🗺⚔️🇺🇦22 жовтня 1890 року народився Аверкій Гончаренко — український вояк, командир українських частин у бою під Крутами, командир 1-го куреня першої юнацької військової школи ім.Б.Хмельницького, начальник канцелярії Головного отамана С.Петлюри.
Уродженець села Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії (нині – Прилуцький район Чернігівської області). Отримавши на той час хорошу освіту, а відтак – і можливість навчатися в університеті, натомість обрав інший шлях. Вступив до Чугуївського військового училища.
Під час Першої світової війни Гончаренко командував ротою, потім – батальйоном. Був тяжко поранений і майже рік лікувався у шпиталі. До військової справи повернувся вже як лектор київської школи прапорщиків. За першої нагоди Гончаренко українізував навчальний заклад, а згодом домігся перейменування його у військову школу імені Богдана Хмельницького.
Історик Сергій Бутко зазначив, що курс Гончаренка був першим випуском українських офіцерів, яких вчили збройно захищати Україну.
Саме бойовий підрозділ Української військової юнацької школи сотника Гончаренка був найбоєздатнішою частиною на Чернігівщині у той час. Напередодні бою із загонами Муравйова до них приєднався ніжинський загін вільного козацтва, а також студенти і гімназисти, які з власної ініціативи прибули на фронт. Серед них був і рідний брат Гончаренка – студент-медик Університету імені святого Володимира.
Загалом Гончаренко міг розраховувати на приблизно 520 вояків, 16 кулеметів і одну гармату. В той час як росіяни переважали майже вдесятеро: маючи близько 4 тисяч особового складу, два бронепотяги, гаубичну батарею і велику кількість кулеметів.
Гончаренко зумів грамотно організувати оборону: з обох боків залізничної станції Крути він розташував курсантів, а наймолодших гімназистів залишив у резерві, в найбільш безпечному місці. Завдяки цьому українці протягом дня відбивали усі атаки противника, а під вечір почали відступ, під час якого забрали поранених, тіла вбитих, кого знайшли, і зруйнували півтора кілометра полотна.
Під час відступу чота із 27 студентів заблукала і вийшла на позиції противника. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики їх спочатку катували, а потім стратили. Серед вбитих був і брат Гончаренка.
Бійці на чолі з Гончаренком дісталися Київщини, об’єдналися з військом Симона Петлюри і продовжили захищати Київ.
Після поразки революції Гончаренко емігрував тоді ще до польського Станіслава (сучасного Івано-Франківська). Працював у сільськогосподарській кооперації, якою керувала українська інтелігенція. З початком Другої світової війни приєднався до дивізії військ СС «Галичина», набирав добровольців та займався вишколом бійців.
Перевірку дивізії, яка на той час вже називалася українською національною армією, здійснювали слідчі Британії, США і Франції. Жодних свідчень чи документів про воєнні злочини у діях бійців, зокрема Аверкія Гончаренка, не знайшли. До такого ж висновку дійшли і в Міжнародному військовому трибуналі у Нюрнбезі під час судового процесу над керівниками гітлерівської Німеччини.
Із 1947 року Гончаренко жив в еміграції. Спочатку у Британії, а з 1952 – у США. Разом з дружиною Зіною та дочкою Вірою він оселився у місті Парма штату Огайо. Там організував фонд допомоги скаліченим побратимам, займався ветеранськими справами.
🕯Помер Аверкій Гончаренко на 90-му році життя. Поховали українця біля церкви Святого Андрія на українському цвинтарі Петра і Павла у Пармі.
Уродженець села Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії (нині – Прилуцький район Чернігівської області). Отримавши на той час хорошу освіту, а відтак – і можливість навчатися в університеті, натомість обрав інший шлях. Вступив до Чугуївського військового училища.
Під час Першої світової війни Гончаренко командував ротою, потім – батальйоном. Був тяжко поранений і майже рік лікувався у шпиталі. До військової справи повернувся вже як лектор київської школи прапорщиків. За першої нагоди Гончаренко українізував навчальний заклад, а згодом домігся перейменування його у військову школу імені Богдана Хмельницького.
Історик Сергій Бутко зазначив, що курс Гончаренка був першим випуском українських офіцерів, яких вчили збройно захищати Україну.
Саме бойовий підрозділ Української військової юнацької школи сотника Гончаренка був найбоєздатнішою частиною на Чернігівщині у той час. Напередодні бою із загонами Муравйова до них приєднався ніжинський загін вільного козацтва, а також студенти і гімназисти, які з власної ініціативи прибули на фронт. Серед них був і рідний брат Гончаренка – студент-медик Університету імені святого Володимира.
Загалом Гончаренко міг розраховувати на приблизно 520 вояків, 16 кулеметів і одну гармату. В той час як росіяни переважали майже вдесятеро: маючи близько 4 тисяч особового складу, два бронепотяги, гаубичну батарею і велику кількість кулеметів.
Гончаренко зумів грамотно організувати оборону: з обох боків залізничної станції Крути він розташував курсантів, а наймолодших гімназистів залишив у резерві, в найбільш безпечному місці. Завдяки цьому українці протягом дня відбивали усі атаки противника, а під вечір почали відступ, під час якого забрали поранених, тіла вбитих, кого знайшли, і зруйнували півтора кілометра полотна.
Під час відступу чота із 27 студентів заблукала і вийшла на позиції противника. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики їх спочатку катували, а потім стратили. Серед вбитих був і брат Гончаренка.
Бійці на чолі з Гончаренком дісталися Київщини, об’єдналися з військом Симона Петлюри і продовжили захищати Київ.
Після поразки революції Гончаренко емігрував тоді ще до польського Станіслава (сучасного Івано-Франківська). Працював у сільськогосподарській кооперації, якою керувала українська інтелігенція. З початком Другої світової війни приєднався до дивізії військ СС «Галичина», набирав добровольців та займався вишколом бійців.
Перевірку дивізії, яка на той час вже називалася українською національною армією, здійснювали слідчі Британії, США і Франції. Жодних свідчень чи документів про воєнні злочини у діях бійців, зокрема Аверкія Гончаренка, не знайшли. До такого ж висновку дійшли і в Міжнародному військовому трибуналі у Нюрнбезі під час судового процесу над керівниками гітлерівської Німеччини.
Із 1947 року Гончаренко жив в еміграції. Спочатку у Британії, а з 1952 – у США. Разом з дружиною Зіною та дочкою Вірою він оселився у місті Парма штату Огайо. Там організував фонд допомоги скаліченим побратимам, займався ветеранськими справами.
🕯Помер Аверкій Гончаренко на 90-му році життя. Поховали українця біля церкви Святого Андрія на українському цвинтарі Петра і Павла у Пармі.
