#Лубні_Холокост
Свідчення Кишканя (Зільмана) Анатолія (1941 р.н.) мешканця м. Лубні
«У період тимчасової оккупації Лубен наша родина залишалася у місті. З розповідей матері я дізнався, як нашу сім'ю: батька, сестру та матір зі мною на руках (мені тоді було 4,5 місяці), разом з іншими євреями Лубен та прилеглих сіл колоною погнали до села Засулля. Там, у районі пенькозаводу, біля величезного рову окремими групами німці розстріляли близько 4 тисяч євреїв.
Внаслідок цієї варварської акції загинули мій батько та сестра Соня. Серед тих кого розстрілювали була і моя мати зі мною на руках. Рівчак, біля якого розстрілювали євреїв, німцями після акції було засипано. Деякі з тих, хто впав у могилу, залишилися живими. Серед живих була і моя мати.Так сталося, що вона впала ще до пострілу. Вона прокинулася під купою тіл від мого плачу. Дочекавшись ночі, вона вибралася з дитиною з ями і пішла геть від цього страшного місця.
Свідки з села Засулля розповідали, що ще довго з цього місця було чутно людський стогін, і кров виступала на поверхні землі. У темноті мати з дитиною на руках лісом дісталася села Засулля. Вона ходила під вікнами хат та просила допомоги.Мати свідка Костянтина Пшеничного пожаліла жінку з крихіткою на руках і впустила у прибудову біля будинку. Там вони перебували кілька днів. Залишатися довше було небезпечно і для неї, і для людей, які прихистили її. Вона пішла у села подалі від міста. Вона пройшла села не лише Лубенського району, а й Хорольського, ніде надовго не затримувалася.
Люди, як могли, допомагали матері, але траплялися й такі випадки, коли їй відмовляли в ночівлі, і тоді мати переховувалась у скирті сіна.Так вона дожила до визволення Лубен від німецької окупації».
З книги Б. Забарка «Ми хотіли жити» ч. 1
Фото село Засулля 16 жовтня 1941 року.
інформація Лубенський краєзнавчий музей імені Гната Стеллецького