тачки. комусь даже цілком резонно прийде в голову слово "балабановщина" і це буде отчасті правдой — бо балабанов, режисер, який зняв культову для кацапів дилогію "брат", спиздив сценарій екранізації "сталінки" і зняв свою комедію под названієм "жмурки".
но на відміну від балабанова, ульяненко ненавидить як естетику совка, так і естетику блатняка. но не подумайте, шо це виглядає як відоси останнього капіталіста ілі дописи максіма міровіча (олди поймуть). діло в том, шо ульяненко при жизні мав анархістські політичні переконання, і єслі вже і брався за критику совка, то робив це не так, як робили письменники його часу і як це роблять сучасні блогери з відосами в дусі "що не так з олів'є??" ілі "негайно переселись із панельного будинку". і єслі у вишевказаних блогерів оптика була націоналістичною ілі лібертаріанською, то у ульяненка вона соотвєтствєнно була анархістською. тому в "сталінці" главними носіями насильства фізичного, сексуального, расово вмотивованого, фінансового і так далі є саме еліти. і під елітами маються ввіду не тільки партійні функціонери, але також авторитетні кримінальні фігури, які в російській культурі стали універсальною моделлю для power fantasy митця і глядача.
від ульяненка тут не побачиш жодного натяку на таку любіму фразу сучасних антісовєтчіків, як homo soveticus. проста робоча людина тут представлена лише пацієнтом совєцкой психбольниці і жертвой організованой преступності. вмєсто того, шоби демонізувать тих людей, яким прийшлось пережить ужасні часи совєцкой окупації, ульяненко визнає їх травмованими і такими, яким нужна помощ і спасєніє. і йона, єдиний персонаж, який не належить до еліт, в кінці возноситься до небес, а бандіт і син партійних чинів горік піскарьов просто, ізвінітє за вираженіє, здох в канаві.
по сюжету не бачу смисла викладать вам більше, прочитайте самі і оцініть його не залежно від моєї оптики. тим паче, я склонєн думать, шо у всякому фікшені сюжет — це сугубо формальність і опше саме послєднє діло. насамкінець тільки відмічу те, як красочно і живо ульяненко описав київ — аж самому захотілося піти шукати усі панельки, общаги, прітони та інші окраси саме цієї версії києва.