Загид Краснов

Любов до рідної землі, повага до власного народу, жертовність заради майбутнього наших дітей – саме цим сповнені душа і погляд кожного, хто боронить нашу землю у цій війні.

Вони всі герої, хоча навряд чи мріяли ними стати. Просто захищати свою країну – це важка і виснажлива робота без перерв і вихідних в нелюдських умовах. Коли треба робити надможливе. І вони роблять. Саме тому Україна стоїть, живе і націлена на Перемогу!

Ми маємо дякувати кожному, хто сьогодні дає відсіч окупантам, і пам’ятати кожного, для кого його бій скінчився вічною славою. Ми маємо бути однією великою силою, яку нікому не здолати. І ми це зробимо!

З Днем Захисників і Захисниць!

Всіх українців вітаю з Днем Незалежності!

Бути незалежним – це право бути самим собою. Вільним в своїх діях, думках, мріях, переконаннях. Будувати своє життя так, як хочемо ми самі. Це стосується кожного з нас окремо, це стосується і України в цілому. Бо країна – всі ми.

І крім нас самих наше право бути незалежними ніхто не захистить. Важливий кожний на своєму місці. Тому ми маємо бути сильними, рішучими і єдиними, щоб захистити нашу землю. І у нас все обов’язково вийде!

З Днем Незалежності!

​​Якщо закумулювати все обурення і лють людей з приводу відсутності світла, можна згенерувати стільки енергії, що її можна навіть експортувати.

А коли люди почнуть викидати зіпсовані холодильники, пральні машини, бойлери, то вийдуть такі барикади, що можна зекономити на будівництві фортифікацій.

Звичайно, це сумна іронія. Але ще більш сумно, що єдине заспокійливе для людей від нашої влади - це фраза «Радійте тому, що є, бо взимку буде гірше». А єдине креативне рішення - почати піднімати тарифи на все підряд. А далі барижити на генераторах, зарядних станціях, заробляючи собі статки на біді людей. І знову дерти з народу три шкури штрафами за те, що ці генератори гучно працюють, не так встановлені і т.д.

Це і є дорожня карта нашого уряду в енергетиці. Замість того, щоб закрити нардепів, міністрів і чиновників та всіх причетних до енергетики в бункері без світла і звʼязку, і не випускати без готових рішень, як допомогти людям в цій ситуації і як стимулювати бізнес вкладатися в зелену енергетику.

Я для себе свій вибір зробив свідомо. На своїх сонячних електростанціях минулого року додав 4МВт потужностей, цього року додаємо ще 5 МВт, і буду робити це й надалі. Але має бути системна політика держави в цій сфері. І мають бути встановлені такі залізобетонні правила гри, щоб бізнес був впевнений, що держава його не кине. Чи нашим можновладцям вигідно, щоб капітали виводили за кордон?

Тому панове у високих кабінетах - шевеліть булками, як кажуть у народі. Бо клеїти з себе дурнів чи намагатися пошити у дурні людей, то не вихід з ситуації.

Ще один страшний день для нашого міста.

Сьогодні по Дніпру били усім, чим могли дістати. Цинічно і жорстоко, коли на вулиці було багато людей. Так, як ніколи. Нелюди.

На жаль є загиблі. Багато поранених. Мої співчуття рідним загиблим.

Чим більше вони втрачають людську подобу, тим більше ми цінуємо одне одного. Ми все здолаємо. Тримаємося.

Нашу Конституцію вважають однією з найкращих. Перед законом всі рівні, джерело влади – народ, і багато інших правильних речей. Супер!

Але на жаль в Україні Конституція – як мобільний телефон. Він тобі допомагає у справах чи бізнесі, робить життя комфортнішим. Але якщо не працює, то це просто шматок пластику.

Тому сьогодні, у День Конституції, я бажаю усім, щоб вона почала працювати.

​​Це ж у яку моральну прірву треба скотитися, щоб за 70 тисяч доларів опустити країну нижче плінтусу?

Голова комітету Верховної Ради, який фактично прописує закони, за якими ми маємо жити, радіє, що нарешті PornHub став платити податки, а Only Fans за 1 квартал заплатив 700 тис. грн. За рік це 2,8 млн грн, або 70 тис. доларів. Це ціна моралі в нашому суспільстві?

Та я сам заплачу вам ці кошти, тільки не ганьбіть Україну.

Коли влада приймає податки, вона каже – це легально, ви займаєтеся правильним ділом. Тобто скільки завгодно тр@@айtеся, знімайте це, викладайте, хизуйтеся – головне, щоб податки були сплачені. А моральні цінності – то так, другорядне.

Я завжди казав, що без моральних цінностей суспільство не може нормально існувати, буди міцним і розвиватися. Суспільство, де моральні цінності опустилися до рівня порно – це хворе суспільство.

Ми розуміємо, що в природі людини закладено спробувати щось заборонене, вийти за якісь рамки. І це відбуватиметься завжди. Але влада на те й існує, щоб з холодним розумом остуджувати гарячі голови і пропагандувати моральні і сімейні цінності.

Інакше за яку країну ми зараз воюємо?

​​Усі чоловіки в родинах наших чиновників чи чиновниць мають перебувати в Україні. Незалежно від того, призовного віку вони чи ні. А якщо за кордоном – мають повернутися в Україну. Це як мінімум зніме соціальну напругу у суспільстві і викличе довіру в людей.

Бо головна проблема нашої мобілізації не у відсутності бажання чоловіків захищати свою країну, а у несправедливості. Коли людей заштовхують у бусіки, коли виганяють ТЦК з маршруток чи коли жінки відбивають чоловіків на вулицях, в них одне питання до можновладців – а де чоловіки з ваших родин (сини, батьки, брати, у жінок-чиновниць ще й чоловіки?)

Тому влада має сьогодні не залякувати громадян страшною карою за неооновлення даних в ТЦК, а ухвалити закон чи прийняти постанову Кабміну, що всі чиновники (ці) мають відзвітувати – де перебувають чоловіки з їхніх родин. Якщо не в Україні – або вони мають повернутися у визначені терміни, або ці чиновники мають піти зі своїх посад. Так буде справедливо.

Якщо ці чоловіки непризовного віку - нехай працюють на економіку. Якщо призовного – у ТЦК на облік на загальних засадах, і мають призиватися, як всі інші громадяни. Вони мають бути фізично в Україні, а не любити Україну десь за кордоном, поки вся країна працює на Перемогу.

Усіх українців і всіх причетних вітаю з Днем піхоти!

Кожен метр звільненої української землі- це їхня щоденна титанічна робота. Попри будь-яку погоду, саме вони «роблять погоду» на фронті. Від окопу до окопу. Від позиції до позиції.

Кожен, хто сьогодні зі зброєю в руках захищає Україну – герой. А сьогодні окрема вдячність тим, хто завжди на передньому краї.

Хай вам завжди щастить! З Днем піхоти!

​​Під моїми останніми постами щодо мобілізації у декого з читачів виникли питання із серії: «А де твої діти під час війни, і де ти сам?»

Для мене в першу чергу важлива ваша думка щодо тих тем, які я порушую у своїх дописах. Але якщо комусь дуже кортить поставити особисте питання – відповім. Коротко і по суті.

Мій старший син з 2022 року воює, бере участь у бойових діях. Він пішов до ЗСУ сам, мобілізувався добровільно. Будучи депутатом облради, маючи успішний бізнес, він пішов захищати країну, а не ховався від мобілізації.

Мій молодший син вже під час війни кинув навчання в Англії і повернувся до України. Одразу пішов до ТЦК у Соборному районі і став на військовий облік. І навіть вже пройшов курс базової військової підготовки. І це при тому, що він за віком не підлягає мобілізації.

Щодо мене самого, я з 2014 року допомагаю ЗСУ, і вже під час повномасштабної війни витратив:

- понад 45 мільйонів гривень власних коштів на закупівлю всього необхідного для військових і на допомогу біженцям. І продовжую це робити. Про це багато де писалося, повторюватися не буду;

- 300 млн грн я інвестував в енергетику України за 2 роки війни, створюючи при цьому робочі місця для людей. І продовжую це робити.

То може варто питати одне одного, не де ти і що ти зробив, а що ми ще можемо зробити для перемоги України.

Про мобілізацію в Україні. Хто має воювати в першу чергу.

В Європі почалися завивання і бунти чоловіків, які втекли з України під час війни. Їм обмежили надання консульських послуг. А я вважаю це рішення нашої влади недостатньо жорстким.

Міністр закордонних справ Кулеба сказав: «Чоловік призовного віку виїхав за кордон, показав своїй державі, що питання її виживання його не обходить. А потім приходить і хоче отримати від цієї держави послуги. Так не працює. У нас в країні війна».

Він сказав розумні слова і водночас безглузді. Бо спізнився з ними на 2,5 роки. Ці слова треба було говорити у перші дні війни.

А щодо втікачів, то коли твоя країна стікає кров’ю, а ти штурмуєш не поїзди в Україну, а консульства – ти маєш право вибору. Або воювати, або відсидітися за кордоном. Але в другому випадку маєш бути готовим, що після повернення тебе обмежать у правах - позбавлять права голосувати, займати державні посади. Матимеш тільки права тих, хто мають посвідку на проживання в Україні. Не більше. І це буде твій свідомий вибір.

Так буде по-чесному, так буде справедливо.

Ракетний удар по Дніпру та області. Сьогодні ми пережили ще одну страшну ніч.

Загинули діти, десятки поранених. Мої співчуття рідним загиблих.

Ми відчуваємо біль і шалене бажання помститися. Але не маємо права впасти у розпач і зупинятися на шляху до Перемоги.

ЗСУ обов’язково дадуть переконливу відповідь на цей терор. Ми всі маємо бути сильними і єдиними.

​​Бувають моменти, коли хочеться не говорити, а матюкатися. Особливо, коли бачиш, як держава витрачає бюджетні кошти під час війни. Розумію, що цей пост багатьом не сподобається, але слів не підбиратиму. Бо кожного дня гинуть наші захисники, гинуть наші громадяни і діти. Ким треба бути, щоб на це плювати?

Я дивлюся на себе. З першого дня війни я витратив близько 46 млн грн власних коштів – на допомогу фронту і на гуманітарний штаб. Тільки автомобілів я купив за власні кошти і передав ЗСУ більше 36. Не кажучи вже про дрони, тепловізори, амуніцію і т.д. Тільки продуктових наборів мешканцям Дніпра було закуплено 20 тисяч, не кажучи вже за допомогу переселенцям.

Але зараз я допомагаю значно менше, ніж у перший рік війни, хоча маю змогу і бажання. А знаєте чому? В мені зараз говорять дві людини. Один я каже: «Ти що, дурень, куди ти витрачаєш свої гроші? Ти подивись куди країна свій бюджет витрачає. Десятки мільярдів гривень йдуть фактично у пустоту. На спорт – 7,5 млрд грн, і це вдвічі більше, ніж торік. На культуру, у тому числі серіали, «Євробачення» і «Єдиний марафон» 10,7 млрд грн, на космос - 1,6 млрд грн, ще 17 млрд грн закатають в асфальт. І цей список можна продовжувати. Співрозмірні суми витрачають з місцевих бюджетів на такі ж самі статті видатків – а разом це вже сотні мільярдів. А військові сидять в окопах без боєприпасів і всього необхідного».

Але інший я відповідає: «Чого ти на інших дивишся, ти ж свій дім захищаєш, свою країну. Роби, те що маєш робити». І я роблю і буду робити. Але якби в мені не було цієї внутрішньої боротьби, я б допомагав би більше.

Знайомі спортсмени кажуть: ми маємо їздити, щоб нас бачили. Тобто, ви, хлопці сидіть в окопах і воюйте без зброї і боєприпасів. А ми за ті гроші, що мали піти вам на зброю, поїдемо грати у футбол, волейбол, теніс, давати концерти на Лазурному узбережжі? Це ж дикість. Уявіть, щоб під час Другої світової війни, коли вся країна захищалася від фашизму, спортсменів з СРСР відправляли б на змагання чи артистів давати концерти у країнах, де немає війни. Нонсенс. Але ми чомусь собі це дозволяємо.

Навпаки, якщо нас не буде на Олімпіаді чи «Євробаченні», це матиме більший ефект. Це більше помітять. Бо у протилежному випадку у європейців виникає логічне питання – якщо українці їздять по змаганнях і дають концерти, то чи справді в них війна і їм не вистачає коштів?

Нашій владі слід негайно переглянути пріоритети. Якщо ми хочемо перемогти, ми маємо всі гроші відправляти на фронт, за виключенням захищених статей і аварійних ремонтів.