Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частинах першій, другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Установивши, що між позивачем і відповідачем укладений письмовий договір позики, згідно з яким відповідач отримав позику у розмірі 2 430 000,00 грн, однак у визначений строк коштів, одержаних у позику, не повернув, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню неповернена сума боргу в розмірі 2 430 000,00 грн, адже доказів непідписання ним цього договору або неотримання позики за цим договором відповідач не надав.
Аргументи заявника про те, що на момент укладання договору позики та складання розписки 22 квітня 2019 року відповідач був одружений, а тому повинен був отримати згоду своєї дружини на укладення такого договору,
є безпідставними, оскільки для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого
з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин (див. постанови Верховного Суду від 26 вересня від 2018 року у справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18), від 18 листопада 2019 року у справі
№ 569/7631/15-ц (провадження № 61-1261св18) від 27 листопада 2019 року
у справі № 133/3928/14-ц (провадження № 61-33048св18).
Також безпідставними є аргументи щодо пропуску позивачем позовної давності, оскільки відповідно до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом, у період дії
в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Тобто згідно із законом з метою забезпечення визначеного Конституцією України права на доступ до суду передбачено продовження на період дії воєнного стану строку, протягом якого особа може реалізувати своє право на звернення до суду з метою захисту своїх прав та інтересів.
Колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно відмовив у проведенні почеркознавчої експертизи, оскільки за результатом розгляду клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи Черкаський апеляційний суд 19 грудня 2023 року виніс ухвалу, з відповідними мотивами, що у свою чергу спростовує аргументи заявника про безпідставну відмову в задоволенні клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи. Аргументів щодо незгоди з мотивами такої відмови касаційна скарга не містить.