Книги Гриньової

Вікторія Бондаренко, її чоловік Валентин та собаки їх притулку. Миколаївська область - допомогти тут https://bekind.ua/uk/project?id=d0665b8a-f7eb-4d0f-8209-21760c6a4c7e

«Я офіційно вступила у ряди волонтерів у 2014 році, тоді ж взяла разом із сином трьох хворих щенят на лікування. Тоді у мене вже було до 20 котів і дві собаки.

Мій син також дуже любив тваринок і йому «щастило» на постраждалих: він їх тягнув додому, ми разом їх доглядали та лікували. У 2014 році нас і назвали «мініпритулком».
У 2016 році моє життя розділилось на до і після: нашу квартиру підпалили вночі, мій син Ілля загинув 28 липня 2016 року. Загинуло також багато тварин…».

Це Вікторія Бондаренко із Миколаєва. Вона з чоловіком тримає притулок для тварин, де вони тримають собак та котів (переважно великих собак) - поранених від обстрілів, збитих машиною, кинутих хазяєвами. Всю повномасштабну війну вони вдвох (Вікторія і Валентин) займаються цією справою, собак у них 180, котів - 60.

Я запитую Вікторію про те, як і коли почав роботу її притулок, бо почали вони задовго до 2022го. Я розмовляю так із кожним притулком, для якого ми збираємо кошти: всі історії різні, насправді, а стан майже всіх притулків схожий. Всі переповнені, бо тварин безхатніх (за статистикою, яку неможливо звести з очевидних причин) збільшилось в 2 рази (може і в 3? Ми не знаємо). Евакуйованих тварин розміщувати нема де, треба нові вольєри, утеплення, ліки, вакцини, стерилізація.
Потім - адаптація, у ідеальному світі. Завжди потрібні - корм, ліки (гепатопротектори, вітаміни, кровоспинні, сорбенти, розхідні матеріали тощо), оплата ветеринарних послуг. В ідеальному світі - коли у притулок не прилетіла ракета, не обстріляли, тощо.

У березні 2022 року снаряд влучив у притулок, влучання припало на другий поверх будинку, де були коти, 60 тварин тоді загинули. Зараз 240 тварин живуть на трьох локаціях, Вікторія з чоловіком щодня їздять між ними, щоб годувати, лікувати, носити воду…

Для притулку Вікторії Бондаренко ми збираємо напочатку на місяць корму та базових ліків: це 203 000 грн на всіх. 500 грн у середньому - корм на одну тварину (це сухий + вологий, для деяких тваринок - дієтичний).

Допомогти можна і потрібно за посиланням: https://bekind.ua/uk/project?id=d0665b8a-f7eb-4d0f-8209-21760c6a4c7e
Резвізити:
ГО «Кайнд Челендж»
ЄДРПОУ 43865212
IBAN: UA073206490000026004052769183
в АТ КБ «Приватбанк» МФО 320649

Призначення платежу: «Благодійний внесок для притулку Бондаренко».

Прочитала «Вегетаріанку» (так, Хан Канг, що 10 днів тому отримала Нобелівську премію).
Перед тим передивилась «The Substance”.
Перед тим прочитала «Шеггі Бейн» про мати хлопчика, яка померла від алкоголізму.
У фоновому режимі читаю «Тіло веде лік».

Всі ці сюжети настільки важкі, сумні, про безвихідь і соціальний тупік, що після них хочеться не просто прийняти душ, а бажано зробити лоботомію.

Про «The Substance” мені декілька жінок сказали, що після перегляду їм було фізично погано ще пару годин, хтось здовив панічну атаку, а хтось (і я) це дуже тяжке відчуття безнадійності, коли нічого вже немає сенсу і всі графіки - тільки вниз, що б ти не робив.

Про «Вегетарианку» (авторка якої отримала і Букера і тепер - Нобеля) можна подумати, що це у цілому драма про божевілля «когось іншого», але насправді - про тяжкість життя всіх жінок, які тягнучи відповідальність без будь-яких умов та альтернатив, не мають навіть ідеї про те, що можна робити вибір для себе - навіщо жити. Про загубленість у просторі чоловічого світу, навіть коли він доволі цивілізований.

Після цих історій я бачу постійні сни про свою «комфортність» для суспільства та особливо для чоловіків. Я перебираю спогади про чоловіків, яких я чомусь не обирала, - тільки вони мене, а я дозволяла цьому статись, тому що а як інакше.

Я думаю про те, що хочеться накритись ковдрою і проспати годин так 72! Але хто ж мені дозволить? Кажуть, такий довгий сон, його бажання свідчать про депресію, вигорання або втому.

Але ні, я використовую всі можливі способи повернення себе у ресурс: від рутини Хубермана, звукових додатків з білим шумом для гарного сну і коричневим шумом - для глибокої роботи.
Холодний душ, рівно дві хвилини, - перед тим, як почати день. Розминку перед бігом, каву через 1.5 години після сну. Медитацію Джо Діспензи, journaling, лягати спати до 23-00, блокувати додатки до 9 ранку…

Вітаміни B12, B100, коензім, гінкго білоба, магнезіум у промислових масштабах. 2 літри води, чай з імбиром, ягоди, рукода, свіжий шпинат. Йога аштанга, hot flow і я вже майже записалась на йогу нідру тривалістю 90 хвилин.

І це все працює, звичайно! Але як тільки я розслабляюсь, я хочу знову спати, бажано 72 години, я хочу не бачити цих чоловіків, яких я не вибирала, я хочу забути ці фільми і книжки, я не розумію, чому я раніше не розуміла, що можна інакше, що з нами можна інакше? Що ми можемо вибирати інакший, свій світ? Чому ніхто не сказав?! І тепер я маю слухати Джо Діспензу, пити воду і намагатись зрозуміти, чого я хочу, коли і як, намагаючись піднятись на голову, впираючись на свої лікті.

Скільки ще поколінь потрібно, щоб жінки _насправді_ були рівні з чоловіками? Щоб питання «що зі мною не так» не було викликане соціальними очікуваннями і безумовними правилами псевдо цивілізованого світу?

Але є така чудова жінка Олена, яка у 2017 році відкрила у Нікополі притулок "Шанс на життя»: він зараз рятує поранених і покинутих тварин, надає їм допомогу і шукає домівки. Зараз тут перебувають 300 тварин. Щомісяця прибуває 30-40 нових собак, і для них потрібні наші спільні зусилля - допомога на їжу та ветеринарні послуги.
Ми зідзвонились з Оленою і порахували всі її витрати на місяць: порахували 310 000 грн. 150 000 грн з яких - це їжа, 100 000 грн - це борг за ветеринарні послуги, приблизно 50000 - 60000 грн потрібно щомісяця на нових тварин, ліки і аналізи.

Тож приєднуємось будь-якою гривнею, небайдужі мої читачі!
Збираємо 310 000 грн для покриття витрат на корм і ветеринарну допомогу. Долучайтесь за збором за лінком:
🍲 Нагодувати одну собаку на тиждень: 125 грн
🍲 Нагодувати одну собаку на місяць: 500 грн
🏥 Медичні послуги для однієї собаки: 500 грн

ОТУТ ПОСИЛАННЯ НА ЗБІР!
https://bekind.ua/uk/project?id=1389b4c6-4a61-4465-a9c3-48423cb8d5f8

Дякую!

Любі мої читачі!

Знаю, що ви тут звикли (хоч і несистемно) читати про книжки, але зараз у мене знову етап благодійності. Після довгої перерви (рік та три місяці) я знову пірнаю з головою у благодійний фандрейзинг (хто пам’ятає платформу bekind.ua - то це ж я придумала), і цього місяця мій фокус - на допомозі безхатнім тваринам України: тим, що постраждали від війни (а хто ні?), кого, евакуюючись, кинули хазяєва, хто опинився на прифронтовій території та багатьом іншим.

Війна вдарила по всім: безхатніх тварин стало (каже статистика) у два рази більше, але, здається, це неможливо підрахувати. Притулки переповнені і ледве виживають. Їм потрібна їжа, ліки, допомога ветеринарів, нові вольєри, обігрів… Але сьогодні - про конкретний притулок: Нікопольський, на Дніпропетровщині. Він майже на лінії фронту і там несолодко, м’яко кажучи. На початку повномасштабного вторгнення з Нікополю (120 000 населення) виїхало 50 000 людей, які залишили більше 3000 тварин :(

Ну що, Нобель пішов у Південну Корею: отримала його 53-річна письменниця Хан Кан. Це перший літературний Нобель Південної Кореї!
Премію дали за «інтенсивну поетичну прозу, яка протистоїть історичним травмам і викриває крихкість людського життя». Народилася вона в місті Кванджу, Південна Корея, у сім'ї письменника Хан Сонг-вона. Хан здобула освіту з корейської літератури в Університеті Йонсе, що стало початком її творчого шляху.

Серед основних літературних робіт Хан Канг — романи «Вегетаріанка», «Людські діяння» та «Біла книга». «Вегетаріанка» розповідає про жінку, яка вирішила відмовитися від м'яса, що призвело до соціального і психічного конфлікту. У 2016 році англійський переклад цього роману, виконаний Деборою Сміт, приніс Хан міжнародну Букерівську премію.

"Вегетаріанка" є українською - https://nashformat.ua/products/vegetarianka-704383?srsltid=AfmBOopAsZIHKlpFBCkVc9HehhgJbQ_rfYboMUMTgbkN4HPCQvo87xdH Хан також відома своєю здатністю поєднувати літературу з іншими формами мистецтва, зокрема музикою. Вона створила кілька музичних композицій, які випустила разом із книгою есеїв «Тихо проспівані пісні». Крім того, у своїх романах письменниця часто досліджує взаємодію між мистецтвом та людськими почуттями. У романі «Твоя холодна рука» вона розповідає історію скульптора та його моделі. Ну що, як швидко розпродадуть тираж "Вегетаріанки"?

Вже завтра у Стокгольмі оголосять лауреата Нобелівської премії з літератури, і це окремий пласт роботи для букмекерів (новина для мене, хоча справа очевидна). Так от, за даними шведської букмекерської контори Betsson Sweden, яка вже більш як десять років пропонує ставки на премію, нинішніми фаворитами є австралійський письменник Джеральд Мурнейн, китайська авторка Цань Сюе, за ними йде Салман Рушді. Здається, до цих прогнозів можна ставитись серйозно, бо протягом останніх двох років переможці — Анні Ерно (2022) і Йон Фоссе (2023) входили до трійки найкращих кандидатів за їхньою версією.

Взагалі у списку претендентів на перемогу цього року - 26 авторів, там є Стівен Кінг, Харукі Муракамі, Мішель Уельбек, Маргарет Атвуд. Хто такі головні три (ну Рушді ви знаєте) - пишу тут: https://tykyiv.com/misteckij/khto-otrimaie-nobelivsku-premiiu-z-literaturi-u-2024-rotsi-tri-favoriti/ А ви що думаєте? Чи отримає Нобеля Китай? )

Дуглас Стюарт, «Шеггі Бейн»

Цю книжку читати настільки ж боляче, наскільки неможливо відірватись: це історія шотландського хлопчика, мама якого була алкоголічкою. Історія біографічна: автор був тим хлопчиком, наймолодшим у сімʼї, третьою дитиною він останнього чоловіка мами, до якого вона втікла, бо кохання, пристрасть, мрії. Дофамін (тепер знаємо ми).

Зрештою, для мене ця книга - про нестерпне бажання кохання та близькості (мами Шеггі, яка все хотіла бути бажаною та коханою), про безумовне прийняття (хлопчика, який любив та піклувався про маму більше за всіх на світі, незважаючи ні на що), та про нелюбов до себе, про травми дитинства (які до цієї нелюбові привели) та про нестерпну самотність. Алкоголізм - це завжди про самотність та нелюбов, про дірку всередині, яку хочеться заповнити хоч чимось.

Книжка отримала Букерівську премію у 2020: Дуглас Стюарт став другим шотландським письменником, який став лауреатом Букера (за 60-ти річну історію премії для англомовних книжок, на хвилиночку). Це була його перша книжка, яку він писав після своєї роботи дизайнером (!) у Banana Republic, так, - у юному віці він переїхав до Нью-Йорка і став успішним дизайнером відомих брендів, - Calvin Klein та Ralph Loren, наприклад. Йому було 40 років (це місце, в якому у мене розквітає надія), коли книжку опублікували і вона стала відомою.

В «Шеггі Бейн» багато неприємних, огидних деталей: опис життя немитого, брутального, жорстокого робочого класу Глазго, бідності 80-х. І розкішної принцеси, мами Шеггі, Аґнес, яка втрачаючи обличчя та репутацію під 12 банками пива, намагалась тримати десятиріччями (!) свій стиль і манери: підбори, панчохи, зачіска, манікюр, навіть шуба: здається, її надія жила до останнього. Зрештою, більше року вона провела разом з АА, але, без спойлерів, алкоголізм не лікується, з ним можна тільки навчитись жити: у Аґнес не вийшло.

Я читала відгуки на книжку: весь спектр емоцій - від захоплення до огиди і нерозуміння. Нерозуміння, чому розповідати так детально про речі неприємні, брутальні, жорстокі і навіть фізіологічні (так, там багато описів відвертих - не тільки сексу, навіть, переважно, не сексу: але це дуже «поміщує» читача у картинку і дає відчуття присутності). Я, напевно, розумію це нерозуміння: важко прийняти нелогічність рішень людини, хворої ментально. Будь-які спроби раціоналізувати це - провальні (я про алкоголізм). Це і є причиною стигматизації хвороби залежності: неможливість і небажання зрозуміти. Нажаль, суспільство і нездатне вилікувати цю душевну пустоту, але може, принаймні, підтримати і не топити людину глибше.
Цікаво, чи менше таких Шеггі Бейнів зараз, коли ми трошки почали дестигматизувати залежності…

«Уна і Селінджер», Фредерік Бегбедер

«Задля розваги склав я список славетних подружніх пар з великою віковою різницею:
1 Хью Хефнер і Крістал Гаррне (шістдесят років різниці)
- Йоган Вольфганг фон Гете й Ульріка фон Левен-цов (пʼятдесят пʼять років різниці);
- Пабло Пікассо і Франсуаза Жіло (сорок років різниці);
— Хорхе Луїс Борхес і Марія Кодама (тридцять вісім років різниці);
— Магомет і його третя дружина Аїша (від тридцяти до сорока років різниці, за свідченнями істориків — коли він уперше її зустрів, вона ще гуляла з ляльками);
— Вуді Аллен і Сун-ї Превін (тридцять чотири роки різниці);
- Білл Мюррей і Скарлетт Йогансон у «Труднощах перекладу» (тридцять чотири роки різниці);
— Роман Поланскі й Еманнуель Сеньє (тридцять три роки різниці);
- Чарльз Буковскі й Лінда Лі (двадцять пʼять років різниці);
- Гумберт і Долорес Гейз, так звана Лоліта (двадцять пʼять років різниці);
- Ромен Гарі та Джин Сіберг (двадцять чотири роки різниці);
- Адольф Гітлер і Єва Браун (двадцять три роки різниці);
- Джонні Депп і Амбер Гьорд (двадцять три роки різниці)…»
(Там ще пару десятків таких прикладів).

Це з книги «Уна і Селінджер» Бегбедера, про любовну історію, яка не склалась: між, відповідно, письменником Джеромом Селінджером та Уною ОʼНіл, але стосунками та памʼятью, які пронесли вони до смерті, а Бегбедер відкопав (і це, здається, найкраща його книжка, від якої я очікувала «гілті плежер», а виявилось це трагічним романом про травму війни).

Між Уною і Селінджером насправді було всього 6 років, а от між Уною та її чоловіком, Чарлі Чапліном, з яким вона почала зустрічатись у 17, одружилась у 18, було 36 років різниці. Вона народила йому 8 дітей і була разом до його смерті.

Любовним історіям, що не склались, ми схильні надавати над-важливість та над-глибину, насправді, надаючи фантазіям та вигадкам супер-силу та значущість. Селінджер і Уна познайомились у барі довоєнного Нью-Йорку: вона була 15тирічна «дебютантка», популярна дівчина, дочка нобелівського лауреата, він - ну майже ніхто, починаючий письменник. Вони зустрічались півроку, потім він пішов на війну, а вона залишилась, просячи його не писати до неї, ні як до дівчини, ні як до майбутньої дружини (можна здогадатись, що так він не зробив і все тільки почалось гг). Потім вона переїзджає в ЛА, зустрічається в Чапліним. Селінджер тим часом переживає мʼясорубку в Нормандії, визволяючи Францію від нацистів, роками бачить, як поруч гинуть його побратими, на штурмах залишається серед третини тих, хто вижив, і пише оповідання. І листи Уні, яка вже народжує першу дитину від Чапліна.

Зустрічає Хемінгвея у Парижі, закінчує війну, визволяє концтабір у Дахау і повертається в Нью-Йорк, героєм і письменником, що пише про свою війну, і публікує «Ловець у житі» про весь відчай ветерана Другої Світової. Так, і «назавжди лишається на полі бою», із-за агресивних епізодів його виганяють з модних Нью-Йоркських барів: тоді ще не знали слова ПТСР…

До речі, від «Ловця у житі» відмовився «Нью-Йоркер», та інші видавці. Джером не робив жодного промо книжки («Я не здатен пояснити, що хотів написати» і не дає інтервʼю). Зараз ця книжка в топі романів 20-го сторіччя, 60+ мільйонів копій…

З Уною він, звичайно, зустрінеться, вже сильно пізніше, після смерті Чапліна. В «Ойстер барі» на центральному вокзалі Нью-Йорку.

Питання смерті почало турбувати мене три з половиною роки тому: тоді в мене був триденний досвід аяуаски, яку називають "напоєм смерті". Це був важкий, ні на що не схожий, трансформуючий досвід, про який можна одночасно розповідати багато, але не варто нічого насправді (if you know, you know). Ті ночі стали точкою відліку, коли я почала думати про те, що є смерть, як відчувається це "всередині смерті" і як виглядає ця складка реальностей взагалі, коли хтось залишається у світі живих, а інший "переходить". І чи переходить він, чи, все-таки, просто "вимикають світло", і далі - нічого?

Колись я прочитала велике інтерв’ю з тюремним пастором, який приходить на останню розмову (чи то службу, чи то сповідування) до засудженого на смертну кару злочинця, перед виконанням вироку. Він сказав, що ті, хто _вірить_ у Бога, чи у життя після смерті, чи у _щось_, переживають цей час простіше. Звучить логічно: потойбічний світ хоч і є чимось містичним, але наявність можливого продовження себе все-таки менш бентежить…

Через рік після мого досвіду почалась повномасштабна війна і думати про смерті стало більше приводів. Скажу, що та аяуаска була дуже допоміжною: розуміння (чи то віра) того, що навіть коли ти втрачаєш все, у тебе завжди залишається найцінніше - ти сам, твоя свідомість, твоя надія, тримає і надає сенс. Про це говорив, звичайно, і Віктор Франкл (всі читали?), і Едіт Егер, та інші виживші після Аушвіцу. Звичайно, ми думали, що ті жахи - пікові в історії людства, але…
Я пишу ці абзаци і відчуваю, що формулювання будь-яких моїх думок буде комусь занадто незграбним, чи навіть грубим або примітивним. Зрештою, це правда: говорити про чутливі теми неможливо так, щоб порозумітись з кожним і бути _достатньо_, універсально чутливим і коректним. Для цього я уважно слухаю і читаю, і прислухаюсь до себе.

Я зібрала 7 книжок про проживання втрати: тобто, смерті когось з близьких. Нас цього не вчили, і навчитись можна тільки самому (якщо можна), але вони точно допоміжні: там і відомий «Вибір» Егер, яка врятувалась з концтабору, і книга про цінність смутку, і сповідь лікарки, що працювала у паліативному відділенні, і моя улюблена Джоан Дідіон з «Роком магічного мислення», яка вела щоденник після смерті чоловіка впродовж року. А ще - книжки про дітей, у яких у свідомому віці померла мама або молодший брат. Тут підбірка: https://tykyiv.com/misteckij/tsinnist-smutku-7-knizhok-iaki-dopomagaiut-perezhiti-vtratu/

Казка про неправильні вибори

Спочатку я хотіла написати про втрачений час: про те, як приймаючи хибні рішення і ставлячи хибні приорітети (або дозволяючи іншим приймати рішення та приорітети) я втратила багато найціннішого - часу! Звичайно, помітити це можна було тільки з рівня гелікоптера: 40 років - той час, коли вибірки досвіду назбиралось вже достатньо для будь-яких рівнів та висновків, і (майже) кожний знаходить якісь свої «часікі», які все ще тІкають.

Потім я зрозуміла, що говорити про втрачений час не зовсім вірно: деякі типу хибні дні, місяці, роки та досвіди були для того, щоб отримати знання. А от найкримінальніше (по відношенню до себе) у цьому - це саме неправильні вибори. Тобто завчасно неправильні: коли ми їх приймали, то знали, що це безперспективняк, булшіт, компроміс, щось тимчасове, або - найгірше! - «нехай буде». Байдужість, вибір без вибору, злочинна халатність. Рух по течії: не плутати з потоком! Хоча і потік іноді - безвідповідальна підміна поняття «лінь».

Завчасно знати про хибність вибору, який робиш - глупство, але я завжди себе виправдовувала тим, що «якось воно вийде», «ну завжди виходило», вірила у свою удачу і називала це презумпцією довіри до життя і позитивним мисленням. Як результат неправильних виборів, я втрачала час, і страхувала його тим, що потім чимось компенсувала «в умі»: подальшим правильним вибором, додатковими годинами, місяцями, роками роботи. І крала, крала, крала час у самої себе, розмінюючи його на дешевий дофамін і підліткову легковажність (яка вже не дуже сексі, коли тобі, наприклад, 40).

Не памʼятаю, щоб мене вчили у дитинстві робити вибори (тут також може бути когнітивне викривлення, принаймні я просто не памʼятаю). Вибори робив хтось за мене: батьки, вчителі, викладачі, роботодавці, потім - чоловіки, друзі, суспільство. Різноманіття давало ілюзію того, що ти дійсно вибираєш себе, але насправді було течією, яка зносила на шляху, підхоплюючи рандомно те, що погано трималось. Я трималась погано. Бо ніхто не сказав, що _так_можна_: триматись, не погоджуватись, казати «ні». Хтось завжди знає краще!

Невміння вибору - це і лінь, і страх відповідальності, і невігластво, і погана звичка, вибирай своє. Можна прочитати Деніела Канемана про мислення швидке та повільне, але навіть знаючи про глибоке мислення, не почнеш його використовувати, якщо немає як і навіщо: коли маєш комплекс меншовартості, коли не знаєш, куди йти і чого взагалі хочеш. В принципі, вибирати, чого саме хочеш, також не особливо вчили.

Я хотіла перерахувати список того, що я недоотримала, втратила із-за того, що робила неправильні вибори у надії на те, що «якось воно само», без відповідальності за результат, але 1) залишу це собі. До речі, гарна вправа - рекомендую! 2) Я ніколи не дізнаюсь у повній мірі, де саме я не опинилась, тому що будь-який вибір, і правильний і неправильний, - це ефект метелика. Ніколи не знаєш, як зміниться вектор руху у цьому нескінченно-вимірному просторі.

Рутгер Брегман, популярний нідерландський письменник (хтось, ким я не стала, до речі 😁), говорить про те, що найбільша втрата нашого часу - це втрата таланту. І що на Землі є мільйони людей, які могли би змінити світ на краще, але цього не роблять. І є умовні ліки від цього марнотратства: називаються МОРАЛЬНІ АМБІЦІЇ. Це амбітність зі здоровою долею ідеалізму: ідеалізм активіста та амбіції підприємця. Це допомогає визначати сферу, в якій ти нестерпно хочеш щось покращити, і підсвідомо вже прораховуєш роудмеп до цих змін.

Рутгер Брегман навіть придумав Школу Моральних Амбіцій, яка робить великі альтруістичні зміни: але я тут не про це, а про те, що якщо ви відчуваєте, що просрали вже багато часу, тому що наробили занадто багато несвідомих, нечесних, злочинних для себе виборів, - прямо зараз перестаньте це робити. Як казав наш геній Конотопський:
«Кожен ранок питай себе: чи не роблю я гівно? Якщо відповідь «так» - миттєво переставай це робити».

Амінь :)

Знайома нещодавно у розмові сказала «хочу порекомендувати тобі книжку, правда, не знаю, чи має сенс це робити для такої начитаної людини, як ти…».

Тут одразу хочу сказати дві речі. По-перше, мені стало трохи соромно, тому що за останні півроку я дочитала до кінця 4-5 книжок. (От так і начитаність!). Не буду виправдовуватись, чому: не можу сфокусуватись, зайнята іншим. Читаю або за один вечір, або не можу закінчити місяцями. В принципі, від цього не має бути соромно - періоди бувають різними, але вплив відсутності нормального системного читання я помічаю. Він негативний: без нових книжок я втрачаю здатність мислити ширше, втрачаю абстрактність мислення. Здається, навіть писати я стала якось НЕ ВІЛЬНО, не потоком, неначе хожу після перелому. Треба повертатись.

По-друге, я вважаю, що не існує людей, яким не можна рекомендувати книжки. Ми всі настільки різні, книжок настільки багато, що завжди знайдеться ЩОСЬ, що знаєте ви і що не знає інша людина, навіть та, що читає 365 книжок на рік. Ну хіба що та людина - сноб і закрита до порад та нового. Так я вважаю 🙂

А взагалі про книжки я останні півроку багато читаю і пишу. Такий час. У окрему колонку на «ТиКиїв». І збираю книжкові рекомендації чудових людей! Читаю ті рекомендації і страждаю, як діабетчик перед тортом-морозивом: хочеться одразу прочитати все, що вони нарадили, але то часу немає, то фокусу. Можливо, хоч ви прочитаєте, ділюсь останніми рекомендаціями:

Ось тут - список письменника Олександра Михеда (трилогія про геноциди Войцеха Тохмана, дебютна книжка Голубовського, збірка оповідань про війну Тіма О’Брайана, «великий» роман Жузе Сарамаґу, який мені нестерпно хочеться прочитати і самій): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-pismennik-oleksandr-mikhed/

Ось тут - список Каті Кузьменко, засновниці Smartass, сім художніх книжок, від класики до нових українських романів про 90-ті (читала тут Артема Чеха, і, напевно, багато хто з вас читав. Заздрю такій кількості художки і хочу звідти шведського Юнаса Юнассона та давно відкладену Едіт Егер): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-zasnovnitsia-smartass-katerina-kuzmenko/

Ось тут - список Яни Панфілової, ВІЛ-активістки і дуже крутої і сміливої дівчини (в неї серйозні книжки про серйозних людей - Шеріл Сендберг та Стів Джобс, автобіографія йога та «Плаский світ» Фрідмана - хотіла би все звідти): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-vil-aktivistka-iana-panfilova-6-knizhok-pro/

Ось тут - список Валерія Пекара, якого дуже люблю і уважно читаю і слухаю багато років (тут все про історію та війну, що зараз у адженді всіх нас, звичайно, але все, що рекомендує Пекар, перевірено на 1000% і треба читати. Там Снайдер і Грицак і Сапольскі): https://tykyiv.com/misteckij/shcho-chitaie-valerii-pekar/

Порекомендуйте свою останню книжку, будь ласка, яка вас дуже дуже вразила, так, що не можна стриматись, щоб не порекомендувати! Дякую!

Кидати пити просто тільки у одному випадку: у вас немає залежності. Кидати складно, бо це назавжди: інакше це не рахується. Якщо ви залежні, у вас немає інакшого способу продовжити це життя, ніж перестати пити назавжди. Ви не зможете модерувати, тому що 1) все ваше життя буде побудоване навколо контролю і думок про алкоголь (пекло, правда?), 2) ви просто не зможете, обіцяю. Історія не знає таких прикладів, це неможливо ні психологічно, ні фізіологічно.

Ситуація ще така: наркологи говорять, що вдається кинути з першого разу менше ніж 10%. Вдається кинути взагалі - ненабагато більше. Кожен наступний «раз», тобто зрив і початок пиття заново - гірше ніж попередній. Звучить не дуже позитивно, так? Чесно кажучи, це звучить саме так, яким це і є: якщо ви залежні, вам жопа у будь-якому випадку.

Фокус замикається на тому, щоб «не думати про білу мавпу». Як тільки ви вирішуєте кинути, все навколо нагадує вам тільки про це, ретикулярна формація (такий спеціальний участок у мозку, який звертає вашу увагу саме на речі, про які ви думаєте частіше за все) бачить лише вашу БІЛУ МАВПУ: щасливих людей з келихами ігристого на бранчі, щасливих людей з пивом на фестивалях, щасливих бабусю з дідусем на літній терасі з келихом червоного, ноу мартіні ноу парті щасливих людей на яхті, ось хтось має випускний в Університеті, має весілля, ці всі щасливі люди… Ви ж також хочете бути щасливим: подивіться, всі вони не страждають, не залежні, вони звичайні щасливі люди, можливо, ви то все собі нафантазували, немає ніякої залежності, ви також «нормальний» і можете бути щасливим просто так? З КЕЛИХОМ?… Це коло неможливо розірвати, я клянусь.

Вже 8.5 місяців я маю свою безалкогольну пригоду, 258 днів, говорить мій лічильник. Я бачу щасливих людей з келихами, я періодично вірю, що можу так само. Не намагайтесь довести мені, що у вас все інакше, що «от ВИ би змогли, що от ВИ одного разу перестали і більше ніколи не повертались і не думали»: я вам вірю, не треба мені це доводити. Як і не требе доводити мені, що кинути, не думати, не звертати увагу просто, легше легкого. Ця біла мавпа буде довго у моїй кімнаті, з нами. А ви її не побачите, вам пощастило, ви молодець. А я ні, я - не молодець і ніколи їм не буду. Тут не допоможе Just Do It.

Людям з нормальним харчуванням неможливо зрозуміти людей з РХП (розлад харчової поведінки). У мене була колись подружка, що планувала свої дні навколо сніданків, обідів, вечерь і перекусів. Вона старанно планувала свої закупи, говорила, що планує готувати кожен вечір (на тиждень вперед), вона могла сунути свої зустрічі і відміняти, тільки щоб поїсти, вона дізнавалась меню у закладах та на подіях заздалегідь, щоб знати, що вона зможе там замовити і СКІЛЬКИ. І так, вона страждала від зайвої ваги, вона роками мріяла скинути 15+ кіло, але у неї наврядчи виходило більше за 1-2, і все поверталось назад.

Мені було незрозуміло, чому вона так фіксується на тій їжі, я була з тих, хто міг елементарно забути пообідати чи повечеряти, недоїсти, не їсти весь день і таке інше. Але здогадайтесь, про що я ніколи не забувала? Звичайно, про вино.

Ми не розуміли одне одного. Ми не розуміємо, не можемо відчути зсередини, від яких думок страждає людина, у чому її справжній демон і як він зʼявився. З деякими доводиться боротись все життя. Або - вчитись з ними жити. Якщо у вас немає демонів або у вас вони інші - не знецінюйте сусідніх. Ви ніколи не знаєте, з чим наразі приходиться справлятись іншій людині. І якщо вам хочеться підтримати мою творчість про безалкогольний світ, підпишіться на мій блог тут: https://tetianagrynova.substack.com/subscribe

Минулого року мала час і натхнення і почала цікавитись Нобелівськими лауреатами (з літератури). Почала "з кінця", тобто з останніх років: купувала їх книжки і пробувала дегустувати, щоб розібратись - за що давали їм премію, і чи відчую я їх генія, чи сподобається мені. Чесно кажучи, купила я більше, ніж прочитала: не новина, що купувати книжки та їх читати - це два різні хобі, що не перетинаються.

Встигла прочитати Юна Фоссе (2023), Ані Ерно навіть полюбити, Петера Хандке, Патріка Модіано, Луїзу Глик. Токарчук та Алексієвич читала давно... До Ісігуро ніяк не доберусь. Купувала і читала книжки англійською: по-перше, бо я в Амстердамі, по-друге - українських перекладів майже немає (Токарчук, Алексієвіч та Ісігуро є!): не всі Нобелівські лауреати однаково сексі для широкої аудиторії, очевидно. Англійська ускладнює, звичайно, і швидкість читання і глибину розуміння взагалі, але я не здаюсь: з кожною книжкою все краще. Українська версія сильно би допомогла.

Менше з тим, зібрала у своїй колонці останніх десять лауреатів з примітками: за що дали Нобеля + навіть знайшла український переклад! Дещо є тільки онлайн, але ділюсь: можливо, хтось з вас також розділить моб цікавість. https://tykyiv.com/misteckij/perekladi-tvoriv-nobelivskikh-laureativ-z-literaturi-ostannikh-10-rokiv-na-ukrayinsku-ta-komu-i-za-shcho-yiyi-prisudili/