Цього місяця помер американський постмодерніст Роберт Кувер, тож вирішила нарешті прочитати його "Пісеньки та наспіви". І ось "у священній побожності лілейно-білі пальці нишпорять моїми вільними шкіряними штаньми й хапливо тримають наче вим'я молочної кози її очі блискуче карі ваблять мене і мені складаються навіжені поезії в задній частині мого збудженого черепа...". Дуже по американськи, дуже по постмодерністськи, але з Ґеддісом, Маккарті чи Пінчоном не сплутаєш, бо в своїй художній описовості Кувер добирає винточених порівнянь й міксує їх з неприємним: не настільки, щоб хотілося блювати, але достатньо, щоб картинка в мозку викликала неприємні фізичні відчуття. Він стрибає від потоку свідомості до структурованої манери оповіді, але водночас химерної і в своїй сюжетній грайливості та нагадує зелену змію, що звивається в траві: ти вловлюєш її оком, але не впевнений чи це вона, чи твої галюцинації
