«У перші роки депортації, втративши і батька, і матір, 1947 року опинився в дитбудинку. І тут я був жорстоко покараний за свій перший малюнок, зроблений шматочком деревного вугілля, на свіжовибіленій перед Першотравнем кухонній стіні. А намалював я море й корабель. Нам, кримським татарам, тоді суворо заборонялося не тільки малювати Чорне море (а всі зрозуміли, що я намалював саме його), але навіть згадувати про нього.
Часто-густо від важкої непосильної роботи вмирали жінки й люди літнього віку, від голоду та хвороб згасали діти.
Небіжчики ставали їжею мерзенних шакалів. За одне яблуко, зірване з колгоспного саду, був застрелений хлопчик.
Жінку, яка вночі народила, вранці з немовлям погнали на роботу, дитина померла в неї на руках.
За шматок хліба і склянку води на обід у дитбудинку обовʼязок дякувати кату Сталіну, який вигнав нас з дому й Батьківщини…
Про це потрібно кричати, говорити, писати».
Садик Аджи Селім, «Я свідчу / Men şaatlıq etem».
Під час депортації йому було всього лиш 13 років.
