Kazarin

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2024/10/20/7480365/

У нашої роти було насичене літо

Ми працювали на Запорізькому напрямі. Потім на Куп'янському. Зараз екіпажі нашої роти працюють на Курщині.

Там у всіх є багато роботи. Ударні БпЛА не виняток

Війна це дорого. Зазвичай ми справляємося самі, але іноді – просимо допомогти. Якщо ви вирішите нас підтримати - обіцяємо, що таких відео буде більше

https://send.monobank.ua/jar/136cauCgRk

Курська операція — це історія про те, що саме не працює в диктатурах.
 
Щоразу, коли порівнюють демократії та диктатури, — прихильники «сильної руки» кивають на воєнний час. Їхній підхід зводиться до того, що авторитарні системи, можливо, пасуть задніх у ситуації миру, зате з воєнними викликами справляються на ура. Що пропаганда перетворює жителів диктатури на мотивованих пасіонаріїв. Що вторгнення на територію країни, яка звикла до ролі «обложеної фортеці», неминуче призведе до партизанського руху, опору і всіх інших атрибутів радянського культу про «Велику Вітчизняну».
 
А потім українська армія заходить у Курську область — і нічого з переліченого не трапляється.
 
Причому все «те, що не сталося», особливо рельєфно виглядає на тлі того, що відбувалося в Україні у перші місяці вторгнення. Мітинги проти російських окупантів у Херсоні. Відеоролики із цивільними, які зупиняли російські танки на Чернігівщині. Черги до військкоматів по всій країні. Сплеск волонтерства та рекордні донати. Вітчизняний досвід реакції на російське вторгнення змушував нас чекати, що українське вторгнення в РФ спровокує щось аналогічне. Але воно не спровокувало.
 
Насправді в цьому немає нічого дивного.
 
Останні тридцять років життя нашої країни — це досвід дискусії та конкуренції. Кожен новий український президент перебував у опозиції до попереднього. Будь-яка спроба закатати країну в бетон одностайності — з тріском провалювалася. Українське багатоголосся рельєфно виділялося на тлі монументальних ієрархій більшості колишніх республік Радянського Союзу — і тому на наш досвід державності сусіди зі Сходу дивилися зверхньо.
 
У самій Росії тим часом держава забирала під свою опіку всі сфери суспільного життя. Маргіналізувала незгодних, розправлялася з медіа і вбивала конкурентів. Москва укладала зі своїми громадянами новий соціальний договір, у межах якого вони обмінювали свої політичні права на набитий холодильник.
 
У певний момент Путін домігся бажаного. Простір російського життя став нагадувати армійський плац. Вертикаль управління перетворилася на стовп, що дзвенить від напруження. Але у цій схемі не лишилося місця для громадян.
Тому що за всіх своїх недоліків демократія має одну незаперечну перевагу. Її громадяни живуть із відчуттям причетності до того, що відбувається. Вони сприймають себе як акціонерів власної держави. Ставляться до чиновника як до функції і не звикли обожнювати президента. А тому й держава для них — «своя».
 
А диктатури здатні лише заливати низову активність бетоном, причому цей процес ніколи не буває вибірковим.
 
За двадцять років російський президент убив у своїх співгромадянах горизонтальні зв’язки і почуття відповідальності. Він привчив їх до того, що «государству видней», а тому в момент кризи держави в Росії ніхто не поспішає підставляти вертикалі плече. За чверть століття свого правління Володимир Путін домігся того, що його країна стала країною самотніх і роз'єднаних людей.
 
Російська вертикаль перемогла не тільки опозицію. Вона насамперед перемогла свій власний народ — перетворивши його на населення. Населення може одягати військову форму — спокусившись величиною одноразової виплати. Може з мовчазною згодою спостерігати за черговою виставою з продовження повноважень правителя. Або може з дивану підтримувати воєнні злочини, які творить їхня армія на окупованих територіях. Але населення не вміє проявляти солідарність і самостійну активність. Просто через те, що для цього потрібні громадяни — а саме від зачатків громадянськості Путін відучував Росію, готуючи її до війни.
 
Усе, що прийнято було вважати «українськими недоліками» — виявилося основою нашої стійкості. Останні тридцять років ми переоцінювали нашого противника і недооцінювали себе. Слабкість наших вертикалей компенсувалася силою наших горизонталей.
 
У момент вторгнення в України було те, чого зрештою не виявилося у Росії. Критична маса громадян.
 
А Курська операція довела, що російські обивателі, випадаючи з-під всевидющого ока владної вертикалі, перетворюються на байдужих статистів і пасивних глядачів

Казарін вихідного дня

https://nv.ua/ukr/opinion/putin-zrobiv-rosiyu-krajinoyu-samotnih-lyudey-kazarin-pro-kursku-operaciyu-zsu-50456000.html

Мені інколи здається, що «військові» теми зараз у суспільства - в «сліпий зоні». Ну тобто «не можу дивитись, як страждають тварини тому намагаюсь не дивитись»

Тим не менш. Коли був у відпустці - кілька разів спілкувався зі ЗМІ

В той період як раз Сергій Гнезділов оголосив, що йде у СЗЧ, тому про нього також запитували

Ось я і розповів, що про це все думаю. Вийшло трохи розлого, але чому б ні

https://nv.ua/ukr/opinion/shcho-vidbuvayetsya-v-ukrajinskiy-armiji-kazarin-pro-demobilizaciyu-50454269.html

❗️12 месяцев российского наступления. Изменения на карте с 1 октября 2023 по 1 октября 2024.

Красным - увеличение зоны контроля армии РФ, синим - ЗСУ.

Выводы делайте сами.

Останній день відпустки проведу в Чернівцях

Це місто моїх друзів. Я не був там занадто довго. Треба виправляти.

До того ж мені запропонували там публічну лекцію. Якщо хочете побачитись – приходьте, поспілкуємось

Ось воно як

Якщо порушення правил стає не "відхиленням на місцях", а новою нормою, то й війна припиняє бути спільною справою. Стаючи натомість чимось, відданим на аутсорс. "Ми заплатили за право не помічати вашу війну".
 
Війна потребує солідарності. Солідарність народжується з відчуття справедливості. Справедливість формулюється встановленням правил. Правила вимагають публічного проговорення. Але поки що влада вважає за краще вголос формулювати правила лише для тилу. Відмовчуючись про те, як виглядатиме майбутнє для тих, хто вже носить піксель. Вважаючи за краще уникати питань про строки служби та демобілізації.
 
Але якщо на якусь тему немає комфортної відповіді, це не означає, що немає чесної. Якщо прогноз неприємний, він все одно має бути озвучений. Якщо вам нема чого пообіцяти нам окрім крові, поту та сліз – наберіться сміливості це сказати.
 
Цілком можливо, що повномасштабна війна і справді не залишає місця для демобілізації. В моїй роті приблизно 70% служать з весни 2022-го, і якщо вони підуть, то рота перестане воювати. Можна припустити, що історія не знає прикладів запровадження термінів служби у війнах такої інтенсивності. Але всі ці аргументи сьогодні лунають у суперечках військових із військовими. Ті, кому належить розставити в цьому питанні крапки над і, вважають за краще відмовчуватися на непопулярну тему. А ті, кому належить ставити політикам першого ешелону питання про неї – забувають про це запитати.
 
Якщо ми хочемо, щоб армія відчувала свою самотність, то в цій схемі треба нічого не змінювати.

На останній пресконференції президента ніхто не питав про строки служби та демобілізацію.
 
І річ не в злому намірі чи змові. Просто ця тема перетворилася на непопулярну для політиків, нішеву для журналістів і небажану – для більшості їхньої аудиторії.
 
Строки служби хвилюють хіба що самих військових та членів їхніх сімей. У найзагальніших рисах – йдеться про чотири мільйони людей, 10–15% від населення країни. Для всіх інших ця тема є небажаною, тому що демобілізація одних означатиме зустрічну мобілізацію інших. Складно запідозрити сотні тисяч наших співгромадян у готовності змінювати свій налагоджений побут, а тому ця тема перетворюється на явно непопулярну для політиків.
 
Ми щоразу говоримо про те, що наша війна – "повномасштабна", "вітчизняна" та "народна". Але насправді все звелося до того, що захист країни – справа рук лише військових. Які виведені в спеціальну касту: між ними та рештою країни встановлено ніпель. Форму можна вдягти і неможливо зняти. І вся вітчизняна законотворчість останніх років працює на тих, хто її все ж таки не вдягнув.
 
Армія опинилася за дужками суспільного рівняння. Тяготи воєнного часу непропорційно розподіляються між тилом і пікселем. За останні два з половиною роки військовим посилили відповідальність за порушення наказів. Зняли "дефолтну" доплату 30 тисяч гривень. Закон про мобілізацію ухвалювали довго, безглуздо та вихолощуючи відповідальність. Тема демобілізації перестала лунати в промовах політиків ще пів року тому. Натомість тепер вся дискусія зведена до того, як правильно прописати для цивільних правила економічного бронювання.
 
При цьому правила життя в тилу мало чим відрізняються від довоєнних. Промислову мобілізацію не запроваджували. Систему обов'язкової військової підготовки для цивільних – також. Ми не маємо обмежень на імпорт. Лімітів на споживання. Додаткових податків на війну. Завдяки західним партнерам Україна може дозволити собі тримати економіку на плаву – уникаючи тих сценаріїв, які зазвичай супроводжують війни такого масштабу.
 
І йдеться не про те, що якість життя в тилу непропорційна умовам фронту. Це якраз правильно і закономірно. Йдеться про те, що в умовах загальної загрози розподіл ризиків виявився нерівномірним. В умовах повномасштабної війни захист країни має бути спільною справою. Але створюється відчуття, що її залишили під опікою одних лише військових. Які тепер стежать за тим, як влада готує систему економічного бронювання. І якщо вам здається, що у військовому середовищі все це сприймається як легалізація відкупу, то ви не помиляєтесь.
 
Можна зрозуміти бізнес, який хоче зберегти кваліфікованих співробітників. Можна зрозуміти владу, якій потрібно звести бюджетні доходи з видатками. Зрозуміла навіть логіка тих, хто не хоче служити і готовий за це доплачувати не воєнкому, а в бюджет. Але залишається запитання: а як у всьому цьому рівнянні планується врахувати інтереси тих, хто воює?
 
Війна за незалежність ризикує перетворитися на війну бідних, на яку багаті вирішили не приходити. Мобілізація відтепер визначатиметься не сліпим випадком та не потребою армії в конкретних навичках. Економічне бронювання запровадить для цивільних прейскурант за право не вдягати піксель. Але при цьому ніхто, ясна річ, не збирається вводити розцінки для військових за право його зняти.
 
Можна сказати, що "прейскурант відкупу" існував і раніше – і це правда. Але введення його в законодавство означатиме, що держава на рівні правил гри закріплює за військовими роль "знедолених". Служать ті, хто бідний, та служать безстроково.
 
Війна як така – це тест для нації на солідарність. Війна перевіряє, чи відчуває суспільство той рівень внутрішньогрупової єдності, заради якого люди готові йти на ризики. Вона визначає, чи готові незнайомі між собою громадяни інвестувати в спільне завдання своє життя, здоров'я та ресурси. А тому перемога у війні найчастіше перетворюється для нації на головне свято і служить доказом суб'єктності народу.
 
Але щоб війна сприймалася в ролі "загальної" та "народної", під ці ж критерії мають підходити офіційні правила, за якими живе країна під час війни.

Тільки збройні сили здатні пояснити тобі справжню етимологію слова «бездоганний»

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2024/09/15/7474992/

На цьому фото ви бачите людину, якій підписали рапорт на відпустку. Настав час для поодинокого купання

Українські трампісти: «республіканці кращі для України, ніж демократи!».

Дік Чейні, віце-президент за Буша, республіканець з республіканців, якого ненавиділи покоління демократів: *підтримує Гарріс, бо вважає Трампа конченим*

Шановне Міністерство оборони, я вам знайшов чотири бригади. Підготовлених бійців, хольоних. Не дякуйте.

Поліція охорони. 16000 працівників. Заброньовані, як я розумію, всі або майже всі (це секретна інформація, але у мене є, скажімо так, здогадки). Задача поліції охорони – охороняти ларьки, квартири і підприємства.

Інакше кажучи, робити те, що роблять приватні охоронні компанії, тільки з усіма перевагами і пільгами державної структури, а саме статусом поліцейського (і відповідно бронюванням), видачею квартир керівництву за кошт платників податків і періодичною участю у віджимі чи переділі заводів і підприємств в регіонах з обовʼязковим «відкашлюванням» нагору.

І це при тому, що патрульні поліцейські, частина з яких бігає по фронту, постійно жаліються на нестачу людей і машин для полювання на злочинців і ворогів. А тут – чотири бригади псевдо-поліцейських, які на виклики не їздять, від мобілізації приховані і в цілому чудово себе почувають.

Це, любі мої котики, якась хуйня.

У вас, Денис Шмигаль, я чув, грошей в бюджеті не вистачає? Розганяйте нахуй департамент поліції охорони МВС, працівників або в патрульку, або до Міноборони на формування нових бригад. Там, я чув, у нас на Покровському напрямку не вистачає людей? Беріть, осьо вони.

Позашляховиків в них якась кількість є, я постійно у Києві бачу на дорогах ці красиві білі «міцубісі» з пропозицією встановити сигналізацію. Кіоски і квартири нехай приватні охоронці охороняють, впораються. А ви відзвітуєте, що держава стала утримувати на 16 тисяч людей менше, позбавившись при цьому невластивих для себе функцій.

Ми, звичайно, неймовірна країна. Не думаю, щоб у країнах Європи чи у США держава утримувала б охоронну фірму за кошти платників податків, а ці самі платники роками мовчали і не задавали питання «а нахуя воно взагалі потрібно».

Але ж ми особливі.

Плани на осінь

Мій твір на тему «Як я провів літо» закликає до насильства, містить мову ворожнечі та порушує стандарти спільноти

Про F-16 і чергові приступи зради

Під час звільнення Кувейту і подальшої інтервенції в Ірак з примусом Саддама до миру коаліція втратила:

40 літаків, серед яких 12 - через поломки чи дружній вогонь. Переважно дружній вогонь.

23 вертольоти, серед них лише 5 - через дії супротивника. 18 - поломки чи дружній вогонь. Переважно дружній вогонь.

Статистика під час війни 2003 року не сильно змінилася. Там взагалі буквально перший збитий літак - британський «Торнадо», збитий американським ППО. Обидва пілоти загинули.

Більшість втрат - через технічні проблеми, помилки екіпажу чи дружній вогонь.

Це, на жаль, тільки в радянській пропаганді пілоти якщо гинуть - то через дії підступного ворога. Війна в повітрі через складність техніки і стресовість і для пілотів, і для ППО - це завжди отакі ризики.

Підписатися на Богданова

Давайте упрощенно подсуммирую.

В первые полтора года темпы восстановления танков с российских баз хранения были около 1400 в год.

Сейчас темпы восстановления танков с баз хранения около 700 в год. Темпы падают, так как сначала с баз забирают более живые экземпляры, и чем дальше, тем больше на остатках процент рухляди, а рухлядь восстанавливать сложнее и дольше.

При этом в РФ производство танков с нуля копеечное.

То есть, если ЗСУ сейчас убивают в хлам больше 800 российских танков за год (2.2 за день), поголовье танков на фронте уменьшается.

Это как в бассейне с трубами - втекает и вытекает. Если вытекает больше, чем втекает, уровень воды падает.

Также написано, что в начале 2025 года темпы восстановления будут около 500 танков в год.

То есть, если в 2025 году ЗСУ будут убивать в хлам больше 600 российских танков за год (1.6 за день), поголовье тоже будет сокращаться.

Так как темпы выбивания танков явно выше, значит танков становится все меньше.

Як цей дебіл заїбав, просто сил немає.

"Вони перемогли Германію" - а де бляха в цей час були українці?
"Вони перемогли Наполеона" - а де бляха в цей час були українці?
"Просто мы виділяємо їм багато грошей" - тут одразу два питання. Перше - а кому ви виділяли багато грошей під час війни з Германією? Друге - якщо війна з великою сверхдержавою, яка перемогла Гітлера і Наполеона проти маленької невідомої країни, яка нічого не може, вирішується просто грошима, і це призводить до вторгнення маленької країні у велику сверхдержаву так шо та тільки чвякає-хуякає, то скільки треба грошей дати мексиканцям, Дональд, щоб вони провели наземну операцію у тебе в дупі? Америка Наполеона не перемогла, так шо мексиканці можуть дати жару, якщо справа лише в грошах.