Районна бібліотека

А ще я роздала/розіграла майже всі цікаві книжки, тому сьогодні пропоную унікальну можливість закинути лерчанському на РЕБи ПРОСТО ТАК: https://send.monobank.ua/jar/2iapQjKQQW

​​The Nenoquich (2023) Генрі Біна. Ахуй + кайф. Побачила смішний жарт про найкращий і найгірший субжанр рок-пісень та подумала, що найкращий і найгірший субжанр романів — це один і той самий: «психопат, який сам визнає, що він психопат, зустрічає жінку і вирішує звабити її та зруйнувати її життя». Я ще морально не відійшла від Сіменона (розповідала в бонусному випуску), аж ось натрапляю на цього… неноквіча. Головний герой вирішує зруйнувати життя випадкової жінки, яку ще навіть не зустрів: він лише почув про якусь знайому знайомих, яка нібито живе в ідеальному шлюбі — і став потирати руки. Далі починаються стандартні махінації, але продираючись через нарочито жахливе порно («she came like a fast freight amid a thunder of vaginal puffs and belches»), я і не підозрювала, як погано — чудово — жахливо все обернеться.

Я вище написала, що роман вийшов у 2023 році, але це неправда — в 2023-му він вийшов у правильному вигляді. Коли Генрі Бін написав його в 80-х, видавці погодилися надрукувати книжку тільки під всратою назвою False Match. Ви б купили книжку з назвою False Match? Отож бо: роман ніхто не помітив, і Бін закинув письменництво, згодом ставши сценаристом і режисером (це він зняв The Believer з Гослінгом). Тішуся, що в дядьки склалася кар’єра, але шкода, що ми втратили його як письменника.

Вчергове хочеться висловити величезну повагу видавництву McNally Editions, що перевидає книжки, які читачі свого часу не помітили або не зрозуміли. Дуже вдячна їм за ніжних і жорстоких The Girls Бовена і за тендітно-моторошну They Кей Дік. А тепер і за «Неноквіча» (ні, я не скажу, що це означає, хоча сюжет це жодним чином не заспойлить; просто я мразь).

​​Bødy (2012) Аси Нонамі. Так буває, коли придбана книжка роками маринується в кіндлі: відкриваєш її зрештою і думаєш — точно, це ж якийсь дуже брутальний боді горор з сюжетами а-ля «Чорне дзеркало» від мужика з прикольним псевдонімом (non ami?) Ні, Марино. Аса Нонамі — це жінка, японка. Ці п’ять оповідань анітрохи не брутальні — навіть старомодні. А анотація прямо каже, що вони нагадують «Сутінкову зону» (звідки я взяла «Чорне дзеркало»?..) Всі п’ять історій присвячені людям, чиї стосунки з власним тілом неочікувано ускладнюються. В першій, наприклад, ідеться про сім’ю, де жінки стають наввипередки робити пластичні операції (починаючи з трендового «вертикального пупка»). Коли рісерчила текст про «Субстанцію», дізналася, що у феномену, коли жінкам не подобаються власні здорові, гарні тіла, і оточуючі підтримують їх у бажанні «виправити недоліки», є наукова назва: нормативна невдоволеність. Нездоровий перфекціонізм заохочується: жінка має себе критикувати, ето норма! Але чоловікам у книжці теж дістається: тут є дрищ, який прагне жизнь поімєть в очко, молодик у пошуках ліків від облисіння, і фроттер у пошуках цікавіших досвідів. Непогана збірка, але на теґи не ведіться: вона навіть не horror-adjacent.

​​Rouge (2023) Мони Авад. Фрейдистське суперництво дочки й матері переростає в дуель за право вважатися найгарнішою. На маминому боці — досвід, брендовий косметос і перепустка в (підозріле) люксове спа. На боці дочки — молодість… і демонічний Том Круз?

Давно відомо, що видавці віддають перевагу романам, а не короткій прозі — і в результаті ми маємо купу потенційно непоганих історій, штучно розтягнутих до безформності. Уявляю, яким класним це було пітчем: готична казка про Goop! арджентівські кольори! танцюючі медузи! Але як блідо виглядають ці «Рум’яна», тонко розмазані по майже 400 сторінках… До того ж, мене бентежить ця тенденція горору/фантастики 2020-х: використовувати фемінізм як баласт — чи як, прости господи, пуш-ап для надання тексту бажаного об’єму. В Rouge все не так погано, як у Madam Фібі Вінн, де вчителька закритої школи для дівчат читає їм лекції про ґьорл павер античних міфів (читачко, ти прослухаєш ці лекції в повному обсягу!) — але теж доволі неоковирно. Недавно натрапила на статтю, де критик підсумував, чому він не любить т.зв. elevated horror: «класичні горор-фільми несли приховані сенси, як контрабанду… а ці — підносять підтексти на рівень тексту». У мене така ж претензія до феміністської speculative fiction останніх років.

А ще так співпало, що останнім часом читала книжки теж про різні тілесні досвіди, тому бонусом розкажу про кожну.

Я теж не змогла пройти повз. Розчехлила улюблених теоретикинь кіно (і спогади про гоління ніг у старших класах) 🫠

https://divoche.media/2024/10/21/ne-tilky-substantsiia-krasa-i-starinnia-v-b-iuti-horori/

Це реально якийсь брейн демедж: британка видає новий альбом, написаний під враженнями від того, що «environment is rapidly becoming less habitable, all while powerful nations occupy and commit genocide».

І як вона піарить цей альбом? Дає інтерв’ю, повністю присвячене вєлікой російськой культурє.

Хот тейк: криві котики мають бути національною культурною спадщиною і експонуватися в моднєйших музеях, а не продаватися за 200 грн на олх (кому треба посилання, звертайтеся).

​​Люблю видавництво Zone Books за небанальні культурологічні тексти, і дуже чекала на їхній переклад Les Iconophages Жеремі Кьорінга — книжки про поїдання зображень. Не розчарована. Беріть, якщо вам цікаво:

- як церква додумалася продавати своєрідні фіджет-іграшки («шкряб-Мадонни») і «їстівних святих»;
- чому Езекіїля та Іоанна Богослова зображають у процесі поїдання сувіїв;
- навіщо тірольські жінки жерли пилюку з фрески, на якій намальовано диявола;
- за яких обставин у статуї одного сумнівного святого стерся в нуль писюн;
- навіщо італійські черниці печуть тістечка у вигляді жіночих грудей;
- чим Ісус схожий на пряник;
- чому крекери в формі літер — це старовинна і дуже символічна традиція.

Іноді «поїдання» ікони — це не буквальний процес, а різні прояви релігійної ненаситності. Окремо сподобалася історія про те, як паломники використивували люстерка. Коли церква стала поступово обмежувати доступ до реліквій, і мацати/розшматовувати святі мощі було вже складніше, паломники брали дзеркальце, наводили його на реліквію здалека, і таким чином заволодівали частиною її сили і увозили з собою. В певному сенсі — крали зображення. Дарую ідею для оповідання в стилі М.Р. Джеймса: паломник привозить із подорожі люстерко з частинкою такої сили, тільки «святий» був геть не святим…

На честь спукі сізон хочу допомогти закрити банку одній спукі дівчині, тому традиційно пропоную вам книжки-за-донат!

Зібрала свої вінтажні приколи про фольклор, магію, відьом etc.

• Witchcraft in England (1977) Крістіни Гоуп з ілюстраціями Мервіна Піка;
• Її ж A Dictionary of British Folk Customs (1978) — з фоксінгом, але дуже стильна;
• The Little Good People (1940-і чи 1960-ті) — ілюстрована збірка про фей;
• The Weird Gathering (1979) — різні легенди ХІХ століття про шабаш;
• І ота п’ята — книжка русинською (!) мовою про відьом, з репринтами старих етнографічних статей, купила в Ужгороді, ніде в продажу більше не бачила.

Можна забрати все разом за 2500, писати мені @good_old_Maryna

UPD Забрали миттю.

​​Хотіла встигнути записати новий випуск до Міжнародного дня подкастингу — так, це сьогодні. Встигла, але тільки під ранній доступ — тому наразі він лише на патреоні і купикаві, в загальному доступі буде трохи згодом.

А ще давно обіцяла написати одну штуку для патронів, які теж хочуть робити якийсь наративний продукт чи просто цікавляться моєю, ееее, методологією — тому показую там свої чернетки (крінж) і алгоритми того, як я створюю випуски (задротство).

​​UPD Забрали

Олексій @kinoklubb нагадав, що вийшов новий фільм братів Квей. На честь цього віддам книжку про них за донат на збір Катрі: https://t.me/folklore21/1167

Пишіть мені @good_old_Maryna

​​Мені сподобалося знайомство з нонфікшном видавництва Tramp Press, і я полізла в їхній каталог художки.

Май дюдс, у мене не вистачить триґер ворнінґів («-изм», «-цид» etc.), щоб закликати вас не повторювати моїх помилок. Книжка з поетичною назвою Where I End жінки з невагомим ім’ям Софі Вайт — це потужна робота (з премією імені Ширлі Джексон '22), але я нікому-нікому її не пораджу. Спочатку це просто потік образів, які змусять вас зіщулитися всередині; потім він оформлюється в щось більш жанрове — фолк- і боді-горор, але настільки об’ємний і текстурований, що навіть моя афантазія здатна роздивитися ці діорами з усіх боків. Уявіть собі (не уявляйте) сцени селф-харму Енні з Hereditary в декораціях найдепресивнішого ірландського острова, побачені очима і прокоментовані ротом психопатичної дитини.

У нового перевидання була заявлена дуже вдала обкладинка, але по ходу вони зупинилися на нуднішій. А оригінальну телега красиво обрізає:

​​Зацініть інтуїцію Валерії: подарувала мені книжку, яка мені 100% буде цікава, про постійного героя мого каналу, якої у мене немає – і про існування якої я навіть не знала! З книжок, присвячених Найджелу Нілу, у мене є We Are the Martians, але Beasts – то, як кажуть, a different beast!

Ця геніальна людина (Валерія, не Найджел Ніл), до речі, цікаво пише про кіно і театр в інстаграмі.

Недавно до мене звернулася редакторка журналу Verbum з пропозицією написати щось для випуску, присвяченого біографіям. Раніше я один із бонусних подкастів присвятила «горор-мемуарам» (When We Were Ghouls, Blue Light of the Screen, House of Psychotic Women), тому запропонувала продовжити тему — бо якраз зустріла нову книжку такого формату, Night Mother: A Personal and Cultural History of The Exorcist.

Її авторка Марлена Вільямс розповідає про матерів із фільму «Екзорцист» і про свою матір, яка комічно намагалася захистити дочку від цієї жахливої стрічки. А ще це історія про боротьбу матері з раком. Вийшло так, що поки я читала книжку, ця хвороба навідалася і в мою сім’ю — тому замість стандартного огляду «культурного продукту» вийшов несподіваний текст про те, як горор сприяє емпатії. Цікаво, що це вперше, здається, важлива для мене і «нішева» публікація виходить без купюр десь, крім мого власного бложика — і виходить у католицькому журналі.

https://www.verbum.com.ua/08/2024/autobiographies/horror-memoirs/

Можу і для вашого видання щось написати, звісно — а де мене шукати, ви знаєте.